АдвокатураУкраины

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

Вступ

1. Історичний шлях розвитку адвокатури України……...…………………….…..5

1.1. Адвокатура  України у дореволюційний період (1864-1917рр)…….....5

1.2. Адвокатура України у післяреволюційний період (1917-1992рр)…….9

2. Сучасна  адвокатура України…………………………………………………….16

3. Адвокат  у кримінальному процесі……………………………………………...19

3.1. Адвокат-захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного……20

3.2. Адвокат-представник потерпілого, цивільного позивача цивільного

відповідача…………………………………………………………………...30

4. Представництво адвоката в цивільному процесі……………………………...35

4.1. Адвокат як правозахисник і представник у цивільному процесі……36

4.1. Процесуальне представництво адвоката в стадії судового

виконання…………………………………………………………………….37

Висновки……………………………………………………………………………40

Список використовуваної літератури……………………………………………..41

 

ВСТУП

 

Розбудова України як правової, демократичної, соціальної, незалежної держави та формування в ній громадянського суспільства є неможливим без  створення гарантій для захисту  прав людини і громадянина без  забезпечення механізму функціонування такого своєрідного демократичного інституту, яким є адвокатура.

Інститут  адвокатури на сьогоднішній день відіграє важливу роль в сучасному суспільстві.

Дослідженням  діяльності цього інституту присвячено багато спеціальної літератури. Проблеми діяльності адвокатури досліджували ще у XIX ст. початку

XX ст. (І.Бенталь, М.Джавжинський). Вагомий внесок у розробку проблеми зробили такі науковці-процесуалісти, видатні правознавці, як Я.С Аврах,

С.А  Альперт, Я.С Кисельов, В.К Шкарупа та інші. Незважаючи на безліч наукових праць присвяченій цій темі, я вважаю, що в умовах сьогодення велика кількість питань та проблем інституту адвокатури залишається не вирішеними. Саме це обумовлює актуальність мого дослідження.

Мета  курсової роботи полягає у визначенні особливостей діяльності та організації  адвокатури в Україні, її завдань.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв'язання таких основних завдань:

  1. проаналізувати поняття та сутність інституту адвокатури;
  2. визначити види правової допомоги, які надаються адвокатами;
  3. узагальнити права та обов'язки адвоката;

Проблемами дослідження курсової роботи є:

  1. відсутність належної регламентації в законодавчому порядку адвокатської діяльності та її організації як окремого адвоката, так і адвокатури в цілому.
  2. невизначеність чіткої організації діяльності, як адвокатських об'єднань, так і адвокатів-індивідуалів.
  3. відсутність регулювання діяльності адвокатури, як на районному,

місцевому та регіональному рівнях.

Об'єктом дослідження є особливості  діяльності та організації адвокатури в Україні.

Предметом дослідження курсової роботи є суспільні  відносини, що регулюють діяльність та організацію роботи адвокатури в  Україні.

Методологічною  основою є наукові методи, що ґрунтуються  на вимогах об'єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико-правового  характеру. В основу методології  дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо регулювання  питання діяльності та організації  адвокатури в Україні. З цією метою  використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування  тощо. У процесі розроблення проблеми використовувалися порівняно-ретроспективний, формально-логічний, порівняно - правовий та інші методи дослідження.

 

 

 

1. ІСТОРИЧНИЙ ШЛЯХ РОЗВИТКУ АДВОКАТУРИ  УКРАЇНИ

 

Слово «адвокатура» походить від латинського  кореня «advocare», «advocates» («закликати», «запрошений») [1, с. 5]. На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді,у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважує Є.В. Васьковський, адвокатура,подібна до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися і досягти певного розквіту [2, с. 5].

 

1.1. Адвокатура України у дореволюційний  період (1864-1917рр):

 

Історичний шлях виникнення та розвитку української адвокатури доцільно простежити з того часу, коли вона була організаційно оформлена й законодавчо закріплена як особливий правовий інститут. Щоправда, й до цього в Україні існувало так зване судове представництво.

Зокрема ще за часів Київської Русі ( ІХ-ХІП ст.) роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послухи (свідки порядного життя обвинуваченого), «видоки» (свідки вчиненого стороною або спірного факту)

[3, с. 15].В цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, праця захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного заняття. Його роль полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони [4, с. 5].

Професійна ж адвокатура в Україні  сформувалася в період польсько-литовської доби (ХІУ-ХУІст.). Як відомо, землі України в останній чверті ХІVст. були підпорядковані Великому князівству Литовському, а після укладення в 1569р. Люблінської унії між Польщею та Литвою й утворення внаслідок цього Речі Посполитої вони були приєднані до Польщі.

Внесенні на Україну прогресивного права зумовило витіснення звичаєвого права законом спочатку у містах, де впроваджувалося магдебурзьке право (ХІV-ХVст.). Вперше станова професійна адвокатура з’являється у міських судах, а згодом - у загальних публічних. Назва «адвокат» у значенні захисника прав сторони вперше вживається у «Правах,по которым судится малороссийский народ» [5, с. 16] - пам’ятці козацького права 1743р., тобто в період Гетьманщини в Україні. Таким чином, коли в українських містах було запроваджено магдебурзьке право, в міських судах вперше у XV ст. і з'являється захисник як професійний юрист. Однак в ті часи відсутність будь-яких норм, які б встановлювали умови, на підставі яких певна особа могла б виступати у суді в ролі захисника. Захисником міг бути кожний повноправний мешканець міста

[6, с. 17].

Уже в XVI ст. в загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих-господарських, а також у судах гродських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста - «прокуратора, або речника». Литовський статут передбачає, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона була присутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це. Важливо, що у Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати. Окремі норми Статуту передбачали досить гострі санкції за порушення захисником етики. Отже, на основі Литовського Статуту в Україні вперше зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію [7. с. 18].

Норми Литовського Статуту магдебурзького права залишалися діючим правом й у період гетьманщини. Однак ні Литовських Статут, як кодекс фактично шляхетського права, ні чуже магдебурзьке право не могло знайти у

тогочасній  Україні повного застосування. У першій половині ХVІІІ ст. розпочалася кодифікація українського права, яка закінчилася в 1743р. В результаті цього був вироблений проект кодексу українського під назвою : «Правда,по которым судится молоруссийский народ» Слід зауважити, що хоча цей законопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці.

Глава ХПІ ст. згаданої кодифікації присвячує п'ять (7-11) артикулів, що містять 21 пункт, що стосуються адвокатури. «Права» також уперше передбачають обов'язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати та обов'язок приносити присягу. Крім професійних адвокатів «Правда» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (батьків, опікунів). До адвокатів предявлялися великі вимоги: ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, світського стану. В українському кодексі важлива суспільна роль відводиться адвокатурі. Головним обов'язком адвокатів є допомога ближнім і служіння справедливості. Хоча праця адвоката оплачувалася, та передбачалися випадки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безоплатно. Звільнялися від оплати: сироти, вдови, малозабезпечені. Адвокат міг виступати в суді лише пред'явивши «верное челобитие», яке він отримував від клієнта. Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відшкодування її в повному розмірі. Адвокатура України періоду гетьманщини була вже визнаною як окремий стан, хоча і не була об'єднана в професійну спілку.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х рр. XIX ст. судової реформи. Адвокати йменувались повіреними і поділялися на дві категорії - приватних і присяжних.

На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотримання ними законів, установлених правил; призначення повірених для надання юридичної допомоги.

Зарахованих до числа присяжних  повірених рада видавала відповідне свідоцтво. Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядалися в округу, до якого були приписані. Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справи залежало від їхньої домовленості з довірителями. Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтереси своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таємниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її закінчення. За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнений до кримінальної відповідальності.

Тоді  ж вводиться й інститут, так званих, приватних повірених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання свого звання їм необхідно було складати екзамен в окружному суді або судовій палаті, які й видавали свідоцтво на право проведення судової діяльності.

Українська  адвокатура того часу відрізнялася демократичними принципами організації. До неї вступило багато прогресивних учених, громадських діячів (М.Жученко, О.Александрович). Це звичайно занепокоїло царський уряд. І тому вже у 1874р. з'явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з передачею їх функцій окружним судам.

Перші відомості про адвокатуру в Галичині припадають на середину

ХVІ ст. коли землі входили до складу шляхетської Польщі. Тоді було дві категорії: одні мали вищу юридичну освіту і їх звали, «квазідіус», другі.-.особи без спеціальної освіти, які вели менш важливі справи [8, с. 24].

Цікавим є факт що в 1894р. українськими адвокатами Галичини була спроба скликання першого з'їзду правників і утворення своєї організації, яка допомагала б вирішувати нагальні проблеми адвокатів.

Висновок: отже у дожовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх особливостей та специфічних  рис. Адже, як відомо, Україна у ці роки не мала своєї державності. Тому й інституції держави, до яких повною мірою належить й адвокатура, не могла належним чином розвинутися.

Однак широкий демократизм і визнання рівного політичного права для кожної одиниці суспільства, притаманний українському народові, що особливо проявлялись у період козаччини [9, с. 25], не міг не позначитися на адвокатурі. Ці перші паростки, з’явились у «Правах,по которым судится малороссийский народ», де досить чітко були сформульовані поняття та суспільна роль адвоката, етичні вимоги, що пред'являються до нього, обов'язки принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за порушення своїх професійних обов'язків. Слід також зауважити, що перші спроби організувати на демократичних засадах українську адвокатуру мали в собі й негативні для ефективності діяльності адвокатури риси. Зокрема, передбачений у «Правах, по которым судится малороссийский народ» порядок реєстрації адвокатів у відповідних у відповідних судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалежний самоврядний характер юридичної природи адвокатури.

В цілому ж ці перші організаційні форми  української адвокатури несли в  собі принципи, привнесені у європейську адвокатуру стародавнім Римом. Це, передусім, відносна свобода адвокатської професії, тісний її зв'язок з судовими органами, система визначення гонорару.

 

1.2 Адвокатура України у післяреволюційний  період (1917-1992рр):

 

 

Після перемоги Жовтневої революції влада  в Україні певний час залишалась у Центральної Ради, яка частково реформувала судову систему царської Росії. Але щодо організації та діяльності присяжних і приватних повірених  не внесено будь-яких змін [10, с. 26]. Коли Україну було проголошено Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, Народний

Секретаріат 4 січня 1918 р. прийняв постанову «Про введення народного суду» [11, с. 26], якою скасовувалися всі судові установи, що діяли доти, а також інститути присяжної та приватної адвокатури. У постанові передбачалося, що всі громадяни, старші за 18 років, можуть бути обвинувачами й захисниками в суді та на попередньому слідстві

14 лютого 1919 р. Рада Народних  Комісарів України Декретом про  суд вдруге ліквідувала відновлену  Центральною Радою присяжну і  приватну адвокатуру і затвердила  «Тимчасове положення про народні  суди і революційні трибунали  УСРР», яке передбачало також  порядок організації захисту  в народних судах і революційних  трибуналах. Так, для захисту були створені колегії правозаступників в народних судах та окремі — при революційних трибуналах. Члени перших обирались з числа громадян, що відповідали вимогам, установленим для виборців. У повітах члени колегії обиралися відповідними виконкомами, в містах — міськими Радами, при ревтрибуналах — губвиконкомами.

26 жовтня 1920 p. було прийняте Положення про народний суд УРСР

[12, с. 27]. Ним правозаступники обов'язково залучалися як захисники обвинувачених у кримінальних справах, що розглядалися з участю шести народних засідателів. У 1920 р. в Україні налічувалося понад 160 юридичних консультацій, у яких працювало 365 правозаступників. У 1921 р. кількість правозаступників в Україні вже становила 557 чоловік. Тоді ж було організовано 192 бюро для надання безоплатної юридичної допомоги [13, с. 28].

Одним із основних напрямів діяльності правозаступників України в ці роки вважався захист інтересів громадян у судах. На жаль, в цей період адвокатура політизувалася, що було небезпечним  явищем. Адже, адвокати покликані керуватися лише інтересами їх підзахисних.

Ці перші деформації відіграли  певну негативну роль, проклали місток до викривлення правового становища  адвокатури, яке проявилося в недосконалості її організаційного устрою, а головне  — призвели у багатьох випадках до правової незахищеності громадян, що далося взнаки, зокрема, у політичних процесах в Україні, де захист перетворювався на формальну процедуру [14, с. 29].

Організація адвокатури України  за першим загальносоюзним Положенням про адвокатуру (1936-1941 pp.)

Подальший розвиток організаційних форм діяльності адвокатури України пов'язаний з прийняттям нових Конституцій. 5 грудня 1936 р. Конституції (Основного Закону) СРСР, а 30 січня 1937 р. — Конституції (Основного Закону) Української PCP. Зокрема, такі норми Конституцій, як забезпечення обвинуваченому права на захист (відповідно ст. 111 і 91), недоторканність особи (відповідно ст. 127 і 107) розширили діяльність адвокатури.

У січні 1937 р. в структурі Наркомату  юстиції УРСР був створений відділ судового захисту й юридичної  допомоги населенню, на який покладалося  здійснення загального керівництва  і нагляду за діяльністю колегій  захисників та організація юридичної  допомоги населенню [15, с. 44]. Колегії захисників перейшли у відання НКЮ і стали йому підзвітні.

16 серпня 1939 р. Рада Народних  Комісарів СРСР затвердила Положення про адвокатуру СРСР. Ним були визначені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура та порядок прийому і виключення з колегії адвокатів, дисциплінарна відповідальність.

У Положенні зазначалося, що колегії  адвокатів надають юридичну допомогу у вигляді порад, довідок, роз'яснень тощо, складають заяви, скарги та інші документи на прохання громадян, установ, організацій і підприємств, беруть участь у судових процесах як захисники  звинувачених, представники інтересів  відповідачів та інших зацікавлених осіб.

Колегії адвокатів наділялись правами  юридичних осіб. Тільки особи, що стали  членами колегій адвокатів, могли  займатися адвокатською діяльністю. Проте в окремих випадках та в  порядку, визначеному інструкцією  НКЮ СРСР [16, с. 45], з дозволу народного комісара юстиції республіки до занять адвокатською діяльністю допускались особи, що не були членами колегій адвокатів. Така практика мала місце у віддалених місцевостях, де юридичні консультації не організовувалися з причин їх нерентабельності. У зв'язку з цим за рекомендаціями місцевих керівних організацій дозволялося займатись адвокатською діяльністю вчителям, лікарям та іншим представникам інтелігенції [17, с. 45].

Повертаючись до загальної характеристики адвокатури республіки, слід відзначити, що в цей період НКЮ СРСР у розвиток Положення про адвокатуру видав  ряд нормативних актів. Так, наказом  від 11 вересня 1939 р. він зобов'язував президії колегій адвокатів реорганізувати існуючі колективи адвокатів  в юридичні консультації, затвердити кількість, місцезнаходження і склад  юридичних консультації [18, с. 49]. 2 жовтня 1939 р. НКЮ затвердив «Інструкцію про порядок оплати юридичної допомоги, що надається адвокатами населенню» [19, с. 49], а також видав роз'яснення до такси оплати праці адвокатів. Слід зазначити, що прийняте загальносоюзне Положення про адвокатуру певним чином підвело підсумок роботи по створенню адвокатури. Цілі і завдання адвокатури, принципи її формування і діяльності значною мірою зумовлювалися тими процесами, що відбувалися у суспільстві та пристосувалися до пануючої тоталітарної системи.

Адвокатура в Україні  в період окупації фашистською Німеччиною (1941-1945 рр.)

Велика Вітчизняна війна внесла суттєві корективи в характер діяльності адвокатів. Так, у зв'язку з прийняттям Президією Верховної  Ради СРСР 22 червня 1941 р. Указу «Про військовий стан», в місцевостях, переведених  на військовий стан, всі справи про  злочини, що мали на меті порушити громадський  порядок та державну безпеку, передавалися на розгляд військових трибуналів. У подальшому цей перелік був  розширений. Військовим трибуналам надавалося право розглядати справи через 24 години з моменту вручення обвинуваченому обвинувального висновку. Як і раніше, кадрами адвокатури займалися державні органи [20, с. 51], про що свідчать інструкція НКЮ СРСР від 26 грудня 1944 р. «Про організацію контролю за якістю роботи адвокатів», директивний лист від 21 квітня 1945 р. «Про контроль за якістю роботи адвокатів, що обслуговують установи, підприємства й організації».

Мала свої особливості організація  роботи адвокатури на Закарпатті, яке  за Сен-Жерменським (1919 р.) і Тріанонським (1920 р.) договорами одержала Чехословаччина, а в 1938-1944 рр. тут був встановлений режим угорських фашистів.

У листопаді 1944 р. Радянська Армія  звільнила від окупантів територію  Закарпатської України. В містах і селах почали діяти органи народної влади-Народні комітети. Для встановлення порядку, забезпечення охорони державного майна та прав громадян Народними комітетами були створені: народна міліція, органи внутрішніх справ і державної безпеки, народна дружина [21, с. 52].

26 листопада 1944 р. в Мукачеві  відкрився І з'їзд Народних  Комітетів Закарпатської України,  котрий одноголосно прийняв Маніфест  про возз'єднання Закарпатської  України з Радянською Україною.

У зв'язку з появою на території  Закарпатської України нової  системи прокурорських і судових  органів для обслуговування населення, надання юридичної допомоги тощо вийшов декрет від 12 січня 1945 р. «Про організацію  роботи народної адвокатури» [22, с. 52]. В розвиток його Уповноважений Народної Ради в справах юстиції розпорядженням від 20 лютого 1945 р. затвердив «Тимчасове положення про організацію та діяльність народної адвокатури», а 5 березня 1945 р. видав розпорядження «Про таксу адвокатів та їхніх заступників». Відповідно до цього документа при відділі юстиції в Ужгороді було засновано організаційне бюро колегії адвокатів. Оргбюро здійснювало прийом нових членів до адвокатури з числа осіб, що мали юридичну освіту та дворічний стаж роботи в правових і державних установах. Положення допускало також прийом осіб, які не мали юридичної освіти, але раніше працювали в судових і прокурорських органах чи перебували на адміністративних та інших державних посадах.

Колегія складалася з адвокатів  і заступників (захисників). Причому  адвокатами були як члени оргбюро, так  і ті члени колегії, які склали адвокатський екзамен або мали закінчену  юридичну освіту та дворічний стаж роботи в суді чи адвокатурі Решта  членів народної адвокатури були заступниками (захисниками). Приватна адвокатська  практика заборонялася.

Робота народної адвокатури будувалася за принципом обов'язкового об'єднання  адвокатів і заступників в  юридичні консультації, утворені у  кожному окружному центрі й у  містах, де працювали народні суди.

Завершуючи аналіз періоду діяльності адвокатури України в роки Великої  Вітчизняної війни, можна зробити  висновок, що її організація і діяльність, як і всієї держави, визначалася  умовами військового часу.

Вітчизняна війна не скасувала  існуючу систему колегій адвокатів, не внесла докорінних змін у правові  основи їх організації і діяльності. Найбільш серйозні зміни, які внесла воєнна обстановка у діяльність адвокатури, полягала в розширенні сфери участі адвокатів в засіданнях військових трибуналів.

 

2. СУЧАСНА АДВОКАТУРА В УКРАЇНІ

 

Відповідно до Закону України "Про  Адвокатуру України" адвокатура є  добровільним фаховим суспільним об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та захищати законні інтереси громадян України, іноземців, осіб без  громадянства, юридичних осіб, надавати їм різноманітну юридичну допомогу.

Адвокатура  України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

Закон про адвокатуру окремо закріплює  норми, котрі стосуються гарантій адвокатської діяльності. Їй встановлено, що професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом; забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагати від адвоката відомостей, котрі складають адвокатську таємницю. По цих питаннях вони не можуть допитуватися як свідки.

Кримінальна справа проти адвоката може бути заведена тільки Генеральним прокурором, його заступниками й обласними прокурорами.

Адвокатом може бути:

  1. громадянин України, котрий має вищу юридичну освіту;
  2. стаж роботи юриста або помічника адвоката не менше двох років;
  3. який здав кваліфікаційні іспити;
  4. одержав посвідчення на право займатися адвокатською діяльністю;
  5. прийняв Присягу адвоката України.

Для визначення рівня професійних знань осіб, котрі мають намір

займатися адвокатською діяльністю, створюються кваліфікаційно-дисциплінарні

комісії адвокатури (на обласному  рівні). Ці комісії діють у складі двох палат - атестаційної і дисциплінарної.

Атестаційна палата складається з 11 членів. У неї входять чотири адвокати, чотири судді і по одному представнику від Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів і відповідних органів юстиції, а також відділення Спілки адвокатів України.

При Раді Міністрів створюється  Вища кваліфікаційна комісія адвокатури. У її склад входять по одному представнику від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, Верховного Суду, Мінюсту, Спілки адвокатів.

Організаційні форми діяльності адвокатури:

Особа, котра одержала посвідчення  на право займатися адвокатською діяльністю, має право практикувати індивідуально, відкривати свої адвокатські  бюро або об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори  й інші адвокатські об'єднання, котрі  діють у відповідності із Законом  про адвокатуру і зі своїми статутами.

Діяльність адвокатських об'єднань ґрунтується на принципах: добровільності, самоврядування, колегіальності і гласності. Вони реєструються в Мінюсті, після чого повідомляють місцевим органам влади про свою реєстрацію, а адвокати - про одержання посвідчення.

Адвокати України виконують  за Законом такі функції:

  1. дають консультації і роз'яснення з юридичних питань;
  2. надають усні і письмові довідки щодо законодавства;
  3. складають заяви, скарги й інші документи правового характеру;
  4. засвідчують копії документів у справах, котрі вони ведуть;
  5. здійснюють представництво в суді, інших державних органах;
  6. надають юридичну допомогу підприємствам, об'єднанням, організаціям;
  7. здійснюють правове забезпечення підприємницької і зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб;
  8. виконують свої обов'язки, передбачені кримінально-процесуальним законодавством, під час дізнання і досудового слідства.

Фахові і соціальні  права адвоката, його обов'язки.

До фахових прав адвоката Закон  відносить:

    1. представництво, захист прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб по їхньому дорученню у всіх органах, об'єднаннях, організаціях;
    2. збір відомостей про факти, котрі можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення.

Закон надає право адвокату мати помічника.

Оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином (юридичною особою) і адвокатським об'єднанням або адвокатом. У випадку  участі останнього в кримінальній справі по призначенню і при звільненні громадянина від оплати юридичної  допомоги через його малозабезпеченість, оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави.

Якщо  договір розривається достроково, оплата праці проводиться за фактично виконану роботу. При неналежному виконанні  доручення, внесена плата повертається бездоганній поведінці адвоката та добросовісному відношенні до виконання  обов'язків.

 

3.АДВОКАТ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

 

Кримінальне судочинство є складною та багатобічною діяльністю багатьох органів та осіб, коло яких визначено  законом. В ній беруть участь як державні органи та посадові особи, так і громадяни. Вони виконують різні процесуальні функції та наділені законом різними  за характером та обсягом правами, різні  й їх обов'язки. Однак загальним  для них є те, що всі вони тим  чи іншим чином беруть участь у  справі, вступають між собою у  процесуальні правовідносини і тому є суб'єктами кримінального процесу.

Разом з тим, не можна не враховувати  характер діяльності того чи іншого суб'єкту процесу, значення яке вона має при  провадженні по кримінальній справі. Діяльність одних суб'єктів створює  значний вплив на хід та рішення  руху справи; діяльність інших хоч  й пов'язана з активною участю у процесі, такого рішучого впливу не має, а діяльність третіх - пов'язана з виконанням конкретних, часом епізодичних процесуальних функцій. Вказані розбіжності у правовому статусі суб'єктів кримінального процесу дозволяють класифікувати їх наступні три групи:

  1. органи, що ведуть кримінальний процес (чи основні суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності);
  2. учасники кримінального процесу;
  3. інші суб'єкти кримінального процесу.

Особливе значення мають перші  дві групи вказаної класифікації. Основними

АдвокатураУкраины 📙 Курсовая → 🆔 3744

АдвокатураУкраины 📙 Курсовая → 🆔 3744

АдвокатураУкраины