Договори про реалізацію сільськогосподарської продукціїї

П Л А Н: 

В С Т У П 

    Перехід України на ринкові форми господарювання, становлення та розвиток основних ринкових інституцій вимагають особливої уваги до правового закріплення основних принципів ринкової економіки та детального висвітлення їх у нормативних актах різного рівня.

    Одним із основних принципів ринкової економіки  є свобода у виборі форм і методів своєї діяльності та свобода реалізації виробленої продукції. Це стосується будь-якої продукції і сільськогосподарська у даному випадку не винятком. Цей принцип не був притаманний відносинам часів планової економіки, а його введення не завжди адекватно сприймається представниками державних органів та навіть окремими керівниками господарств. У зв’язку з цим у спеціалістів та практиків виникає підвищений інтерес до запровадження цього принципу як невід’ємної складової ринкової системи господарювання. Хоча загальні засади ринкової економіки вже давно відомі, становлення та розвиток ринкових інституцій у кожній окремій країні має свої особливості та є завданням неабиякої складності. Україна у цьому не є винятком.

    В умовах переходу до ринкової економіки реалізація сільськогосподарської продукції її виробниками здійснюється переважно на підставі договорів, що укладаються на аукціонах, товарних біржах, через посередництво агробізнесових структур, а також на підставі прямих договорів, що укладаються безпосередньо між виробниками сільськогосподарської продукції і заготівельниками. Наприклад, Указ Президента України «Про заходи щодо реформування аграрних відносин» від 20.10.1995р.містить широкий перелік форм реалізації сільськогосподарської продукції: „виробники сільськогосподарської продукції самостійно розпоряджаються своєю продукцією, реалізуючи її за контрактами (включаючи державні) та іншими договорами через біржі, торговельні та контрактові доми, заготівельні та посередницькі організації”. Застосуванням договірних методів заготівель сільськогосподарської продукції забезпечується свобода волевиявлення товаровиробників у виборі виду договорів на реалізацію виробленої продукції, у розробленні змісту, умов і порядку укладення договорів та їх виконання.

    Однак, незважаючи на розширення меж комерційної  торгівлі, рівноправних цивільно-правових договірних відносин, ще значне місце  посідають і посідатимуть державні закупівлі сільськогосподарської  продукції, здійснення яких забезпечується шляхом державного впливу на вибір видів договорів, умов і порядку їх укладення та виконання. Відповідно до загальних засад цивільного законодавства закупівля сільськогосподарської продукції може здійснюватись на основі договорів купівлі-продажу, поставки, комісії, міни, контрактації. Із вказаного договірного ряду остання виділяється своїм спеціальним призначенням, сферою, предметом, змістом, а також характером укладення і виконання.

    Проблема  правового регулювання реалізації сільськогосподарської продукції  є надзвичайно цікавою з точки зору становлення та розвитку ринкових відносин. Разом з тим, намагання встановити ринкові відносин має за кінцеву мету створення такої економічної і правової системи, за якою забезпечуються належні умови діяльності виробників сільськогосподарської продукції, підприємств переробної промисловості, забезпечується захист їх інтересів, стимулюється ефективне виробництво, створюються умови для забезпечення потреб споживачів сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки.

    Відносини з приводу реалізації сільськогосподарської продукції мають свою невід’ємну специфіку. Це пов’язано з тим, що така продукція є товарами першої необхідності та з тим, що її виробництво необхідно для задоволення основних потреб та інтересів кожного громадянина. Разом з тим, за своїми властивостями вона різниться від більшості інших видів промислової продукції, а саме: при виробництві використовується земля; вона має обмежений строк використання; така продукція вимагає особливих умов зберігання; більшість її видів потребує переробки на протязі короткого терміну або відразу після виготовлення; її виробництво характеризується сезонністю, проте споживання відбувається на протязі всього року.

    Забезпеченість  продукцією сільськогосподарського виробництва  та продуктами її переробки може говорити про стан продовольчої безпеки країни, оскільки недостатня її кількість може мати непередбачувані соціальні та економічні наслідки. Для України ці питання набули особливої значимості, оскільки сільськогосподарське виробництво займає чільне місце у економіці країни. Специфіка відносин з приводу реалізації сільськогосподарської продукції дозволяє говорити про специфіку їх правового регулювання цих відносин.

    Чинне законодавство стосовно реалізації сільськогосподарської продукції  в Україні має ряд недоліків. Нерідко воно є суперечливим за змістом, несистематизованим за структурою, містить ряд прогалин, правові норми часто не відображають специфіки правовідносин з приводу реалізації сільськогосподарської продукції — все це не сприяє ефективному виробництву сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки, породжує проблеми з постачанням продовольства та негативно відбивається на економічному стані сільськогосподарських виробників. Недосконалість законодавства та методологічних підходів до вирішення проблем правового регулювання аграрної сфери економіки нерідко тягне за собою прийняття непродуманих та невиражених заходів державних органів або окремих чиновників, які часто дають результат протилежний від очікуваного. Сьогоднішня складна ситуація у сільському господарстві, до певної міри, є наслідком неефективного правового регулювання та недосконалості впливу держави на ці правовідносини.

    Для виведення економіки України  з кризи та для вирішення соціальних питань, зокрема тих, що постали перед сільським господарством, необхідно продовжити науковий пошук у сфері правового регулювання аграрних відносин. Важливою складовою цього є правове регулювання реалізації сільськогосподарської продукції. І хоч окремі питання в загальних рисах знайшли своє відображення в науковій юридичній літературі, проте цей процес вимагає подальшого теоретичного дослідження. Зокрема поки що комплексно не досліджувалися правові проблеми форм реалізації сільськогосподарської продукції у сучасних умовах, малодослідженою є тема видів договорів на реалізацію сільськогосподарської продукції, слабо досліджена тема організації договірних зв’язків при реалізації сільськогосподарської продукції, недостатньо уваги приділялося правовим аспектам ціноутворення на сільськогосподарську продукцію. Особливої уваги потребують ті види договорів, які для України є новими і раніше не застосовувалися та мало досліджувалися науковцями (форвардні, ф’ючерсні, форвардні договори).

    Без продуманого концептуального підходу  неможливе вирішення цих та інших правових проблем реалізації сільськогосподарської продукції, без цього неможливе впровадження належних економічних відносин.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  І. Походження та природа  договору контрактації сільськогосподарської  продукції 

      На  різних етапах розвитку нашої держави змінювався і зміст договору контрактації, тому залежно від конкретної історичної ситуації на перше місце виступали то одні, то інші його ознаки. Так, наприклад, договір контрактації в один період носив характер торгової угоди між виробниками сільськогосподарського сировини і промисловими підприємствами, що здійснюють її переробку; в інші періоди центр уваги переносився на виробничу допомогу посівальникам з розвитку продуктивних сил у сільському господарстві. Окремі риси договору виникали в процесі його розвитку (наприклад, зобов’язання контрактуючої організації постачати посівальникам мінеральні добрива); інші ж, навпаки, зникали, як, наприклад, обов’язок контрактуючої організації надавати селянським господарствам сільськогосподарські машини, трактори і ін. Першим же об’єктом договору контрактації історично вважається бавовна, що контрактувалася з Середньої Азії та на Закавказзі.

      У цивільному законодавстві дореволюційних часів спеціальне регулювання відносин із закупівлі сільськогосподарської  продукції було відсутнє. Судова практика того часу виходила із можливості застосування до даних правовідносин правил про договір купівлі-продажу або про договір „запродажу”, що викликало суттєві заперечення з боку цивілістів [20, 585].Часто при цьому вживався термін „законтрактовані товари” для позначення товарів або припасів, яких ще немає в наявності у продавця і належать до виробництва або закупівлі ним у майбутньому, у відношенні яких, однак, вже укладений договір купівлі-продажу. Проблема ж, на думку Г.Ф.Шершеневича, полягала в тому, що за діючим тоді законодавством договір купівлі-продажу передбачав наявність речі, перебуваючої у володінні продавця. Предметом купівлі-продажу не могли виступати речі, що не існували на момент укладення договору, наприклад, майбутній врожай [27,312]. У договорі ж „запродажу” здебільшого об’єктом визнавалося лише нерухоме майно. Радянська правова доктрина і законодавство вирішили це питання, запровадивши правову конструкцію договору контрактації.

      Для забезпечення себе сировиною підприємства переробної промисловості стали укладати попередні договори з селянськими господарствами, за якими вони зобов’язувалися прийняти й оплатити всю передбачену договорами продукцію і навіть авансувати господарства, що її виробляють, грошима, а в разі необхідності – і насінням. Селяни ж – здавачі сільськогосподарської продукції – зобов’язувалися засіяти відповідною культурою певну площу, передбачену договором, і згодом здати вирощену продукцію даному заготівельнику. Тим самим, договір контрактації забезпечував підприємство сировиною, а селянину давав впевненість у збуті вирощеної продукції – причому на заздалегідь відомих йому умовах – за матеріальної підтримки заготівника. Саме в цьому полягав зміст договору контрактації в початковий період його застосування. Переробні підприємства прагнули встановити безпосередні зв’язки із виробниками сировини, минаючи приватних посередників.

      Надалі, в радянський період, відбувається значне посилення планово-регулюючого впливу держави на виробництво і закупки сільськогосподарської продукції, рекомендується укладення довгострокових договорів контрактації, що узгоджується з планами розвитку сільського господарства даного району. На державному рівні відбувалося затвердження плану контрактації, типових договорів і інструкцій з контрактації сільськогосподарської продукції. Типові договори мали ознаки нормативних актів, містили імперативні норми, що регулювали основні моменти укладення договорів контратації. В силу цього типові договори були обов’язковими для учасників відповідних правовідносин. Останні ж, як правило, не мали права включати у договори, що укладалися між ними, зміни або доповнення, які протирічили б типовим договорам. Більше того, наприклад, у 1935р. типовим договорам контрактації була надана сила закону [12, 422].

      Отже, вирішальне юридичне значення у відносинах поставки продукції мав державний  план, адже власне договір був підпорядкований  плану. Державні заготівлі сільськогосподарської  продукції здійснювались на підставі договорів контрактації, які укладалися державними заготівельними організаціями чи державними підприємствами з виробниками цієї продукції – колгоспами і радгоспами. За договорами контрактації з застосуванням єдиних цін, що диференціювались за законами СРСР, колгоспами і радгоспами постачалась основна частина товарної сільськогосподарської продукції. Незначна її частина продавалась виробниками державним підприємствам та організаціям за підвищеними закупівельними цінами в порядку надпланового продажу на колгоспних ринках, на комісійних засадах, а також особам, які працювали в колгоспах за трудовими договорами.

      Звертаючись, таким чином, до визначення природи  договору контрактації, необхідно, перш за все, сказати, що його найменування з часу свого виникнення вже було предметом критики юристів. Так, пропонувалося вилучити його як тавтологічне: „договір про договір” [19,65]. Деякі юристи виступали проти такого вилучення з огляду на традиції застосування контрактації, що склалися історично [18,153]. У деяких джерелах термін „контрактація” визначається як система договорів, що укладаються між заготівельниками і виробниками сільськогосподарської продукції [26,8]. Перераховані підходи є майже протилежними за своєю суттю, однак традиція вживання терміну „контрактація” для позначення саме договірного методу закупок сільськогосподарської продукції у її виробників все ж таки дала найменування відповідному договору. Зміст самого ж поняття сьогодні вже можна визначати по-різному, враховуючи однак при цьому його основні принципові риси, що необхідно виводити не тільки із специфіки відповідних відносин, але й з норм чинного законодавства за умов конкретної економічної формації (командно-адміністративної чи ринкової економічної системи).

      Найбільш  спірними у природі інституту  контрактації є питання визначення співвідношення контрактації із договорами купівлі-продажу та поставки. Окремий правовий інтерес представляють також відмежування контрактації від міни, підряду та загально-договірних форм – правочину під відкладальною умовою та попереднього договору. Державна ж закупівля може з однаковим успіхом (після проведення відповідних конкурсних процедур) сьогодні врегульовуватись як за договором контрактації, так і за договором поставки, оскільки особливі вказівки щодо конкретних видів договорів у законодавстві відсутні. До того ж, у вітчизняному законодавстві окремо не передбачено особливого виду договору для закупівлі для державних потреб (на відміну від Російської Федерації, де існує „державний контракт”, а також відповідні договори поставки товарів для державних потреб, що укладаються у відповідності з ним – ст. 525 ЦК РФ, Закон РФ від 02.12.1994р. „Про закупівлю і поставки сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства для державних потреб”[9,3303]. Щоправда, Закон України „Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” від 22.02.2000р. містить формулювання „договір про закупівлю”, однак, враховуючи положення ст. 34 – „договір про закупівлю укладається відповідно до положень Цивільного кодексу України”, – фактично не має особливого юридичного значення (норми є загальними та відсильними).

      У 30-ті роки договір контрактації в  юридичній літературі порівнювали  з договором підряду. З визначення цих договорів та їхньої характеристики стає очевидним, що їх співставлення  не є правильним – заготівельника, на відміну від замовника, при укладенні договору цікавить не виконання роботи певного виду (наприклад, вирощування чи спосіб постачання сільськогосподарської продукції), а саме обов’язок товаровиробника передати йому у власність визначену договором продукцію.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Розділ  ІІ. Поняття, юридичні ознаки та сфера застосування договору контрактації  

      Сільське  господарство як вид господарської  діяльності посідає чільне місце  у правовій базі. Безпосередньо договору контрактації сільськогосподарської  продукції присвячений § 4 гл. 54 ЦК України та § 2 гл. 30 ГК України; крім того, у ч. 2 ст. 713 ЦК України прямо зазначено, що до договору контрактації застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено договором або законом. Проте опосередковано процес укладення відповідних договорів регулюється досить великою кількістю законодавчих та підзаконних нормативних актів.

      Серед інших законодавчих актів у цій  сфері можна назвати нормативно-правові  акти щодо механізмів проведення державних закупок (нормативно-правові акти, що доповнюють механізми, викладені у Господарському кодексі України). Однак, при цьому, найбільш відомий Закон „Про поставки продукції для державних потреб” від 22.12.1995р. Згідно з п.4 ст.1 цього Закону, „особливості відносин, що виникають у зв’язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, регулюються окремими актами законодавства України”. У разі здійснення закупівель товарів, робіт і послуг, що цілком або частково відбувається за рахунок державних коштів, за умови, коли вартість закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує суму, еквівалентну 2 тис. євро, а робіт – 100 тис. євро, то до таких відносин за участю державної сторони можна застосовувати Закон України „Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” від 22 лютого 2000 року. Даний Закон, зокрема, детально регламентує тендерні процедури державної закупівлі та процес укладення договорів про закупівлю, до яких, із врахуванням специфіки об’єкта та деяких інших особливостей, можна умовно зараховувати і договори контрактації сільськогосподарської продукції.

      Сфера же договірних відносин контрактації між приватними суб’єктами спеціально фактично не врегульована жодним чином, не враховуючи норми однієї статті Цивільного кодексу. І сьогодні це вже не можна виправдовувати відсутністю відповідних відносин або пріоритетною важливістю саме державної закупівлі сільськогосподарської продукції. Не заглиблюючись у тонкощі аграрних відносин, а також враховуючи важливість розвитку договірних відносин для сільського господарства, вважаємо за доцільне прийняти окремий нормативно-правовий акт або відповідний розділ у спеціальному законі, що б додатково врегульовував форми реалізації сільськогосподарської продукції, а, зокрема, відносини контрактації між особами приватного права. Саме у такий спосіб є можливим усунення дисбалансу, а також рівномірного представлення та забезпечення інтересів як сільгосптоваровиробників, так і заготівельників у відносинах контрактації та, у кінцевому підсумку, формування якісних і дієвих механізмів збуту й отримання відповідної сільськогосподарської продукції на приватних або ж комерційних засадах.

      Визначення  договору контрактації сільськогосподарської продукції, наведені у ч. 1 ст. 713 ЦК України і ч. 2 ст. 272 ГК України , де в чому схожі, але де в чому відрізняються один твід одного. Так, відповідно до ч.1 ст. 713 ЦК України за договором контрактації сільськогосподарської продукції виробник цієї продукції зобов’язується виробити визначену договором сільськогосподарську продукцію та передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначену ним одержувачеві, а заготівельник зобов’язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами згідно з умовами договору. За визначенням договору контрактації, що наведене у ч. 2 ст. 272 ГК України, за цим договором виробник сільськогосподарської продукції (виробник) зобов'язується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, в кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти і оплатити її.

      Отже, якщо в першому визначені (за ЦК України) підкреслюється, що сільськогосподарська продукція передається у власність контрактові або визначеному ним одержувачеві, то в другому визначенні (за ГК України) акцентується увага на обов’язку контрактанта сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, що є однією із ознак договору контрактації. Проте не слід обмежувати коло осіб – контрактантів лише заготівельними або переробними підприємствами та організаціями (юридичними особами), як це випливає із визначення договору контрактації за ч. 2 ст. 272 ГК України, бо заготівлею можуть займатися і фізичні особи – підприємці. До головних ознак договору контрактації слід віднести такі:

      по  – перше, сторонами цього договору виступають виробник і заготівельник (контрактант). Виробниками сільськогосподарської продукції можуть бути підприємства та організації (юридичні особи ) або індивідуальні підприємці, які безпосередньо займаються виробництвом (вирощуванням) сільськогосподарської продукції та її реалізацією. До них належать: колективні сільськогосподарські підприємства, кооперативи, господарські товариства, селянські (фермерські) господарства, селекційні та інші станції, фізичні особи – підприємці тощо. Контрактантами за цими договорами можуть бути заготівельні, закупівельні чи переробні підприємства, фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності тощо. Замовниками (контрактантами) сільськогосподарської продукції за державними контрактами виступають міністерства, відомства, установи та організації, яким з цією метою виділені кошти з державного бюджету. Оскільки сторонам в цьому договорі виступають суб’єкти підприємництва, а сільгосппродукція призначається для промислової переробки чи продажу, договір контрактації можна віднести до підприємницьких (господарських договорів);

      по  – друге, предметом договору контрактації є сільськогосподарська продукція у сирому вигляді або така, що пройшла первинну обробку. Проте при укладенні договору сторони можуть передбачити, що в рахунок виконання зобов'язання щодо здавання продукції у свіжому (натуральному) вигляді товаровиробник частину продукції продає у переробленому вигляді. Як бачимо, за предметом і змістом договір контрактації близький до договору купівлі-продажу і поставки. Сільгосппродукція у сирому вигляді є предметом договору поставки, коли він укладений між заготівельною організацією і промисловим підприємством. За загальним правилом на реалізацію переробленої продукції укладається договір поставки. Проте, щоб уникнути укладення двох договорів з одним товаровиробником — на реалізацію сільгосппродукції у сирому вигляді й окремо у переробленому вигляді, укладають тільки договір контрактації. Взагалі сторонам надається можливість вибору правової форми реалізації сільгосппродукції (купівля-продаж, контрактація або поставка);

      по  третє, істотними умовами договору контрактації є умова про предмет, в тому числі, про найменування кількість і асортимент товару – сільськогосподарської продукції; умова про ціну товару; умова про строки виконання договору. На відміну від норм Цивільного кодексу України (ст. 638 ЦК України містить лише загальні положення про істотні умови та вказівку на предмет договору як істотну умову), більшість з них вказується у нормах Господарського кодексу України (ч. 3 ст. 272). У договорах контрактації повинні передбачатися:

• види продукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції шкідливих речовин;
• кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника;
• ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умови доставки, строки здавання-приймання продукції;
• обов’язки контрактанта щодо подання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і підприємства;
• взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору;
• інші умови, передбачені Типовим договором контрактації сільськогосподарської продукції, затвердженим у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

      У нормах Господарського кодексу України  щодо регулювання контрактації передбачено, що у цих договорах можуть закладатись і деякі інші умови, передбачені Типовим договором контрактації сільськогосподарської продукції, затвердженим у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Типові договори контрактації розробляються і затверджуються щодо поставки сільськогосподарської продукції і визначають умови держави-замовника не лише до кількості, а й до якості продукції, до порядку і термінів здавання її виробником. Затверджуються типові договори на поставку державі окремих видів рослинницької і тваринницької продукції. У договорах, що укладаються на підставі Типових договорів, як правило, конкретизуються права та обов’язки сторін щодо конкретних видів продукції (зернових, овочів, картоплі, цукрових, буряків, м’яса, молока, риби та ін.) На нашу думку, сьогодні такі акти необхідно вважати не „типовими” у повному розумінні цього слова за радянських часів, а „примірними”, оскільки вони, за загальним правилом, не мають нормативного характеру. Однак, якщо в силу детальної розробленості умов та врахування специфіки взаємовідносин сторін при реалізації того чи іншого виду сільськогосподарської продукції вони будуть зручними для учасників даних відносин і отримують широкого розповсюдження у договірній практиці, не виключено, що через деякий час вони зможуть перетворитися на звичаї ділового обороту (особливо, у сфері, не пов’язаній із державними закупівлями);

      по  – четвертє, зважаючи на специфіку  сільськогосподарського виробництва  та його залежність від погодних умов, на контрактанта може бути покладений обов’язок сприяти виробникові в організації виробництва зазначеної продукції, транспортуванні її на приймальні пункти і підприємства, забезпеченні тарою або пакувальними матеріалами, насінням, засобами захисту тощо. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  ІІІ. Зміст договору контрактації. Особливості укладення та виконання 

      Зміст договору складають права та обов’язки. При цьому відповідному обов’язку виробника кореспондує відповідне право контрактанта та навпаки. Так основними обов’язками контрактанта є:

      1. Контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві продукції за договором контрактації сільськогосподарської продукції. В Україні сільське господарство визнане пріоритетною галуззю господарства. Тому впродовж років незалежності приймалося чимало нормативних актів різного рівня, що встановлювали відповідні пільги для сільськогосподарських виробників. До базових законодавчих актів, що були прийняті останнім часом, належать, Закон України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001- 2004 років" від 18 січня 2001 року, Закон України "Про державну підтримку сільського господарства України" від 24 червня 2004 року, Закон України від 17 грудня 1998 р. "Про фіксований сільськогосподарський податок", Указ Президента України від 7 серпня 2001 р. № 601/2001 "Про заходи щодо розвитку продовольчого ринку та сприяння експорту сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів" та інші.

      2.Контрактант  зобов'язується прийняти  продукцію виробника. Згідно зі ст. 273 ГК України виробник повинен не пізніш як за 15 днів до початку заготівлі продукції повідомити контрактанта про кількість і строки здачі сільськогосподарської продукції, що пропонується до продажу, та погодити календарний графік її здачі. Контрактант зобов'язаний прийняти від виробника всю пред'явлену ним продукцію на умовах, передбачених у договорі. Нестандартну продукцію, яка швидко псується, придатну для використання у свіжому або переробленому вигляді, та стандартну продукцію, яка швидко псується, що здається понад обсяги, передбачені договором, контрактант приймає за цінами і на умовах, що погоджені сторонами.

      У договорі контрактації можуть передбачатися обсяги сільськогосподарської продукції, приймання якої контрактант здійснює безпосередньо у виробника, та продукції, яка доставляється безпосередньо виробником торговельним підприємствам. Решта продукції приймається контрактантом на визначених договором приймальних пунктах, розташованих у межах адміністративного району за місцезнаходженням виробника.