Активные операции комерческого банка

ВВЕДЕННЯ

Сучасний стан розвитку економіки в державі потребує постійної уваги до банківської системи, проведення політики, спрямованої на створення сприятливих умов для її стабільного та ефективного функціонування.

Важливу роль у  підвищенні ефективності економіки країни відіграє банківська система. Саме через неї проходить великий обсяг грошових розрахунків та платежів господарських організацій і населення, вона мобілізує і перетворює тимчасово вільні грошові кошти, заощадження і доходи юридичних і фізичних осіб в активно діючий капітал. З цієї причини всі юридичні і фізичні особи завжди цікавляться фінансовою звітністю банків, яка дозволяє їм отримати значний обсяг інформації про якісні та кількісні характеристики діяльності банківських установ. Звітність банків формується на основі стандартів та правил бухгалтерського обліку, які в повній мірі мають розкривати якість активних операцій,  кількісні показники наявних ризиків та обсягів резервів, стан ліквідності, обсяг власного капіталу тощо. Найбільше уваги завжди приділяють обсягу власного капіталу та якості кредитного портфеля, якому в активних операціях притаманний найбільший ризик впливу на стан надходжень та капіталу. З цієї причини дослідження відображення в бухгалтерському обліку кредитних операцій є надзвичайно актуальним.

У розробку теоретичних  основ, які присвячені проблемам  обліку кредитних операцій комерційного банку, внесли вклад такі зарубіжні науковці: В. Беті, П. Блан, Ж. Вігуру, Р. Дале, І.А. Єфрємов, П. Касон, Дж. Маккензі, Д. Малет, Ю.С. Маслєнчєнков, В.К. Нємчінов, К.Г. Парфьонов, М. Піраєр, А. Прост, З.Г. Шірінська, Дж. Хітчінс, М. Хог та ін.; та вітчизняні науковці: А.М. Галас, А.М. Герасимович, О.Д. Заруба, Л.М. Кіндрацька, О.І. Кірєєв, В.Н. Кочетков, К. Раєвський, Т. Раєвська, М.І. Савлук, П.М. Сенищ, В.В.Сопко, Р.І. Тиркало, З.І. Щибиволок та ін.. Однак, незважаючи на значну увагу авторів, вдосконалення обліку кредитних операцій банку й досі залишається перспективним та актуальним напрямком дослідження.

Метою є дослідження головних напрямів і надання конкретних пропозицій щодо вдосконалення обліку кредитних операцій банків на основі систематизації теоретичних матеріалів.

Необхідно вивчити  економічну сутність активних операцій комерційних банків; розглянути активні операції їх суть, структуру та  характеристику;вивчити  кредитні операції, та особливість їх проведення; проаналізувати валютні та активні операції комерційних банків; дати характеристику рахунків які використовуються при здійсненні активних операцій;  а також  переглянути організацію внутрішньо банківського контролю при здійснення активних операцій; виявити шляхи вдосконалення активних операцій.

Предметом  вивчення являється організація здійснення активних операцій.

Об’єктом  вивчення являються  кредити, цінні папери , валютні операції та інші активні операції.

При вивченні економічної  сущності  активних операцій аналізувались  труди вітчизняних на зарубіжних авторів: Кіндрацька  Л. М.,  Паначенко Є. Г., Коломойцев В. Е., Котовський  В.С., Нєизвестна О. В.

1. ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ АКТИВНИХ ОПЕРАЦІЙ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

1.1 Активні операції: суть, структура та їх характеристика

 
            У ході використання коштів, залучених комерційними банками від своєї клієнтури, інших банків, з грошового і фінансового ринків, а також власних ресурсів банку, в цілях отримання прибутку банки проводять різного роду вкладення (інвестиції), сукупність яких і складає їх активні операції. При цьому, хоча основною метою комерційних банків є отримання прибутку, вони не можуть вкладати всі кошти тільки у високоприбуткові операції (як, наприклад, кредитування клієнтури), оскільки при здійсненні активних операцій такі банки одночасно повинні забезпечувати своєчасне повернення залучених коштів їх власникам за рахунок підтримання певного рівня ліквідності, розумно розподіляти ризики по видах вкладень, дотримуватися різні законодавчі норми, приписи і вказівки органів банківського контролю, а також вимоги кредитної політики уряду своєї країни.

Активні операції комерційного банку можна розділити на чотири великі групи:  

- Кредитні операції (або позички);  

- Інвестиції в цінні  папери; 

- Касові операції;  

-Інші активи.

Активні операції банків являють  собою використання власних і  залучених (позикових) коштів, здійснюване  банками з метою отримання  прибутку при одночасному дотриманні законодавчих норм, підтримки необхідного  рівня ліквідності і раціональному  розподілі ризиків за окремими видами операцій. Необхідність дотримання зазначених вимог змушує банки розміщувати  частину коштів у вкладення, що не приносять доходу, або приносять  його у вкрай обмеженому розмірі (готівка в касі, кошти на рахунках у центральному банку та інші види ліквідних активів). З іншого боку, потреби всебічного забезпечення діяльності банку та її подальшого розвитку обумовлюють  наявність у їхніх активах  таких статей, як банківські будівлі  та обладнання, інвестиції в філіальні, асоційовані та "дочірні" компанії, що займаються спеціалізованими банківськими операціями.[12]                                                                

За своїм завданням  активні операції можна підрозділити на операції, що мають метою підтримку  на тому чи іншому рівні ліквідності  банку, і операції, спрямовані на отримання прибутку. Між цими видами операцій існує певне співвідношення, необхідне для підтримки діяльності банку на досягнутому рівні.

 До вкладенням, мають основною метою підтримання ліквідності банку, відносяться:

1. Готівкові кошти в касі банку,

2. Залишки на рахунках у центральному банку,

3. Інвестиції в швидко реалізуємі цінні папери (казначейські та першокласні

комерційні векселя),

4. Кошти на рахунках і вклади (депозити) в інших банках.

При цьому, хоча деякі з  перерахованих вкладень і приносять  банкам певний дохід, основною причиною їх наявності є необхідність підтримання  загальної ліквідності банку  на відповідному рівні, тоді як дохід  по ним служить хоча й істотним, але другорядним фактом. Операції банків з кредитування компаній і  фірм по своїй суті не можуть вважатися  ліквідним розміщенням коштів і  здійснюються банками виключно в  цілях отримання прибутку на різниці  в процентних ставках між залученням і розміщенням коштів.[13]

Крім міркувань прибутковості  і ліквідності активних операцій важливе значення для їх здійснення має питання кредитних ризиків  та їх розподілу. Якщо приміщення ресурсів в касову готівку, залишки на рахунках у центральному банку, державні цінні  папери вважаються мають практично  нульову ступінь ризику, а розміщення коштів в інших банків - активами з мінімальним ступенем ризику, то кредити компаніям, фірмам і приватним  особам, включаючи вкладення в  векселі , акцепти та інші аналогічні інструменти грошового ринку, сполучені  з більш значним ризиком. У  цьому зв'язку при проведенні активних операцій для банків велике значення має питання про розподіл ризиків  та недопущення їх надмірної (надлишкової) концентрації на якомусь одному виді.

Особливої уваги заслуговують активні операції комерційних банків у сфері міжнародного кредиту. Хоча більшість подібних операцій здійснюється ними з іншими банками або під їх гарантію, ступінь ліквідності і ризики по цих операціях варіюються досить істотно - від високоліквідних операцій з незначним ризиком (наприклад, кредитування експортних операцій під гарантії великих банків при одночасному державному страхуванні ризиків) до операцій з високим ступенем ризику і низькою ліквідністю (фінансові кредити країнам, що розвиваються, що випробовують серйозні фінансові труднощі). Проведення активних операцій в цій сфері здійснюється комерційними банками з урахуванням прийнятої в кожній з них градації ступеня ризиків за видами кредитів.

Активи банків – це частина  бухгалтерського балансу, що характеризує розміщення й використання залучених  банком коштів з метою одержання  прибутку і підтримання ліквідності  банку. [14]

Активи банку відрізняються за ступенем ліквідності, прибутковості та ризикованості. Активи комерційного банку, як будь-які види вкладення коштів, відрізняються різним рівнем ліквідності, тобто можливістю трансформації в кошти у готівковій та безготівковій формі, придатні для негайного виконання банком зобов’язань перед вкладниками й іншими кредиторами, а також швидкістю, з якою може бути проведена ця трансформація. Так, банкноти і монети в касі банку можуть бути негайно використані  для видачі депозитів приватним вкладникам, довгостроковий же кредит, наданий для будівництва офіс-центру, не може бути швидко трансформований у кошти на кореспондентському рахунку банку або готівкові кошти в його касі.

Різні активи банку характеризуються різним рівнем прибутку, який вони дають. При цьому, чим вищий рівень ліквідності активу, тим менше він прибутковий. Найбільший прибуток банкам дають активи у формі довгострокових кредитів та інвестицій у цінні папери. Такі активи, як правило, відрізняються високим ступенем ризику.

Активи, або вкладення  комерційного банку  класифікуються, виходячи  зі ступеня їхньої ліквідності, тобто швидкості, з якою вони можуть бути трансформовані в готівку і  залучені до неї засоби, придатні для  негайного виконання банком своїх зобов’язань перед вкладниками та іншими кредиторами. З цього погляду всі активи комерційного банку можуть бути розділені на первинні резерви, вторинні резерви, кредити, надані банком, інвестиції в цінні папери, основні засоби банку і нематеріальні ресурси.

До первинних резервів належать активи, які в будь-який час можуть бути використані банком для видачі вкладів і здійснення поточних платежів. До цієї групи активів  належать:

• Банкноти і монети в касі банку;
• Платіжні документи в процесі інкасування;
• Кошти на кореспондентських рахунках у центральному банку;
• Кошти на кореспондентських рахунках у комерційних банках;
• Обов’язкові мінімальні резерви.

 Первинні резерви є малодохідним видом активів, і керівництво банку з метою максимізації прибутку прагне до зниження їхньої частки в структурі активів. Проте це зниження можливе лише до певного рівня, оскільки готівкових коштів у касі банку повинно бути достатньо для розміну грошей, видачі вкладів приватним вкладникам, поповнення операційної каси банків кореспондентів, із якими укладені відповідні договори. Необхідний розмір готівкових коштів визначається структурою пасивів даного конкретного банку і часткою в пасивах поточних рахунків фізичних та юридичних осіб, вкладів, терміни виплат по яких настали.

Планування руху готівки  у касі банку, вибір джерел її поповнення є одним із найважливіших завдань, що його розв’язують при управлінні активами банку. Це потребує організації постійної роботи з клієнтурою по інкасуванню грошового виторгу, укладанню договорів із національним і комерційними банками по інкасуванню коштів з метою забезпечення переведення банківської готівки у безготівкові кошти на його кореспондентських рахунках.

Комерційні банки зберігають тимчасово вільні кошти на своїх  кореспондентських рахунках у національному  і комерційних банках. Ці кошти  використовуються для виконання  платіжних інструкцій клієнтів по переказу коштів із їхніх рахунків у комерційному банку на сплату за товари і послуги, оплату за різними договорами, укладеними клієнтами банку з їхніми контрагентами, платежі по банківських зобов'язаннях. Достатність коштів на кореспондентських рахунках банку для виконання ним поточних платежів є наслідком діяльності банку по управлінню поточною ліквідністю.

За правилами, встановленими  Національним банком України, комерційні банки зобов'язані зберігати мінімальні резерви на своїх рахунках у Нацбанку. Таким чином, сума коштів комерційного банку на даному кореспондентському рахунку не може бути нижчою за відповідний норматив, установлений цим органом контролю.

Сума ж перевищення залишку на кореспондентському рахунку визначається самим банком, виходячи з розміру запланованих платежів, які необхідно провести у першій половині наступного дня. На практиці комерційні банки можуть в окремих випадках допускати недостачу коштів на кореспондентському рахунку в Національному банку для підтримання обов'язкових резервів у межах звітного періоду, в інші ж дні цього періоду сума залишку коштів на кореспондентському рахунку повинна бути достатньою для компенсації допущеної недостачі коштів.[3]

У інших країнах СНД  встановлені інші правила формування обов'язкових резервів. Наприклад, Центральний  банк Росії відкриває комерційним банкам спеціальні рахунки для зберігання обов'язкових резервів, які формуються щомісяця за балансом на 1-е число кожного місяця і можуть бути скориговані на прохання комерційного банку за даними балансу на 15-е число. Таким чином, регулювання обов'язкових мінімальних резервів у Росії здійснюється щомісяця шляхом поповнення комерційним банком спеціального рахунку в Центральному банку, у випадку збільшення коштів на його пасивних рахунках, або повернення Центральним банком комерційному зайвих коштів, у випадку зменшення суми пасивів комерційного банку. Тому суми мінімальних резервів російських комерційних банків із високою мірою умовності можуть бути віднесені до категорії первинних резервів, тому що ці кошти виявляються фактично замороженими на спеціальних рахунках у Центральному банку.

Робота з відкриття  і ведення кореспондентських  рахунків в іноземній валюті в  комерційних банках (відкриття кореспондентських рахунків у національній валюті в комерційних банках заборонено Національним банком України) є важливою частиною роботи з управління первинними резервами українських комерційних банків. Їй передує аналіз грошових потоків клієнтури комерційного банку в іноземній валюті, а також аналіз балансів і фінансового стану банків-кореспондентів.

Таких рахунків має бути достатньо для швидкого проведення розрахунків за дорученнями клієнтів банку, а також проведення власне банківських операцій у відповідній валюті. Оскільки відсотки, що виплачуються по залишках на кореспондентських рахунках, як правило, нижчі за відсотки, що пропонуються по міжбанківських кредитах і депозитах, природним є прагнення керівництва банку до мінімізації залишків на цих рахунках до рівня, достатнього для проведення строкових платежів.[1]

Вторинні резерви — це група активів банку, які в достатньо короткий термін можуть бути трансформовані у первинні резерви і використані для виконання поточних платежів по зобов'язаннях банку. Основне їхнє призначення — бути джерелом поповнення первинних резервів, а також забезпечувати одержання прибутку. До цієї групи активів належать:

• вкладення в державні короткострокові цінні папери;
• вкладення в корпоративні короткострокові ліквідні цінні папери;
• міжбанківські кредити на термін до 7 днів. 

 Створюючи портфель короткострокових державних цінних паперів та управляючи ними, комерційний банк ставить перед собою такі цілі: одержання прибутку, створення високоліквідного активу, який може бути реалізований на вторинному ринку, придбання інструменту, який може бути заставою.

Великого поширення набули операції Національного банку України  з надання ломбардних кредитів комерційним банкам під заставу облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), операції репо (продаж із зобов'язаннями наступного викупу в заздалегідь визначений термін за встановленою ціною) із цими цінними паперами, що їх активно проводять комерційні банки як із Національним банком, так і один з одним. Отже, маючи достатній портфель державних цінних паперів, комерційний банк може досить швидко реалізувати його або одержати рефінансування.

За розвинутого вторинного ринку корпоративних цінних паперів  вони також можуть бути використані  для формування вторинних резервів. Проте це пов'язано зі значно більшим  ризиком і потребує глибокого аналізу не тільки стану фондового ринку, але й економічної галузі, в якій працюють емітенти.

1.2 Кредитні операції, особливість  їх проведення

Надання  банком грошових коштів на строк під письмове  зобов’язання є краєкутним   каменем банківського бізнесу. Надання кредитів є основною економічною функцією банків, яка існує для фінансування споживчих та інвестиційних цілей підприємницьких фірм, фізичних осіб та державних організацій. Від того, наскільки добре банки реалізують власні кредитні функції, залежить економічне становище регіонів, які вони обслуговують, оскільки банківські кредити сприяють виникненню нових підприємств та збільшенню кількості робочих місць у цих регіонах і забезпечують їх економічну життєдіяльність. Банківське кредитування розглядають як кваліфікаційну ознаку банку,  що передбачає ліцензування з боку НБУ та є різновидом професійної підприємницької діяльності банку, основним джерелом формування його прибутків.

Колектив авторів під загальним  керівництвом М.І. Савлука вважає, що кредитні операціі полягають у проведенні комплексу дій, пов’язанніх з наданням і погашенням  банківських кредитів. Банківське кредитування здійснюється відповідно до принципів строковості, цільового характеру, забезпеченості і платності кредиту .

Вчений-економіст  В. Ольшанченко надає таке трактування: «кредитні операції — це відносини між кредитором і позичальником (дебітором) щодо надання певної суми коштів на умовах платності, строковості і повернення».

Найкращим є визначення банківського кредиту у Законі України «Про банки і банківську діяльність»: «...це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми» .

Цивільний кодекс розрізняє два близьких поняття: позика й кредит .

Для поняття «позика» характерно те, що:

  -  у ньому мова може йти про передачу однією стороною (яка надає позику)    іншій стороні (позичальникові) як грошей, так і речей, причому про передачу того й/або іншого:

а) у власність позичальника;

б) з умовою повернення такої ж суми грошей або рівної кількості отриманих         речей того ж роду і якості; як позика грошей вона може бути й безпроцентною;

-  у ньому можуть брати участь будь-які особи.

На відміну  від цього поняття «кредит», що виступає в певному плані як окремий  випадок відносин позики, припускає, що:

• у ньому мова повинна йти про передачу однією стороною (кредитором) іншій стороні (позичальникові) тільки грошей, причому лише в тимчасове користування (не у власність, як ми думаємо);
• він не може, якщо інше не передбачено в договорі, бути безпроцентним;
• у ньому як кредитор виступає не будь-яка особа, а тільки кредитна організація (насамперед банки).

До кредитних  правовідносин силою прямої вказівки закону (ч. 2 ст. 1054 Цивільного кодексу України) застосовується більшість норм, що регулюють договір позики (статті 1046-1052 Цивільного кодексу України). При цьому кредит може існувати як самостійне право відношення (договір позики або кредитний договір), так і як елемент, що входить до складу іншого право відношення (комерційне кредитування). Деякі фахівці вважають, що кредитний договір — це «комерціалізований консенсуальний різновид договору позики».

Банківське кредитування як робочий процес, тобто як певні  дії учасників банківських кредитних операцій, насамперед банківських працівників, — це сукупність відносин між банком як кредитором і його позичальником із приводу:

а) надання позичальникові певної суми грошей для цільового використання 
(зустрічаються й так звані незв'язані кредити, коли в кредитному договорі/угоді 
мета або об'єкт кредитування не вказується);

б) їхнього своєчасного повернення;

в) одержання від позичальника плати за користування наданими в його розпорядження коштами.

Фундаментальною основою кредитних відносин, його необхідним елементом, можна вважати  довіру між позичальником і кредитором (латинське «credo» означає «вірю»). Перший повинен вірити, що банк вчасно надасть кредит у необхідному розмірі й на нормальних умовах, а другий повинен бути впевнений, що позичальник правильно скористається кредитом, у строк і зі сплатою належних відсотків поверне (зможе й захоче повернути) раніше отриману суму. Кредити становлять більш як 50% всіх активів банку і складають його кредитний портфель, який забезпечує 2/3 усіх доходів.

Банківські кредити  підрозділяються на активні і  пасивні. У першому випадку банк дає кредит, тобто виступає кредитором, у другому бере кредит, тобто є позичальником. Банк може входити в кредитні відносини (брати або давати кредити) з іншими банками (іншими кредитними організаціями), виконуючи залежно від ситуації активну або пасивну функцію. У цьому випадку ми маємо справу з міжбанківським кредитуванням. Що стосується всіх інших підприємств, організацій, установ і фізичних осіб (не фінансовий сектор економіки), то кредитні відносини банку з ними носять інший характер — тут банк завжди є стороною, що дає кредит.

Кредитна діяльність сучасних комерційних банків є досить різноманітною та ризиковою і  включає різні форми та види кредитів, що надані юридичним чи фізичним особам з метою одержання доходів, а також банківські послуги кредитного характеру. Банк може видавати кредити безпосередньо, укладаючи угоду з позичальником, або купувати кредит чи його частину, яка була видана іншим кредитором, шляхом укладання угоди з позичальником. Кредитний портфель банку включає агреговану балансову вартість усіх кредитів, у тому числі прострочених, пролонгованих та сумнівних до повернення кредитів .

Велику масу наданих  кредитів ми можемо класифікувати, групуючи за різними ознаками .

В кредитній угоді  суб'єкти виступають як дві сторони — кредитор та позичальник.

Кредиторами є особи, які надають власні вільні кошти в розпорядження позичальника на певних умовах. Позичальник — це особа, яка отримує кошти у використання на певних умовах. В різних обставинах кредитор та позичальник можуть мінятися місцями.

Економічна роль і місце позичальника в кредитній угоді відрізняються від ролі та місця кредитора. Позичальник не є власником коштів, які він запозичив, він лише реалізує права тимчасового володіння ними. Кредитор та позичальник відрізняється за місцем їх функціонування в процесі відтворення. Кредитор акумулює і розміщує у вигляді кредитів вільні ресурси в сфері обігу, а позичальник використовує отримані кошти, як в процесі обігу, так і в процесі виробництва товарів та послуг.

Об'єктивна  необхідність кредиту для забезпечення безперервного виробництва позичальника і зберігання кредитором прав власності на кошти, які він позичає, визначають економічну залежність позичальника від кредитора. Вказана залежність не означає, що місце позичальника в кредитній угоді менш значиме, ніж місце кредитора. Вони виступають як рівноправні сторони кредитної угоди, від збігу інтересів яких в однаковій мірі залежить виникнення кредитних відносин.

Об'єкти кредитування — певна частина вартості виробничих оборотних коштів та коштів обігу, основних виробничих коштів, яка формується за рахунок банківського кредиту.

До  основних об'єктів кредитування можна  віднести:

1. Додаткові потреби в коштах для оплати товарно-матеріальних цінностей і створення запасів для нормального режиму роботи.
2. Сезонні та несезонні витрати виробництва й обігу.
3. Потребу в додаткових коштах в зв'язку з тимчасовим їх замороженням.
4. Потребу для здійснення інвестицій в основні засоби.

Банківський кредит може бути наданий позичальникові (юридичній або фізичній особі) під різноманітні цілі, найпоширенішими з яких є:

    - збільшення (поповнення) оборотного капіталу господарюючої організації, що може означати, наприклад:

• фінансування сезонних потреб організації;
• фінансування тимчасово зростаючої кількості товарно-матеріальних цінностей;
• допомога в покритті неординарних (великих) витрат, тощо.

У всіх цих і подібних випадках буде справедливо  говорити про кредитування короткострокове

• фінансування виробничих витрат, включаючи реалізацію інвестиційних проектів (наприклад проекту розширення, реконструкції або модернізації підприємства), тобто в цілому – збільшення капіталу , що припускає придбання рухомого й не рухомого майна, інших активів, що є по природі «основними». У такому випадку говорять про  середньо- або довгостроковий виробничий (інвестиційний) кредит, у якому  залежно  від масштабів здійснюваних позичальником заходів можуть одночасно брати участь як інші банки, так і не банківські й не фінансові організації й підприємства.
• Споживчі цілі окремої фізичної особи (придбання або ремонт житла, одержання  освіти, тощо), що задовольняють за допомогою споживчого ( особистого) кредиту.

Одним із вагомих з точки зору доходів, являються валютні операції, які автор розглядає в наступній  главі.

1.3 Валютні операції

Операції з валютними  цінностями та розрахунки в іноземній  валюті посідають провідне місце у банківському бізнесі. На сучасному етапі розвитку вітчизняні банки не тільки обслуговують експортно-імпортні розрахунки суб'єктів підприємницької діяльності, а й виступають безпосередніми учасниками операцій на внутрішньому та міжнародних валютних ринках, забезпечуючи у такий спосіб зміцнення ринкових перетворень у всіх сферах економіки. Провідна роль банків на валютному ринку обумовлюється значними обсягами операцій, що становлять близько 90%, та спектром послуг, які забезпечують попит широкого кола суб'єктів. Особливістю діяльності банку у сфері валютних операцій є його функція агента валютного контролю, що зобов'язує банк здійснювати контроль за дотриманням вимог валютного законодавства.[11]

Така багатогранна спрямованість банку у сфері  валютних операцій визначає певні вимоги до системи інформаційного забезпечення, що використовується для підготовки і прийняття управлінських рішень. За валютними операціями ця система повинна забезпечувати необхідну інформацію для валютного регулювання та контролю, планування та стратегії, раціонального використання ресурсів.

Валютні операції – це операції котрі пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов'язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов'язані з увезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.