Голодомор в Украине

«ГОЛОДОМОР 1932-1933 РР. УКРАЇНА ПАМ’ЯТАЄ», Ю.В.Гриньов

Всеукраїнський  конкурс науково-пошукових робіт

Робота надана викладачем

 суспільних  дисциплін 

Рубіжанського індустріально-

педагогічного технікуму

Ю.В.Гриньовим

Вступ

В історії українського народу є події, які не втрачають своєї актуальності протягом часу. Голодомор 1932-1933 рр. є саме такою подією. Після того, як в роки «перебудови» трагічна правда дійшла до нас скрізь десятиріччя напівправди і брехні, ця тема продовжує активно обговорюватись в суспільстві, викликаючи живий інтерес і у пересічних українців, і у істориків-спеціалістів, і у професійних політиків.

26 листопада  2006 року Верховна Рада України  прийняла Закон України « Про  Голодомор 1932-1933 років в Україні», в якому визнала Голодомор 1932-1933 рр. актом геноциду українського народу, а його публічне заперечення – знущанням над пам`яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності українського народу і протиправним діянням.

В українському суспільстві напередодні 75-ї річниці Голодомору 1932-1933 рр. активно обговорюються різні аспекти цієї трагічної теми, публікуються нові матеріали. Президент України В.А.Ющенко виступив з пропозицією встановлення в Києві пам`ятника жертвам Голодомору 1932-1933 рр. і з законодавчою ініціативою запровадження адміністративної відповідальності за публічне невизнання Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом українського народу. З 1988 року щорічно кожної четвертої суботи листопада в Україні відзначається День пам`яті жертв голодоморів і політичних репресій.

Матеріал цієї теми гостро ставить питання про  відповідальність політичних режимів  і окремих політиків за їхні дії, про критерії оцінки цих дій, змушує вкотре замислитись над тим, що найвищою соціальною цінністю цивілізованого суспільства  має бути людина, її життя і здоров`я, права , честь і гідність.

Метою цієї роботи є дослідження Голодомору 1932-1933 рр. в Україні як однієї з трагедій радянського періоду історії  українського народу, яке дозволяє висвітлити антигуманну сутність більшовицького тоталітарного режиму. Для досягнення цієї мети автор намагався вирішити наступні задачі:

- на підставі  опублікованих матеріалів (офіційних  документів, свідчень учасників  подій, оцінок дослідників проблеми) з`ясувати причини Голодомору 1932-1933 рр.;

- встановити масштаби Голодомору 1932-1933 рр. в Україні;

- визначити наслідки  цієї трагедії для українського  народу.

Для розкриття  теми автор використав такі матеріали:

- документи ( постанови і резолюції партії  більшовиків та радянського уряду), які дозволяють встановити авторів рішень, що приймалися;

- монографію  Р.Конквеста «Жнива скорботи»,  на підставі якої написано  основну частину роботи і виявлено  обставини, які викликали Голодомор  та його страшні прояви в  Україні, а також роль ВКП(б)  і КП(б)У та їхніх окремих представників в організації Голодомору;

- публікації  «Українського історичного журналу»  останніх років, які дозволили  глибше дослідити окремі спекти  теми (політичні причини Голодомору, демографічні наслідки тощо)

1.Суцільна колективізація  та її законодавче забезпеченя

1.1.Колективізація: теорія і практика

Шлях суспільства  до соціалізму більшовицька партія, як відомо, пов’язувала з колективізацією  сільського господарства. Ідея колективізації пройшла досить довгу еволюцію. Перші  колгоспи виникли ще в 1917-1920 рр. як наслідок добровільного об’єднання селянських господарств за активної підтримки радянської владою. Вони виникли в різних формах, як-от: товариства спільної обробки землі, в яких усуспільнювалась лише орна земля; артілі, в яких усуспільнювались і земля, і майно, але у особистій власності селян залишались присадибні ділянки, інвентар тощо; нарешті, комуни, які повністю вели колективне господарство. Але широкого розповсюдження колективізація в ці роки не набула, бо селяни дуже неохоче йшли до колективних господарств.

Нового імпульсу ідея соціалістичного перетворення сільського господарства набула в статті В.Леніна “Про кооперацію” (1923 р.). Це був  час НЕПу, і уяви більшовиків про  соціалізм як безтоварне господарство, засноване на прямому продуктообміні між виробниками, на деякий час змінились. В своїй роботі Ленін вбачає в кооперації, яка гармонійно поєднувала індивідуальні і колективні інтереси через ринкові і товарно-грошові відносини, найбільш легкий, простий і доступний для селян шлях до соціалізму.

Але Й.Сталін, висунувши  лозунг суцільної колективізації, зовсім перекрутив ідеї Леніна про кооперацію, оголосивши колгоспи найбільш досконалим видом кооперації. Таке протиприродне  поєднання кооперування і радянської колективізації поступово увійшло в суспільну свідомість і втілилось в стереотип “колгоспно-кооперативної форми власності”.1 При цьому поєднання відбулось тільки на словах. На практиці ж одразу після здійснення колективізації всі форми селянської кооперації, крім споживчої, було ліквідовано, а споживчу – одержавлено.

Колгоспи були тою формою, за допомогою якої можливо  було шляхом надзвичайних заходів інакше, ніж через ринковий механізм, тобто  значно вигідніше для держави, розподілити  вироблену сільськогосподарську продукцію. Саме ця форма дозволяла вилучити у селян засоби виробництва і перетворити їх у найману дешеву робочу силу, яка працює за командою і не розпоряджається виробленим продуктом.

Але реакція  селян на появу колгоспів і  радгоспів не була обнадійливою для  більшовиків: в середині 20-х років до цих господарств увійшли тільки 3% всіх сільськогосподарських працівників СРСР .2 Тому, розробляючи проект першої п’ятирічки, партійні керівники передбачали,, що в кращому разі їм вдасться колективізувати 18-20% селянських господарств, а в Україні – 30%.3

1.2.Криза хлібозаготівель

Але уже в 1928 році під час т.зв “кризи хлібозаготівель” стало очевидним, що індустріалізація в тому вигляді, як її уявляли собі більшовики, потребує суцільної колективізації. Для прискореного розвитку промисловості потрібно було купувати зерно у селян за низькими цінами, щоб, з одного боку, постачати хліб в зростаючі міста, а ,з іншого, - вигідно торгувати зерном за кордоном за валюту, яка була потрібна для фінансування індустріалізації. Однак ціни, пропоновані державою ( нерідко на рівні 1/8 від ринкових), вважались селянами дуже низькими, і через це вони відмовлялись продавати зерно.

З точки зору економічної теорії, це було не чим  іншим, як тимчасовою втратою рівноваги  на хлібному ринку. Справі могло б зарадити правильне використання ринкових і фінансових заходів, але недовір’я до ринкової системи, притаманне радянському керівництву, а також некомпетентна політика цін на сільськогосподарську і промислову продукцію призвели до справжньої паніки в керівництві країною, що стало передумовою прийняття рішень про надзвичайні заходи.

Більше того, Сталін при обговоренні хлібної  проблеми оперував невірогідними цифрами, які надавали йому помічники, котрі  самі спирались на суперечливі і  недостовірні матеріали Центрального статистичного управління, державної планової комісії тощо. Ці цифри були значно занижені щодо справжньої кількості зерна, яке було виставлено на продаж у 1926-1927 рр. ( Сталін говорив про 10,3 млн. т, а в дійсності було 16,2 млн. т). Він помилково стверджував, що в 1928 році обсяг товарного зерна в СРСР складає лише 50% до рівня 1913року, хоча валове виробництво досягло рівня 1913 року.4 В такому становищі генсек звинуватив “куркуля”; отже вихід мав полягати в переході від одноосібного селянського господарства до колективного і в боротьбі проти “капіталістичних елементів селянства, проти куркульства”.

6 січня і 13 лютого 1928 року ЦК ВКП (б) звернувся  до місцевих партійних і радянських  органів зі спеціальними листами,  в яких пропонувалось вжити рішучих заходів, аж до надзвичайних, проти “куркульського саботажу”, вимагати від “куркулів” негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, ввести підвищене оподаткування “куркулів”. В разі відмови “куркулів” підкоритися вимогам радянських органів пропонувалось притягати їх до відповідальності за статтею 107 Карного кодексу РРФСР, яка передбачала конфіскацію хлібних надлишків на користь держави.5

Ці надзвичайні  заходи фактично були поверненням до методів “ воєнного комунізму”. На хлібозаготівельну кампанію було мобілізовано 30 тисяч партійних працівників. У селах організовувалися надзвичайні “трійки”, які мали повноваження контролювати місцеву владу. Було проведено чистку партійних, радянських органів від “підкуркульників”, які не бажали боротися проти куркулів. Хлібні ринки було закрито. Кількість зерна, яке селянам дозволялось змолоти на млинах, було зведено до прожиткового мінімуму. 10 січня 1928 р. було прийнято закон, який змінював порядок прийняття рішень на сільських сходах: відтепер рішення приймалось третиною голосів; “куркулі” і “підкуркульники” позбавлялись права голосу, а наймити, які не мали власного господарства, це право отримали; нарешті, сільради одержали право скасовувати ухвали сходів, якщо вони суперечили радянській політиці.

На практиці застосування цього закону призвело до т.зв. “самооподаткування” селян, коли громада вирішувала, яку кількість  хліба мали здати ті чи інші двори. При цьому “куркулі” згідно з  офіційними настановами обкладались  підвищеними стягненнями ( “твердими завданнями”, за термінологією тих часів). Зрозуміло, що ці суворі адміністративні нововведення відвертали від партійної політики всі прошарки сільського населення.

В міру послаблення  кризи хлібозаготівель партійне керівництво стало визнавати  факти обшуків, конфіскацій, зловживань, які мали місце під час здійснення надзвичайних заходів. Липневий (1928 р.) пленум ЦК ВКП(б) підтвердив курс партії на збереження принципів НЕПу, скасував надзвичайні заходи на селі.

Заслуговують  на увагу теоретичні міркування Сталіна щодо одержання від селян коштів на індустріалізацію. “ З селянством у нас стоїть справа в даному разі так: воно сплачує державі не тільки звичайні податки, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості… і недоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти…Це є щось подібне до “данини”, щось подібне до надподатку, який ми змушені брати тимчасово для того, щоб зберегти і розвинути далі нинішній темп розвитку індустрії…Чи може селянство витримати цю тяжкість? Безумовно, може: по-перше, тому, що тяжкість ця буде послаблюватися рік у рік, по-друге, тому, що стягнення цього податку відбуватиметься не в умовах капіталістичного розвитку…,а в умовах радянських порядків, де експлуатація селянства виключена… і де сплачування цього додаткового податку відбувається в умовах безперервного поліпшення матеріального становища селянства”.6

Після пленуму  застосування надзвичайних заходів  було припинено, було підвищено державні закупівельні ціни на хліб, покращилось  забезпечення села промисловими товарами. Але на примусові конфіскації селяни відреагували цілком природно і продемонстрували відсутність будь-якого бажання збільшувати виробництво. Наприкінці 1928 року показники сільського господарства знизились, а душове виробництво хліба зменшилось.

1.3.”Урало сибірський  метод” хлібозаготівель в 1928 році і реакція селян на  нього

В цих умовах Політбюро ЦК ВКП(б) приблизно з  лютого 1929 року взяло на озброєння  т.зв.” урало-сибірський метод”, запропонований партійними організаціями цих регіонів. “Метод” передбачав демонстрацію цілковитої “злагоди” в діях влади і мас, навіть не згадуючи про будь-яку надзвичайну ситуацію і відкидаючи будь-які натяки на ототожнення дій хлібозаготівельних органів з конфіскаціями. Прибуваючи до сіл, партійні уповноважені не віддавали наказів про реквізиції, спершу вони збирали селянські сходи і закликали селян збільшити кількість хліба і грошей, призначених для здачі державі, за принципом “самооподаткування”, а також вирішити, проти яких саме місцевих “куркулів” слід застосувати “громадський вплив” і “масовий примус”. Тих, хто голосував проти таких пропозицій, оголошували “куркулями” і “підкуркульниками”, заарештовували, робили обшуки в їхніх домівках, накладали штрафи, конфісковували майно, а то й навіть розстрілювали. Збори тривали, аж поки ті, хто залишався, не голосували “за”.

Фактично це були ті ж реквізиції і надзвичайщина, але приховані за блюзнірською і  єзуїтською партійною риторикою.

На додачу до реквізицій, супроводжуваних штрафами та ув’язненнями, спостерігалось чимало випадків конфіскації майна “куркулів”, їхньої худоби, землі. Тобто “розкуркулювання” розпочалось уже в 1929 році, хоча за теоретичними постулатами партії “куркуля” можна були тоді тільки “примусити”, причому виключно з гідно з волею селянських мас.

Протягом 1929 року продовольча проблема загострилася. В зиму з 1928 на 1929 рік було запроваджено обмежені норми споживання хліба, а  в серпні 1929 року - і м’яса. Відносний  спокій на селі, властивий періоду  НЕПу, повністю зник.

Зараз опубліковано достатньо документів про випадки громадської непокори і опору владі з боку селян, починаючи з 1928 року. Наведемо матеріали карної справи щодо трьох селян с. Парасковіївки Гришинського району Артемівського округу.

З матеріалів справи видно, що селяни Перепичаєнки Павло і Леонтій, у яких весною 1929 р. описали і продали майно за нездачу хлібних лишків, підпоїли односельця Труфанова Якова з метою побиття працівників сільради. 26 жовтня 1929 р. Труфанов побив секретаря сільради Терещенка, а також представника робітничої бригади Висоцького. При цьому Труфанов вигукував: “Гадів-комуністів перевішаю! Ви грабуєте селян. Я вам покажу, як грабувати!” В сільраді серед інших селян був Перепичаєнко Павло, який намагався підбурювати селян, говорячи: “Що ви знущаєтесь над п’яним? Ми самі його заберемо додому, досить, що ви нас пограбували. Навіщо ви знущаєтесь над людиною, яка правду каже?”

Звинувачені по цій справі селяни отримали по 8 років  позбавлення волі з конфіскацією майна, були позбавлені громадянських прав на 5 років.7

Спротив селян  в Україні набув досить масового характеру. Р.Конквест повідомляє, що протягом 1927-1929 рр. В Україні кількість  зареєстрованих “куркульських терористичних  актів” зросла вчетверо ( тільки в 1929 р. сталося 1262 випадки).8 Найчастіше опір селян виявлявся в формі приховування зерна, переводі зерна на ім’я родичів, продажі його приватним нелегальним покупцям, які потайки вивозили його ночами. Коли ж зерно не вдавалося приховати або продати, його знищували.

1.4. Прискорена  колективізація та її крах в січні-березні 1933 р.

В таких умовах партія проголосила курс на суцільну колективізацію. Це питання розглядав  листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б), на якому було заслухано окрему доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У  С.В.Косіора “Про сільське господарство України і роботу на селі”. У відповідній постанові ЦК КП(б)У пропонувалось підвищити темпи колективізації Пленум утворив комісію для розробки питань, пов’язаних з колективізацією. Рекомендації цієї комісії було покладено в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. “Про темп колективізації та заходи допомогидержави колгоспному будівництву”.

Постанова встановила дві зони за черговістю закінчення колективізації. До першої зони відносилось  Північний Кавказ, Нижня і Середня Волга, де колективізація в основному мала завершитися восени 1930 р. або не пізніше весни 1931 р. Україну було віднесено до другої зони, де відповідні терміни були встановлені восени 1931 р або весною 1932 р. Було встановлено також, що основною формою колгоспів має стати сільськогосподарська артіль, і якій будуть усуспільнен6і тільки основні засоби виробництва ( тобто “мертвий і живий інвентар, господарські будівлі, товарно-продуктивна худоба”).9

Звертає на себе увагу суперечливий останній пункт  цієї постанови, викладений в дусі сталінської “діалектики” так, що людині з нормальною логікою його зміст збагнути ( не те що виконати) неможливо: “ЦК ВКП(б) підкреслює необхідність рішучої боротьби з усілякими спробами стримувати розвиток колективного руху… Разом з тим ЦК з усією серйозністю застерігає… проти будь-якого “декретування” зверху колгоспного руху”.10 Викладено так, що винний знайдеться і у випадку “стримування”, і у випадку “декретування зверху”.

Одночасно з  політикою суцільної колективізації партією було проголошено політику “ліквідації куркульства як класу”. Про цю політику Сталін вперше офіційно повідомив в “Правді” 29 грудня 1929 р.: “Ми перейшли від політики обмеження експлуататорських тенденцій куркуля до політики ліквідації куркуля як класу.”11

30 січня 1930 р.  ЦК ВКП(б) ухвалив постанову  “Про заходи у справі ліквідації  куркульських господарств у районахсуцільної  колективізації” Урядовий указ  остаточно узаконив цю політику.

Згідно з цими документами в районах суцільної  колективізації було відмінено дозвіл орендувати землю і застосовувати найману працю, створено спеціальні комісії з розкуркулювання при сільрадах і райвиконкомах у складі партійних, радянських, профспілкових керівників і представників селян-бідняків та середняків. Облвиконкоми отримали право конфісковувати майно і виселяти куркулів.

Механізм “ліквідації” передбачався такий. Спочатку питання  обговорювалося на селянських сходах, які мали складати списки розкуркулюваних, які затверджувались райвиконкомами. Майно куркулів передавалось у неподільний фонд колгоспів, а земля переходила в їхнє користування.

При цьому куркульські  господарства в районах суцільної  колективізації розподілялись на три  категорії: першу складали куркулі, які брали активну участь у  контрреволюційній діяльності; їх віддавали під суд з повною конфіскацією майна, а сім’ї виселялись у віддалені райони країни; другу – ті, які володіли дрібними підприємствами, на яких застосовувалась наймана праця, але не брали участі в контрреволюційній діяльності; цю категорію виселяли у віддалені райони країни з конфіскацією майна; нарешті, третю категорію складали куркулі, які активно не виступали проти радянської влади і колгоспного будівництва; вони підлягали розселенню в межах областей, країв, республік за межами колгоспних земель. Їм залишали мінімально необхідні засоби виробництва, 2-місячний запас продовольства і не більше 500 рублів на сім’ю. Вони були зобов’язані виконувати завдання щодо постачання товарної продукції державі , а через деякий час вступати до колгоспів з випробувальним терміном 2-3 роки.12

1 лютого 1930 р.  ЦВК і РНК СРСР прийняли  постанову “Про заборону самовільного  переселення куркульських господарств  і розпродажу ними свогомайна”.  Райвиконкоми при виявленні таких  фактів мали негайно конфісковувати  майно і застосовувати репресивні засоби до винних.

24 лютого 1930 р.  С.В.Косіор підписав інструктивний  лист ЦК КП(б)У до місцевих  парторганізацій з новим лозунгом, який не відповідав постанові  ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. , але  відповідав намірам Сталіна здійснити колективізацію приблизно за рік: степові райони України колективізувати навесні 1930 р., всі інші - до осені 1930 р. Районні можновладці, бажаючи вислужитися, іноді виявляли готовність вдатися до ще більшого скорочення строків.

Хоча в партійній постанові проголошувалася колективізація в артільній формі ,але в різних інструкціях і вказівках, якими супроводжувались офіційні документи ,артіль мала вигляд комуни. Починаючи з лютого 1930 р., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі “як перехідної до комуни форми колгоспу”, а саме так ставилося питання в постанові від 5 січня 1930 р., місцеві керівники-колективізатори почали у масовому порядку забирати у селян корів, дрібну худобу, птицю з метою їхнього “усуспільнення”. Селяни стали на захист свого майна і почали чинити шалений опір, що різко загострило політичне становище.

На початку  березня1930 р. Сталін виступив в “Правді” зі статтею “Запаморочення від успіхів”, в якій назвав “комунізацію” села і порушення принципу добровільності при вступі до колгоспів “перегинами” і поклав відповідальність за них на місцеву владу. Цей маневр дещо заспокоїв селянство, і до осені 1930 р. з колгоспів вийшла приблизно половина селянських господарств, в тому числі всі середняцькі.13

1.5.Доля “куркуля”

Перша хвиля  розкуркулювання тривала з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона проводилася в 309 районах  України, в яких налічувалося 2524 тис. Селянських господарств ( з загальної  кількості 5054 тис.) За станом на 10 березня  було розкуркулено 61877 господарств, тобто 2,5% їх загальної кількості.14

Восени 1930 р. розпочалася  нова кампанія. Україні було “спущено”  завдання подвоїти рівень колективізації і протягом 1931 р. в основному завершити  суцільну колективізацію зерновиробних  районів. Тепер замість адміністративного примушення наголос було зроблено на оподаткуванні. Під офіційні заклики про добровільність вступу до колгоспів одноосібників було обкладено величезними податками, тоді як колгоспники отримали податкові пільги. Штучно створений податковий перепад змушував селян іти назад до колгоспів.

Одночасно, щоб  прискорити вступ селян до колгоспів, продовжувалось розкуркулення. Кого ж  тоді вважали “куркулем”? В травні 1929 р. РНК СРСР формально визначив куркульське господарство як таке, що регулярно використовувало працю наймитів або тримало млин, маслобійню тощо, або орендувало реманент чи приміщення Куркулями вважали також тих, хто займався торгівлею, лихварством або іншою непродуктивною діяльністю.

Стосовно до розкуркулених в 1930 році уже неможливо було застосовувати ці ознаки: лише невелика їх кількість тримала 2-3 коней, 3-4 корів, і тільки 1% використовував найману працю більше ніж одного наймита. Отже влада добралася до більш-менш заможних селян. Р.Конквест наводить дані про те, що вартість конфіскованого майна у куркулів в 1930 році складала 17-0400 рублів на одне господарство.15 Навіть кошти, витрачені на депортації, перевищували цінність вилученого добра. Тобто в 1930 році розкуркулювали , по суті, уже бідняків. Один активіст так описував типового тогочасного “глитая”: “Він має хвору жінку, п’ятеро дітей і ані крихти хліба в домі. Дітлахи в лахмітті і дранті. Вони всі виглядають як привиди. Я бачив горщик на печі – кілька картоплин у воді. То була їхня вечеря сьогодні”.16

Розкуркулювались  навіть колишні незаможники, які  під час НЕПу тяжкою працею спромоглись  купити коня чи корову. Доходи пересічного  “куркуля” були нижчими, ніж у  пересічного сільського урядовця, що переслідував його. Тобто в 1930 році економічна втратила будь-який сенс. Тепер все визначалось політичною доцільністю. Наприклад, навіть дуже бідного селянина можна було оголосити “куркулем”, якщо він був релігійним або не дозволяв своїм дітям вступити до піонерів. І вбудь-який момент середняків можна було легко “перефарбувати” із “союзників” в “класових ворогів”.

На основі класового  аналізу, а не реальній дійсності  ґрунтувався весь сталінський курс на ліквідацію найпродуктивніших виробників на селі. Логіка тут полягала в тому, щоб фізично знищити природних  лідерів селянства, які очолювали селянський опір партійній політиці. Це підтверджується тим, що в 1930 році термін “куркуль” стали вживати в значно ширшому значенні, ніж це передбачали критерії, запропоновані РНК в 1929 році, а також запровадженням терміну “підкуркульник”, який взагалі не мав ніякого змісту. Це означало, що репресований міг бути будь-який селянин.

Загалом за роки колективізації було експропрійовано, як оголосив в 1934 році член Політбюро  ЦК КП(б)У П.Постишев, до 200 тис. Селянських господарств, що дивно збігається з оцінкою кількості куркульських господарств, що її подавали в 1927 році органи статистики. Фактично ж під час колективізації зникло 352 тис. господарств.17

По-різному склалася їхня доля. Більшість було розкуркулено, частина була позбавлена майна шляхом продажу з торгів за невиконання зобов’язань по хлібозаготівлі, за несплату податків тощо. Значна частина їх розпалася з волі самих селян. Не бажаючи прийняти новий порядок, вони розпродували майно, кидали землю і виїздили на новобудови.

1.6.Методи управління  колгоспами

Восени 1931 року питома вага колгоспних дворів серед  селянських господарств дійшла до 67%. До кінця 1932 року в Україні було колективізовано  майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ.

Владою було вжито рішучих адміністративних заходів, щоб перешкодити селянам залишити колгоспи і переїхати до міста. В грудні 1932 року було введено т.зв. ”внутрішній паспорт”. Його застосування позбавило селян можливості переїхати до міста без дозволу влади. Згідно з законом від 17 березня 1933 р. селянин не міг залишити колгосп без домовленості зі своїм майбутнім роботодавцем, підтвердженої правлінням колгоспу, що , по своїй суті, було поверненням кріпацтва.