Болгария, Византия и Великая Моравия

Зміст

 Вступ.

Розділ І. Велико моравська держава:

§1. Передумови виникнення, МоймирІ.

§2. Правління Ростислава, місія Костянтина і Мефодія.

§3. Боротьба з німецькими феодалами і загибель держави

Розділ ІІ: Болгарія в IX столітті:

§1. Правління хана Крума.

§2. Правління хана Омортага.

§3. Боротьба за хрещення Болгарії.

§4. Початок правління царя Симеона.

Розділ ІІІ. Особливості внутрішнього розвитку Візантії у ІХсолітті:

§1. Аграрні відносини у Візантії.

§2. Державний лад.

Роділ IV. Другий період іконоборства у Візантійській імперії:

§1. Правління Никифора

§2. Правління Михайла Рангове

§3. Правління ЛеваV Вірменина, повстання Фоми Слов’янина.

§4. Михаїл II Травл.

§5. Правління Феофіла, завершення іконоборства.

Висновок.

Список використаних джерел і літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

Наукова актуальність теми роботи полягає  в тому, що IX століття в історії Візантійської імперії, Першого Болгарського царства і західних слов’ян – це жвавий ібурний період історичного розвитку. Для Візантії, це період загострення зовнішньо і внутрішньополітичних відносин, війниз болгарами, арабами, народні витсупи і повстання, продовження іконоборства. Для Болгарії, цей період, навпаки був позитивним. В цей час болгарські хани значно розширюють межі царства, завдяки прийняттю християнства, зміцнюється єдність і централізація Болгарії, прискорюється формування болгарської народності. Для західних слов’ян, це період утворення могутньої ранньосередньовічної держави – Великої Моравії, яка спромоглася на ціле століття стримати наступ німецьких феодалів на свободу західних слов’ян.

    Джерела історії Візантії  цього періоду, досить різноманітні. Це хроніки Феофана і Георгія  Амартоли, Агенезія, Логофета, Лева  Граматика, Симеона Магістра, Іоана  Каменіата. Важливими джерелами  є «Землеробський» і «Морський» закони, що дають картину господарсько-соціального устрою Візантії «Прохірон», «Епанагога» Василія І, «Хронографія» Феофана Сповідника, і звичайно твір патріарха Фотія «Проти павлікіан» написаний в період іконоборства.

   По історії західних і  південних слов’ян, відомі такі джерела: «Баварська географія», Фульдські анали, які мають деякі свідчення по історії чехів, вказуються імена стрійшин, князів, міст і селищ. Візантієць Свид, дає нам деякі свідчення про закони Крума. «Відповідь апи Миколи» написана з причини хрещення болгарів, є свідчення про устрій Болгарії, становище народних мас. По історії західних і південних слов’ян є відомості і у попередніх візантійських джерелах, адже в цей час між ними були тісні відносини, особливо з Болгарією.

   Історіографія Візантії цього періоду досліджує проблеми, які насамперед хвилювали вище суспільство того часу, хоча історики IXстоліття використовують і проблеми народних мас, використовують літературну мову простого народу. Для цього періоду характерні твор, які охоплюють які і короткі проміжки часу, так і великі періоди історії, користуються творами своїх попередників. По історіографії західних і південних слов’ян в основному працюють німецькі, чешські словацькі автори: Церан В, Франчес Е, Венедикті Р, Банк А, Фрейденберг М.М, Кауфман С.А. Великий внесок в цю тему внесли радянські і російські дослідники:Боброва С.П, Третьяков В.П, Державин С.В, Литаврин Г.Г. В Україні в темі слов’н і Візантії працюють: Г. Острог орський, В.П. Чорній, В. Яровий. В США слов’ян досліджують: Дж. Белл, Ц. Блек, П. Вандич, Дж. Кларк, Т. Майнінгер, Д, Маккензі, В. Маматей, Д. Оболенський, Ч.  Б. Ієлавічи, К. Симмонс, П. Хорецкий.

   Об’єктом дослідження роботи є: консолідація західнослов’нських племен перед загрозою поневолення Східнофранкським королівством, розвиток державотворчих процесів у західних і південних слов’ян у ІХ столітті, боротьба Риму і Костантинополя за хрещення Моравії і Болгарії, загострення соціально-релігійних відносин у Візантійській імперії у ІХ столітті, правління ханів Крума і Омортага в Болгарії.

   Предметом якмй досліджується  в роботі є: об’єднання моравських племен і утворення Великоморавської держави, Боротьба за хрещення Болгаріі за царя Бориса (Михаїла), місія братів Костянтина і Мефодія у Велико моравську державу і виникнення писемності у слов’ян, поновлення іконоборства у Візантійській імперії у ІХ столітті, розширення територій Болгарського царства на Балканах і Центральній Європі, війни Болгарії і Візантії.

   Для досягнення мети, ставляться  слідуючі завдання:

- Дослідити передумови виникнення, розвиток і занепад Великоморавької  держави;

- Визначити наслідки діяльності Кирила і Мефодія в Моравії;

- З’сувати наслідки правління ханів Крума і Омортага, на внутрішнє і зовнішнє становище Болгарії на початок Х століття;

-Дослідити хід війн Візантії  і Болгарії на Балканах і  їх наслідки;

- Визначити основні причини  гострої боротьби Риму і Константинополя  на хрещення Болгарії;

- Дослідити соціально-економічне  і релігійне становище Візантії  у ІХ столітті;

- З’ясувати основні моменти, події, явища і наслідки другого періоду іконоборства у Візантійській імперії;

- Дослідити причини народних  виступів у Візантії в ІХ  столітті.

 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І. Великоморавська держава.

§1.Передумови виникнення, МоймирІ.

Хоча Велика Моравія — велике державне утворення слов’ян Середнього Подунав’я — проіснувала порівняно недовго, вона стала великим осередком розвитку матеріальної й духовної культури ранньосередньовічного слов’янства. Після завершальних ударів, початих в 805-806 роках Карлом Великим проти аварів, слов’янське населення Середнього Подунав’я остаточно звільнилося від їхнього панування. У слов’янському світі цього регіону почалося зародження самостійних політичних утворень. Близько 822 р. франкські аннали фіксують етнополітичну спільність моравів. У грудні цього року на придворний з’їзд франкського короля і «імператора римлян» Людовіка Благочестивого, що мав місце у Франкфурті-на-Майні, морави поряд з іншими політико-племінними утвореннями того часу вислали своїх послів і піднесли дарунки. Це повідомлення дозволяє вважати, що до 20-х років IX ст. у Середньому Подунав’ї оформилося самостійне Моравське князівство. Локалізується воно в басейні р. Морави, лівого рукава Дунаю.

У зальцбургському трактаті «звернення баварів і карантанців», який був складений у 870-871 рр., розповідається про князя При-Біна, до складу володінь якого входила Нітра. Повідомляється, що в Нітрі — граді Прибіни — був споруджений християнський храм, освячений близько 828 р. зальцбургським архієпископом Адальрамом (824-836 р.). В 30-х роках IX ст. Прибіна був вигнаний зі своїх володінь Моймиром — «князем мораван над Дунаєм» [23, 211-212]. Багато фортець, споруджених при правлінні Прибіни, були зруйновані дощенту й ніколи вже не відновлювалися.

В епоху піднесення імперії франків Моравія була примушена до плати данину германцям. Крім того, в IX ст. землі Моравії були густо заселені германськими колоністами. У першій половині IX ст. князь Моймир почав поєднувати слов’ян, які населяли Моравію. Так Моймир виявився основоположником державного устрою Великої Моравії IX ст.

 

Моймир I (пом. Близько 846 р.) був першим великим політичним діячем Великоморавскої держави. Її територія охоплювала Моравію й значну частину сучасної Словаччини. У IXст. у Моравію стало проникати християнство. І у 831 р. єпископ Пассау (Баварія) охрестив «всіх моравів».

Аналіз  повідомлень, які містяться в  «Каролінгських анналах», дозволив польському історику Г.Ловмяньському стверджувати, що Велика Моравія в розглянутий час була вже потужнимранньодержавним утворенням. Племінна знать змушена була піти з історичної сцени, затверджувалося уявлення про територію держави як власності князівського роду, складався ранньофеодальний панівний клас [19, 15-17].

 

§2. Правління Ростислава, місія Констянтина і Мефодія.

 

При правлінні спадкоємця Моймира  Ростислава (846-870 р.) Велико моравська держава чинила завзятий опір кількаразовим спробам східно-франкських королів підкорити її своїй влади. Франкські джерела повідомляють про потужні фортеці, споруджені Ростиславом і ворожими військами, які витримали натиск. Конкретно названа тільки фортеця Dowina — Девін, де Ростислав в 864 р. зломив натиск військ Людовика Благочестивого.

Згадується  ще столиця Моравії (не названа по імені), яка виділяється потужним характером своїх зміцнень. Міцності, як повідомляють аннали, були також центрами світської й духовної влади, здійснюючи керування окремими територіями Великоморавскої держави.

Церковне  підпорядкування моравських земель баварським центрам у Збезлісенні  й Пассау негативно позначилося в боротьбі із франками за державну незалежність. Духівництво не було опорою держави, воно проводило політику своїх королів і герцогів.

Тому  Ростислав звернувся в Константинополь  із офіційним проханням направити  єпископа. Візантійський імператор Михайло III задовольнив прохання, і в 863 р. у Моравію прибула візантійська місія на чолі з Кирилом і Мефодієм, які стали основоположниками слов’янської писемності. Звернемося до свідчення «Іпатіївського літопису». Під 898 р. у ньому поміщена розповідь про події, що раніше відбулися у Великій Моравії: «Князі Ростислав, Святополк і Коцел послали до царя Михайла (Михайло III 842 – 867 р.) говорячи — земля наша хрещена, але немає в ній учителів. Хто б нас навчив і розтлумачив святі книги, тому що не розуміємо ані грецької мови, ані латинської. На раді Михайлу сказали, що є в Солуні чоловік ім’ям Лев, а його сини розуміють мову словенську. Михайло вирішив надіслати Мефодія й Костянтина. Вони прийшли до князів Ростислава й Святополка й Коцела. І почали становити письмена абеткою слов’янською. Німці почали хулити слов’янські книги, говорячи, що негідно жодній з мов мати букв своїх крім єврейської, грецької і латинської» (переклад зі старослов’янського зробив автор книги). [12, 36]

Костянтин повернувся вчити болгар, а Мефодій залишився в Моравії. Князь Коцел поставив Мефодія на чолі кафедри єпископа в Паннонії. Мефодій посадив за роботу попа-скорописця, і через шість місяців, з березня по жовтень, були перекладені християнські книги із грецької на слов’янську мову. Так світ слов’ян центра Європи в 862 р. прийняв християнство з рук Візантії.

В 869 р. Ростислав домігся створення  для Великої Моравії й сусідніх з нею слов’янських земель архієпископства (на базі колишнього єпископства Сірмія-Срема), на чолі якого встав Мефодій.

§3. Боротьба з німецькими феодалами і загибель держави.

 

Реакція германського духівництва не змусила  себе довго чекати. Латиняни повели нещадну боротьбу з Ростиславом, політика якого налякала їх більше, ніж все слов’янське воїнство. У Німеччині згадали про Святополка, який правив у Нітрі, племінника Ростислава. Останній схопив дядька й видав германцям. Ростислава засліпили й кинули до темниці. [12, 38]. У той же час у полон до германців потрапив Мефодій.

Князь Святополк в 870 р. затвердився на престолі Великої Моравії, визнавши верховну владу Германської імперії. І знову надії Німеччини були обмануті. Святополк, який підозрівався в невірності, був схоплений і відправлений у Регенсбург на суд Людвіга Німецького. А покинута князями Моравія потрапила в руки маркграфів.

Дуже скоро над Моравією зайнялося полум’я повстання, на чолі якого стала людина на ім’я — Славомир. Людвіг Німецький вирішив погасити полум’я зустрічним вогнем. У Німеччині Святополка визнали невинним і відправили на умиротворення Моравії, алеСвятополк об’єднався з повсталими, вигнав з Моравії маркграфів і винищив ледь не все германське військо в 871 р.

  В 874 р. у Форхгеймі Людвіг  Німецький, стиснутий хвилюваннями  у Німеччині, уклав зі Святополком  мир, вигідний скоріше Моравії. Одночасно розгорнули окуті залізом ворота перед Мефодієм, який вернувся в Моравію.

Але кінця боротьбі латинського заходу зі східним (православним) християнством, що розгорілася у Моравії в IX ст. видно не було. Германська партія примусила Святополка поставити в помічники до Мефодія єпископа Вікінга. Мефодій помер у 884 р (деякі джерела вказують на 885 р.)., і Вікінг, ставши на чолі архієпископської кафедри Моравії й Паннонії, прийнявся за вигнання учнів Мефодія й передачу церковної влади в руки вихідців з Німеччини. [12, 39]

Є і інша версія стосовно становища  церкви після смерті Мефодія. Слов’янська місія у Великій Моравії тривала двадцять один рік. Після смерті Мефодія князь Святополк не захотів підтримувати занадто строгу релігію, яка забороняла багатоженство, яка вимагала дотримуватися численних постів і накладала строгі єпитимії за церковні гріхи. Моравська знать багато в чому продовжувала зберігати язичеські традиції, на які латинська церква дивилася поблажливо. Святополк виганяє учнів Мефодія із країни, більшість із них знаходить пристановище в Чехії й Болгарії, куди й переміщається центр слов’янської культури.

У 887 – 899 р. Німеччиною правив Арнульф. Князь Святополк зумів уберегти межі Великої Моравії від маркграфів. Більше того, могутність Святополка охороняла безпеку Чехії, Паннонії, Словаччини, які входили в склад держави.

Влада Святополка поширюється на землі  басейну верхів’їв Ельби (із Влтавою) на заході й на всю Словаччину до Тиси на сході. Області верхньої Вісли також підкорилися моравському князеві. У результаті успішних воєн з Східно-франкським королівством у складі Великої Моравії опиняються й заселені слов’янами паннонські землі аж до нижньої течії Драви. У військово-політичних союзницьких відносинах з Великою Моравією перебували сорби. [3, 49-51]

Однак, за своїм характером Велика Моравія не була централізованою  державою, не мала єдиної системи керування. Місцеві князі тільки формально  підкорялися Святополку й платили  йому данину, а на першу вимогу правителя  виставляли свої війська, разом з  тим кожне окремо взяте князівство було досить самостійним.

Тому, таке велике політичне утворення  виявилося неміцним. Після кончини  Святополка р.894 р, як часто трапляється  в історії, його сини прийнялися за поділ батьківської спадщини, не тримаючи при цьому в голові й думки про цілісність і силу держави. Цим скористалася Чехія. Частина областей, приєднаних Святополком відпала від неї. Тривали військові конфлікти між Моравією й Східно франкським королівством, яке претендувало на деякі землі Великоморавскої держави. Тим часом і Арнульф усе більше вникав у справи Моравії. Але в цей час у центр Європи ввірвалися угри. Запросив їх на середній Дунай Арнульф.

Ослаблена смутою Моравія не вистояла. Її землі заволокло пилом, який піднявся від копит мадярських коней. Сусідніх слов’янських територій, сприяючи їхній еволюції убік формування державності.

 

 

 

Розділ ІІ. Болгарія у IX столітті.

§1. Правління хана Крума.

у VIII- IX ст. згуртована навколо князя болгарська землевласницька феодальна знать зуміла завдати нищівного удару ворогам . Згуртування феодалів пояснювалося рядом причин. По-перше, землевласницька знати потребувала сильної влади для того, щоб придушити опір селянства і підпорядкувати собі  селянську общину. По-друге, в умовах зміцнення феодальній системи господарства змінилася зовнішня політика болгарської знаті. Феодали вже не задовольнялися набігами на сусідню територію з метою грабежу, а прагнули до захоплення нових земель і збільшенню кількості залежних селян. Намічене в кінці VIII- IX ст. зміцнення Болгарської держави стає за хана Крума( 802-814 )

Суттєвим моментом внутрішньої  політики Крума, свідчать про перемогу землевласницької феодальної знаті над реакційними елементами, стало нове законодавство. На жаль, закони Крума дійшли до нас лише в напівлегендарному викладі Візантійського письменника X ст. Свиди. Однак, незважаючи на уривчастість звісток Свиди, ми можемо сказати, що нове законодавство відповідало зміцненню феодальних порядків, захищало феодальну власність[5, c. 97-106].

Перш за все в законах Крума був встановлений новий порядок розслідування судових справ, що змінив існуючу раніше систему ордалій і присяги. За законами Крума, людина, що не зумів довести своєї звинувачення, підлягав смертної кари, як брехун і наклепник. Законодавство Крума встановлює суворе покарання за крадіжку і приховування краденого.

При Крумі Болгарія переходить до активної зовнішньої політики. У 805 р., використавши розгром аварів Карлом Великим, Крум вторгся в східні володіння аварів, захопив скарби аварського кагана і приєднав до своєї держави багата країна, зокрема там знаходилися соляні копальні. Ті, що жили на цій території слов’янські племена визнали владу болгарського князя. Відтепер на заході сусідами Болгарії стали франки.

 У 809 р. Крум зайняв візантійський місто Сердіку (Средец, Софію). У відповідь на це в 811 р. візантійський імператор Никифор I з великим військом вторгся до Болгарії і захопив столицю Крума Плиску. Розграбував палац болгарських князів, Никифор роздав своїм воїнам багаті подарунки. Тим часом Крум збирав війська, закликавши також на допомогу сусідніх склавинів. І коли Никифор з багатою здобиччю вирушив у зворотній шлях, болгари 26 липня 811 р. перегородили йому дорогу в горах. За переказами, Никифор, потрапивши в оточення, вигукнув: «Ми врятуємося тільки, якщо у нас виростуть крила!» Відступ було невдалим: візантійці потрапили в болотисту місцевість, багато воїнів загинули в болоті, потонули в річці чи були вбиті болгарськими лучниками. Сам Никифор загинув у цій битві; з його черепа Крум наказав зробити чашу для пиття [6, c. 163-232].

Після цього війська Крума вторглися  у Фракію і зайняли ряд укріплень, в тому числі Девелт і Адріанополь. Жителів завойованих міст Крум переселив до Болгарії. Болгари підійшли до стін Константинополя, де на очах у жителів міста Крум зробив язичницькі жертвоприношення та приймав вітання від своїх воїнів [9, c. 118-127].

Чудово укріплений Константинополь  не можна було взяти без серйозної підготовки. Крум готував облогові знаряддя і збільшував численність війська. Однак у самий розпал цих приготувань, 13 квітня 814 р, Крум помер [5, c. 97-106].

§2. Правління хана Омортага.

 Смертю Крума скористалося реакційний болгарське боярство, знову почало боротьбу за старі порядки. Це виразилося, у побитті християн (полонених греків, слов’ян,). Однак наступник Крума Омортаг (814-831) швидко відновив порядок.

Посилення феодальної експлуатації в роки правління Крума, викликало обурення низки слов’янських племен, що мешкали в західних частинах Болгарії. Тимочани, а також деякі інші слов’янські племена, що жили по берегах Дунаю і його притоки р. Тимок, відклалися від Болгарії. Вони визнали влада франкського короля, а потім хорватського князя Людевіта, який підняв в 819 р. повстання проти франків. Після поразки Людевіта вони повинні були знову підкоритися франкам [4, c. 97-100].

Зовнішня політика Омортаг носила яскраво виражений феодальний характер, що особливо виразно проявилося в його відносинах з Візантією. Після укладення миру (815), між обома країнами встановилися союзні відносини. Коли через кілька років у Візантії спалахнуло антифеодальне повстання на чолі з Фомою Слов’янином (821-823), болгарські війська допомогли візантійського імператора Михайла II утримати за собою престол і впоратися з повстанцями.

При Омортазі Болгарія приєднала до себе Паннонію. У 827 р. болгарські війська перейшли через Драву, вторглися в Паннонію і підпорядкували Паннонських слов’ян. У 829 р. болгари знову вторглися в Паннонію. У результаті переговорів з франками, , у 832 р. області навколо міста, Срем була визнана володінням Болгарії.

Внутрішнє зміцнення феодальної Болгарії та успіхи її зовнішньої політики знайшли  своє вираження в широко розгорнулася будівельної діяльності Омортаг. Він  заново відбудував спалену і зруйновану під час походу Никифора столицю  Болгарії Плиску, спорудивши кам’яну фортецю, великий палац та інші будівлі. На північний захід від Плиски на р. Тіче він побудував палац, прикрашений колонами з левами (822). Згодом тут виникла друга болгарська столиця – Преслав [6, c. 163-232].

§3. Боротьба за хрещення Болгарії.

Щоб забезпечити своє панування над масами залежного селянства, феодалами, було необхідно мати також і потужне ідеологічну зброю. З цією метою наприкінці IX ст. за князя Бориса християнство було визнано офіційною релігією Болгарії.

Християнство порівняно рано стало поширюватися в Болгарії. Вже при Крумі число християн було досить значним. Поступово феодали зміг переконатися в перевагах нової релігії над старими язичницькими віруваннями. Язичницька релігія не могла активно сприяла оформленню та зміцненню феодального базису. Інша річ – християнство. Коротше кажучи, зі зміцненням феодального способу виробництва стара язичницька релігія вже переставала відповідати інтересам правлячої знаті, тому болгарські феодали прагнули використовувати християнство як релігію, що захищала інтереси експлуататорів. Запровадження християнства в Болгарії було обумовлено зовнішньополітичними умовами, а  тією обставиною, що в тодішній Європі язичницькому уряду було надзвичайно важко домогтися рівності в угодах та союзах з християнськими державами. Болгарська держава брало активну участь у міжнародному житті. В результаті завоювань Крума, Омортаг і його наступників Болгарія перетворилася на одне з найбільших держав Європи. Б середині IX ст. болгарські посли неодноразово з'являлися при дворі східно-франкського короля. Болгарія мала дипломатичні зв'язки з Сербією, Великоморавсько, державою, Візантією, Сербією. У 853 р. В союзі з моравським князем Ростиславом болгари виступали проти Людовіка Німецького. Одночасно з цим Борис відновив мирний договір з Візантією, направивши для цього в Константинополь своє посольство . У результаті переговорів у 860 р. Великоморавська держава, Сербія, Болгарія і Візантія виявилися пов'язаними союзними відносинами, метою яких було припинення експансії німецьких феодалів і римського папи, які прагнули до встановлення свого впливу в басейні Дунаю. Німецькі феодали і особливо німецьке духовенство в IX ст. робили все можливе, щоб придбати земельні володіння в Моравії. Центром німецької експансії на Дунаї було заснованне ще у 798 р. Зальцбурзькому єпископство.

Союз держав Південно-Східної Європи виявився не міцним. Нам невідомо, в чому полягали протиріччя між його учасниками, у всякому разі, прагнучи забезпечити успіх німецького наступу на південний схід, Людовик Німецький зумів розірвати угоду між Великоморавської держави і Болгарією та залучити останню на свій бік. На початку 60-х років Людовик Німецький уклав угоду з Борисом, а в 863 р. Болгари вже ішли в поході Людовіка на моравів. Зближення болгар та німців викликало тривогу в Моравії і змусило Ростислава ще наприкінці 862р.звернутися до Візантії з проханням про підтримку.

Ведучи з Людовіком переговори про союз, Борис одночасно почав переговори про прийняття болгарами християнства. Німецький король і римський папа прагнули, щоб болгари були хрещені латинським духовенством і щоб Болгарія була в церковному відношенні підпорядкована римському престолу. Для візантійського уряду не менш важливо було

підпорядкувати Болгарію в церковному відношенні Константинополю. Тому візантійський імператор Михайло III послав війська до болгарського кордону

погрожуючи війною.

Враховуючи все це, Борис не зважився почати війну з Візантією і «несподівано», як писав константинопольський патріарх Фотій, прийняв християнство від візантійців. Це сталося, на думку В. Н. Златарського, у вересні 865 р., а на думку А. Вайан і М. Ласкаріс, - в 864 р.

Прийняття християнства Борисом (які  отримали при хрещенні ім'я Михаїла честь його хрещеного батька. Імператора Михайла III) і його найближчим оточенням викликало в Болгарії повстання. Це було реакційний виступ деяких болгарских боляр, які боялися разом з язичництвом втратити свої привілеї. Вони втягнули в повстання підвладну їм частину народу. У повстанні брали участь 10 областей, але було порівняно швидко придушене. Найбільш знатні учасники повстання за наказом Бориса були віддані смертної кари, прості люди – відпущені по домівках.

Після хрещення Болгарія опинилася  в церковному відношенні підпорядкована Константинополю. Але вже в 866 р. Борис почав нові переговори з німецьким духовенством і, вміло граючи на протиріччях між Римом і Константинополем, домігся до 870 р. Визнання Болгарії архієпископів, яка, хоч і була підпорядкована константинопольському патріарху, у внутрішніх справах мали автономною.

Прийняття Болгарією християнства мало великі наслідки. Нова релігія допомагала швидкому культурному зростанню Болгарії. Воно сприяло зміцненню феодалізму, феодального ладу і феодальних відносин, централізації держави [5, c. 97-106].

§4. Початок правління царя Симеона.

В кінці IX і початку X ст. внутрішньо зміцніле болгарська феодальна держава, яка брала активну участь у міжнародному житті, зробила широкий наступ проти свого суперника на Балканах – Візантії. Князем Болгарії в той час був Симеон (893-927), молодший син Бориса.

Болгарський князь Борис-Михайло відрікся від престолу на 889 р. І пішов в монастир, залишивши своїм наступником старшого сина Володимира. Однак Володимир діяв в інтересах старої язичницької знаті і готовився ліквідувати християнство в Болгарії. Борис, який не бажав цього, повинен був залишити монастир і вчинити державний переворот. За його наказом Володимир був заарештований, засліплений і поміщений у в'язницю; на його місце він посадив свого другого сина – Симеона[5, c. 97-106].

Симеон  був вихований при дворі константинопольських імператорів. Тут він не тільки вивчився грецької мови і долучився до Візантійської освіченості,  пройшов хорошу школу політичної боротьби і дипломатії. Йому були відомі всі сильні і слабкі місця уряду і армії імперії. Симеон добре знав про багатства візантійської столиці. У цей час болгарське уряд ставив за мету не захоплення тієї чи іншої окремої візантійської області, - Симеон прагнув захопити Константинополь, відтіснити Візантію на друге місце і зробити Болгарію гегемоном на Балканському півострові.

Перша війна з Візантією відбувалася  на початку правління Симеона (894-896). Виникнення цієї війни зв'язується з перенесенням болгарського ринку  з Константинополя до Солуня, що завдавало шкоди інтересам болгарського купецтва, а також зі зловживаннями візантійських чиновників, що стягували податки з болгарських купців. Болгарські війська вторглися до Македонії і в районі Адріанополя завдали візантійцям серйозної поразки.

Потерпівши поразку Візантія звернулася за допомогою до угорців, які займали в той час області між Дніпром і гирлом Дунаю. Одночасно з цим у Болгарію були послані візантійський флот і добірні війська. Об'єднані угорсько-візантійські війська завдали поразки армії Симеона. Бачачи, що боротьба на два фронти не обіцяє йому успіху, Симеон поспішив укласти перемир'я з Візантією і разом з печенігами, що кочували в південно-руських степах, обрушився на угорців. Угри були розгромлені і витіснені на захід, а їх причорноморська територія перейшла в руки печенігів. Після цього, Симеон перейшов візантійську кордон, розбив війська імператора і підійшов до стін Константинополя. Тут було укладено мир, вигідний для Болгарії, яка отримала нові території на південно-сході [6, c.163-232].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розді ІІІ. Особливості внутрішнього розвитку Візантії у ІХсолітті

§1. Аграрні відносини у Візантії.

Візантійським селянам доводилося господарювати на крихітних ділянках, так званих Керіті, розташованих здебільшого  в горах і відвойованих у леса. Води не вистачало: доводилося відводити канали, що зрошують сади і поля, будувати цистерни, де накопичувалася дощова волога. Крім пшениці, ячменю і бобових, обробляли виноград і фрукти: яблука, груші, гранати, а також оливки, з неясної причини не згадані в «землеробського закону».

Система оранки не змінилася, мабуть, з часів  Гомера. Плуг тягнули воли – архаїчна упряжка, яку одягали прямо на шию тварини, не дозволяла використовувати коня для пахоти. Плуг залишався легким, бесколесним, дерев'яним – скоріше ми могли б назвати його сохою. Залізний сошник легко надягав і знімався; відвалів не було – візантійський плуг не піднімав пластів, а лише проводив борозну, і орачеві доводилося кілька разів проходити по полю: спершу вздовж, потім упоперек. У плуг впрягали пару волів; повертаючись з поля, орач перевертав плуг і ставили його на спину тварин. Крім плуга, візантійці користувалися лопатою і двозубою.