«Божествена комедія» Данте як шедевр Проторенесансу

                Міністерство освіти і науки  України

         Слов’янський державний педагогічний  університет

                             філологічний факультет

                              кафедра іноземних мов

 

 

 

 

 

 

 

 

   Курсова  робота з зарубіжної літератури

           «Божествена комедія»  Данте 

              як шедевр Проторенесансу

 

 

 

 

                                                                                       

 

 

 

 

 

                                                                                         студентки 4АН4 групи

                                                                                         філологічного факультету

                                                                                         Доброжан Катерини

                                                                               

                                                                                         науковий керівник:

                                                                                         Зіновченко Н.Л.

 

 

 

 

                                   

 

 

 

                                          Слов’янськ

                                                 2010

                                    ЗМІСТ

1. Вступ……………………………………………………………………….3

2. Література  доби Відродження..................................................................4

     2.1. Італія ХІІІ ст..........................................................................................4

     2.2. Гуманістична направленість літератури............................................6

3. «Божествена комедія» Данте....................................................................9

    3.1. Літературні джерела поеми..................................................................9

    3.2. Жанрова особливість  поеми................................................................10

    3.3. Структура поеми як  відображення середньовічних уявлень...........12

    3.4. Ренесансні  складові поеми..................................................................15

4. Висновок.....................................................................................................23

5. Список використаної  літератури...........................................................25

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                             ВСТУП

 

«Божественна комедія» Данте принесла поету світову  славу, представ-ляючи грандіозний  філолофсько-художній синтез усієї  середньовічної куль-тури, перекидаючи  від неї міст до культури Відродження. Як справедливо відзначає С.С. Мокульський, «саме як автор «Божественної комедії» Данте є в один і той самий час останнім поетом середніх століть і першим поетом нового часу. Усі протиріччя ідеології Данте, відбиті в інших його добутках, усі різноманітні аспекти його творчості як поета, філософа, ученого, публі-циста злиті тут у величне, гармонічне художнє ціле».

Прийнята народом, для  якого вона була написана, поема  Данте стала своєрідним барометром італійської народної самосвідомості: інтерес до Данте то підвищувався, то падав згідно коливань цієї самосвідомості. Особливим успіхом «Божествена комедія» користалася в роки національно-визвольного руху ХІХ ст. («Рісорджементо»), коли Данте почали звеличувати як поета-вигнанця, мужнього бійця за об’єднання Італії, який бачив в мистецтві могутню зброю для боротьби за краще майбутнє людства. Таке відношення до Данте розділяли також Маркс та Енгельс, які прираховували його до найвеличніших класиків світової літератури.

Творчість Данте справедливо  називають синтезом середньовічної культури. Водночас з ім'ям Данте пов'язаний початок нової культури, нового типу мислення. Яскраву характеристику Данте як велетню перехідної доби дав І. Франко: «Данте являється найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того, що називаємо середніми віками. Вся культура, всі вірування, всі муки та надії тих часів знайшли вираз у його поемі. Та рівночасно як людина геніальна він усім своїм єством належить до новіших часів, хоча думками й поглядами коріниться в минувщині».

Актуальність  обраної теми: Суперечки про поему Данте продовжувалися за всіх часів і не припинені і понині.

Мета роботи: проаналізувати риси літератури Проторенесансу та їх відмінності від літератури Середньовіччя в поемі Данте.

Об’єкт  дослідження: риси Проторенесансу в тематиці, проблематиці та формі поеми Данте.

Завдання  дослідження:

-         виділити в поемі Данте «Божествена  комедія» риси літератури 

          Середньовіччя;

• вивчити критичну літературу по даній темі;
• проаналізувати риси літератури Проторенесансу в поемі Данте «Божествена комедія»

Методи дослідження: гермевтичний, описовий, порівняльний, метод аналізу критичної літератури.

Теоретичною основою для написання даної роботи слугували роботи вчених.

 

             2. Література доби Відродження.

Відродження (або з французької – Ренесанс) – це термін, уперше запроваджений Джорджо Вазарі, італійським митцем і біографом ХVI ст., який вживається для визначення перехідної епохи в історії Європейської культури від Середньовіччя до Нового часу.

Відродження, або Ренесанс, - це могутній культурний рух, який найраніше виник в Італії, охопив країни Західної і Центральної Європи, розвинувся в Чехії і Польщі, Угорщині і Трансільванії, Далмації і Північній Хорватії. Цей рух був тривалим, історичні межі його досить широкі. Ті процеси, які вели до Відродження, розпочалися в Італії в другій половині XIII ст., в інших країнах - у XIV і XV ст., кінець цієї доби припадає майже повсюдно на останню чверть XVI- початок XVII сі

В добу Ренесансу відбувся духовний переворот, в основі якого лежало вивільнення людини з-під влади феодально-церковної ідеології. «Духовну диктатуру церкви було зламано». Народжувалася людина з новим типом свідомості й характером поведінки. Ф. Енгельс відзначав, що доба Відродження потребувала титанів і породила титанів «щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо багатосторонності і вченості. Люди, які заснували сучасне панування буржуазії, були всім чим завгодно, але тільки не людьми буржуазно-обмеженими». Передова людина того часу боролася проти феодалізму й диктатури церковної ідеології і водночас виступала проти хижацтва того суспільства, яке народжувалося.

 

2.1.  Італія  ХІІІ ст.

Італії належить особлива роль в історії європейського  Відродження. Завдяки ранньому і  швидкому розвитку міст тут найраніше  зародилася і досягла класичної довершеності ренесансна культура. Тому Італія справила величезний вплив на розвиток гуманістичного руху та культури в усіх країнах Європи, які знайомилися з античністю значною мірою через італійське посередництво. Але й сама італійська культура була для європейських гуманістів не меншим авторитетом, ніж античність, і вони спиралися на її досвід та досягнення в своїй-діяльності і творчості.

Розвиток літератури Відродження  в Італії припадає на XIV-XVI ст., але  передумови для її становлення склалися раніше: в другій половині XIII-на початку XIV ст. Це був період переходу від середньовіччя до нової доби, так зване Передвідродження - переломний період в історії країни. Інтенсивний економічний розвиток сприяв створенню і зростанню великих міст. Вони рано почали звільнятися з-під влади феодальних князів, і' на кінець XIII ст. завершився процес створення незалежних міст-комун. Проте розвиток країни відбувався нерівномірно: якщо в Північній Італії швидко розвивалися міста - Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція, то на півдні і в центрі з усією силою ще зберігалися феодальні порядки. Державної єдності в країні не було, вона залишалася економічно і політично роздрібленою, що зумовлювало внутрішні чвари, боротьбу між окремими містами й областями та всередині їх. Роздрібленість гальмувала розвиток країни, життя висувало вимоги її національного об'єднання. На цей період припадає виникнення різних політичних партій, серед яких найбільш впливовими були гвельфи і гібеліни. Перші виражали інтереси міської Італії, другі - феодальної. У своїй політичній програмі гвельфи орієнтувалися на папу, а гібеліни - на імператора. Між цими партіями розгорнулася напружена довготривала боротьба.

У таких складних умовах розвивалася література. Вона не становила  єдності, а поділялася на кілька літератур, які існували в окремих частинах Італії. Найбільшого розвитку досягла література Тоскани з центром у Флоренції. На грунті цієї літератури і зріс великий письменник Данте, творчість якого була найвищим художнім вираженням Передренесансу.

Ключ до визначення історичної ролі Данте, до розуміння суперечливої суті його творчості дають слова  Ф. Енгельса: «Першою капіталістичною  нацією була Італія. Кінець феодального  середньовіччя, початок сучасної капіталістичної  ери відзначені велетенською постаттю. Це - італієць Данте, останній поет середньовіччя і разом з тим перший поет нового часу».

Середньовічна література в Італії значного розвитку досягла  в XII ст., особливо в Сіцілії та Неаполі. Це була специфічна література, позначена  впливом візантійської, арабської, норманської та німецької культур. У першій половині XIII ст. найвизначнішим явищем культурного життя країни стала лірика сіцілійської школи. Поезія сіцілійців розвивалася під значним впливом творчості провансальських трубадурів. Як і трубадури, вони оспівували ідеальну рицарську любов, не уникаючи мотивів чуттєвого кохання і кохання нерозділеного, сповненого страждання. Разом з тим сіцілійці внесли багато нового в поезію. Вони сповнили її інтелектуальним змістом, надали їй філософічності й алегоричності; жіночий образ, що втратив у ній реальні риси, втілював ідею кохання й інших абстрактних понять, наприклад, смерті. Сіцілійці оспівують не жінку, а Кохання (Амор), любов персоніфікується, про неї говориться як про живу істоту. Поезія сіцілійців відзначається вченістю, великою технічною вправністю, рідкісними ефектними образами, музичністю. Широко використовуючи форми провансальської поезії, сіцілійці віддавали перевагу новій формі - сонету. Першим до цієї форми звернувся талановитий поет Джакомо да Лентіні.

Лірика поетів Сіцілії  розповсюдилася по всій Італії і помітно  вплинула на формування італійської  мови - вольгаре. В Італії на той час  існувало дві мови: латинська, яка  вважалася мовою науки й освіти, і розмовна італійська, що існувала в формі різних діалектів. Італійська мова освічених людей - вольгаре - була водночас мовою літератури, хоча ще не мала єдиних усталених норм.

Розвиток сіцилійської поезії припинився в середині XIII ст., але її досвід значною мірою був  використаний у літературі Романьї (Болонья) і Тоскани (Флоренція), яка з середини XIII ст. стає центром італійської культури. Саме тут була започаткована лірика «солодкого нового стилю», яка засвоїла досвід провансальської рицарської поезії, хоч куртуазні мотиви в ній значною мірою ускладнені сіціяійською традицією і філософією. Ще більше, ніж для сіцилійської поезії, для неї характерні вченість й інтелектуалістські тенденції, розвинута символіка образів, ускладнені і вишукані форми.

Поезія «солодкого нового стилю» свідчить про велику розвиненість вольгаре у Тоскані. Саме тосканська розмовна мова лягла в основу італійської літературної мови. У своїй ранній творчості Данте засвоїв риси «солодкого нового стилю», його твори також філософічні, сповнені риторики, містичної символіки.

 

2.2. Гуманістична  направленість літератури.

Передових людей доби Відродження називали гуманістами, а вироблений ними світогляд - гуманізмом (від лат. humanus - людський). Гуманісти  створили нову систему знань, висунувши, всупереч релігійним умоглядним уявленням про світ і людину, інше розуміння людської сутності і земного життя. Людину вони поставили в центрі світу і проголосили її найвищою цінністю, вірили у велич і необмежені можливості її розуму, у невичерпні її здібності. Відкидаючи середньовічний ««гекетизм, гуманісти протиставили йому нову мораль, основану на визнанні єдності плоті і духа, і, згідно з цією мораллю, відстоювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення . чуттєвих і духовних запитів.

Характерна ознака гуманізму - рішуче заперечення монополії церкви в інтелектуальній діяльності суспільства. Передові мислителі утверджували вищість розуму і знань над авторитетом віри, вони відкинули обскурантизм, догматику та схоластику і виробили новий тип мислення, що грунтується на розумі, досліді й реалістичному ставленні до світу.

Гуманістам була властива упевненість у самоцінності людської особистості, чим визначалося й  їхнє заперечення кастовості. Вони вважали протиприродним оцінювати  людину за її походженням і утверджували принцип рівності людей незалежно від їхньої соціальної приналежності, раси й релігійних переконань.

Величезну роль у становленні  ідеології гуманізму й розвитку культури Відродження загалом відіграла  античність. З широким звертанням до античності пов'язана і назва цієї доби. Гуманісти вивчали класичні грецьку та латинську мови, відшукували, збирали і коментували древні рукописи, вели розкопки. Про значення античності для розвитку культури Ренесансу Ф. Енгельс писав: «У- врятованих при падінні Візантії рукописах, у виритих з руїн Рима античних статуях перед здивованим Заходом постав новий світ - грецька стародавність; перед її світлими образами зникли привиди середньовіччя; в Італії настав нечуваний розквіт мистецтва, який був ніби відблиском класичної стародавності і якого ніколи вже більше не вдалося досягти. В Італії, Франції, Німеччині виникла нова, перша сучасна література. Англія і Іспанія пережили незабаром слідом за цим класичну епоху своєї літератури».

Звертання до античності не було самоціллю для гуманістів. Вона стала для них тим авторитетом, на який вони спиралися в утвердженні власних ідеалів і побудові нової культури. Вони відкрили в античності її «людський зміст», живий інтерес до людини, до всього земного, знайшли в ній реальні знання та побачили зразок для самостійної творчості і зрештою використали її як підпору в боротьбі проти середньовічної ідеології.

Гуманістична інтелігенція не була соціально та ідейно однорідною. Вона складалася з представників  різного соціального середовища і орієнтувалася на різні соціальні групи і класи. Найпередовіша її частина виражала інтереси революційних сил суспільства, які розхитували феодальний лад, частина ж діячів виступала з вузько класових позицій. Звідси й різні течії в гуманізмі. Однак спільним для гуманістів усіх напрямів було визнання високої гідності людини і її права на розвиток.

Гуманістичний світогляд  становить ідейну й естетичну  основу літератури і мистецтва, які  створювалися в різних країнах Європи в добу Відродження.

Особливостями європейського літературного процесу були взаємозв'язок між національними літературами, використання в кожній із них досвіду інших літератур. «Вся Західна і Центральна Європа,  включаючи сюди й Польщу, розвивалась тепер у взаємному зв'язку».

Розвиток усіх національних літератур грунтувався на широкому використанні традицій як античної, так і середньовічної літератур. Але все це переосмислялося в дусі гуманістичного світогляду і служило створенню літератури нового типу, визначальною особливістю якої є пристрасний інтерес до реального світу і вироблення реалістичного методу його змалювання. Головним об'єктом зображення стала людина у всій повноті її фізичного й духовного розвитку, у її зв'язках з суспільством, її складний характер, світ її думок і почуттів. Література проникла в багатоскладність і суперечливість характеру людини і виробила незрівнянно складніше уявлення про неї, ніж усе попереднє письменство. Література Відродження опоетизувала людину, реабілітувала в ній чуттєве начало, показала гармонію чуттєвого і духовного, вона пройнята утвердженням позитивних ідеалів, життєствердженням.

Разом з тим ренесансна література набула національно-історичного  змісту, була пов'язана з найважливішими завданнями суспільного розвитку, відгукувалася  на всі запити тогочасного життя, сміливо відображала його протиріччя. Творчість письменників-гуманістів пройнята критикою середньовіччя й феодалізму, а також пороків і хижацтва, породжуваних добою початкового нагромадження капіталу.

Важливою рисою нової  літератури є зображення народу і  поступове осмислення передовими митцями того часу його значення як великої суспільної сили.

Показовим для літератури Відродження є використання в реалістичному зображенні дійсності казкових і фантастичних елементів, узятих з фольклору. Зв'язок з ним становить одну з найважливіших рис творчості письменників-гуманістів. Хоч антична література відіграла велику роль у формуванні реалізму Відродження, однак основним його джерелом була народна літературна традиція.

Творчість письменників Ренесансу позначена пристрасним пошуком нових форм і стилів.

Гуманістична література, як і ідеологія гуманізму загалом, у процесі розвитку зазнала значних  змін, зумовлених суспільними процесами. Вона пройшла етапи становлення, розквіту і занепаду, поступившись місцем новим явищам. На ранньому етапі вона була пройнята оптимізмом, вірою у можливість здійснення гуманістичних ідеалів у найближчому майбутньому. В кінці епохи, коли посилився наступ феодально-церковної реакції та виразніше проявилися суперечності, хижацький, антигуманістичний І характер того суспільства, яке йшло на зміну феодальному, розпочалася криза гуманізму, колишній оптимізм і життєрадісність заступило трагічне світосприйняття. Відповідно до цього встановлена періодизація літератури Відродження. Визначаються такі періоди: період Передвідродження, який припадає на час переходу від середньовіччя до нової доби, коли складалися передумови, що привели до ренесансного перевороту; періоди раннього, зрілого і пізнього Відродження. Проте загальноєвропейський розвиток нової культури не був синхронним і періоди літературного процесу в різних країнах не збігаються за часом. Так, Передвідродження найраніше розпочалося в Італії і припадає на кінець XIII- початок XIV ст., тоді як в інших країнах Європи - на XIV, XV ст. В Італії період раннього Відродження охоплює XIV ст., а в більшості європейських країн - кінець XV-початок XVI ст. Італійський гуманізм, пройшовши період блискучого розквіту, уже в 40-х роках XVI ст. був позначений гострою ідейною кризою, тоді як у Франції він досяг у цей час зрілості, а в Німеччині взагалі завершив свою коротку історію. Тому в кожній окремій країні існують внутрішні хронологічні межі періодів Відродження. Разом з тим, попри риси типологічної цілісності літератури цієї доби, спільність загальних принципів, ідейну єдність історичних періодів, кожна література має свої особливості, позначена виразною національною своєрідністю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

            3. «Божествена комедія» Данте.

Найбільш значним твором Данте є поема «Бо жественна  комедія», написана в останній період його життя (1313-1321). Поет назвав свій твір «Комедією», згідно з нормами середньовічної поетики, в якій до цього жанру зараховувались твори з сумним початком і щасливим кінцем. Джованні Боккаччо, виражаючи своє захоплення поемою назвав її «божественною», після чого цей епітет додавався уже постійно. Вперше під назвою «Божествена комедія» поема вийшла у світ у 1555 у Венеції.

Данте призначив своєму творові активну роль. У листі  до Кан Гранде делла Скала він  писав, що його поема створена не для «споглядальні цілей, а для дії», її мета - «вирвати людей, я живуть нині, із стану мізерії і привести до стан щастя».

У «Божественній комедії», яку справедливо називають синтезом середньовічної культури і пролом культури Ренесансу, з усією повнотою відбився складний і суперечливий світогляд Данте.

«Божественна комедія» Данте принесла поету світову славу, представ-ляючи  грандіозний філолофсько-художній синтез усієї середньовічної куль-тури, перекидаючи від неї міст до культури Відродження.

 

    3.1. Літературні джерела поеми.

Більшість учених пише про  сплав християнського (середньовічного) і античного шарів, зі сплаву, одержуваного з них, Данте створив свою власну міру «своєрідний камертон» на який він опирається у своєму оповіданні. Надєждін Н. П. знаходив тісний зв'язок з античною поезією. На його думку, про це свідчить достаток міфологічних образів і зримі предметно-почуттєві деталі, але в той же самий час відзначав «непроникний морок алегоричного містицизму» (звірі в Аді, алегоричні фігури в Чистилищі).

Цікаве питання про обрання проводирем Вергілія в перших двох частинах  подорожі, головна причина цього, як майже усі визнають, це спогад про VI пісню «Енеїди», тут є присутнім свідчення таємного знання. Але Вергілій не був першим: подорож Одісея в Країну Тіней, сходження Орфея в Пекло - усе це має тісний зв'язок з містеріями античності. Смерть і сходження в Пекло, воскресіння на Небеса - є доповнюючими одні одних  дії, перша - необхідна підготовка до другого. Дуже цікаве дослідження Рене Генона, у якому говориться про ісламські корені сходження в Пекло: «…в ісламі ми зустрічаємо епізод «нічної  подорожі» Мухаммеда, що так само включає сходження в інфернальні місця, а потім сходження в різні раї чи небесні сфери; визначені риси цієї «нічної подорожі» представляють з поемою Данте до такої ступені разючу подібність, що деякі дослідники хотіли в ньому бачити одне з принципових джерел натхнення поета…такі збіги аж до точних деталей не могли бути випадковими, і ми маємо підставу припустити, що Данте дійсно був натхненний значною мірою оповіданням Мухаммеда». 

   Ми вже згадувала  про те, що «Комедія» виросла з клерикальної літератури, провансальської і куртуазної культури, «солодкого нового стилю». Любов, що пронизує світогляд зрілого поета, народилася з юнацкої «хворобливої» любові до Беатріче, чистота і натхненність досягла повного розкриття в любові до Бога в третій частині «священної поеми». Беатріче з дами серця трансформується у святу жінку і, на думку Гревса Н. М., «у символ Софії Премудрості Божої, що з'єднує твір із Творцем». Відношення поета і коханої, писав, наприклад, А. М. Ефрос «приймає вид релігійного культу: у Данте як би існує власна «свята трійця» – Христос, Богоматір і Беатріче, причому остання є його зв'язком з першими, усе йде через неї і від неї».

Ми бачимо, що корені поеми ідуть  у глиб століть, вони різноманітні і  на перший погляд не сумісні (наявність  язицьких і католицьких мотивів), але при цьому вони усі  вплинули і завдяки їм «Комедія» стала  «божественою».

 

3.2. Жанрова  особливість поеми.

Питання жанрової приналежності «Комедії» один із самих складних і найбільш дискусійних, більшість дослідників дотримують  декількох напрямків, але ми не зустріли не одного вченого, що  був би гранично точний у даному аспекті, деякі говорять про безпритульність поеми.

Данте в листі до Кан  Грандіделла Скеля заявляв: «Зміст цього добутку, не простий, більш того воно може бути назване багатозмістовним, тобто маючим багато змістів». Нам здається, це можна віднести і до жанру здобутків.

Одна з найпоширеніших думок, що «Комедія» - це епос, а порівняння з Гомером стало звичайним. «Гомер був першим, Данте другим епічним поетом, утвір якого представляє ясний і зрозумілий зв'язок з пізнаннями, почуттями і релігією того століття, коли він жив, і зі століттями наступними», - пише Шеллі. Іноді Вергілія  «Енеїду» зв'язують з «Комедією» Аліґ’єрі, пишуть про те, що перші два сторіччя твір називався «Дантеїдою», але більшість вчених обходять Вергілія стороною, він вчитель і наставник Данте, можна сміливо сказати, що учень перевершив учителя. Віктор Гюго називає Гомера і Данте «двома геніями, які ведуть суперництво». Пекло Гомера і Данте продуманіші, ніж у Вергілія, де замість царства мертвих простий будинок з різними потаєними ходами і, на думку А. А. Катеніна, «у розповіді <це> дуже холодно і майже смішно». Данте точно і чітко визначив місце свого Аду, у внутрішності земної кулі займає він величезний конус, униз звернений і сходиться в крапку в самій серцевині землі.

Треба сказати кілька слів про мову «Комедії», характерною  рисою є безприсудкові конструкції, мова героїв здобуває епічно урочисте  звучання, твір написано силабічним одинадцятискладником , про який Данте говорив, що він самий довгий і найбільш величний в італійському віршуванні, він не відтворюється засобами української мови. Виходить, мова говорить так за епос, але на кожну тезу в цьому міркуванні приходиться антитеза. Для епосу характерна статичність героїв, вони не змінюються під час оповідання, часом наділені однією яскравою рисою, можна говорити про їхню схематичність і статичність (Ахіллес – сильний, Одіссей – хитрий), але цього немає в Данте. Перед нами повстає ряд яскравих образів, що не втратили розуму й індивідуальності, нам дається психологічна характеристика людей, причому вона звичайно дуже маленька по обсягу, але дуже насичена по змісту. Наприклад, епізод зустрічі зі злодієм Ванни Фуччі:

                      «Жити по-скотськи, а по-людськи не міг,

                      Так мулом був  насправді;  я – Ванні Фуччі,

                                Звір з Пістої, кращий із барлогів.

                                По закінченню промови, підкинувши  руки

                      І випнувши дві дулі, лиходій

                      Викрикнув так: «На, Боже, обидві штуки!»

 Тут навіть можна  підставити під питання приказку, що горбатого могила виправить, Фуччі як був богохульником, так і залишився, а, на мій погляд, ще більш озлобився, але йому не можна відмовити в сміливості і силі.

 На думку групи  вчених, з погляду жанру «Божественна комедія» – це «видіння» і навряд чи варто придумувати інше позначення. Але «видіння» – жанр, що розвивається протягом усього середньовіччя, відрізняється великою ємністю, крім релігійних видінь, були видіння – памфлети, видіння – алегорії, видіння казкового, пригодницького типу і видіння описові. Для великого російського поета Майкова жанр видінь асоціювався з «Комедією», вона багато в чому звільняла свідомість від логіки. Данте всотав найкраще із середньовіччя, а жанр видінь був великий і обмежений одночасно, не передбачав внутрішнього руху. Для цього був епос. Геній Данте ніколи не міг уміститися у тверді рамки того чи іншого жанру. 

 Західні і російські  романтики розглядали Данте як  свого предтечу, поема Данте –  величезна метафора: пекло – не  тільки місце, але і стан  щиросердечних борошн. Надєждін Н. П. писав у своїй дисертації, що в поемі «представляється повний і цільний відбиток усього романтичного світу. <…>У ній творчий геній викрив людську природу від тілесного покриву. <…>Це дійсна біографія людського духу…».

  Жанр «Комедії”  С. П. Шевір’єв визначав як лірико-символічну поему і підкреслював, що це свій власний тип поеми, сполучення поезії і релігії. Язицька міфологія утратила свій первісний зміст, Вергілій уже не той, котрий був у часи Стародавнього Рима: «Ні, це Вергілій середньовічний, одягнений у нове звання містика, це Вергілій – маг про якого  зберігся і тепер усний переказ у простому народі Італії…це Вергілій заклинатель, що знається з підземним світом, сходив у Пекло ще до пришестя Христа. Сполучення релігії і поезії дуже важливо для романтиків, для них великий художник – великий міфотворець. Данте один із творців «вічних міфів», тому що його поема, «взята всебічно, не є окремим твор однієї своєрідної епохи, однією особою ступіні культури, але є щось значне, що обумовлює її загальнонаціональністю, що обумовлюється її універсальним характером…обумовлюється, зрештою, формою, що являє собою не спеціальний, але загальний тип споглядання універсума».

Данте не завжди приносив земне в жертву заради  небесного, а віра, надія, любов – це три стовпи його світу, він зберігає віру в можливості людини. Художній світ «Комедії» - результат складного взаємозв'язку релігійних, етичних і історичних понять.