Боєві мистецтва

ВСТУП

Бойові́ мисте́цтва — це різноманітні системи тренувань  та традицій, скерованих на ведення  бою у певний спосіб. Хоча набуті у цих мистецтвах вміння та знання й використовуються за різними призначеннями, усі бойові мистецтва мають єдину  спільну мету: перемогти супротивника фізично або захистити себе. Деякі  бойові мистецтва тісно пов'язані  з духовними або релігійними  віруваннями та філософіями, такими як буддизм, даосизм або синто, тоді як інші — мають свій власний  духовний або матеріальний кодекс честі.

Кожен стиль має унікальні  риси, які роблять його відмінним  від інших. І все ж, загальною  характеристикою бойових мистецтв є систематизація технік ведення  бою. Одним із спільних методів тренування, особливо в азіатських бойових мистецтвах, є «форми» або «кати», які є  групами прийомів, що здійснюються самостійно або часом з партнером/партнерами.

Існує велика кількість суттєво  відмінних бойових мистецтв. Вони можуть концентруватися на певній області  або комбінації різних областей. Однак, їх можна класифікувати у великі групи, що зосереджуються на ударах, захопленнях/зчепленнях або тренуванні зі зброєю. Нижче  можна знайти перелік прикладів  мистецтв, які активно використовують одну з цих областей. Цей перелік  не є вичерпним, а вказані області  не є обов'язково єдиними у бойових  мистецтвах, але наведені мистецтва  спеціалізуються або є найвідомішими  прикладами у вказаних областях.

Удари:

Удари кулаками — Бокс, Вин  чун

Удари ногами — Капоейра, Сават, Тхеквондо

Інші удари (напр., ліктем, коліном, відкритою рукою) — Тайський бокс, Карате, Шаолінське гуну

Захоплення/зчеплення:

Кидки — Гліма, Дзюдо, Дзюдзюцу, Самбо, Шуай цзяо

Замки — Айкідо, Бразильське  дзюдзюцу, Хапкідо

Притискання/покладання на лопатки — Дзюдо, Боротьба

Використання зброї:

Традиційна зброя —  Фехтування, Гатка, Кендо, Сіламбам, Арніс

Сучасна зброя — Його до Пау, Дзюкендо

Багато бойових мистецтв, особливо східних, також навчають і  медичним наукам. Це особливо стосується традиційних китайських бойових  мистецтв, які вчать заправляти кістки, практикувати цигун, акупунктуру, акупресуру, та включають інші аспекти традиційної  китайської медицини.

Бойові мистецтва зазвичай асоціюються з культурами Східної  Азії, але жодною мірою не є унікальними  для Азії. По всій Європі існувала широко розповсюджена система бойових  мистецтв, які називають «історичними європейськими бойовими мистецтвами». Вони існували до недавніх часів, а  тепер реконструюються декількома організаціями. Так наприклад, Сават  є французьким стилем бою ногами, який був розроблений моряками та вуличними бійцями. В Америці  індіанці мають традицію бою відкритими руками, який включає боротьбу. Гавайці  історично практикували мистецтво  маніпулювання малими та великими суглобами. Мистецтва-суміші за походженням з'явилися  в атлетичних рухах Капоейри, яка  була створена у Бразилії рабами і  базувалася на їх мистецтві привезеному  з Африки.

1 ІСТОРІЯ БОЙОВИХ МИСТЕЦТВ

Ілюстрації боротьби та озброєних  поєдинків датуються до часів  Бронзового віку Стародавнього Близького  Сходу. Це, наприклад, настінний розпис 20-го сторіччя до н. е. у могилі Аменемхету в Бені Хассанів, або Прапор Уру 26-го сторіччя до н. е.

 Стародавнє зображення  шаолінських монахів, які оволодівають  мистецтвом самозахисту.

Східна Азія

Рання історія

Детальніше: Походження східних  бойових мистецтв

Ймовірно, основою східних  бойових мистецтв є суміш ранніх китайських та індійських мистецтв. Ці нації вели інтенсивну торгівлю починаючи  десь з 6-го сторіччя до н. е. Дипломати, торгівці та монахи подорожували дорогами Шовкого Шляху. Під час Періоду  Войовничих Держав китайської історії (англ. Warring States Period) (480—221 рр. до н. е.) почали бурхливо розвиватися філософія  та стратегія бою, як це описував Сунь Цзи у трактаті Мистецтво війни (прибл. 350 р. до н. е.).

У прадавніх легендах бойових  мистецтв існує історія про індійського  монаха Бодхідхарма (японське ім'я —  Дарума), який ніби-то жив близько 550 р. до н. е. Йому віддається честь заснування медитативної філософії дзен буддізму та впливу на мистецтво бою без  зброї у Шаолінському манастирі  в Китаї. Такі бійцівські чесноти, як дисципліна, смирення, самообмеження  та повага, є атрибутами цієї філософії.

У навчанні бойовим мистецтвам в Азії історично дотримувалися  культурних традицій практики типу вчитель-учень. Учнів за жорсткою ієрархічною системою тренував майстер-інструктор: Сифу кантонською  китайською або Шифу мандаринською (північно-китайською) мовою; Сенсей —  японською та Са Бум Ним — корейською мовами.

Сучасна історія

Детальніше: Сучасна історія  бойових мистецтв Східної Азії

У багатьох країнах такі місцеві бойові мистецтва як Те у  Окінаві, Кендзюцу та Дзюдзюцу у Японії, та Тек'єн і Субак у Кореїзмішалися з іншими і, наприкінці дев'ятнадцятого  та у двадцятому сторіччі, розвинулися  у деякі, більш відомі бойові мистецтва: Карате, Айкідо та Тхеквондо.

Едвард Вільям Бартон-Райт (англ. Edward William Barton-Wright), інженер залізничної  справи, який перебував у Японії у 1894—1897 рр. та вивчав дзюдзюцу, був  першою відомою людиною з Європи, яка вивчила східні бойові мистецтва. Він також заснував еклектичний  стиль бойових мистецтв названий бартіцу, який поєднував дзюдзюцу, дзюдо, бокс, сават та бій на палицях.

Зі зростанням впливу заходу на Східну Азію, велика кількість військового  персоналу перебувала у Китаї, Японії та Кореї, де мала змогу наочно познайомитися  зі східними бойовими мистецтвами.

Зацікавленість засобів  масової інформації у бойових  мистецтва зросла наприкінці сімдесятих та у вісімдесятих роках минулого сторіччя. Причиною цього частково стали і фільми з бойовими мистецтвами  з Азії та Голівуду. Брюс Лі, Джекі  Чан та Джет Лі — видатні артисти, яких можна вважати відповідальними  за нещодавнє розповсюдження Китайських бойових мистецтв у світі.

Європа

Детальніше: Історичні європейські  бойові мистецтва

Бокс практикувався у  Стародавньому Середземноморі.

Бойові мистецтва існували й в класичній європейській цивілізації. Найбільше, це ймовірно стосується Стародавньої Греції, де спорт був складовою  частиною ладу життя. Старогрецький  бокс (пігме/пігмахія — бій {махі} на кулаках {піг}), боротьба (пале) та панкратіон (усе {пан} сила {кратос} — поєднання  бою на кулаках та боротьби) були представлені на стародавніх Олімпійських змаганнях. Римляни представляли гладіаторські  бої як публічну виставу.

Відомо декілька стилів історичного  європейсього фехтування. Групи зацікавлених людей працють сьогодні над їх відновленням. Процес реконструювання  поєднує досконале вивчення бойових  трактатів 1400—1900 рр. та практичне тестування різноманітних методів та тактик. При цьому розглядаються такі стилі як «меч та щит», «бій з дворучним  мечем», «бій з алебардою», «турнір» та інші стилі, що використовують січну  зброю. Відновлені та розвинуті мистецтва  згадуються як західні бойові мистецтва. Зберіглося багато середньовічних керівництв, серед яких найбільш видатною є «Книга фехтування» (нім. Fechtbuch) Йоганеса Ліхтенауера (14-те сторіччя). Сьогодні книга Й. Ліхтенауера  є основою німецької школи  фехтування.

У Європі бойові мистецтва  почали зникати з виникненням  вогнепальної зброї. У наслідок цього, бойові мистецтва з європейськими  історичними коренями не є такими поширеними, як мистецтва Східної  Азії. Традиційні бойові мистецтва  або зникли, або розвинулися у  спортивні змагання. Володіння мечем  перетворилося у фехтування. Бокс і деякі форми боротьби збереглися. У більшості, європейські бойові мистецтва адаптувалися до сучасності так, що хоча деякі з них усе  ще існують, військовий персонал тренується у бої з багнетом та прицільній стрільбі. Деякі європейські типи зброї збереглися у народних спортивних змаганнях та для самозахисту. Вони включають системи бою з палками, такі як Його до Пау у Португалії та Хуего дель Пало на Канарських островах.

Інші бойові мистецтва  розвинулися у види спорту, що більше не визнаються як бойові. Одним з  подібних прикладів є вправи чоловіків  на гімнастичному коні, які є похідними  від спортивної верхової їзди. У  давнину, кіннотникам необхідно  було швидко змінювати позицію на коні, рятувати непритомних товаришів, ефективно битися верхи та зіскокувати  з коня, що мчав чвалом. Тренування цих  здатностей на закріпленій бочці  переросло у спортивні вправи на гімнастичному коні. Ще більш  стародавніми є походження штовхання  ядра та метання спису, обидва з яких використовувалися римлянами як зброя.

Американські континенти

Корінні народи Північної  та Південної Америки тренувалися  у володінні власними бойовими мистецтвами  починаючи з дитинства. Чоловіків  Перших Націй (корінного населення  на території Канади) та рідше, жінок, називали воїнами лише після бою, де вони себе показали. Більшість племен обирали майбутніх воїнів, які  спеціалізувалися на луках, ножах, духових  трубках, списах та бойових палицях, з раннього юнацтва. Особлива перевага віддавалася бойовим палицям, оскільки соціальний статус воїна зростав  саме коли він вбивав ворога у поєдинку віч-на-віч. Воїни вигострювали свою майстерність у володінні зброєю та техниці переслідування шляхом тренування протягом усього життя.

Окічито (англ. Okichitaw) — бойове мистецтво, розроблене на основі мистецтва  Рівнинних Крі з канадських прерій, яке спеціалізувалося на використанні особливої палиці у формі приклада рушниці, але використовувало також  і лук, ніж, довгий та короткий списи, томагавк, а також техніки захоплень/зчеплень та ударів. Капоейра, хоча і з африканськими  коренями, є бойовим мисцтецтвом, що походить з Бразилії та використовує надзвичайну гнучкість та витривалість бійців. Воно включає удари ногами, ліктями, головою та акробатичні  елементи. Бразильське дзюдзюцу є  адаптацією дзюдо та дзюдзюцу у формі, що існувала напередодні Другої світової війни. Створене братами Карлосом Ґрейсі (порт. Carlos Gracie) та Еліо Ґрейсі (порт. Hélio Gracie), бразильське дзюдзюцу перетворилося  у спорт з концентрацією на переміщення біля землі. Цей стиль  став популярним бойовим мистецтвом та довів свою ефективність у змаганнях  зі змішаних бойових мистецтв, таких  як Абсолютний Бійцівський Чемпіонат (англ. Ultimate Fighting Championship, UFC) та Бійцівський  чемпіонат PRIDE 2003 році, більш ніж 1.5 мільйони громадян США практикували бойові мистецтва.

Африка

Відомо про існування  боротьби та стилів із захопленням/зчепленням у Західній Африці. «Бій на палицях» складає важливу частину культури зулусів у Південній Африці. Африканські ножі можна класифікувати за формою, зазвичай, завкругленою та 'f'-подібною.

Сучасна історія

Боротьба, метання спису  та фехтування (1896 літні Олімпійські  ігри), стрільба з лука (1900), бокс (1904) та, більш нещодавно, дзюдо (1964) і  тхеквондо (2000) є бойовими мистецтвами, які включено у сучасні літні  Олімпійські ігри.

Бойові мистецтва також  розвивалися серед військових та поліцейських сил:

• для арешту та самозахисту. Приклади включають: Крав мага («близький бій»): система самозахисту розвинута спеціальними збройними силами Ізраїлю; Саньда (Саньшоу): розвинута китайськими збройними силами; Комбато (порт. Kombato): розроблені для бразильських збройних сил; Раф енд тамбл (англ. Rough and Tumble, RAT: «штовханина» або «бій без правил»): оригінально розвинуті для південноафриканських спеціальних підрозділів (Бригада південноафриканських сил спеціального призначення) (сьогодні вивчається і цивільним населенням).
• як тактичні мистецтва для ведення рукопашного бою, тобто Військові бойові мистецтва, напр. Лайн військово-морських сил США (англ. Linear Infighting Neural Override Engagement, LINE: прибл. «негайне вступлення у ближній бій із невроперевагою») та британське Ю-Ей-Сі.

Самбо — ще одна система  сучасних бойових мистецтв, що знаходить  своє походження у радянських (російських) збройнах силах.

2 ВИПРОБУВАННЯ ТА ЗМАГАННЯ

Випробування або оцінка є важливими для тих, хто практикує  бойові мистецтва та хоче визначити  власний прогрес або рівень майстерності у специфічному контексті. Вчителі  індивідуальних систем бойових містецтв періодично випробовують та оцінюють власних учнів. Це робиться для того, щоб перейти на вищий рівень визнаного  досягнення у вигляді кольору  поясу або титулу. Тип випробування змінюється від системи до системи  та може включати форми або спаринги.

Різноманітні форми або  спаринги зазвичай використовуються у  показових виступах та на турнирах з бойових мистецтв. Деякі змагання передбачають зустрічі представників  різних мистецтв при використанні узагальненого  набору правил. Вони називаються змаганнями зі змішаних бойових мистецтв. Правила  для спарингів змінюються між  різними мистецтвами та організаціями, але у загальному їх можна поділити на варіанти легкого дотику, середнього дотику та справжнього дотику, що відображають силу, яка може бути використана  проти опонента.

2.1 Легкий та середній дотик (контакт)

Ці типи спарингів обмежують  силу, яка може бути використана  проти опоненту. У випадку легких спарингів це, зазвичай, лише 'торкання'. Наприклад, удар рукою повинен бути 'відтягнений' у момент удару або  безпосередньо перед дотиком. У  середньому дотику удар рукою не 'відтягується', але не повинен наноситися у повну  силу. Оскількі використовувана сила обмежується, метою цих типів  спарингу не є нокаут опонента. У  цих типах змагань використовується система очок/балів для визначення переможця.

Суддя на рингу (рефері) слідкує  за виконанням правил та контролює  поєдинок, тоді як інші судді ведуть рахунок очок як у боксі. Атака  певних областей тіла (наприклад, обличчя  або паху) може бути заборонена, як і  деяки прийоми. Може бути необхідним вдягати захисний одяг/обладнання на голову, руки, груди, пах, гомілки або ступні. У деяких стилях (таких як спаринги з фехтування та тхеквондо) учасники заробляють очки за успішне використання однієї певної техніки або удару, що оцінюється суддєю, який на короткий час зупиняє поєдинок, присуджує очко і дозволяє продовжувати поєдинок. У іншому варіанті спаринг може продовжуватися, доки судді нараховують очки.

Деякі критики оцінювання спарингу за очками відчувають, що цей  метод тренування навчає звичкам, які  призводять до нижчої ефективності бою. Спаринги з легким дотиком частіше  використовуватися лише для тренування дітей або у інших ситуаціях, коли прикладання сили могло би бути недоречним (наприклад, у новачків). Спаринги із середнім дотиком часто  використовуються як тренувальні перед  змаганнями із справжнім дотиком.

2.2Справжній дотик (повний контакт)

Спаринги або бої зі справжнім дотиком часто розглядаються  як необхідний елемент у підготовці до справжнього бою без зброї. Спаринг зі справжнім дотиком  відрізняється від легкого та середнього дотику за декількома показниками. Вони включають зменшене використання (або відсутність) захисного обладнання та використання ударів, які не відтягуються, а наносяться у повну силу. У  спарингах зі справжнім дотиком  метою поєдинка є або нокаут опонента або примушення опонента здатися. Спаринги зі справжнім дотиком можуть включати широке розмаїття дозволених атак та зон контакту на тілі.

Хоча підрахування очок і  ведеться, воно може виявитися лише допоміжним засобом, який використовується лише якщо переможець не є очевидно зрозумілим за іншими показниками. У  деяких змаганнях, таких як перший турнір UFC, підрахунку очок не було. Через це, поєдинки зі справжнім дотиком стають все більш агресивними за характером, але правила все ж можуть вимагати використання захисних рукавичок та забороняти певні прийоми або дії під час поєдинку (наприклад, удари у голову ззаду).

Майже всі ліги змішаних бойових мистецтв, такі як Абсолютний бійцівський чемпіонат, Панкрас (взятий зі згаданого вище панкратіону) та сюто, використовують правила за типом справжнього дотику — як і організації професійного боксу та К-1 (останій поєднує техніку бою з тайського боксу {муай тай}, карате, тхеквондо, савату, саньди, кікбоксингу та традиційного боксу). Стиль карате Кьокусін (яп. 極真: «вища істина») вимагає від професійних учасників вступати у бій справжнього дотику з голими кулаками та вдівати лише каратеґі (яп. 空手着 або 空手衣: «форма для карате») (часто використовуване слово «кімоно» відноситься до більшості видів повсякденного традиційного одягу Японії і, буквально, кімоно означає «щось вдіте» або «вбрання») та протектор паху. При цьому, дозволяються лише удари. Поєдинки ж з бразильського дзюдзюцу та дзюдо не дозволяють ударів, хоча за змістом, вони є повноконтактними (зі справжнім дотиком) у тому сенсі, що під час виконання захоплень та примушення здатися, до опонента прикладається справжня сила бійця.

2.3Дискусії про спаринги

Дехто з того, хто практикує  бойові мистецтва, вважає, що поєдинки за правилами не є добрим мірилом  здатності до рукопашного бою, а  тренування цих обмежень може погіршити  ефективність у ситуаціях, що вимагають  самозахисту. Ці бійці можуть не віддавати  переваги участі у більшості типів  змагань з бойових мистецтв з  правилами (навіть у таких як вале тудо з мінімальними правилами (порт. vale tudo: «дозволено» {вале} «усе» {тудо})), до таких належить, зокрема, відомий  дослідник та автор книг з бойових  мистецтв Анатолій Тарас. Натомість, вони обирають вивчення методів бою звертаючи  мало або не звертаючи уваги на правила змагання, або навіть, на етичні питання та закон (прийоми, що можуть включати атаку уразливих  точок, таких як пах або очі). Інші стверджують, що за правильних застережних заходів, таких як рефері та лікар біля рингу, спаринги, включаючи поєдинки зі справжнім дотиком та базовими правилами, служать корисним мірилом загальної бійцівської здатності людини та, що незмога випробувати прийом проти опонента, що опирається, більш ймовірно буде говорити і про його меншу користь у згаданих ситуаціях.

3 БОЙОВІ МИСТЕЦТВА ТА  СПОРТ

 Деякі традиційні бойові  мистецтва, такі як дзюдо, є  Олімпійськими видами спорту.

Дзюдо та тхеквондо, а також  західні стрільба з луку, метання  спису, боротьба та фехтування включені у літні Олімпійські ігри. Китайському  ушу, нещодавно поданому на включення  до Олімпійських ігор, було відмовлено, але все ж, змагання з нього  активно проводяться в усьому світу. Учні та майстри таких бойових  мистецтв, як кікбоксинг та бразильське  дзюдзюцу, часто готуються та беруть участь у спортивних поєдинках, тоді як інші, наприклад, з айкідо та вин  чун, можуть нехтувати подібними  змаганнями. Деякі школи вірять, що змагання виховують кращих та ефективніших бійців та развивають сенс доброї спортивної майстерності. Інші вважають, що правила  у таких змаганнях зменшують  ефективність мистецтва або заохочують тип тренувань, які зосереджуються на видобуванні трофеїв замість  більш традиційної концентрації на розвитку особливого морального характеру.

У відповідь на розвиток спортивних бойових мистецтв, проводяться  змагання іншого типу, такі як Абсолютний Бійцівський Чемпіонат, Панкрас  та Бійцівський чемпіонат PRIDE у США  та Японії, відомі як змішані бойові мистецтва. У перших Абсолютний Бійцівський  Чемпіонатах поєдинки проводилися  з дуже невеликою кількістю правил та дозволяли брати участь усім стилям бойових мистецтв. В Україні активно  розвивається власна спортивна школа  змішаного стилю - Фрі-файт, проводяться  міжнародні турніри.

Багато бійців змагаються також і без спарингів. Це наприклад, змагання зі зламування різних об'єктів  або з хореографічних наборів  прийомів/рухів: хайонг, кати або бірманські аки. Сучасні типи бойових мистецтв включають і змагання, що проводяться  у вигляді танцю, такі як трикінг (англ. tricking: «вправляння у трюках»).

Деякі бойові мистецтва знаходяться  під впливом урядів з тим щоб  зробити їх більш подібними на спорт з політичними цілями. Головним рушієм спроби Китайської Народної Республіки перетворити китайські бойові мистецтва  у спортивне ушу кероване спеціальним  комітетом було приборкування того, що тренування з бойових мистецтв, особливо за традиційними системами  фамільної спадщини, вважалося потенційно підривним аспектом.

4 РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНИХ БОЙОВИХ МИСТЕЦТВ У РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Лицарська світоглядна система українського воїнства така ж давня, як і історія нашого народу. Наважусь сказати, навіть більш давня, ніж традиційно утверджене поняття - історія. Натхненний Божими знаннями і мудрістю, упродовж сотень тисячоліть цивілізованого життя нашого народу, від Аріаварти до України, на теренах нашої Батьківщини Українці витворили свій, особливий спосіб державобудування та державоуправління. Він передбачав поділ суспільства на три головні стани: вчителів-волхвів, воїнів-косаків, митців-господарів та один допоміжний стан – смердів-рабів. Стан смердів переважно складався з чужинців та різних зайд.

Стан волхвів був найвищим станом староукраїнського суспільства. До його обов'язків входило проповідування Богом даних знань – Вед, які  одночасно були і релігією, і філософією, і законом життя, і оздоровчою системою. Волхви, як представники найвищої влади, були людьми незвичайними, володіли яснобаченням, були провидцями, мали надлюдські здібності і можливості.

Волхви були духовними  учителями воїнів. Наскільки сильна була ця традиція, свідчить той факт, що цей звичай родинного спілкування  між воїнами зберігся серед українського лицарства аж до середини ХХ століття. Видатний український історик Юрій Липа у книжці "Призначення України", висвітлюючи питання взаємостосунків  між воїнами, писав: "Майже не можна  уявити собі українця, прив'язаного  до якогось вождя, начальника, без  відчуття у тому вождеві джерела  родинної зичливості. Найвищий вислід влади - це отаман, коли ж він є  господарем душі - це батько. Батько - це той, що дає підвладному певність, що він, підвладний, є членом роду. Батько - це титул вождя, що виріс із української  раси... Ідеал роду, родини зважив і  на типі українського войовника. Поняття  батька в українській військовості приносить сумління і моральні підстави порядкування у цілій військовій родині. Батько - це носій моралі нації. Збірна історична традиція опертя - це край, як Мати, Ненька... Почуття роду, отже, є й у війську, і вдома, і в традиційності. Українець не може вийти із своєї родини."

Воїни, виконуючи накази учителів, здійснювали Волю Народу, і своїм жертовним служінням  набували надлюдських якостей (козаки-характерники). Найсвятішими обов'язками лицарів були: захист Держави від нападників; захист віри, мови, обрядів і звичаїв  від зовнішніх та внутрішніх ворогів.

Стан митців, господарів, гречкосіїв - творців матеріальних благ, був найчисельнішим. До його обов'язків  входило: виробляти національні  багатства і утримувати правлячі стани волхвів і воїнів.

Стану господарів підкорялися  смерди - раби, які були чужинецького походження і прирівнювалися до звірів. Саме з їхнього середовища виходили злодії, лиходії, крадії, злочинці, шахраї, лихварі, грабіжники. Чотири стани суспільства: волхви, воїни, господарі, смерди мали свої суспільні закони, порушувати які категорично заборонялося.

Окупаційні режими, втрата державності, життя в неволі на своїй  землі – все це внесло свої корективи  у науки державобудування і державоуправління. Стани начебто існують і далі, але що це за стани? Хіба можна порівняти  волхвів із депутатами Верховної  Ради; воїнів із нинішніми військовими, міліціонерами, працівниками служби безпеки? Чи захищені наші господарі? Смерди в  Українській Державі натворили  безліч злочинних кланів і вже  почали загрожувати соборності і  державності Українського народу.

Псевдостановий устрій, десятки  конфесій і тисячі сект, сотня партій і декілька радикальних угрупувань - усе це ми маємо сьогодні в Україні, але все це може розв'язати українське питання тільки на шкоду нашому народові.

Подібні ситуації були і  в інших народів, як наприклад  Японців, Китайців, але вони зуміли перемогти труднощі, створені чужинцями, і дуже велику роль в цьому відіграли  їх бойові мистецтва.

Національні Бойові Мистецтва - це потужний чинник національно-патріотичного  виховання, який формує активного лицаря своєї держави. На рідній лицарській культурі дуже легко відродити військо  таке, яке стане гарантом цілісності і збереженості української національної Держави.

Кодокан для Японії і Шаолінь  для Китаю у всі віки були джерелами  духовного натхнення, незнищенними потоками із збереженими у чистоті  храмами, звичаями, традиціями, мовою, філософією, лічництвом, науками державоуправління  і державобудівництва.

В Україні з ХІV по XVIII ст. джерелом духовного натхнення була Запорізька Січ. Саме там, на Січі, черпали  наші пращури наснагу до боротьби за волю. Саме там, на Січі, буяв дух  вольності, який щоразу піднімав народ  на Очищувальні Війни.

Впала Січ. Утвердились загарбники. З'явилася плаксива поезія і слізьми  переповнені пісні. Боротьба за волю більше нагадувала примхи дитини, аніж очищувальні війни. На початку дев'яностих  ми виплакали і вистраждали Волю. Та ця воля недовговічна, бо волю не дарують - волю завойовують.

На сьогодні в Україні  діє безліч спортивних секцій, шкіл бойових мистецтв найрізноманітніших стилів та напрямків, що покликані виховувати нашу молодь в воїнському дусі. Але  нажаль, переважна більшість цих  так називаємих "шкіл" не мають  жодного уявлення про те, що-ж  насправді являє собою бойове мистецтво. На тренуваннях відбувається відокремлення тілесного, фізичного  виховання від виховання духовного, естетичного, морально-патріотичного. Від справжнього бойового мистецтва, що засновано на глибоких духовних підвалинах, від кодексу Воїнської  Честі залишається лише одне –  вміння битись, вміння перемогати будь-якою ціною. Це означає, що замість воїнів, виховуються бійці – люди, що вміють користуватись зброєю (своїм  тілом), але не знають, коли й проти  кого можна її застосовувати. Ситуація дуже нагадує історію про мавпу, якій нерозумні вояки дали до рук гранату, й тепер не знають: в який момент мавпа висмикне чеку, й куди саме ту гранату кине. Таких вояків нині в Україні тисячі, а мавп відповідно – десятки тисяч. Подібна відсутність духовних підвалин в бойових мистецтвах спричиняє виховання злочинців та зрадників своєї Вітчизни, народу. Яскравий приклад – за часів совітського союзу в 70-90-х роках використання бандитськими структурами шкіл всім відомого японського бойового мистецтва як основних постачальників гарматного м"яса для рекету, розбоїв та інших злочинів. Багато з так званих бойових мистецтв виховують молодь в дусі космополітизму, спортсменів вчать продавати себе командам та промоутерам, і байдуже, в якій країні доведеться жити, яку мову вчити, аби платили добрі гроші. Є й інша крайність – учень якоїсь школи настільки захоплюється культурою того народу, чиє бойове мистецтво вивчає, що забуває все рідне, й їде шукати щастя в Китай, Японію, Таїланд, тощо. Та нажаль не відає того, що бойове мистецтво на своїй батьківщині зазвичай має високі стандарти патріотизму, що подекуди граничать з шовінізмом. Це значить, що навіть досягнувши високого рівня й ставши майстром, він не заслужить довір"я тих, до кого приїхав, бо він лише гість в їхній країні. Його будуть зневажати й ненавидіти, адже він чужинець, зайда, що неспромігся придумати щось своє, а поїхав в іншу країну красти чуже. Та нажаль усвідомлення цього приходить до людей дуже пізно, в той час як кількість таких яничарів щороку збільшується.

З цього випливає, що будь-яка  чужинецька бойова система, чи то просто спорт чи справжнє бойове мистецтво, негативно впливає на розвиток українського суспільства, адже виховує зрадників  або й навіть злочинців своєї  Вітчизни, народу.

Потужна альтернатива чужинецьким  бездуховним бойовим системам –  українське, а значить козацьке бойове мистецтво. Першим в Україні (в 1985р.), хто почав розвивати рідну  бойову культуру був Володимир Пилат  – майстр та дослідник бойових  мистецтв. Саме він почав шукати витоки рідного бойового мистецтва в народних танцях, де закодовано безліч бойових елементів. Так виникла потужна система вишколу українського воїна, що отримала назву "Бойовий Гопак".

Зараз точаться бурхливі суперечки  навколо рухової спадщини українського національного бойового мистецтва. Так звані "митці" та "майстри" повсякчас проголошують, що нічого нового створено не було, що Бойовий  Гопак – лише копія системи  типу "боксо-карате". Щоб упевнитись, що це не так, достатньо прочитати  книгу В.С. Пилата "Бойовий Гопак". За цими суперечками дослідники не помічають найголовнішого – самої  сутності справжнього бойового мистецтва, в якому найпершим та найважливішим  завданням є виховання особистості, де поняття совісті є основою  воїна. В школах Бойового Гопака до виховного процесу підходять  з того боку, з якого в нашій  країні мало хто любить підходити. Цей  бік, на мою думку, має засвоїти собі особливо молодь, яку зараз ніде і ніхто не вчить того, що першим заповітом народу є "вірність своїй  країні".

Від багатьох прихильників одноборств не раз чуємо – "Не вигадуйте знову велосипед, а  користуйтесь тим, що маємо!". А далі – стократне повторення нав"язливого у вухах: "Тренуйся, вдосконалюй  себе, розвивай своє тіло, а решта  – анархія "… 

Немає більш облудної науки! Адже є "щось", без якого жодна  тренованість не допоможе; ніяке усвідомлення своєї індивідуальності не порятує, ані запал, ні посвята не спасуть. Цим "щось", цим потужним стрижнем є характер. Тільки характер підносить  людей на небачений рівень, і тільки за такими людьми тягнеться маса. А  тією чудодійною енергією, яка людей возносить, є сила характеру. Що ж таке характер? Це – уміти у вирішальну мить сказати "так" чи "ні", це вміння вибрати, а не вмерти від сумніву як той віслюк, що сконав хитаючись між вівсом і сіном, як наш народ хитається останніми роками між Европою та Азіопою, москвофільством і європофільством, – без жодного натяку на усвідомлення потреби своєї власної сили й волі у своїй власній хаті. Що є сила характеру? Це вірність переконанням, готовність йти з ними до слави або до загину. Це не безхарактерне стрибання зліва направо і навпаки мід маскою "ідейного шукання", це не безглузде дискутування над тим, чи має народ право жити чи ні; це не стримування себе від реакції на зневагу твоєю країною, твоїм народом, усім твоїм – під тим приводом, що це було б "не на часі", або що "ще не знати, що з того вийде"… "Сила духу керує силою розуму. Сила розуму керує силою тіла. Без сили духу, розуму і тіла неможлива перемога в бою" – ці слова Засновника стилю "Бойовий Гопак" В. Пилата знає напам"ять кожен гопаківець. Ці та інші базові цінності, що укладені Верховним Учителем Бойового Гопака в "Кодекс лицарської Честі", окреслюють гопаківцям способи служіння нації. Адже воїн – не індивідуальна одиниця, не розпукла від гордості булька, ні, воїн – це найперше слуга Народу, слуга провідної верстви (луччих людей за Д.Донцовим), слуга господарів, робітників, митців. Воїн служить, бо має силу характеру. Силу, що дає воїну наснагу та бажання служити. Служити захищаючи.