Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Атлантида: міф чи реальність?

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ І. І. МЕЧНИКОВА

ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра журналістики

Мороз Ольга

АТЛАНТИДА:

МІФ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ?

КУРСОВА РОБОТА

студентки першого курсу

спеціальності “журналістика”

денної форми навчання

Науковий керівник –

доц. Верещагіна Н. В.

Одеса – 2012

ПЛАН

ВСТУП3

РОЗДІЛ 1. АТЛАНТИДА ПЛАТОНА5

РОЗДІЛ 2. ВІДОМОСТІ ІНШИХ АВТОРІВ8

РОЗДІЛ 3. ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПИТАННЯ14

3.1. Огляд версій14

3.1.1. Де знаходилась Атлантида?16

3.1.2. Що було причиною гибелі?18

3.1.3. Коли зник материк?20

3.2 Свідоцтва існування22

3.2.1. Геологічні дані24

3.2.2. Дані палеоботаніки27

3.2.3. Палеофауністичні дані29

ВИСНОВКИ31

БІБЛІОГРАФІЯ32

ДОДАТКИ33

ВСТУП

Створюючи свої діалоги, давньогрецький філософ Платон навряд чи уявляв собі, яку задачу він задає багатьом поколінням вчених на наступні 2,5 тисячі років. З моменту їх появи не вщухають численні суперечки, постійно народжуючи ті чи інші гіпотези і припущення про загадковий острів.

Сказання про Атлантиду… Що це? Справжнє повідомлення, засноване на абсолютно не відомих нам сьогодні джерелах, або легенда, просто літературний твір, в якому автор описав ідеальну, на його думку, державу, що відповідає його філософським, політичним і естетичним уявленням?

Відмітимо, що підґрунтя всіх цих суперечок не проста цікавість. Існування Атлантиди могло б пояснити вражаючу схожість багатьох рис культур народів, які населяють берега Атлантичного океану в Європі, Африці й Америці. А крім того, підтвердження реального існування в минулому Атлантиди, відсунуло б кордон відомої нам сьогодні історії людства на багато тисячоліть в глиб часів, причому були б зламані деякі канони і догми, які стали традиційними.

Навіть один факт встановлення реальності існування Атлантиди як геолого-географічного об’єкта часів становлення людини розумної, безсумнівно, виликав би революцію в існуючих нині поглядах на розвиток і розселення людства.

Атлантологія також найтіснішим чином пов’язана з животрепетними проблемами океанології і неотектоніки: походженням океанів, часу їх утворення та ймовірності колишнього існування суходолу на частині їх площі, встановленням причин виникнення і припинення льодовикових періодів, ймовірністю сучасного катастрофізму.

Великий інтерес спеціалістів до Атлантиди в значній мірі був викликаний окремими неточностями і загадками, які зустрічаються в текстах діалогів Платона майже на кожному кроці.

Отже, історія платонівської Атлантиди заслуговує особливої уваги та містить безліч захоплюючих здогадок та припущень.

В останні десятиліття до цієї теми проявляється особливо великий інтерес. Це пов’язано з інтенсивними дослідженнями в океанах і появою нових наукових методів.

Метою роботи є вивчення, аналіз і систематизація існуючої з даної теми літератури, а також спроба підійти до вирішення основних питань наукової атлантології.

Мета передбачає виконання таких завдань:

ознайомитися з тематичною літературою, проаналізувати та систематизувати її;
визначити проблематику дослідження Атлантиди, встановити існуючі протиріччя в сучасній науці;
розглянути маловідомі сторінки історії атлантології;
систематизувати основні версії щодо проблеми;
виділити факти, що доводять її існування.

Об’єктом дослідження є припущення, версії, гіпотези щодо реальності існування Атлантиди, а також факти, що підтверджують або спростовують її.

Предмет дослідження – можливість існування материка, його хронологічні та географічні межі.

Методи дослідження: добір і систематизація матеріалу, аналіз, розгляд явища у різних науках.

РОЗДІЛ 1. АТЛАНТИДА ПЛАТОНА

Про острів-державу Атлантида вперше повідав світу в 355 році до н. е. давньогрецький вчений Аристокл, відомий людству під іменем Платон Афінський (див. Додаток 1).

Будь-яка розповідь про Атлантиду починається зі згадки про два (з десяти, що дійшли до нас) філософські діалоги Платона – «Тімей» і «Критій», що представляють собою переказ уроків Сократа своїм учням. Цьому непорушному правилу слідують як прихильники, так і противники існування в минулому легендарної країни в Атлантиці.

Власно сама розповідь про Атлантиду стала відома від Платона лише через 200 років після відвідування Солоном Єгипту і майже через 50 років після подорожі Платона в цю країну. Проте він ні словом не обмовився, чи довелося йому побачити документи про Атлантиду, які мали у своєму розпорядженні єгипетські жерці, чи ні.

В діалозі «Тімей» роль оповідача була відведена поету й історику Критію Молодшому, який був одним з учнів Сократа, присутнім при цій бесіді. Критій розповідає своєму вчителю та двом його друзям (Тімею і Гермократу) «давнє сказання», почуте їм у дитинстві від свого діда Критія-старшого, якому передав його сам Солон. З цього приводу О. П. Блаватська, теософ та письменниця, зауважує, що Платон, «приписуючи розповідь Солону і єгипетським священикам … віддалив самого себе від оповідання, яке він, за обов’язком, покладеним на нього при посвяченні, не повинен був розголошувати» [3, с. 726].

Відповідно до розповіді Критія в діалозі «Тімей», перед протокою Гераклових стовпів (Гібралтар) знаходився острів, за своїми розмірами більший, ніж Лівія та Азія разом узяті (Лівією та Азією давні греки називали заселені території Африки без Єгипту та півострова Малої Азії). Від Європи цей острів відокремлювався лише вузькою протокою. За ним знаходилися інші острови, ще далі – материк, а за ним – море. Таким чином, землі ці знаходилися на місці нинішнього Атлантичного океану.

Більш детально про острів Атлантида Платон розповідає в діалозі «Критій». «Коли боги розділили Землю, Нептуну дісталася Атлантида. Посейдон, отримавши в спадок острів Атлантиду, населив його своїми дітьми, зачатими від смертної жінки» [2, с. 507]. На одній із гір цього острова жили Евенор і його дружина Левкіппа, у яких народилася дочка Клейто. Після смерті її батьків Посейдон взяв Клейте в дружини. Від цього союзу народилося п’ять пар близнюків чоловічої статі. Земля була розділена на десять частин, у кожній з яких правив нащадок Посейдона. Старший з них – Атлант – володів центральною частиною острова. Пагорб, на якому мешкала Клейто, Посейдон «зміцнив до кола, відокремивши його від острова, огороджуючи поперемінно водними і земляними кільцями (земляних кілець було два, а водних – три) усі більшого діаметру, проведених немов циркулем з середини острова і на рівній відстані один від одного. Ця огорожа була непрохідною для людей, так як судів ще не було» [2, с. 508]. Нептун висік посередині острова два джерела (теплий і холодний), які живили навколишні поля та гаї (див. Додаток 2).

Завдяки гарному клімату все росло дуже швидко і землероби збирали по два врожаї на рік. У лісах водилося багато дичини, у тому числі і слони.

Згодом десять царів побудували собі палаци, святилища, гавані і верфі для кораблів. Через водні кільця були перекинуті мости, а від моря до водних кілець провели канал.

Основні святині були зосереджені в тому місці, де жили їхні предки. Тут же знаходився недоступний храм Клейто і Посейдона, обнесений золотою стіною. Поруч з ним стояв ще один храм, присвячений Посейдону, побудований зі срібла з золотими акротеріями. Поруч із двома джерелами були влаштовані купальні, іподром для кінських перегонів.

Що ж стосується законів, то головні з них були записані першими царями на стелі з жовтої міді, яка знаходилася в храмі Посейдона. Перші з цих законів свідчили, що жоден з царів не може виступити силою проти свого брата, а також зобов’язаний надати йому допомогу у разі вторгнення ворогів.

Але з часом все псується, так і в цьому випадку «успадкована від бога доля ослабла і взяв гору людський норов» [2, с. 515]. Люди стали заручниками жадібності і розбещеності.

Діалог залишився незавершеним, а, може, його кінцівка була загублена, як і деякі інші твори Платона, бо відомо, що після «Критія» Платон написав «Закони». Ось останні рядки діалогу «Критій»: «Зевс вирішив накласти на них кару, щоб вони, протверезившись від біди, повчилися злиднів. Тому він скликав всіх богів в славнішу з їх обителів … з якої можна споглядати все, причетне народженню, і звернувся до присутніх з такими словами …» [2, с. 515].

Отже, з діалогів «Тімей» і «Критій» ми знаємо, що останні слова Зевса визначили долю цієї легендарної країни.

Частково відновити картину дозволяє діалог «Тімей» і міфи про потопи. Атланти почали воювати зі своїми сусідами і завоювали Африку аж до Єгипту і Європу до Етрурії. Але афіняни вчинили опір і зуміли перемогти атлантів, зробивши вільними всі народи по той бік Гібралтарської протоки. Ця війна мала місце близько восьми тисяч років тому.

Після цього сталася страшна катастрофа внаслідок землетрусу і повені. Протягом однієї доби земля атлантів пішла під воду, а на місці їх існування «море … стало несудноплавним з причин величезної кількості мулу, який залишив після себе осілий острів» [1, с. 330].

РОЗДІЛ 2. ВІДОМОСТІ ІНШИХ АВТОРІВ

Відомості про Атлантиду можна знайти й у інших авторів. Тож спробуємо зробити короткий огляд творів, що обговорюють ті чи інші проблеми загубленого материка.

Вперше про «атлантів», що жили у Лівії (тобто Північній Африці), повідомляє «батько історії й географії» Геродот. Саме він писав про «атлантів» за 100 років до Платона. В одному з своїх творів Геродот говорить наступне: «до цього соленого озера прилягає гора, що зветься Атлас. Вона вузька, заокруглена зі всіх сторін і настільки висока, що її вершину не видно, так як вона окутана туманом взимку і влітку. Місцеві жителі кажуть, що вона упирається в небо. Від неї отримали назву місцеві жителі, котрих називають атланти» [цит. за 6, с. 33].

Отже, Геродот дійсно писав про атлантів у Північній Африці, але вони не мають нічого спільного з Атлантидою Платона, окрім збігу назв. Можливо, що Платон запозичив назву «атланти» у свого попередника Геродота, але все ж він залишається першим та єдиним, хто несе відповідальність за відоме нині повідомлення про острів Атлантида з його високорозвинутою цивілізацією.

Філософ, письменник та географ Посідоній, котрий жив у ІІ столітті до н. е. і багато мандрував Європою, також писав про Атлантиду у своїй «Географії». Але, на жаль, про існування цієї роботи відомо лише зі слів Страбона, який вважав розповідь Платона наполовину вигадкою, наполовину правдою.

Грецький вчений та громадський діяч Плутарх (46 – 120 рр. н. е.) в повідомленні Платона про Атлантиду вбачає факт реальний, але перекручений і прикрашений.

Один з послідовників Платона, Лонгін, був переконаний, що Атлантида є ілюстрацією ідей вчителя про державу. Інший неоплатоник, Порфірій, а також один з перших «батьків церкви», Оріген, вважали, що платонівська розповідь про війну атлантів з праафінянами є алегорією, символом боротьби між духом та матерією.

Проте вже неоплатоник Прокл (412 – 485 рр. н. е.) писав про подію, пов’язану з Атлантидою. Він пригадує, що через 300 років після Солона, тобто приблизно в 260 р. до н. е., в Єгипті побував дехто Крантор, що бачив у храмі богині Нейт у Саїсі колони з ієрогліфами, котрі розповідають про історію Атлантиди. При цьому записи начебто співпадають з тим, що писав Платон в діалогах «Тімей» і «Критій».

Більш того, Прокл у своїх «Коментаріях» до діалогу «Тімей» Платона посилається на Маркелла, котрий жив приблизно у І столітті до н. е. і писав про те, що у «зовнішньому» світі знаходилося сім островів, присвячених Персефоні. Атлантолог Н. Ф. Жиров вважає, що річ у даному випадку йдеться про Канарські острови. Маркелл дає опис цих островів, що дуже нагадує опис Атлантиди у Платона.

Про Атлантиду згадує також Еліан, письменник ІІ століття н. е., автор великої праці «Historia naturalis». У книзі під номером ХV він пише про те, як одягалися правителі Атлантиди.

Римський історик Діодор Сицилійський, що жив у І столітті до н. е., згадує про напад амазонок на атлантів. Він також вважає, що атланти жили біля гір Атласа в Північній Африці.

Термін «атланти» іноді зустрічається і в більш пізній римській літературі, але тільки стосовно африканських «атлантів» Геродота. Пліній Старший «атлантами» вважав жителів Північної Африки та представників десятка інших племен. При цьому вони, як виявляється, не знали правил людської поведінки, не користувалися іменами, не бачили снів.

Напевно, це все, що можна було б сказати про Атлантиду в античній літературі. [6, с. 30-39].

«Найважливішим свідком зі справи» платонівської Атлантиди був Арістотель, учень Платона, відомий філософ давнини. Він стверджував, що його вчитель вигадав Атлантиду, котра була йому потрібна лише як ілюстрація своїх політичних та філософських поглядів.

Вирок про вигадку материка знайшов підтримку в епоху середньовіччя. І лише з відкриттям Христофором Колумбом у 1492 році Америки Атлантида знов стала предметом палких суперечок філософів, істориків та географів. Адже виявилося, що незнані американські землі заселені не лише бідними племенами, а й могутніми народами, котрі мали високу культуру. Звісно, що виникало питання: «Чи не є ті народи нащадками атлантів?».

Уперше цю думку висловив в 1530 році італьянський філософ, лікар і поет Джироламо Фракасторо, а через п’ять років його підтримали іспанські хроністи Овєдо-ді-Вальдес та Агустин де Сарате, які незалежно один від одного обидва прийшли до тієї ж ідеї.

У XVII столітті Атлантида з’являється на декількох європейських картах. Наприклад, острів з назвою Атлантіс був намальований в Атлантичному океані відомим діячем ордена єзуїтів Анастасіусом Кірхером, одним з найбільших вчених-енциклопедистів того часу (див. Додаток 3). У 1665 році він випустив книгу «Підземний світ», в якій і наводиться вищевказана карта. На неї нанесені острови Азорські, Канарські та Зеленого Миса.

Взагалі-то дослідження місцезнаходження Атлантиди різними авторами, що жили у XVI – XVIІІ століттях, стали набувати світового характеру. За даними з опублікованих ними праць, Атлантида могла перебувати в досить розгорнутому районі земної кулі: від Північно-Американського материка до азіатської Монголії і від північного Шпіцбергена до острова Святої Єлени, що знаходиться далеко на півдні Атлантики. [6, с. 39-46].

А тепер розглянемо зміст робіт про Атлантиду, побачивших світ у ХІХ – ХХ століттях.

Одна з найбільш ранніх версій ХІХ століття про місцезнаходження Атлантиди була висловлена вже в самому його початку. У 1803 році були опубліковані «Нариси про Острови Блаженні та давню Атлантиду». Автором цієї роботи був натураліст і географ Блон де Сен-Венсан. Він пов’язує Атлантиду з легендарними Островами Блаженних, які вважаються недоступними простим смертним, а також наводить карту приблизних обрисів його східних берегів.

Інші дослідники XIX століття розташовують Атлантиду в найвіддаленіших районах земної кулі. Наприклад, французький натураліст П'єр-Андре Латрі – в Персії, а шотландський геолог Джон Мак-Кюлох вважав, що зниклий континент, вірніше, його залишки – це Антильські острови. Водночас американець Де Поу, не погоджуючись з ними, заявляє, що Атлантида – це Північна Америка, яку періодично поглинають океанські хвилі...

У 1882 році в світ вийшла книга американського конгресмена Ігнаціуса Донеллі «Атлантида – допотопний світ», яка містила карту цієї загадкової країни і незабаром стала справжньою «Біблією атлантологів». І. Донеллі реконструював цю затонулу країну на підставі даних про Серединно-Атлантичний хребет і поміщав її на ділянці між 25 і 48 градусами північної широти, включаючи до її складу, крім підводних гір, і острова Азорського архіпелагу (див. Додаток 4).

У 1883 році побачила світ книга французького дослідника Е. Ф. Берлі «Атланти», присвячена історії Атлантиди. Берлі вважав, що Атлантида перебувала в Північній Африці між Тунісом і Марокко і відокремлювалася від пустелі Сахара мілководним морем. Це море згодом «висохло» і перетворилося в непрохідні соляні болота. [6, с. 46-47].

На початку ХХ століття німецький вчений Лео Фробеніус запропонував шукати Атлантиду в більш південній частині Африки.

Л. Фробеніус виявив в західній частині Нігерії, на землі народу йоруба, теракотові скульптури та виготовлену з дивним реалізмом бронзову голову бога моря Олокун. Трохи пізніше тут були виявлені руїни стародавнього міста Іфе, кам'яні циклопічні побудови та стіни якого були вкриті кахельними плитами та мідними пластинами. Народ йоруба і був, на думку Л. Фробеніуса, нащадком атлантів, тому що він носив темно-блакитний одяг, про який повідомляв Платон, а, крім того, в країні йоруба, як і на «Атлантичному острові», добувалася мідь і водилися слони.

У 1913 році французький академік, геолог П'єр Терме зробив у Океанографічному університеті доповідь, в якій говорив наступне: «… все дно Атлантичного океану, мабуть, утворилося в недавній час; до обрушення області Азорських островів мали місце і інші провали, протяжність яких вражає найпалкішу уяву» [цит. за 6, с. 48].

Вчений також зазначав у доповіді, що провал стався приблизно за лінією, що з’єднує Ісландію з Азорськими островами. Це як раз лінія прояву активного вулканізму.

«Черговий» атлантологічний твір з’явився лише у 1920 році в Брюсселі. Називається він «Атлантида» і належить перу А. Руто. Автор доводить, що столиця Атлантиди дійсно розташовувалася у Північній Африці.

У 1926 році у французькому місті Ліоні публікується робота К. Ру, на думку якого декілька тисяч років тому назад атланти створили високорозвинену культуру на території нинішніх держав Туніса і Марокко.

У тому ж році радянський історик Б. Л. Богаєвський опублікував велику статтю «Атлантида і атлантська культура», в якій зробив висновок, що Атлантида Платона тісно пов’язана з найдавнішою історією Північної Африки. Богаєвський вважав, що на початку неоліту відбулося відокремлення частин африканського материка, в результаті чого міг утворитися острів досить великих розмірів. Цей острів, ймовірно, і був Атлантидою Платона.

Через рік після виходу статті Богаєвського німецький дослідник П. Борхард публікує ряд статей у журналі «Географічний вісник Петтерманна», в яких також намагається довести, що саме в Північній Африці треба шукати реальні сліди атлантів. Також Борхард вважає, що племена берберів, чиє походження досить залишається таємницею, є нащадками атлантів. [6, с. 48-52].

«Азорський слід» Атлантиди обґрунтовувала у своїй доповіді «Льодовиковий період і Атлантида» Е. Ф. Хагемейстер. Її доповідь, прочитана в Естонській академії наук у листопаді 1954 року, була опублікована у журналі «Природа» №7 за 1955 рік.

Обґрунтуванню «азорської адреси» присвятив чимало сторінок своєї книги «Атлантида. Основні проблеми атлантології» Н. Ф. Жиров. У цій книзі, виданій у 1964 році, говориться наступне: «Атлантиду можна уявити собі як меридіонально розташований материк, швидше довгий, ніж широкий, що складався з трьох основних частин: більш широкого північного острова на базі Азорського плато – Посейдоніди або Азоріди, вузького і довгого південного острова Антілія і Екваторіального архіпелагу, залишком якого є скелі Св. Павла» [8, с. 356].

До переваг Н. Ф. Жирова потрібно віднести те, що у більшості випадків він об’єктивен і навіть іноді різко виступав проти деяких догматичних і фантастичних домислів своїх одновірців-атлантологів.

А. Галанопулос і Е. Бекон у своїй книзі «Атлантида: за легендою – істина», що вийшла у Лондоні в 1970 році ототожнюють Атлантиду з Критом. [6, с. 58].

Отже, про проблеми загадкового і легендарного світу Атлантиди до сьогоднішнього дня написано і опубліковано дуже багато найрізноманітнішої літератури. (див. Додаток 5).

РОЗДІЛ 3. ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПИТАННЯ

3.1. Огляд версій

Проблема існування та незрозумілою для багатьох трагічної гибелі Атлантиди дозволяє різним дослідникам висловлювати і пропонувати на широке обговорення найрізноманітніші судження, гіпотези, припущення і версії. [6, с. 189].

На сьогоднішній день більшість з них ґрунтується на двох точках зору:

Атлантида – вигадка Платона;
Платон описав цілком конкретний острів, сильно перебільшивши його переваги, природні й державні. [10, с. 4].

Отже, спробуємо розглянути основні версії щодо існування материка (див. Таблиця 1).

Таблиця 1. Огляд версії щодо існування Атлантиди

Версія	На чому ґрунтується	Варіації	Література
Атлантида – міф	Відсутність переконливих доказів існування материка. Матеріальних залишків культури атлантів в області передбачуваного занурення Атлантиди ще виявлено не було. Єдиним джерелом для відтворення картини матеріальної культури Атлантиди поки є переказ Платона.	Атлантида – вигадана держава, що увібрала в себе риси всіх стародавніх міст.	В. Журавлев «Людина, що створила Атлантиду»
		Діалоги Платона – одні з перших зразків фантастичних творів. Приводом до появи захоплюючого вимислу цілком могло бути бажання мудреця утвердитися в очах свого онука.	К. Буличев «Діалог про Атлантиду»
		Існування і гибель Атлантиди неможливі, тому що процес народження материків та океанів – чи перетворення дна морського в материк і материка в океанічне дно – здійснюється не за часи, дні чи роки, а за багато тисяч і міліонів років.	О. Кондратов «Великий потом. Міфи і реальність»
Атлантида – реальність	Свідоцтва стародавніх авторів, висновки сучасних наукових досліджень.	Атлантида – загибле вогнище земної культури. Прихильники цієї думки вважають, що Платон лише доповнив реальні факти мальовничими деталями.	М. Успенський «Сім розмов в Атлантиді»

Продовження табл. 1

		Нащадки атлантів живуть під водою. Катаклізм зробив свою справу, і атлантам довелося пристосовуватися до нових умов життя у водній стихії. Ідея поселити залишки атлантів на дні океану була особливо популярна на початку ХХ століття.	А. Лорі «Атлантида, Д. Перрі «Багряне царство», Р. Каду «Атлантида під водою»
		Атланти збереглися на прилеглих територіях. Шанс вціліти залишився у небагатьох мореплавців, купців, емігрантів.	Ф. Бекон «Нова Атлантида»
		Атланти мігрували.	І. Забєлін «Знайти і не здаватися»
		Атланти – піонери астронавтики. Переляк перед небаченим і абсолютно несподіваним стихійним лихом виявився такий, що заможні атланти вирішили взагалі покинути Землю та обживати нову планету.	О. Толстой «Аеліта»
		Атланти-контактери. Атланти спілкувалися з космічними прибульцями.	Е. Анібал «Моряки Всесвіту», Г. Мартинов «Спіраль часу»

3.1.1. Де знаходилась Атлантида?

Сліди Атлантиди «знаходили» в Малій Азії та в Палестині, в Північній Африці і в Югославії, на Скандинавському півострові і на Шпіцбергені, у тропічних лісах Південної Америки і на багатьох прибережних ділянках шельфу Атлантичного океану. Мабуть, є якась частка правди в численних легендах про затонулі порти і міста біля берегів Ірландії та Великобританії, Марокко та Португалії, Іспанії й Франції ...

Ітак, де все ж розташовувалась Атлантида? На цей рахунок існують дві точки зору.

Атлантида – це Крит і прилеглий архіпелаг Санторіні. У ІІ тисячолітті ця країна була майже знищена під час виверження вулкану.
Атлантида розташовувалася там, де вказав Платон, тобто за протокою Гібралтар в Атлантиці. Давньогрецький мислитель навів також дві приблизні дати загибелі Атлантиди: 11-12 тисяч років тому (якщо вести рахунок від сьогоднішнього дня). [6, с. 74], [12, с. 5].

А. Галанопулос і Е. Бекон у своїй книзі «Атлантида: за легендою – істина» переміщають Атлантиду Платона з океану в Середземне море, ототожнюючи її з Критом. Аргументація дослідників проста. Говорячи про дев’ять міст-провінцій Атлантиди, вони пишуть: «Царське місто, за описом Платона, було столицею рівнини площею 3 000 × 2 000 стадій. Якщо решта дев’ять міст … були столицями аналогічних за розміром областей, уся територія Атлантида повинна була б займати площу приблизно 30 000 × 20 000 квадратних стадій <…>. Протяжність Середземного моря дорівнює приблизно 2 100 мілям, а острів, довжиною 3 400 міль вочевидь не міг би вміститися всередині Середземноморського басейну…»(див. Додаток 6) [цит. за 12, с. 8].

В. Щербаков вважає, що така аргументація – незадовільна. На його думку, дослідники зробили помилку у визначенні площі Атлантиди, збільшивши її в 10 разів (адже десять приблизно рівних островів-провінцій Атлантиди можуть займати лише 3 000 × 20 000 квадратних стадій).

Н. Жиров запропонував шукати сліди Атлантиди на островах, розташованих поблизу Європи або Африки – Азорських, Канарських тощо. Платон пише, що стіни столиці Атлантиди – Посейдоніса – були складені з каміння червоного, чорного і білого кольорів. Але ж ці кольори – основні для порід Азорських островів, саме з такого каміння складені давні споруди жителів острову. Канарські острови надають інші докази. Корінне, нині зникле населення островів – гуанчей – спеціалісти вважають прямим нащадком атлантів. Польський атлантолог Л. Зайдлер наводить слова одного з останніх гуанчей, зафіксовані іспанським хроністом: «Батьки наші казали, що бог, поселивши нас на цьому острові, потім забув про нас. Але одного разу він повернеться разом із Сонцем, якому він наказав народжуватися кожного ранку і яке й нас породило» [цит. за 12, с. 15]. Ці слова свідчать про дві обставини. По-перше, що гуанчі вважали себе прибульцями на Канарах, і прибульцями вимушеними. По-друге, жителі острову були сонцепоклонниками, як єгиптяни й перуанці.

Н. Ф. Жиров не без підстав вважав, що найдивовижнішим з того, що ми знаємо про Атлантиду й Атлантику, є існування у вказаному Платоном місці (на захід від Гібралтару) величезної підводної гірської країни – Серединно-Атлантичного хребта з прилеглим до нього зі сходу Азорським плато. Ще у 1945 році датчанин Франдсен вказав, що рельєф дна в районі Азорського плато відповідає опису Атлантиди Платоном. Праці шведського вченого Малеза підтвердили відповідність розрахунків Франдсена батиметричним картам цього району.

3.1.2. Що було причиною загибелі?

Чи могла існувати і загинути за такий короткий час легендарна Атлантида?

Так, могла, відповідає сучасна морська геологія, спираючись на знання про бурхливе тектонічне життя, яке буквально «кипить» на дні і поверхні Світового океану.

Історичні, археологічні, етнічні, зоогеографічні, астрономічні та інші дослідження сучасних вчених дали настільки багатий матеріал, що на проблему зникнення Атлантиди можна поглянути зовсім по іншому, ніж раніше. [6, с. 376-377].

Гіпотез висунуто більш ніж достатньо. Ми вважаємо, що на сьогодні їх можна звести за характером ймовірних причин до двух типів: космічні та геофізичні (геологічні).

Атлантида: міф чи реальність? 📙 Курсовая → 🆔 29383