Двомовні газети України

    Міністерство  освіти  і науки України

    Дніпропетровський національний університет

    Факультет систем і засобів масової комунікації

    Кафедра масової та міжнародної комунікації 
 
 
 

    КУРСОВА РОБОТА

    Двомовні  газети України 
 
 
 
 
 

    Виконавець:

    Студентка групи

    ЗЖ-08-02  ____________________ Журавель Вікторія Ігорівна 
 
 
 
 
 
 

    Керівник:

    Доцент   ____________________ Темченко Лілія Василівна  
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Дніпропетровськ - 2010 

Зміст

Вступ ……………………………………………………………………………...3

Частина І  

1. Двомовна газета – це світова практика чи наше оригінальне явище……....4

2. Російсько-українська «гармонія»......................................................................6

Частина ІІ  

1. Двомовна газета у дзеркалі перекладу………………………………………11

2. Друковані та інтернет-видання: 

      2.1 Українська та російська мови в друкованих ЗМІ……………....…..14

      2.2 Українська та російська мови  в Інтернеті…………………………..15

      2.3 Порівняння ЗМІ та Інтернету………………………………………...17

      2.4 Переваги та недоліки друкованих  видань і їх електронних версій  в Інтернеті………………………………………………………………………….16

3. Специфіка  інтернет-видання…………………………………………………18

4. Що  очікує пресу?..............................................................................................19

5. Засоби  пропаганди української мови………………………………………..19

6. «Голос  України в Західному Сибіру», інтерв’ю……………………………22

Частина III 

 «Зеркало  недели» / «Дзеркало тижня»………………………………………...25

Висновок……………………………………………………………………….…31

Список  літератури……………………………………………………………….32 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

    Інформаційний простір сьогодні привертає до себе достатньо уваги. ЗМІ розглядають і як якісно нове середовище для функціонування й розвитку суспільних відносин та процесів, і як політико-правове поняття. Роль і значення ЗМІ в українському суспільстві постійно зростає.

    Двомовність українського інформаційного простору історично зумовлена. Повноправно функціонують українська мова як державна і російська мова як мова офіційна, мова більшості населення України. Українська мова розвивається й посідає належне їй місце, що закріплено статтею 10 Конституції України: «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України» [1].

    «Должны быть реализованы права и возможности  на внешнем уровне с учетом национальных, культурных, языковых запросов людей. Очевидно, что нам нужно в этом плане использовать закон, в первую очередь, в вопросах делопроизводства, судопроизводства, здравоохранения и где возникает больше всего конфликтов» - цитує Литвина сайт парламента.

    За  його словами потрібно поважати вибір людей, якою мовою їм розмовляти. Для самого Литвина українська мова є рідною, тому нею він може спілкуватися вільно. Але якщо він виходить до російськомовної аудиторії, то також вільно може поспілкуватися з нею на російській мові.

    Литвин, як і більшість, нагадує, що російська  мова – це є мова міжнародна. Але  за Конституцією України є лише одна державна мова – українська. [2]

    Двомовність - це є світова практика. Як приклад можна навести  таку державу як Швейцарія. В якій є три державні мови: німецька, французька, англійська. Кожен громадянин повинен володіти всіма трьома мовами вільно, інакше не зможе отримати належну освіту та й взагалі жити у цій країні. Це одна з умов отримання громадянства.

      Мета цієї роботи:  з’ясувати  специфіку функціонування двомовних газет в сучасному інформаційному просторі України.

    Завдання цієї роботи:

    - вивчити  газетно-журнальний ринок в Україні;

    - з’ясувати  соціокультурні чинники  виникнення двомовних газет;

    - розглянути мовний фактор, як складову інформаційної та редакційної    політики газети;

     - розглянути якість та інформованість цих видань.

__________________________________________________________________

[1] - http://www.president.gov.ua/content/chapter01.html

[2] - http://www.mk.ru/politics/news

Частина І

1. Двомовна газета – це світова практика чи наше оригінальне явище.

     Трагічна  історія Української держави  зумовила гостроту мовного питання в сучасній Україні. 16 царських указів про заборону нашої мови, шкіл, церковних відправ, книг, преси, перекладів, театральних вистав… Згодом радянські постанови та розпорядження обмежували сферу її використання. «Керівна і спрямовуюча» комуністична партія ніколи не дотримувалась власних проголошених законів. Галасливо рекламований інтернаціоналізм насправді нічим не відрізнявся від російського великодержавного шовінізму. Офіційно створювана двомовність на практиці зводилася до російської одномовності. Насувалася глобальна і всеохоплююча національна катастрофа. Руйнувалася віра, знищувалася мова, нав'язувалася брехлива історія, культивувалися більшовицькі псевдоцінності, деформовувалася народна душа.

     Відлучення  українців (як і багатьох інших народів СРСР) від своєї мови, а значить, і від культури, створювало у них почуття меншовартості, котре лише посилювало нігілізм серед населення. Радянське суспільство деградувало не тільки економічно, а й морально, хоч і будувалися нові промислові підприємства, лікарні, школи, вищі навчальні заклади, кінотеатри, спортивні зали, будинки відпочинку. У цьому парадокс комуністичної системи, що призвів її до краху, від якого не могла врятувати ані найпотужніша у світі армія, ані найбільші запаси нафти, газу й іншої сировини. Послаблення режиму — загальна ознака «ери Горбачова» — спричинило значний підйом боротьби за національні права практично в усіх республіках СРСР. Так сталося 1917 року, коли було проголошено Українську Народну Республіку, це ж повторилося і через 70 років. Чи не першою вимогою до комуністичної влади з боку мільйонів українців була вимога вжити заходів на захист української мови. Це яскраво свідчило про могутній процес національного пробудження в Україні, котрий набув такого масштабу, що влада змушена була поступитись. Розроблено проект Закону «Про мови в Українській РСР». У його обговоренні взяли участь десятки тисяч людей, зокрема об'єднаних у такі організації, як Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, ство рене на початку 1989 року. Врешті-решт, закон про мови було прийнято.

     Сталася ця важлива для суспільно-політичного  і духовного життя України  подія наприкінці того ж 1989 року. Нині можна стверджувати, що цей закон  став знаменитим актом, прийнятим Верховною  Радою УРСР. Ст. 2 вперше проголошувала українську мову в Україні державною. При цьому закон не обмежувався декларацією на кшталт Конституції УРСР, а містив конкретні вимоги щодо запровадження української мови в усі сфери суспільства, зобов'язував органи влади і посадових осіб забезпечити проведення дошкільного виховання, навчання у закладах освіти усіх видів та рівнів, ведення ділової документації в усіх установах, на підприємствах, в органах управління державною мовою. На виконання закону Рада Міністрів розробила і прийняла спеціальну «Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року». [3]

     На  жаль, влада не зреагувала на це впровадження й всіляко спростовувала закон  і відтягувала програму розвитку. Дочекалися, коли спала хвиля національного піднесення і проблема української мови як державної ніби відійшла на другий план, на деякий час стала неактуальною. Така навмисна пауза призвела до нехтування українцями, за прикладом владної верхівки, власною рідною мовою, що вже тоді здобула довгоочікуваний статус державної. Нині ми постали перед такими мовними проблемами, як двомовність,  послуговування українською мовою, її правильність. Так, ми вільно володіємо російською, подекуди англійською, а українську вивчають і вживають хіба що іноземні студенти чи діаспора за кордоном. Правильну українську мову іноді сприймають недоброзичливо. Отже, мовне питання є важливою складовою національної ідеології і повинно вирішуватися комплексно на державному рівні.

     Українська мова повинна забезпечувати всі сфери життєдіяльності державного організму, нею мають послуговуватися інтелектуальні та політичні верстви України.

     Але виникає досить справедливе питання: чому цього ще не вдалося досягти?

     Бракує  не лише здорового політичного глузду, а й політичної мужності почати нещадну боротьбу проти антиукраїнських, антидержавних сил у вищих ешелонах влади, бракує сили волі усвідомити себе українським народом, а не безрідним «народом України», бракує української ідеї, української мрії, якими б перейнялися не лише письменники, окремі науковці, політики й державні мужі, а весь український народ.

     Бракує  бажання послугуватися українською  мовою на державному рівні. Така політична  короткозорість не просто дискредитує, а й підриває віру багатьох громадян у перспективу України як справді суверенної, демократичної країни. На цей неприпустимий для будь-якого цивілізованого суспільства прецедент звернув увагу відомий американський політолог Збігнєв Бжезінський, який небезпідставно висловив занепокоєння таким станом речей в країні, котра постійно заявляє про бажання стати правовою, демократичною державою. Політика нехтування нинішніми владними структурами державотворчих функцій української мови може призвести до її зникнення. [4]

__________________________________________________________________

[3] - Романчук О. Знаки української агресії // Урок української. — 2004. — № 11-12.

[4] - Романчук О. Чи потрібна Україні українізація?// http://www.universum.org.ua

    Але якщо розглядати територію України за регіонами й за їхнім інформаційним простором, то спершу згадаємо, що таке взагалі «інформаційний простір регіону», що це за поняття.

    «Інформаційний  простір регіону – це соціальне  середовище, обмежене територією даного регіону, на яке поширюється юрисдикція держави і в якому здійснюються процеси й складаються суспільні відносини, пов’язані із творенням, поширенням і споживанням інформації, до яких залучені національні, іноземні та міжнародні соціальні об’єкти, інформаційні ресурси й інформаційні технології». [5] 

     Потребу у високому ступені уваги до розвитку інформаційного простору регіонів визначають серед іншого Європейська тенденція до зростання ваги і ролі регіону у формуванні та впровадженні державної політики у         найрізноманітніших сферах, підвищення статусу та значення місцевого самоврядування, перспективи адміністративно-територіальної реформи в Україні.

     «Якщо брати інформаційний простір Дніпропетровщини, то він багатий на різноманіття засобів масової інформації і насичений тематично. В області стабільно виходять майже чотириста газет із загальнодержавною та місцевою сферами розповсюдження загальним разовим тиражем майже 3 млн. 125 тис. примірників. 
        На сьогодні в області нараховується 203 суб’єкта видавничої справи, внесених до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції Державним комітетом телебачення і радіомовлення України і управлінням у справах преси та інформації. З них за видами діяльності: видавнича – 84, виготовлення видавничої продукції – 150, книгорозповсюдження – 35.

     Ліцензії  Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення  отримали 81 теле- радіоорганізація області». [6] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

[5] та [6]  -  http://www.adm.dp.ua

2. Російсько-українська «гармонія»

Українська журналістика починалася як двомовна…

    «Двомовність  на Україні — це той вид білінґвізму, при якому обидві мови, що знаходяться  на високому рівні  розвитку всіх своїх  функціональних стилів, з однаковою широтою  і рівною мірою  використовуються народом» - І. Білодід.

    Іва́н Костянти́нович Білоді́д (16(29 серпня 1906, Успенське — †21 вересня 1981) — український мовознавець, педагог, академік АН УРСР з 1957 р., академік АН СРСР з 1972 р., з. д. н. УРСР з 1966 р. Батько мовознавця Олександра Білодіда. [7]

    Як  пише М. А. Жовтобрюх «означення "гармонійний" з арсеналу демагогічних кліше радянського пропаґандивного апарату позначало глибоко деструктивне у своїй суті явище. Національно-російську двомовність, активно насаджувану в республіках колишнього Радянського Союзу, з наукового погляду слід характеризувати як асиметричну двомовність, оскільки корінне населення республік режим ставив у такі умови, що воно змушене було обов'язково оволодіти російською мовою, тоді як російське населення республік могло легко обходитися без знання місцевої мови. Так, латвійські мовознавці, вивчаючи мовну ситуацію Латвії наприкінці 80-х років, виявили, що 80% латишів володіють російською мовою, водночас латвійською мовою володіє лише одна чверть нелатвійського населення, що мешкає в країні.

    На  жаль, фальшива теза про "гармонійну" російсько-українську двомовність, яку свого часу радянська пропаґанда пустила в хід для зомбування населення, і досі лишається впливовою в нашому суспільстві. Її нерідко повторює не тільки російська, а й українська преса, призначена для масового читача. Наприклад, одна з популярних двомовних газет пише: "На сході і півдні України треба пропаґувати і обстоювати не українську одномовність, а реальну двомовність, яка нині є чинником консолідації українського суспільства" ("День", 19 грудня 1996 р.).

    На  жаль, до спроб реанімації кон'юнктурної  теорії колоніальної доби вдаються не тільки войовничі дилетанти, як, наприклад, інженер А.Желєзний, а й деякі  представники київської наукової еліти. Так, український історик П. Толочко  видав брошуру "Що або хто загрожує українській мові?" (К., 1998), в якій, виступаючи на захист рідномовності для українців російської мови і обґрунтовуючи переваги двомовного суспільства, пускає в хід весь старий арсенал псевдонаукової білодідівської арґументації» [8].

__________________________________________________________________

[7] - http://uk.wikipedia.org

[8] - Жовтобрюх М.А. Українська літературна мова, К.1984р.

    Нижче наведена Хронологічна таблиця того, що траплялося з українською, і не лише з нею, мовою під час правління країною різних політичних діячів.

Хронологічна  таблиця:

    [9] 

Проаналізуємо наведену таблицю  таблиці? Вона свідчить, що поширення в одній країні двох мов не може бути ні гармонійним, ні збалансованим. Мовні проблеми у двомовному соціумі тому й набувають такої гостроти і конфліктності, що їх неможливо розв'язати "збалансованим" шляхом компромісу, тобто поступок і одній, і другій групі мовців.

    Це  легко довести на простому прикладі. Комунікативна ситуація спілкування двох носіїв різних мов, у нашому випадку україномовного і російськомовного, передбачає два варіанти вибору мовної поведінки: або один із партнерів мусить перейти на мову співрозмовника — і тоді вони провадять діалог спільною мовою, або кожен говорить своєю мовою.

    Перший  варіант мовної поведінки більш  подібний до компромісу.

__________________________________________________________________

[9]  Огієнко  Іван. Історія української літературної  мови, К.2001

      Проте правдивий компроміс передбачає вирішення проблеми шляхом взаємних поступок обох сторін, а ця ситуація змушує відмовитись від своєї мови на користь другого тільки одного зі співрозмовників.

    Ситуація  ж різномовного діалогу психологічно збалансована: жоден з партнерів  не підкоряється диктату мовної поведінки іншого, але вона з самого початку обтяжена елементом конфронтаційності і зменшує шанси співрозмовників порозумітися.

    Тому  поширення двох мов у одній  країні завжди є станом нестійкої  рівноваги, що має тенденцію або  до перетворення на одномовність, або до розпаду єдиної держави на частини за мовною ознакою.

Частина ІІ

1. Двомовна  газета у дзеркалі перекладу

    Двомовна  газета - явище, досить поширене у сучасному світі. Здебільшого, двомовність газети прямо пов'язана з білінгвізмом певної групи населення, якій вона адресована. За типом двомовності газети можна умовно поділити на дві великі групи - газети, в яких за кожною з мов закріплено певну сферу функціонування, і газети, в яких обидві мови функціонують рівноправно, відображаючи реальну мовну ситуацію. До першої групи відносяться видання для діаспори та видання для національних спільнот (тип, поширений у національних адміністративних одиницях Російської Федерації, де намагаються обмежити вживання національних мов, за власним визначенням, сферою "сім'ї, культури і гуманітарної науки" [10]. До другої - різноманітні міжнаціональні видання, покликані забезпечити культурний та інформаційний обмін між двома націями, навчальні видання, комерційні видання для заможних, "елітарна преса" на зразок "Наrреr's Ваzааr", "Соsmopolitan", "Salon" тощо, що їх просто перекладають різними мовами або друкують частину матеріалів місцевої тематики.

    Нас цікавить феномен двомовного ЗМІ, який повністю дублює матеріали двома  мовами, тобто, два ідентичні різномовні видання. Редакційний колектив такого ЗМІ має забезпечити одночасне видання двох газет, які, за ідентичності змісту, сприймалися б представниками двох різних мовних колективів як призначені саме для цих колективів.

Принагідно зауважимо, що розглядати два різномовні тексти як рівноцінні узвичаєно тільки в практиці міжнародної дипломатії та юриспруденції. Щодо текстів публіцистичного стилю, то за існуючою в світі практикою, "перекладач несе відповідальність за якість перекладу, а якщо переклад художній чи публіцистичний, має на нього авторське право, захищене законом, і при публікації перекладу його ім'я обов'язково має бути вказане" [11]. На жаль, вітчизняні двомовні ЗМІ далеко не завжди дотримуються зазначених принципів.

    Практика видання двомовної преси була повсюдною в Радянському Союзі. Центральні республіканські газети виходили як національними мовами, так і в перекладі російською, що, зокрема, мало слугувати доказом радянського інтернаціоналізму. В кількісному відношенні переклад з російської мовами інших народів СРСР значно переважав над зворотнім процесом.

    Попри всі сподівання, ця практика не припинилася  й після розпаду СРСР. Упродовж останніх років народжувалися й  зникали двомовні газети ("Край", "Республіка"), існують вони й сьогодні ("День", "Дзеркало тижня" тощо).

    [10] - 1. http://www.eawarn.ras.ru/center/eawarn/ doklad/ch7.htm.

    [11] –2. Див.: Алекссеева И. С. Профессно-нальньт треттг переводчика. Цит. за: http://www.trworkshop.net/articles/1.html

    Відомо, що одна з основних функцій мови накопичувальна, або культуроносна. Мова служить засобом не лише комунікації, а й нагромадження, фіксації та збереження інформації, а також передачі її наступним поколінням. Будь-яке суспільство - продукт тривалого історичного розвитку, в процесі якого успадкована мова виступає як сполучна ланка і як скарбниця колективного досвіду попередніх поколінь. Мова формує особистість мовця, шкалу його цінностей, повсякчасно впливає на його світогляд.

    Відтак  і семантика слова не обмежується  його денотативним значенням, тобто, вказівкою на поняття чи об'єкт реальної дійсності, а містить і компонент, який відповідає куль-туроносній, накопичувальній функції мови, так званий лексичний фон, що охоплючає різні конотативні значення, асоціації, які викликає в мовців це слово. Так, скажімо, "вишиванка" для українця це не просто "вишита сорочка", як пояснює значення цього слова тлумачний словник. "Вишиванка" асоціюється з цілим пластом народних звичаїв, традицій, пісень, з лірикою А. Малишка, Д. Павличка, інших українських поетів. Таке лексичне тло не піддається відтворенню при перекладі, - незважаючи на те, що вишиті сорочки як елемент національного строго побутують і в інших народів. Суто національним елементом текстів газетно-публіцистичного стилю є також значна частина фразеології. Фразеологізми можуть відображати національну культуру своїм ідіоматичним значенням, нерозчлено-вано, можуть називати ті чи ті явища національної історії та сучасності й не маги аналогів в інших культурах. Крім того, чимало фразеологізмів містять указівки щодо традиційних національних занять населення (полювання, рибальство, тваринництво тощо), традиційних страв та напоїв, обрядів, фауни, флори, зовнішнього вигляду людини, її одягу, взуття, традиційного лікування, національної грошової системи, дитячих розваг. Значна за обсягом група фразеологізмів має своє коріння в народних піснях, думах, казках, літературних творах. Фразеологізми літературного походження несуть додаткову інформацію про популярні твори художньої літератури...

    Незначна  частина фразеологізмів піддається перекладові без втрат. Здебільшого, це утворення, спільні для двох мов  чи внаслідок відповідного розвитку, чи внаслідок запозичення зі спільного  джерела.

Національно своєрідними бувають і перифрази, і афоризми, і крилаті вислови, які відображають інтереси, освіченість, начитаність мовців. Регулярно відтворюючись у мові, вони дають можливість економно описувати різноманітні ситуації. Необхідною умовою вивчення іноземної мови є акультурація, тобто засвоєння істотних фактів, норм і цінностей інонаціональної культури, без чого в принципі неможливе адекватне розуміння іншомовних текстів.

    Будь-яка  національна культура складається  з національних та інтернаціональних  елементів, причому для кожної пари національних культур як співвідношення, так і сам набір цих елементів будуть різні. Кожний текст газетно-публіцистичного стилю тією чи тією мірою містить як національні, так і інтернаціональні елементи Національна специфіка в текстах газетно-публіцистично-го стилю виявляється практично на всіх мовних рівнях. Якщо при перекладі інтернаціональних елементів не виникає ніяких труднощів, то при відтворенні засобами іншої мови оригінальних національних елементів культури необхідні певні зусилля перекладача, які виявляються в модифікації оригіналу, у функціональній заміні частини його елементів тощо. Життєвий досвід людини, коло її інтересів, загальний розвиток, а також прочитані раніше тексти, аналогічні за тематикою, безпосередньо впливають на сприймання і розуміння першоджерела. Фонові знання це і зразки художньої літератури, знайомство з якими обов'язкове для кожного українця, і класичні твори інших видів мистецтва, скульптури, живопису, архітектури, музики, хореографії, які становлять важливу частину національно-культурної самосвідомості [12].

    Упродовж  останнього десятиріччя значного поширення, зокрема і в журналістській практиці, набули автоматизовані системи перекладу (АСП). Призначені для швидкої трансляції різних текстів, ці системи вимагають  обов'язкового редакторського втручання чи в процесі перекладу, чи після нього, оскільки здійснюють просту механічну підстановку одиниць мови перекладу замість мови оригіналу. Тим часом лінгво-етнічний бар'єр, який доводиться долати при перекладі, має складну структуру, він включає в себе як розходження між двома мовними системами, нормами та узусами (мовленнєвими нормами), так і різницю в преінформаційних запасах, або у фонових знаннях, носіїв різних мов, тобто - ширше розбіжності між двома культурами [13]. Природно, що проста механічна підстановка одиниць іншої мови не може забезпечити еквівалентний переклад.