Аналіз поеми Дж. Г. Байрона «Дон Жуан» в аспекті духовності

Зміст

Вступ ……………………………………………………………..………...3 – 5

Розділ І.  Концепція духовності в літературі……………………............6 – 11

          1.1. Духовність як літературознавча категорія………….…….......6 – 8                    

1.2. Ознаки духовності в англійському романтизмі………..........8 – 12                      

1.3. Творчість Дж. Г. Байрона в контексті духовності……...….12 – 19                     

1.4. Висновки до першого розділу…………………………...….…….19                                 

Розділ ІІ. Аналіз поеми Дж. Г. Байрона «Дон Жуан» в аспекті духовності………………………………………………………...….......20 – 29                      

           2.1. Проблематика поеми Дж. Г. Байрона «Дон Жуан»...……...20 – 21

           2.2. Духовний потенціал образів поеми………………..……….22 – 28

2.3. Висновки до другого розділу……………………..………...28 – 29

Висновки …………………………………………………….…………..30 – 31

Список використаної літератури…………………………….……………....32

Вступ

“I’ll therefore take our ancient friend Don Juan”

Дж. Г. Байрон.

Творчість Байрона, завдяки поетичній пристрасності, волелюбним ідеям, могутньому протестові проти будь-якої тиранії, відіграла значну роль у формуванні багатьох поетів-романтиків. Вона мала певний вплив і на розвиток української літератури. Поетом “великим” і “знаменитим” називав Байрона Т. Шевченко. Українську перекладну байроніану започаткував М. Костомаров віршами з циклу “Єврейські мелодії”, які були опубліковані в харківському альманасі «Сніп» (1-й вип., 1841). Окремі твори Байрона переклали І. Наумович, О. Кониський, І. Верхратський, О. Навроцький, М. Старицький, Б. Грінченко, Леся Українка та ін. Найвизначнішими е переклади П. Куліша (перша пісня “Дон Жуана”, 1891; “Чайльд-Гарольдова мандрівка”, 1894, опублікована І. Франко, 1905), П. Грабовського (“Шільйонський в'язень”, 1894, та ін.), І. Франка (“Каїн”, 1879; уривок з роману “Дон Жуан” – “Новогрецька пісня”, 1885). У 1889 вийшла філософська поема І. Франка “Смерть Каїна”, у якій він інтерпретує біблійні образи англійського поета і водночас полемізує з ними (Франків Каїн на відміну від Байронового, який залишається гордим індивідуалістом, виступає в кінці твору як невід'ємна від людської громадськості особистість). У радянський період твори Байрона перекладали Є. Тимченко (“Каїн”), Д. Загул (“Мазепа”), М. Рошківський (“Манфред”), Ю. Корецький (“Трагедії”), Д. Паламарчук (“Лірика”), М. Кабалюк (“Шільйонський в'язень” та ін.), С. Голованівський (“Дон Жуан”). Творчість Байрона досліджували І. Франко (ст. “Лорд Байрон”, 1894, та ін.), К. Лукачівський (реферативний огляд творчості поета, 1888), П. Филипович, С. Родзевич, І. Журавська, Д. Кузик, Л. Герасимчук, Д. Наливайко та ін. Історія літератури знає чимало образів величезної загальнолюдської значущості, але образ найпопулярнішого ловеласа Дон Жуана користувався величезною популярністю. Згідно легенді, образ вельми заповзятливого спокусника виник не тільки як художнє узагальнення. Учені розпізнали у ньому риси реального обличчя – Дона Хуана Теноріо, придворного кастильського короля Педро Жорстокого  ( XIV ст). Отже «… прикріплення ряду легенд до певних осіб…мало на меті підкреслити, що перед нами не вигадка,  бувальщина. Це надавало історії більш повчальний характер… Фактичність повинна була возвеличити життєву значимість»1 [3, 26]. За чотири сторіччя у всесвітній літературі було створено безліч версій безсмертного героя: про нього писали Тирсо де Моліна ( 1630),  Мольєр ( 1665), М. Гумільов ( 1910, 1912) та інші. 

Обрана тема має пізнавальне значення, допомагає відчути дух байронівської епохи, вир почуттів самого автора. У своїх творах Байрон розробляв вічну проблематику добра і зла, зради і вірності, любові і ненависті, що не втратила актуальності сьогодні.

Предметом нашого дослідження є поема Байрона «Дон Жуан» (1824). Об'єктом дослідження є своєрідність духовної інтерпретації  Байроном образу Дон Жуана.

Метою нашої наукової  роботи є дослідження способів вираження духовності на матеріалі найважливішого і наймасштабнішого твору  пізнього етапу творчості  Байрона «Дон Жуан». Для реалізації окресленої мети необхідно було виконати такі завдання:

• уточнити зміст категорій «душа», «дух», «духовність», відповідно до сучасних літературознавчих концепцій;
• проаналізувати поему  Байрона «Дон Жуан» у визначеному темою аспекті;
• дослідити співвіднесеність авторського світогляду, культури й духовності у вищезгаданому творі;
• визначити специфіку функціонування образу Дон Жуана у культурно-історичному контексті тогочасного періоду та зумовленість його  трактування менталітетом нації, її соціокультурними цінностями, відображеними у концептуальній системі письменника;
• виявити причини інтересу до образу Дон Жуана в літературній свідомості від давнини до сучасності.

Новизна нашої наукової роботи визначена метою та завданнями з точки зору вираження духовності на матеріалі найважливішого і наймасштабнішого твору  пізнього етапу творчості Дж. Г. Байрона «Дон Жуан». До нас ще ніхто не розглядав цей твір у такій концепції.

Методи дослідження зумовлені поставленою метою та завданнями роботи. У дослідженні були застосовані методи історико-біографічного опису, тематично-проблематичного, а також порівняльно-типологічного аналізу літератури тогочасного періоду.

Робота має традиційну структуру, та включає в себе вступ, 2 розділи, висновки та бібліографічні відомості. Обсяг роботи – 30 аркушів, схеми та таблиці відсутні.

Розділ І. Концепція духовності в літературі

1. Духовність як літературознавча категорія

Кожна епоха та цивілізація подавали своє розуміння тлумачення духовності. Але, на думку А. Козлова, найважливішим саме для розуміння сутності таких явищ як душа, дух і духовність людини  слід вважати етап усвідомлення людиною і людством себе самих і навколишнього світу – осмислення.  Саме на цьому етапі «людські душі» стають «світлими» і «праведними», «ангельськими» або «чорними», «брудними» й «демонічними»; дух людини також набирає ознак «доброго» чи «злого», «світлого» або «чорного». Люди навчилися саме так характеризувати свої душі тільки в останні дві – три тисячі років, і лише після того,  як навчилися оцінювати бажання, думки й головне – наміри людей як «богоугодні» чи «не богоугодні». Саме за цими критеріями пов’язано й той факт, що людина може бути «бездушною». Те ж саме і з «духом» людини – вона має добрий чи злий дух, якщо здійснює «богоугодні» чи, відповідно «не богоугодні» дії або не вона його не має зовсім – якщо людина спрямовує їх ні на добро, ні на зло природі й іншим людям, а просто «не відає, що творить» [6, 61]. Духовність – відмова від низьких, грубо чуттєвих інтересів, прагнення до внутрішньої досконалості, вищості духу. Духовність у самому загальному розумінні – сукупність прояву духу в світі і в людині.

Отже, духовність людини – це не тільки спрямованість її внутрішнього світу й діяльності на добро – чи злотворення в навколишній дійсності, а й спрямованість самого її способу життя. Частково духовність можна визначити як сукупність алгоритмів поведінки, що дозволяє людині співіснувати в гармонії з навколишнім середовищем та іншими людьми.

Сутність духовності фактично визначає суспільну сутність та цінність людини – це її основна функція. Основними складовими духовності, безумовно, є душа, дух людини, соціуму, суспільства й людства – це виявлені чи продемонстровані жестами, словами, діями, вчинками програмні спрямування й цілеспрямування майбутніх дій, діяльності й самих способів їхнього існування. Що ж фактично спільного в уявленнях, знаннях, поняттях людей, а головне – у художніх образах і художніх моделях різних епох про душу, дух і духовність, тобто що ж спільного в основних образах і творах.

Поняття «душевний», «бездушний», «духовний» і «бездуховний» та їм подібні – це похідні – у літературі їх багато [1, 260]. У літературі терміни «духовність» та «антидуховність» розглядаються як такі поняття, котрі потрібні нам для розрізнення спрямованості наших намірів на «добро» (духовність) і «зло» (антидуховність). За добро вважається зазвичай все те, що сприяє вчасному, бажаному й потрібному людям зародженню, розвиткові, розквітові й занепадові всього живого й нешкідливого всьому живому на Землі. Високодуховною розглядається боротьба проти зла й проти тих, хто творить її. За зло – все те, що заважає бажаному й потрібному людям зародженню, розвиткові, розквітові й занепадові всього живого й нешкідливого всьому живому на Землі, а також боротьба проти добра.

 Процес осмислення духовності та ментальності – надзвичайно складний. І на всіх етапах кожної епохи з’являються нові матеріали (від Геракліта до В. Вернадського), які давали надійні підстави для побудови реалістичних науково переконливих концепцій духовності. Проблеми духовності та ментальності літератури особливої ваги набирають сьогодні, коли світова криза акцентує свою увагу на зовсім інших цінностях. Духовність в літературі – це насамперед бачення і розуміння автором тих чи інших моральних цінностей, що зумовлюють вчинки героїв, їх становище в соціумі; це то добро, яке творить людина. Крім того, будь-який образ у творі не може співіснувати без передачі або взаємного обміну цінностями з оточуючими. В цьому і полягає формування духовного образу. Хоча передача цінностей може відбуватися не лише добровільно, але й під силою примусу сильнішого (нав’язування завойовниками своїх цінностей завойованими), під силою впливу слабшого, але значно багатшого цінностями, ніж сильніший завойовник. І якими цінностями люди обмінюються частіше (матеріальними чи духовними) – це ще питання з питань.  Проте беззаперечним є той факт, що духовний потенціал завжди відіграє вагому роль у житті людини.

1.2. Ознаки духовності в англійському романтизмі

В Англії, на відміну від Німеччини, романтизм довгий час сам себе не усвідомлював, хоча романтичні тенденції там проявилися ще у ХУІІІ ст. (іронічна самооцінка, антіраціоналізм, уявлення про “оригінальність”, “незвичність”, “непояснимість”, тяжіння до старини).

Одночасно з Великою Французькою в Англії відбувалася своя революція, набагато тихіша, але не менш трагічна, – революція індустріальна. Вмирала “old kind England” (стара, добра Анлія), “green wood’s England” (Англія часів зеленого лісу), народжувалась “workshop of the world” (майстерня світу ) [1, 98]. Англія почала будувати суспільство буржуазної демократії іще у ХVІІІ ст. Отримавши права, рівні з аристократами, буржуа ринулися до штурму суспільства. Аристократи не могли конкурувати із ними у плані винахідливості, діловитості, хитрості. В результаті, наприклад, лорд Дж. Г. Байрон через нестачу коштів вимушений був продати власний родовий маєток, який його пращури отримала як нагороду за служіння Британії. І вихований за законами родової честі дворянин, простий селянин, нащадок вільних йоменів, відчував себе безсилим перед новою силою. Англійський романтизм розвився на ґрунті розгубленості людей художнього мислення перед світом буржуазного процвітання; і умовно розділяється на три покоління: старше (Блейк, Вордсворт, Кольрідж, Сауті, Скотт ), середнє ( Байрон, Шеллі, Кітс), молодше (Карлейль).

В. Блейк передбачив розвиток романтизму трохи не на двадцять років, за життя був відомий невеликій купці шанувальників, його творчість була оцінена пізніше. Творчість В. Блейка вважається романтичною через те, що в ній постійно відчувається опір часу. Гравер і поет створив свій власний світ. Його творчість нагадує сни наяву, причому В. Блейк усе життя щиро вірив: він бачить золотих птахів на деревах, веде бесіди із Сократом, Данте, Христом. Духовність у творах В. Блейка проявляється в тому,що він постійно намагався звести небо і землю, побачити небесне у буденному. “В одній миті бачити вічність, і небо – у цвітінні квітки”, – так поет сформулював власне кредо[1, 108]. Його твори (“Пісні невинності” (1789), “Пісні досвіду” (1794 ), “Шлюб Неба і Аду” (1790), “Книга Уризена” (1794), “Ієрусалім, або Втілення Гіганта Альбіона” (1804), “Привід Авеля” (1821) демонструють абсолютну чужість Блейка передовій науці свого часу. Сучасний йому світ поет порівнював із чудесною церквою, до якої уліз брудний змій й загадив її (“Я бачив храм…”).

Імена Вордстворта і Кольріджа часто задуються поряд, тому що вони є представниками так званої “озерної школи” (“лейкісти”). Вордсворт вважається в Англії одним із найзначніших, якщо не найзначнішим поетом. У 1798 році Вордсворт разом із Кольріджем видає збірку “Ліричні балади”. Збірку відкривала поема Кольріджа “Сказання про старого морехода”, таємнича історія про помсту природи тим, хто її не поважає. Семюель Тейлор Кольрідж з дев’ятнадцяти років почав приймати опіум (досить розповсюджена розвага в середовищі богемно налаштованих романтиків), і це суттєво скоротило його творчий шлях. Але “старий мореплавець” залишився в історії світової літератури.

В. Скотт, шотландський баронет ( справжнє ім’я – герцоґ Бокль), походив із фамілії, внесеної до історичних анналів. Все життя В. Скотта було присвяченим історії: він збирав історичний шотландський фольклор, колекціонував рукописи й антикваріат. До літератури В. Скотт прийшов досить пізно, у тридцять три роки. У 1805 р. він опублікував свої “Пісні шотландського кордону”. До якої надійшли як фольклорні, так і авторські балади. А у сорок два роки письменник вперше представив на суд публіки свої історичні романи, які мали великий вплив на формування не лише патріотизму, а й духовності у читача В. Скотт шукав свій власний шлях. Після довгих пошуків йому вдалося створити універсальну структуру історичного роману, провівши перерозподіл реального і вигаданого так, щоб показати - не життя історичних осіб, а постійний рух історії, який не може зупинити жодна з видатних особистостей, є справжнім об’єктом, вартим уваги художника. Погляд В. Скотта на розвиток людського суспільства називають провідеціалістським ( від лат. Providence – Божа воля ). Тут В. Скотт іде слідом за Шекспіром. Історичні хроніки Шекспіра осягали національну історію, але на рівні “історії королів”, В. Скотт перевів історичних особистостей у площину фону, а на авансцену подій вивід вигаданих персонажів, на долю яких має вплив розлад між стариною й новизною, зміна епох. Таким чином В. Скотт показав: рушійною силою історії виступає народ, саме народне життя як могутня духовна сила є основним об’єктом художнього дослідження В. Скотта. Його старина ніколи не буває розмитою, туманною, фантастичною. В. Скотт є абсолютно точним у зображенні історичних реалій, тому вважається, що він розробив явище історичного колориту, тобто майстерно показав своєрідність певної епохи. Іще одна деталь: попередники В. Скотта зображували історію заради історії, демонстрували свої видатні знання, і таким чином збагачували знання читачів, але заради самих знань. У В. Скотта не так: він знає історичну епоху детально, але завжди пов’язує її із сучасними проблемами, показуючи, як подібні проблеми знаходити своє вирішення у минулому. Головні герої його творів також, як і традиційний happy end, завжди втілюють авторський моральний ідеал і відповідають особливостям романтичного суб’єктивізму.

Дж. Г. Байрон на загальносвітовому рівні вважається найкрупнішою фігурою англійського романтизму. “Поетом погоди” назвав його А. Пушкін [3, 1]. Красивий, але кривий на одну ногу, Байрон нібито особисто втілював своїх величних, але скалічених морально героїв. Його ранні поезії склали збірку “Часи дозвілля” ( 1807 ), в якій студент Кембріджського університету висловив своє ставлення до сучасності (“Дім батьків, ти прийшов до розору…” ) і продемонстрував, у всякому випадку – на словах, легковажне ставлення до поезії. Можливо поетичний дар вразив сучасників, можливо – зневажливий погляд на людство, але збірка викликала низку негативних рецензій з боку романтиків старшого покоління ( особливо з боку “лейкистів” ). Молодий поет відповів полемічним твором, в якому висловив власне розуміння місця художника у суспільстві. “Англійські барди та шотландські оглядачі” ( 1809 ) є поетичною, сповненою сарказму, сатирою на стан англійської літератури романтичної доби. Споглядальна позиція “лейкистів” здається йому смішною, їхній відрив від реальності – злочинним. Він називає своїми вчителями сатириків ХУІІІ ст. – Свіфта ( якого в Англії вважають божевільним генієм ), Філдінга, декларує власну належність до просвітницького культу Розуму. Хоча творчість Дж. Г. Байрона, безумовно, носила високо духовний характер, про це свідчить його небажання бачити сучасну йому Англію, в якій його давній і славетний рід відтепер мало що означав. З’явилися нові цінності, головними з яких стали гроші.

У 1816 році Дж. Г. Байрон у Швейцарії познайомився із Шеллі, і їхня дружба стала літературним фактом. Всі мемуаристи і біографи Шеллі визнають: це була людина неминучої привабливості, яка силою своєї чарівності буквально перетворювала людей на власні речі. Але закінчувалось таке перетворення як правило трагічно [6, 67]. Духовний світ Шеллі заперечував існування Бога. Поет вів мандрівне життя, створив щось на зразок власного суспільства, яке складалося головним чином із закоханих у нього дівчат, з однією з яких, дочкою шинкаря, він узяв шлюб. Спадщина Шеллі охоплює лірику, поеми, поетичні драми, трактат про поезію, чимале за обсягом листування, щоденники, політичні памфлети, філософські етюди. Особливо відомою є поетична драма “Прометей звільнений” (1819), в якій людська історія подається як процес поступового заглушення ініціативи, згасання волі, придушення сміливості. Звільнений Прометей, на думку автора, і є це нове людство, просвітлене і підняте на новий рівень розвитку.

Проза англійського романтизму представлена іменами Метьюрина, Лема, Хезлітта, Лендора, де Квінсі, Карлейля. Вона тяжіє до загадкового. На сторінках англійського романтичного роману постійно з’являються вампіри, середньовічні замки, таємничі незнайомці, мандрівники, привиди, страшні родинні таємниці, і усе це – на фоні простих побутових подробиць і мотивованого психологізму. Тобто наявним є продовження традицій “ґотичного роману”, який зародився ще у ХУІІІ ст., і народження нового мистецтва – мистецтва класичного реалізму.

1.3 Творчість Байрона в контексті духовності

Лорд Дж. Г. Байрон – представник знатного роду, у десять років успадкував титул лорда. Вважав себе більше політиком, ніж поетом. Характеристика     Й. Гете - "Лорд Байрон надміру емпіричний" – говорить про змістовність його поезії.   В історії літератури особистість Дж. Байрона зіграла значну роль. Явище "байронізму" у добу романтизму пережила вся європейська духовна культура. Особистість Дж. Г. Байрона стала символом сучасності, що вимагає втілення в кожній національній літературі. З'явився великий і могутній геній, жагучий поет розчарування, туги і скорботи, прокльонів і розпачі. Байронічний герой спричинив створення нового жанру – ліро-епічної поеми.

Духовність Дж. Г. Байрона проявилася саме в тому, що він прожив дивне романтичне життя, йому не потрібний був вимисел у житті, не потрібно було вигадувати почуття і події. Він жив у цьому житті сам, вважаючи при цьому, що сучасна дійсність бліда і не гідна зображення в літературі, але особистість людська настільки багата, внутрішній світ її настільки широкий і різноманітний, що достойний епічної оповіді – так виникла байронічна ліро-епічна поема. Дуже рано до нього прийшло усвідомлення соціальної несправедливості. Замислюючись над проблемами сьогодення, він шукав відповіді у творах просвітників. Однак просвітницькі ідеї не пояснювали причин недосконалості сучасного суспільства, і протиріччя втілювалися в поезії почуттям незадоволеності й песимізму.

Дж. Г. Байрон був прибічником  просвітницьких ідеалів та естетики класицизму, проте є поетом-романтиком. Низькопоклонство перед розумом супроводжується думкою про нерозумність сучасної дійсності. Визнання  суворості та ясності узгоджується з зображенням складних та незрозумілих почуттів, забарвлених похмурим настроєм. Дійсність випробовується як розумом, так і  романтичною іронією. Ідеї просвітителів виступають у творчості Дж. Г. Байрона в новому, трансформованому вигляді. У поета вже немає оптимістичної віри у силу  розуму. Пафос життя  Дж. Г. Байрона – переборення тиранії. Головною мрією його була мрія про свободу людства. Проте ідеал свободи в Дж. Г. Байрона позбавлений соціальної конкретності, тому прагнення до свободи в нього носить індивідуалістичний характер. Свободу Дж. Г. Байрон бачить  у боротьбі, що призводить до розриву з суспільством. Особистість Дж. Г. Байрона дуже суперечлива. У його людській свідомості та творчості борються різні початки – прагнення боротьби, звільнення народів від тиранії і індивідуалістичні настрої; спрямованість уперед, у майбутнє та «світова скорбота». Вірячи в те, що в майбутньому свобода переможе, поет все ж  неспроможний відійти від скепсису і песимізму.

Дж. Г. Байрон навчався у Кембриджському університеті, захоплювався історією, читав праці просвітників, дуже хотів стати політичним діячем. Перші збірки його віршів публікувалися анонімно. Це «Летючі нариси» (1806), «Вірші на різні випадки»(1807), збірка «Годинник дозвілля » (1807). Вже в цих юнацьких віршах намічені теми становлення духовності людини – це теми розриву з лицемірним жорстоким суспільством і звернення або до невигадливої природі («Лакин-и-Гар», «Хочу я бути дитиною вільною»), або до життя, повного боротьби і подвигів («Уривок»).

Закінчивши в 1809 році університет, Дж. Г. Байрон вирушає в подорож по Європі. Відчуваючи живе невдоволення суспільним англійським життям і не знаючи шляхів боротьби з ним, він сподівався в подорожі знайти душевну рівновагу. “Він був увесь за дійсність”, – говорив друг і біограф Дж. Г. Байрона ірландський поет Т. Мур [1, 67]. Але ці слова треба розуміти, враховуючи наступний аспект: за яку дійсність? Дж. Г. Байрон не хотів бачити дійсність буденну, метушливу. Його приваблювала дійсність романтична, тим паче, що, на відміну від інших романтиків, які оспівували вигадані замки й вигадані  мандри Сходом, Дж. Г. Байрон мав власний родовий замок і до Сходу їздив дійсно.

Обраний ним маршрут надзвичайно показовий для настроїв та інтересів молодого поета. Він їде до Португалії, потім перетинає Іспанію, відвідує острів Мальту й Албанію, звідти направляється в Грецію і Малу Азію. Повернувшись знову до Греції, взимку 1811 року він відправляється назад. У країнах, які відвідав поет, зароджувався національно-визвольний рух, починалася боротьба за буржуазно-демократичну революцію. Дж. Г. Байрон зіткнувся віч-на-віч із французькою інтервенцією в Іспанії, з поневоленням у Греції, з деспотизмом у Туреччині, побачив, як народ Іспанії боровся проти іноземних загарбників. Він дуже критично оцінив політику уряду Великобританії на Піренеях, де англійська армія брала участь у війні проти Наполеона. Ніхто не вірив, що лорд повернеться додому. Але він повернувся, уславивши себе штурмом Дарданелл, які, як античний герой Леандр, переплив.

 Усвідомлюючи труднощі боротьби з силами зла і несправедливості, бачачи жорстокість сучасного режиму, Дж. Г. Байрон відчуває настрої туги та розпачу. У духовній атмосфері самотності й свідомості розриву між мрією і дійсністю Дж. Г. Байрон створює свої романтичні «східні» поеми: «Гяур» (1813), «Абидосская наречена» (1813), «Корсар» (1814), «Лара» (1814), «Облога Коринфа» (1816), «Паризина» (1816). Головною проблемою всіх «східних» поем є проблема особистості у її непримиренному зіткненні з суспільством. Дія «східних» поем відбувається у Греції, і автор їх спирається за свої особисті враження при окресленні національного «східного» колориту. Часто поема є монологом героя, який розповідає про незвичайні, виняткові вчинки, про сильні пристрасті. Сюжетна лінія переривається ліричними відступами автора. Композиція поем фрагментарна, вона відповідає імпульсивним, рвучким діям романтичного героя, показано лише найважливіші моменти його життя; про минуле життя героя і його ставлення до жінок у цілому нічого не відомо. Герой «східних» поем – індивідуаліст, виняткова особистість, одержима сильними пристрастями. Він пориває з суспільством, щоб уникнути примирення з жорстокістю і несправедливістю; він обирає шлях помсти. Його духовність виражається у поборенні деспотизму через кохання до жінки. Цей герой - діяльна і активна натура, але діє він в ім'я своєї особистої цілі. Дж. Г. Байрон іронічно ставитися до егоїстичної природи людини. Маючи непримиренний конфлікт у відносинах із своїми супротивниками, герой гине або назавжди йде з суспільства.

 Великою пристрасністю почуттів  відрізняється цикл ліричних  віршів Байрона «Єврейські мелодії» (1815). Дж. Г. Байрон звертається до біблійних мотивів, але лірична тема віршів пов'язана з переживаннями поета, викликаними сучасними подіями, сучасним становищем особи у суспільстві. Поет прославляє подвиг в ім'я та свободи («Дочка Ієвфая»). Лейтмотивом циклу є ідея права відплати тиранам за їх злодіяння («Бачення Валтасара»; «Поразка Сеннахериба»). Російські поети, відчувши духовну єдність з настроєм Байрона, звернули увагу на скорботні і мужні вірші цього циклу. М. Лермонтов переклав вірш «Душа моя похмура», А.Плещеев – «Ти закінчив життя шлях…» і «У вод вавилонських, від суму знемагаючи». У 1815 – 1816 рр. виходять у світ вірші наполеонівського циклу.

Дж. Г. Байрон – романтик у тих віршах висловлює своє ставлення до особистості Наполеона. Характер видатної особистості оцінюється поетом у контексті боротьби за свободу. Ставлення до Наполеона змінюється у залежності від того, яку історичну роль він відігравав у той чи інший період. У деяких віршах циклу Наполеон змальований співчутливо, але в «Оді з французької» (1815) окреслилася критична оцінка тирана, що відступив від боротьби за свободу. Цькування поета з боку англійського буржуазно-аристократичного суспільства, незадоволеного волелюбним характером його творчості, а також болісне становище  у зв'язку з сімейної драмою (розрив із дружиною Аннабелою Мільбенк), стали причиною від'їзду Дж. Г. Байрона з Англії.  25 квітня 1816 р. він опиняється в становищі політичного вигнанця.

У швейцарський період творчості Дж. Г. Байрон створює песимістичні вірші, сповнені невимоної туги та страждань: «Сон» (1816), «Пітьма» (1816), «Могила Черчиля»(1816). У цих віршах знайшли відображення похмурі настрої поета, що перебуває у вигнанні. Темі скорботної самотності бунтівної особистості присвячена філолофсько-символічна драма «Манфред» (1817). Це поема про внутрішній світ героя, який роздумує над своїм життям. Героя зображено на фоні величної альпійської природи. Йому підвладні духи, і він може вести боротьбу з духом зла Ариманом. Але Манфреда мучить якась фатальна таємниця, і він мріє про спокій і повну невідомість. Мрії Манфреда не збуваються, і, незадоволений життям і собою, він віддаляється від суспільства у гори, де живе самітником. Манфред прагне збагнути сенс усього життя, зрозуміти долю людства, але зі зневагою ставиться до людей і замикається в своєму егоїстичному «я». Інтелект і воля Манфреда підпорядковані його індивідуалістичним пристрастям. Любов цієї демонічної натури згубна. Манфред – винуватець загибелі люблячої його Астарти. Егоцентризм героя – причиною його самотності. Протиріччя між могутністю інтелекту і нестерпними стражданнями самотньої людини наводять на Манфреда розпач і відтак призводять до загибелі. Пошук високої духовності закінчується трагічно.

 У творчості Дж. Г. Байрона сильніше, ніж у інших романтиків, виявився трагізм і драматизм епохи. Трагічною за змістом є поема «Шільйонський в'язень» (1816). Герой поеми – швейцарський республіканець Бонівар – трагічна постать борця, який у неволі. Він мріє про свободу як про світло високого морального ідеалу, перед яким відступає морок підземелля.

Так, дійсно, Байронові не потрібна була вигадка для своїх творів. Побачене і пережите він показав у романтичній поемі "Паломництво Чайльд-Гарольда". Саме паломництво, а не подорож. Герой і автор поеми вирушають у далекі краї з метою знайти душевний спокій, вивчити історичний досвід життя інших народів. "Чайльд-Гарольд" – поема своєрідного жанру. Поема Дж. Г. Байрона “Паломництво Чайльд-Гарольда” – це ліричний щоденник поета. У ній він показав своє ставлення до життя, свої філософські погляди.

Поета, з одного боку, захоплює краса, яскравість і багатоплановість людської особистості, а з іншого – він заперечує одну за одною всі основи європейського життя, не знаходячи в них високого й вічного. Максималізм поета-романтика, його непримиренне ставлення до недосконалості, його невтомне прагнення до нових вражень, “інших світів”, де, імовірно, можна досягнути високого ідеалу, надихали поета на створення поеми-подорожі. Португалія, Іспанія, Албанія, Греція, Швейцарія, Італія постають перед читачем поеми в яскравих картинах, сповнених і захоплення, і болю.

Проблема свободи і рабства, сенсу людського життя, духовності, цивілізації та варварства, кохання і мистецтва, війни і миру, патріотизму й релігії в поемі Дж. Г. Байрона розкрилися не лише в політичному, філософському, психологічному й естетичному планах, але також як особисте переживання. Джерела вільнодумства і героїки поет знаходить у національному колориті: в іспанських піснях, у кориді, у кипінні пристрастей. "Так ось який іспанець!" Але де ж герой Чайльд-Гарольд?

Чайльд-Гарольд – типовий романтичний образ великої узагальнюючої сили. Він відчуває найбільше розчарування у навколишній дійсності, безпросвітну зневіру, втому і пересичення. Конфлікт його з реальністю непримиренний. Він стоїть осторонь від життя, усвідомлює себе жертвою долі. У своїй самотності й у своєму сумі він не шукає і не хоче нічиєї підтримки та співчуття, замикається в гордій самітності. Автора і героя зближує незадоволення світом; але якщо герой бачить один засіб – втечу, навіть від самого себе, то Дж. Г. Байрон, оглядаючи сучасний світ поглядом політика, мріє про його перебудову.

У другій пісні головне місце відведено Греції – колисці людства. Автор не може зрозуміти, де ділася колишня велич цієї незвичайної країни. Чимало строф поеми присвячено зображенню природи. Велична краса гір і моря протиставляється потворності і злиденності сучасного громадського життя. Образ цього ліричного героя поеми, допитливого і невгамовного мандрівника, пристрасно, хвилююче оспівуючого боротьбу народів за свою свободу, безумовно не співпадає з тим образом спустошеного, до всього байдужого Чайльда-Гарольда, яким він постає в перших строфах поеми. Це два різні героя. Автор поеми, хоч і поділяє з Гарольдом тугу розчарування, але усе одно окрилений життям, яке дарує подорож. Поет сповнений пристрасті у ставленні до всього, наче море під час бурі, його до глибини душі хвилюють глибокі життєві протиріччя. В останніх двох піснях утілюється лірична сила байронівського таланту, де автор остаточно і цілком постає головною дійовою особою поеми.

1.4. Висновки до першого розділу

Духовність в літературі – це насамперед бачення і розуміння автором тих чи інших моральних цінностей, що зумовлюють вчинки героїв, їх становище в соціумі; це те добро, яке творить людина. Саме у період Англійського романтизму, на ґрунті розгубленості людей художнього мислення перед світом буржуазного процвітання, люди почали усвідомлювати, що рушійною силою історії виступає народ, саме народне життя як могутня духовна сила. Творчість Дж. Г. Байрона, безумовно, носила високо духовний характер, про це свідчить його небажання бачити сучасну йому Англію, в якій його давній і славетний рід відтепер мало що означав. З’явилися нові цінності, головними з яких стали гроші. У своєму «ліричному щоденнику» він показав своє ставлення до життя, свої філософські погляди. Поета, з одного боку, захоплює краса, яскравість і багатоплановість людської особистості, а з іншого – він заперечує всі основи європейського життя, не знаходячи в них високого й вічного. Максималізм поета-романтика, його непримиренне ставлення до недосконалості, його невтомне прагнення до нових вражень, “інших світів”, де, імовірно, можна досягнути високого ідеалу, втекти від самого себе, спробувати побудувати, надихали поета на створення своїх творів. Граючи поняттями і ідеями, філософськими і художніми цінностями минулого і сьогодення, Дж. Г. Байрон вводить їх в ужиток публіки, що навчає скептичному відношенню до авторитету традицій, виховує щонайповнішу незалежність думки. Дж.  Г. Байрон обрушує свій гнів не тільки на огидні моральні риси пануючих класів, але і на релігійні, поетичні, етичні, естетичні і політичні норми.