Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Антична психологія та основні філософські ідеї античного періоду

ЗМІСТ

Вступ ……………………………………………………………………………. 3

Розділ 1. Зародження античної психології…….………………………...… 6

1.1 Причини зародження раціональних наукових ідей про психіку в період античності………………………………………………………………………. 6

1.2 Особливості філософського світогляду і причини виникнення наукових ідей про психіку в період античності ……………………………………… 10

Висновки з першого розділу…………….……………………………………12

Розділ 2. Розвиток античної психології.………………… ………………… 13

2.1 Анімізм та гілозоїзм…………………………………..……………………..13

2.2 "Протофілософскій" етап розвитку античної психології…………..….. .. 15

2.3 Антична натурфілософська психологічна думка………………………….18

2.4 Вчення Сократа …………………………………………………………… 22

2.5 Вчення Платона …………………………………………………………… 24

2.6 Моністичне вчення про душу Аристотеля ……………………………… 27

2.7 Елліністична психологічна думка………………………………………… 29

Висновки до другого розділу ..………………………………………………..33

Загальні висновки ………………………………….………………………….36

Список використаних джерел ……………………………............................ 37

Вступ

З найдавніших часів відбувалося взаємодія культур: ідеї та духовні цінності, що склалися в надрах однієї культури, вплинули на інші. Тому особливості давньогрецької цивілізації не повинні розглядатися ізольовано від досягнень Сходу.

Це відноситься і до античної філософії, охопивши ший всю сукупність наукових поглядів. Зародження її було обумовлено докорінними змінами в матеріальному житті людей, своєрідною "промисловою революцією", пов'язаної з переходом від бронзи до заліза у сфері виробництва.

Широке застосування у виробництві отримує рабська праця. Відбувається інтенсивне зростання торговельно-ремісничих елементів, виникають поліси (міста-держави), ремесло відокремлюється від сільського господарства. Широко розгорнулася класова боротьба між старою аристократією і новими соціальними групами призвела до встановлення нового типу рабовласницького суспільства - рабовласницької демократії.

Радикальні суспільні зміни, розвиток товарно-грошових відносин, швидке розширення економічних зв'язків, встановлення морської гегемонії - все це створювало глибокі перетворення в життя і свідомості древніх греків, від яких нові обставини вимагали підприємливості, енергії, ініціативи. Розхитуються колишні вірування і легенди, швидкими темпами йде акумуляція позитивного знання - математичного, астрономічного, географічного, медичного. Зміцнюються критичний склад розуму, прагнення до самостійного логічного обґрунтування думок. Думка індивіда спрямовується до високих узагальнень, що охоплює світобудову в єдиному образі. З'являються перші філософські системи, автори яких беруть за першооснову світу, котрі народжують все невичерпне багатство явищ, той чи інший вид матерії: воду (Фалес), невизначений нескінченне речовина "алейрон" (Анаксимандр), повітря (Анаксимен), вогонь (Геракліт).

Виникає не тільки нова картина світу, але і нова картина людини. Індивід виводилася з-під влади міфологічних істот, що мешкають на Олімпі. Перед ним відкривалася перспектива осягнення законів буття за допомогою спостереження і логічної роботи розуму. Приймаючи рішення, індивід вже не міг покладатися на надприродні сили. Йому залишалося керуватися власним планом, цінність якого визначалася ступенем близькості до світопорядку.

Гераклітові ідеї про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про процесуальному характері (течії, зміну) психічних станів в єдності з допсіхічними, про різні, що переходять один в іншій рівнях душевного життя (зачатки генетичного підходу), про підпорядкованість всіх психічних явищ непорушним законам матеріального світу назавжди вплелися в тканину науково-психологічного знання.

Актуальність. У сучасних умовах актуальними питаннями досліджень історії психології є такі: предмет і принципи історико-психологічного дослідження та його логіка; зв'язок психології античності із всесвітньою історією психології; проблеми періодизації, рушійних сил розвитку психологічних знань та ін.

Діалектика соціальних перетворень у нашій країні передбачає зростання ролі людини в суспільстві, її ділової, комунікативної, підприємницької, організаторської активності, її професійних якостей і психологічних властивостей, уміння взаємодіяти з різними людьми та в різних соціальних спільнотах. Йдеться про переорієнтацію мислення особистості, формування за нових умов навичок взаємодії індивіда із соціумом, що постійно змінюється, про особливості регуляції поведінки людей у соціальних групах, механізмів взаємовпливу, взаємостосунків, самовдосконалення та самоактуалізацію особистості, запобігання невдачам, стресам, хвилюванню за екстремальних умов, розв'язання конфліктів тощо.

Сучасна епоха визначає також перехід на всіх рівнях взаємодії (міжнаціональних, міждержавних, міжособистісних) від домінанти конфронтації до домінанти діалогу, від пріоритету сили до пріоритету переконання. Отже, актуальність соціально-психологічних досліджень як теоретичного, так і прикладного характеру очевидна, адже вищеназвані проблеми сьогодення за своєю суттю саме соціально-психологічні.

Ціль нашої роботи - проаналізувати історію розвитку психології від античності до сучасності та її виокремлення в окрему науку.

Для вирішення основної цілі ми ставимо наступні завдання:

- визначити історичні етапи розвитку психологічної науки,

- розглянути основні психологічні напрями, школи та концепції античності,

- проаналізувати методологічні принципи вивчення історії психології.

Об’єкт дослідження: розвиток психологічного знання як результату творчої пізнавальної діяльності людини в його цілісності та у його реальній діалектиці у античний період.

Предметом дослідження є спроби осмислити процес розвитку психологічного пізнання в період античності, описати його зміст і структуру (сукупність поглядів, ідей, підходів, напрямків і плинів, категорій і понять), його інституціональні й персональні-особистісні аспекти, а також закономірності й етапи розвитку.

Мета дослідження - визначити шлях становлення психології як науки в період античності.

Методологічною основою роботи є багатоаспектність психологічного пізнання, а також безпосередній зв'язок його осмислення з розвитком загальнонаукових поглядів про людину й психологічних ідей в період античності.

Робота складається зі вступу; 2 розділів, списку літературних джерел. Загальний обсяг курсової роботи складає 38 аркушів.

Розділ 1. Зародження античної психології

1.1 Причини зародження раціональних наукових ідей про психіку в період античності

Хронологічні рамки античної психології - XVI ст. до н.е. - IV ст. н.е. - це час становлення, розквіту і занепаду греко-римської цивілізації.

Саме в цей період зароджуються і оформляються раціональні наукові знання про психіку, паростки яких з'являються вже в рамках давньосхідної культури. Праці грецьких мислителів знаменують справжню революцію в науковому світогляді: була спростована міфологічна картина світу і їй протиставлений раціоналістичний, науковий погляд на навколишню дійсність - природу, людину, його внутрішній психічний світ. І хоча основним поняттям, що відбиває психічні явища, залишається поняття "душа", що зародилося в далекій давнині і йде своїм корінням до самих витоків людської цивілізації, але істотно перетвориться його зміст, робляться спробу його раціоналістичного пояснення.

Основною рисою міфологічного світорозуміння виступав антропоморфізм, або перенесення людиною своїх властивостей і характеристик на навколишній світ (за висловом К. Юнга, проектування людиною себе зовні). За аналогією з собою як вихідною точкою світобудови людиною пояснювалися всі природні та космічні явища, весь світ живої та неживої природи і навіть створювані його уявою божественні істоти. Подібні погляди пояснювалися низьким рівнем розвитку пізнання, вкрай невиразними уявленнями людей про навколишнє їх дійсності, страхом перед незрозумілими і грізними силами світу і прагненням дати їм яке-небудь доступне свідомості людини того часу пояснення. З антропоморфізму як основної риси міфологічного світогляду випливали і такі його характеристики, як гілозоїзм (від грец. слів, що означають "матерія" і "життя"), що складається в "оживлення" навколишньої дійсності, коли весь світ, космос розглядався як спочатку живої, межі між живим, неживим і психічним не проводилось; і анімізм (від лат. "аніма" - "душа", "дух") - "одухотворення" навколишнього світу, твердження, що за усіма явищами реальності (живими і неживими) ховається сонм духів ( душ), що визначають їх буття і функціонування [1,c.59].

Гераклітові ідеї про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про процесуальному характері (течії, зміну) психічних станів в єдності з допсихічними, про різні, що переходять один в іншій рівнях душевного життя (зачатки генетичного підходу), про підпорядкованість всіх психічних явищ непорушним законам матеріального світу назавжди вплелися в тканину науково-психологічного знання [2,c.35].

Нові навчання виникають не в континентальній Греції з її землеробським укладом, а в грецьких колоніях на узбережжі Малої Азії: у Мілеті і Ефесі - найбільших торгово-промислових і культурних центрах того часу. З втратою цими центрами політичної самостійності схід давньогрецького світу перестає бути осередком філософського творчості. Їм стає захід. Виникають вчення Парменіда (кінець VI століття до н.е.) в Елеї і Емпедокла (490-430 рр. до н.е.) в Агрігенті на острові Сицилія, поширюється філософія напівміфічного Піфагора з острова Самос.

Після греко-перських воєн (V століття до н.е.) економічний підйом і розвиток демократичних інститутів сприяли нових успіхів філософії і науки. Найбільш великі з них пов'язані з діяльністю Демокріта з Абдер, який створив атомістичну теорію, Гіппократа з острова Кос, віз зору якого на організм мали значення не лише то для медицини, але і для філософії, Анаксагора - уродженця Клазомен, який, прийшовши до Афін, вчив , що природа побудована з найдрібніших матеріальних частинок - "гомеомерий", впорядковує внутрішні властивим їй розумом.

Афіни в V столітті до н.е. - Центр інтенсивної роботи філософської думки. У цей же період саме повернулася діяльність "вчителів мудрості" - софістів. Їх поява була обумовлена розквітом рабовласницької демократії. Виникли установи, участь в яких вимагало красномовства, освіченості, мистецтва доводити, спростовувати, переконувати, тобто ефективно впливати на співгромадян не зовнішнім примусом, а шляхом впливу на їх інтелект і почуття. Софісти за плату навчали цим умінням.

Характеризуючи свідомість людей, що володіють міфологічним світоглядом, О.М. Чанишева виділяє наступні його риси: "емоційність, образне сприйняття світу, асоціативність, а (до) логічність, схильність оживотворяти (гілозоїзм), одухотворяти (аніматизм), одушевляти його окремі частини (анімізм)" [23,c.35]. Міфологічному світогляду відповідає особливий тип психічної організації, що відрізняється нерозчленованим єдністю раціонального, емоційного та дієвого його компонентів.

1.2 Особливості філософського світогляду і причини виникнення наукових ідей про психіку в період античності

Особливості філософського раціонального світогляду і причини виникнення наукових ідей про психіку в період античності, який прийшов на зміну міфологічним поглядам філософське наукове мислення, або "мисляча, раціональне світогляд", характеризується іншими рисами:

1. Авторитет традицій тут заміщається авторитетом розуму.

2. Пошук генетичного початку світу доповнюється спробами знайти його субстрат, субстанцію.

3. Відбувається деантропоморфізація, деміфологізація навколишнього світу, природи, космосу.

4. Ставиться завдання не просто описати, але і пояснити душу і її функції.

5. На зміну вірі і образно-асоціативним процесам як головним інструментам міфологічного пізнання приходить прагнення дати логічне обґрунтування і доказ висунутих положень.

Крім вищеназваних перетворень у психічній сфері людини, можна виділити ще ряд факторів, що визначили зародження наукових раціональних психологічних поглядів у період античності:

1. Розвиток соціально-економічного і політичного ладу стародавньої Греції як важливого стимулу виникнення раціонального знання (швидкий підйом виробництва, сільського господарства, які базуються на рабську працю; зростання торгівлі та зв'язків із зовнішнім світом; поява великих міст-полісів як центрів громадського життя, у ряді яких затверджується демократичний лад).

2. Розквіт культури - поезії, музики, архітектури, літератури (Гомер, Гесіод, Архілох та ін.)

3. Вивчення, осмислення і творча переробка психологічних ідей, накопичених в древнєсхідному світі.

4. Відносна антирелігійність античної культури і відсутність релігійних заборон як основа вільного розвитку наукової думки (Олімпійські боги царюють, але вони не всесильні, вони не лякають людини, а є еталонами, яким люди йдуть, предметом захоплення і наслідування; боги близькі людям, вони спілкуються з людьми , беруть участь в їх житті, являючи собою, по суті, облагороджених, "поліпшених" людей, що відрізняються від інших тільки безсмертністю). Потрапляючи на ґрунт антирелігійної античної культури, давньосхідні психологічні міфологічні ідеї знаходили раціональне звучання.

5. Виникнення науки як сфери суспільної свідомості з її критеріями і вимогами пізнання та викладу матеріалу (доказовість, логічність, систематизованість), а також пов'язаної з цим тенденції розгляду людини та її душі не в руслі міфологічних традицій, а на основі об'єктивних даних (математичних, медичних, анатомо-фізіологічних, біологічних) [2,c.15].

Разом з тим з'являються нові центри культури, де взаємодіють різні течії західної та східної думки. Серед цих центрів виділялася Александрія (у Єгипті), де були створені в III столітті до н.е. при Птолемеях бібліотека та Мусею. Стародавній Рим, розвиток культури якого безпосередньо пов'язане з досягненнями елліністичного періоду, висунув таких найбільших мислителів, як Лукрецій (I століття до н.е.) і Гален (II століття н.е.). Пізніше, коли повстання рабів і громадянські війни почали стрясати Римську імперію, широке розповсюдження отримали погляди, ворожі матеріалізму і досвідченому вивченню природи (Плотін, неоплатонізм).

Висновки з першого розділу

Чим відповідальніше роль науки в долі людства, тим важливіше осмислити її природу, її можливості, її закономірності. Історія є тим великим полігоном, де протягом століть проходять випробування пізнавальні можливості людини, тією єдиною лабораторією, де можуть бути осягнуті можливості науки, її сильні і слабкі сторони. Чим більш тривалий період ми беремо, тим виразніше (як і в житті та історії окремої особистості) виступають можливості науки в неповторному потоці подій. За їх мінливим покривом починають просвічувати із століття в століття діючі механізми розвитку, і все більш зрозумілим стає відповідь на питання про те, на що здатна наука. У даному випадку - наука про психіку, як самому складному явищі у Всесвіті.

Розділ 2. Основні етапи розвитку античної психологічної думки

2.1 Анімізм та гілозоїзм

У розвитку античної психологічної думки виділяється ряд етапів, що визначаються домінуючими підходами в розумінні і поясненні людини та її душі.

Анімізм. У родовому суспільстві панувало міфологічне уявлення про душу. Кожна конкретна чуттєво сприймається річ наділялася двійником - душею (або багатьма душами). Такий погляд називається анімізмом (від лат. "Аніма" - душа). Навколишній світ сприймався як залежний від свавілля цих душ. Тому початкові погляди на душу відносяться не стільки до історії психологічного знання як такого (в сенсі знання про психічної діяльності), скільки до історії загальних поглядів на природу.

Зрушення в розумінні природи і людини, що відбулися в VI столітті до н.е., стали поворотним пунктом в історії уявлень про психічної діяльності. Праці давньогрецьких мудреців призвели до революційних змін в уявленнях про світ, початок яких було пов'язано з подоланням стародавнього анімізму.

Анімізм - віра в прихований за видимими речами сонм духів (душ) як особливих "агентів" або "примар", які залишають людське тіло з останнім подихом (наприклад, на думку філософа і математика Піфагора) і, будучи безсмертними, вічно мандрують по тілах тварин і рослин. Стародавні греки називали душу словом "псюхе", яке й дало ім'я нашій науці. У ньому збереглися сліди з початкового розуміння зв'язку життя з її фізичної і органічної основою (пор. російські слова: "душа, дух" і "дихати", "повітря").

Цікаво, що вже в ту прадавню епоху люди, кажучи про душу ("псюхе"), зв'язували між собою явища, властиві зовнішній природі (повітря), організму (дихання) і психіці (в її подальшому розумінні), хоча, звичайно, в життєвій практиці вони чудово розрізняли ці поняття. Знайомлячись з уявленнями про людську психології по стародавніх міфах, не можна не захопитися тонкістю розуміння людьми богів, наділених підступністю або мудрістю, мстивістю або великодушністю, заздрістю або благородством - всіма тими якостями, які творці міфів пізнали в земній практиці свого спілкування з ближніми. Ця міфологічна картина світу, де тіла заселяються душами (їх "двійниками" чи привидами), а життя залежить від настрою богів, століттями панувала в суспільній свідомості [3,c.35].

Гілозоїзм. Принципово новий підхід висловило яка прийшла анімізм вчення про загальну натхненність світу - гілозоізм, в якому природа осмислювалася як єдине матеріальне ціле, наділене життям. Рішучі зміни відбулися спочатку не стільки у фактичному складі знання, скільки в його загальних пояснювальних принципах. Ті відомості про людину, її тілесному пристрої і психічних властивостях, які творці древ негрецької філософії і науки почерпнули у навчаннях мислителів стародавнього Сходу, сприймалися тепер в контексті нового, звільняється від міфології світорозуміння.

2.2 "Протофілософскій" етап розвитку античної психології

Процес виділення філософського раціонального мислення з міфології йшов повільно і на першому етапі можна говорити про "протофілософія", для якої характерно "наявність багатьох образів міфології, значних елементів антропоморфізму, пантеїзму, відсутність філософської термінології, алегоричність [23,c.125]

Антична протофілософія датується VI ст. до н.е. і включає в себе:

1) іонійську філософію (Мілетська школа Фалеса, Анаксімандра, Анаксимена, Геракліта);

2) італійську філософію (Пифагорійський союз і школа Елат - Ксенофан, Парменід, Зенон);

3) філософію Емпедокла, що об'єднує в собі іонійську і італійську традиції.

Першою філософсько-психологічною школою античності вважається Мілетська школа, творцем якої був Фалес (624-547 рр. до н.е.), один з напівлегендарних "7 мудреців Греції", вперше назвав число днів у році, який вписав трикутник у коло, передбачив сонячне затемнення 585 р. до н. е.. (За свідченням Геродота). Ім'я Фалеса стало прозивним, що позначає мудреця взагалі.

Фалес першим формулює наукову проблему: "Що є все?", Спрямовуються на пошук загального субстрату світобудови. І він відповідає, що основою всього є вода. Земля плаває на воді, відбувається з неї, оточена нею. Вода рухається, мінлива, переходить з одного стану в інший і тим самим утворює все суще. З неї виникають всі речі і всі космічні явища, включаючи людину та її душу. Таким чином, людина розглядається як частина природного світу. Це означає виникнення пріродоцентриського підходу до його розуміння.

Міфологічність поглядів Фалеса проявляється в гілозоїзм і анімізмі при описі світу: космос - одухотворене ціле, повне божественних сил; всі явища світу (і живі і неживі) наділяються душевними здібностями. Фалес визнає наявність божества, але дає йому не антропоморфне, а раціональне пояснення: Бог - той розум, "який все створив з води".

Представник Мілетської школи - Анаксимандр (610-547) вважав, що загальним субстратом є апейрон (провісник атома) - вічне безмежне божественне начало, що не має певної речової форми, якісних характеристик (суміш всіх елементів) і всім управляє. Рушійна сила розвитку світу - боротьба і відокремлення протилежностей (в першу чергу, тепла і холоду). Він стояв біля витоків еволюційної ідеї, стверджуючи, що живе відбувається з неживого, а людина - від тварин. Доводив неможливість існування "першолюдини" як попередника всіх живих істот: "... Спочатку людина походить від тварин іншого виду, тому що інші тварини скоро починають самостійно добувати їжу; людина ж один тільки потребує тривалого годуванні груддю. Внаслідок цього перша людина, будучи таким, ніяк не міг би вижити " [5,c.25] .

Вершиною мілетської школи було вчення Геракліта (530 / 540-470 / 480 рр. до н. е.), Погляди якого, на думку відомого дослідника античності А.Ф. Лосєва, носять вкрай суперечливий і метафоричний характер, в його роботах широко використовуються міфологізму. Дійсно, ідеї Геракліта важкі для розуміння. Не випадково сучасники охрестили його "темним філософом". Геракліт - основоположник ідеї розвитку, згідно з якою все суще перебуває в стані вічного і постійного зміни: "Наші тіла і душі течуть як струмки"; "Не можна двічі увійти в одну й ту ж річку". Рушійна сила розвитку - боротьба протилежних начал: "Війна - батько всього".

Геракліт увійшов в історію як один з перших дослідників власне психічної діяльності. Він ввів поняття "Психея", на основі яких народилися згодом поняття "психіка" і "психологія".

У мікрокосмі організму повторюється загальний ритм космічного вогню. Людина складається з двох начал - душі і тіла. Душа ("Психея") - проникаюча з макросвіту іскра вогню. Вона, таким чином, розглядається як частина макросвіту, побудована за його законами. Будучи частиною макросвіту, душа тісно пов'язана з ним; її стану залежить від рівня зв'язку з цим. Наприклад, люди не пам'ятають снів тому, що в цей час порушується їх зв'язок з навколишньою дійсністю. Подібно до того, як вугілля, викинутий з вогню, гасне, людина не може існувати поза зв'язком із середовищем. Межі душі невичерпні: "Межі душі тобі не відшукати, за яким би шляхи ... ти не пішов; настільки глибока її міра".

Геракліт розглядає проблему пізнання, зазначає, що пізнання - відмітна властивість людини: "... Усім людям властиво пізнавати самих себе і світи і мислити". Головна мета людини - пізнати Логос. Поняття "Логос" в античній психології мало безліч смислових відтінків, для Геракліта ж воно означало закон, що керує всім.

Геракліт виділяє 2 рівня пізнання: відчуття і розум. Він підкреслює роль органів почуттів у пізнанні: "Що можна бачити, чути, дізнатися, то я віддаю перевагу". Серед органів почуттів їм виділяється зір: "Очі - більш точні свідки, ніж вуха". Але якщо відчуття осягають окремі, що лежать на поверхні явища, то розум пізнає загальне, невидиме оком (сутність явищ). Звідси робиться висновок, що розум вище відчуттів: "Розуміння - найбільша чеснота, і мудрість полягає в тому, щоб говорити істину і надходити розумно, сприймаючи речі згідно з їх природі" [6,c.23] .

Таким чином, у роботах Геракліта висунуто цілий ряд важливих психологічних ідей: 1) матеріальність (вогненність) душі; 2) залежність законів душі від Логосу; 3) зовнішня і тілесна обумовленість психіки; диференціація рівнів життєдіяльності (сон, неспання); 4) співвідношення пізнавальних і спонукальних сил.

Антична психологія та основні філософські ідеї античного періоду 📙 Курсовая → 🆔 27876