Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Краєзнавчі музеї України

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………..………3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ КРАЄЗНАВЧИХ МУЗЕЇВ В УКРАЇНІ……………………………………………………………………….……..5

1.1. Історія розвитку музейної справи в Україні…………………………………..5

1.2. Загальне поняття про краєзнавчі музеї………………………………….……..9

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ КРАЄЗНАВЧИХ МУЗЕЇВ УКРАЇНИ ЯК ОБ’ЄКТУ КУЛЬТУРНОГО ТУРИЗМУ………………………………………………………12

2.1. Стан розвитку культурного туризму в Україні………………………...……12

2.2. Діяльність музеїв у контексті розвитку культурного туризму……………..16

2.3. Розвиток культурного туризму – перспективний напрямок у справі збереження культурної спадщини України………………………………..……..24

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...34

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………………...36

ДОДАТКИ…………………………………………………………………………..38

ВСТУП

Актуальність теми. Проблема формування цілісності загальнонаціонального культурно-комунікаційного простору, спільної історичної пам’яті, подолання взаємних негативних стереотипів між регіональними та етнічними групами, є одним із стратегічних завдань державної політики у гуманітарній сфері, та зумовлена процесами формування української нації як політичної (громадянської) і загальнонаціональної ідентичності громадян України.

Культурний туризм виступає одним із засобів інформування громадян про інші регіони України та нівеляції стереотипів. Культурний туризм включає відвідання історичних, культурних або географічних визначних місць України. Основна мета даних мандрівок – ознайомлення з пам’ятками історії, архітектури, мистецтва; природними та етнічними особливостями; сучасним життям народу і т.п. Туризм відіграє важливу роль в осмисленні власної ідентичності, у відродженні локальних традицій. Для молоді особливо важливим є усвідомлення історико-культурного значення здобутків власної країни, гордості за неї. Основною умовою розвитку культурного туризму є історичний та культурний потенціал країни, рівень забезпечення доступу до нього, а також побутові умови проживання туристів. У число об’єктів культурного туризму входять як історико-культурна спадщина (історичні території, архітектурні споруди і комплекси, зони археологічних розкопок, музеї, народні промисли, обряди, виступи фольклорних колективів), так і сучасна культура (виставки, фестивалі, особливості життя населення: кухня, костюми).

Часто у нас на туризм дивляться як на останню надію обездолених спільнот, як на панацею, як на предмет віри. Багато мови і про шанси, які туризм може розкрити для економічного розвитку. Слів й ілюзій багато, а дій кваліфікованих – мало.

Метою курсової роботи є дослідження краєзнавчих музеїв України та залучення їх до туристичної діяльності.

Виходячи з мети було поставленно такі завдання:

1. Дослідити історію розвитку музейної справи в Україні.

1. Визначити загальне поняття про краєзнавчі музеї.

3. Проаналізувати стан розвитку культурного туризму в Україні.

4. Дослідити діяльність музеїв у контексті розвитку культурного туризму.

5. Обгрунтувати пропозиції щодо розвитку культурного туризму як перспективного напрямку у справі збереження культурної спадщини України.

Об’єктом дослідження є краєзнавчі музеї України.

Предметом дослідження є краєзнавчі музеї у контексті розвитку культурного туризму.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є принципи історизму і об’єктивності. При розв’язанні конкретних дослідницьких завдань застосовано сукупність методів історичного дослідження: історико-генетичний, історико-порівняльний, хронологічний, систематизації та класифікації фактів.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ КРАЄЗНАВЧИХ МУЗЕЇВ В УКРАЇНІ

1.1. Історія розвитку музейної справи в Україні

Домузейні форми нагромадження та використання пам’яток історії та етнографії у Х-ХVІІІ ст. на Русі та в Україні. Основні етапи становлення вітчизняних протомузейних зібрань предметів музейного значення.

Початки музейництва. Виникнення перших музеїв на території сучасної України. Миколаївський археологічний музей (1806 р.), Феодосійський музей старожитностей (1811 р.), Одеський музей старожитностей (1825 р.), Діяльність І. Лемберта, П. Дюбрюкса, І. Симпковського та створення Керченського музею старожитностей (1826 р.).

Університетські музеї в Україні у ХІХ ст. Діяльність В.Н. Каразіна і відкриття музеїв археології, мінералогії, зоології та образотворчого мистецтва при Харківському університеті (1807 р.). М.О. Максимович і створення музеїв старожитностей, нумізматики, образотворчого мистецтва, зоології при Київському університеті (1834-1837 рр.).

Музеї і музейна справа в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Відкриття Київського міського музею старожитностей у 1899 р. Наукова та меценатська діяльність В. Хвойки, Б. Ханенка, М. Терещенка, О. Бобринського, М. Біляшівського, Д. Щербаківського. Виникнення та діяльність Чернігівського історичного музею (1909 р.). Заснування Херсонського історико-археологічного музею та дослідницька праця В. Гошкевича. Миколаївський музей природознавства (1886 р.), Кам’янецький церковний історико-археологічний музей (1890 р.), Одеський музей степової України (1898 р.), Волинський музей у Житомирі (1900 р.), Катеринославський історико-археологічний музей (1902 р.) та діяльність Д.І. Яворницького, Конотопський музей (1900 р.),Глухівський музей старовини (1903 р.), Полтавський природничо-історичний музей губернського Земства (1906 р.), Харківський археологічний музей т.. М. Гоголя при Історично-філологічному інституті (1909 р.), Херсонеський археологічний музей Криму (1908 р.), Миколаївський історико-археологічний музей (1913 р.), Сімферопольський музей Тавриди (1915 р.) та інші.

Музеї та музейна справа на західноукраїнських землях у ХІХ на початку ХХ ст. Музейна збірка Народного дому у Львові (70-ті рр. ХХ ст.). Музей Наукового товариства т.. Т. Шевченка у Львові (1914 р.). Діяльність М. Грушевського, І. Франка, Ф. Вовка, В. Гнатюка. Митрополит А. Шептицький та заснування Церковного музею у Львові (1908 р.). Народоописні збірки Народного дому у Львові, Український музей народовідання Чернівцях, Музей духовної семінарії в Станіславі, музейні збірки при монастирях на Чернечій горі (поблизу Мукачева) та в Красному Броді (Закарпаття).

Українські музейні зібрання кінця ХІХ – початку ХХ ст. в польських музеях. Музей Дідушицьких у Львові. Подільський музей в Тернополі (1906 р.). Покутський музей графа Старжинського у Коломиї. Музеї Станіслава, Перемишля, Луцька, Пінська, Трускавця, Кракова, Острога та ін. міст.

Музеї та музейна справа в Україні у 1917-1920 рр. Музейна політика Української Центральної Ради, Гетьманату та Директорії. Національний історичний музей у Києві.

Музеї та музейна справа в Українській РСР у 20-х рр. ХХ ст. Краєзнавчий рух і виникнення краєзнавчих музеїв. Історико-революційні музеї. Музеї-заповідники – Ольвія (1924 р.) та Києво-Печерська Лавра (1926 р.). Літературно-меморіальні музеї. Музей-заповідник на могилі Т. Шевченка у Каневі (1926 р.), Музей-заповідник М. Гоголя в с. Великі Сорочинці (1928 р.), Музей В. Короленка в Полтаві (1928 р.).

Музеї та музейна справа в Українській СРР у 30-ті роки ХХ ст. Перший музейний з’їзд СРСР (Москва, 1930 р.) і його рішення. Періодичні видання в галузі музеєзнавства та їх тематика. Журнали “Краєзнавство” (1927-1930 рр.) та “Советский музей”. Мережа музеїв В. Ульянова в СРСР і відкриття його філіалу в Україні. Київський музей В.І. Леніна (1938 р.).

Музеї на західноукраїнських землях у 20-х – 30-х рр. ХХ ст. Регіональні етнографічні музеї “Бойківщина” в Самборі (1927 р.), “Лемківщина” у Сяноку (1930 р.), “Яворіщина” та ін.

Музеї України в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.). Приєднання західноукраїнських земель до Української РСР. “Радянізація” музейної справи регіону. Створення краєзнавчих музеїв у Луцьку, Рівному, Коломиї, Історичні музеї у Львові, Володимирі-Волинському, Дрогобичі, Кременці, Станіславі. Літературно-меморіальний музей І.Франка у Львові.

Евакуація музейних фондів у східні райони СРСР у 1941-1942 рр. Музеї під час нацистської окупації (1941-1944 рр.). Музейні установи після звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Втрати культурно-історичних цінностей. Проблеми реституції.

Музеї та музейна справа в Українській РСР у 40-80-х рр. ХХ ст. Створення музеїв присвячених Великій Вітчизняній війні. Музей Корсунь-Шевченківської битви (1945 р.), Музей “Молода гвардія”(1946 р.) у Краснодоні, Музей оборони Одеси (1946 р.), Пам’ятник-музей визволення Києва в с. Нові Петрівці (1958 р.). Відкриття Меморіального комплексу-музею Великої Вітчизняної війни у Києві (1982 р.).

Створення музеїв бойової доблесті та героїзму. Музей О. Суворова в Ізмаїлі. Музей Полтавської битви (1950 р.).

Історичні, художні, краєзнавчі (Додаток 1), літературно-меморіальні музеї післявоєнного періоду. Переяслав-Хмельницький історичний музей (1954 р.). Музей І. Котляревського в Полтаві (1952 р.). Музеї Т. Шевченка. (1949 р.), Л. Українки (1962 р.) , М. Рильського (1966 р.) у Києві. Закарпатська картинна галерея в Ужгороді (1948 р.). Державний музей українського народного декоративного мистецтва УРСР (1954 р.) ,та ін.

Народні музеї Української РСР.

Розробка питань теорії і історії музейної справи в 50-80-х рр. ХХ ст. в українському радянському музеєзнавстві.

Музеї та музейна справа в незалежній Україні. Розвиток вітчизняного музеєзнавства та музейної справи у 90-х рр. ХХ ст. Музейна реформа. Її причини і наслідки. Реорганізація музейної мережі.

Музейна мережа України. Класифікація музейних установ. Історичні музеї – музеї широкого історичного профілю, археологічні, етнографічні, нумізматичні, воєнно-історичні, музеї історії освіти, науки, спеціальні історичні тощо. Художні музеї. Природно-історичні, технічні та літературні музеї. Музеї комплексні. Краєзнавчі музеї та їх специфіка. Науково-дослідні, просвітницькі, академічні, навчальні музейні установи. Сучасна музейна мережа України.

Музейне законодавство України про основні аспекти охорони та збереження пам’яток і науково-фондової роботи. Закон України “Про музеї та музейну справу” (1995 р.). Закон України “Про охорону культурної спадщини” (2000 р.).

1.2. Загальне поняття про краєзнавчі музеї

Музеї цього профілю збирають, зберігають, вивчають і експонують матеріали, що розповідають про природу, економіку, історію і культуру певного краю (області, району, міста, села). В них зібрані геологічні, ботанічні, зоологічні, палеонтологічні, археологічні, етнографічні та інші колекції, знаряддя праці, вироби місцевих промислів різних історичних періодів, твори мистецтва, літератури, народної творчості тощо. Характерною особливістю краєзнавчих музеїв є те, що вони, по-перше, експонують матеріальні пам'ятки і свідоцтва, зібрані на порівняно невеликій території, і репрезентують її краєзнавчу спадщину, по-друге, такі музеї можуть мати доволі широку експозиційну палітру, тобто за змістом експонованих предметів можуть поєднувати особливості музеїв історичного, меморіального, природничо-наукового, етнографічного й художньо-літературного профілів. Через це їх часто також називають музеями комплексного профілю.

Краєзнавчі музеї України здійснюють значну науково-дослідну роботу, спрямовану на вивчення колекцій, проводять археологічні розкопки і наукові експедиції, видають наукову і науково-популярну літературу. На базі краєзнавчих музеїв відбуваються наукові читання та конференції, матеріали яких публікуються в наукових працях музеїв.

Попередниками сучасних краєзнавчих музеїв були місцеві музеї, які виникли в Україні наприкінці XIX – на початку XX ст.: Миколаївський (1898 p.), Волинський (в Житомирі, 1902 р.) та ін.

Перший міський музей старожитностей заснований 1825 р. в Одесі. Більшу частину його експонатів становили визначні твори мистецтва, які подарували музею міські колекціонери (Додаток 2).

Нині практично в кожній області функціонують обласні краєзнавчі музеї. Багато пам'яток матеріальної і духовної культури свого краю зібрано у краєзнавчих музеях Тернопілля, Кіровограда, Івано-Франківська.

Краєзнавчі музеї – це найчисленніша група серед музеїв нашої країни. До провідних музеїв цього профілю належать: Полтавський краєзнавчий музей, Закарпатський краєзнавчий музей, розташований у стародавньому замку м. Ужгорода; Білгород-Дністровський краєзнавчий музей, Кримський краєзнавчий музей у м. Сімферополі; Чернівецький, Житомирський та Одеський краєзнавчі музеї. Крім того, понад 7 тис. музейних закладів краєзнавчого типу працюють на громадських засадах.

Музеї художнього профілю. У міжнародній практиці музейної справи склався такий розподіл: музеї класичного мистецтва та музеї сучасного мистецтва (авангардистського, постмодерністського тощо). (Образно, другу групу музеїв можна назвати "музеями постійно плинних мистецьких виставок".) Прірва між цими типами музеїв на рівні суспільних стереотипів дедалі поглиблюється, оскільки, за твердженнями мистецтвознавців, поглиблюється філософська буття – відтворююча прірва між самим традиційним та постмодерним мистецтвом.

Для ілюстрації, наведемо сентенцію одного з найавторитетніших мистецтвознавців сучасності Б. Гройса: "Сучасне мистецтво не займається ні зображенням зовнішнього світу, ні відображенням внутрішнього світу. Воно неначе змінило поле зору і зсунуло його з художнього об'єкта на контекст його функціонування – контекст психологічний, соціальний, політичний, медіальний, мовний тощо. Для сучасного мистецтва витвір мистецтва є певним знаком у системі інших знаків. И саме це відношення одного знаку до іншого є цікавим, а сам по собі знак не цікавий" [33].

Музеї сучасного мистецтва різко відособлюють себе від музеїв-"сховищ" давнього мистецтва й претендують на роль міжнародних та національних центрів культурного життя й осередків модної богемної тусовки. Вони ведуть активну (агресивну) маркетингову політику захоплення споживацького ринку й за допомогою PR-технологій прищеплюють (як на мене, навіть нав'язують) соціуму еталони і модні новинки сучасного культурного життя цивілізації, осередками-репрезентантами якого є саме ці музеї.

Найактивнішими у цьому плані є Нью-йоркський музей "Метрополітен", французькі Центр сучасного мистецтва імені Ж. Помпіду в Парижі та Музей сучасного мистецтва в м. Бордо, а особливо – глобальна мережа музеїв сучасного мистецтва Соломона Гуггенхайма (у Нью-Йорку і Лac-Вегасі (СІЛА), Венеції (Італія), Берліні (Німеччина) і Більбао (Іспанія) [25].

Класичні музеї художнього профільного типу зберігають, вивчають і пропагують визначні твори живопису, графіки, скульптури, ужиткового мистецтва, а також народної творчості усіх культурно-мистецьких епох (у т. ч. й сучасної), ведуть велику дослідницьку і науково-освітню роботу. Експозиції цих музеїв побудовані таким чином, щоб висвітлювати еволюцію розвитку того чи іншого виду мистецтва в історичній та осередковій (за мистецькими школами) послідовності.

Першим художнім музеєм на території України став Музей художньої промисловості, відкритий 1873 р. у Львові. Пізніше, у 1886 р. було засновано Міський художній музей у Харкові, у 1889 р. – Міський музей красних мистецтв в Одесі.

Провідне місце серед сучасних художніх музеїв України займають: Національний музей українського образотворчого мистецтва України в Києві, Львівська галерея мистецтв, Національний музей українського народного декоративного мистецтва України в Києві, Харківський художній музей, Одеський художній музей. Художні музеї є також у Дніпропетровську, Севастополі, Алупці, Бердянську та в інших містах.

Художні музеї нашої країни не лише зберігають і популяризують твори образотворчого мистецтва, а й організовують суспільно резонансні виставки, підготовлені спільно з іншими музеями чи влаштовані у порядку культурного обміну між країнами.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ КРАЄЗНАВЧИХ МУЗЕЇВ УКРАЇНИ ЯК ОБ’ЄКТУ КУЛЬТУРНОГО ТУРИЗМУ

2.1. Стан розвитку культурного туризму в Україні

Наша країна має значний потенціал для розвитку в’їзного і внутрішнього культурного туризму. На державному обліку в Україні перебуває понад 130 тис. пам’яток, з них: 57 206 – пам’ятки археології (418 з яких національного значення), 51 364 – пам’ятки історії (147), 5926 – пам’ятки монументального мистецтва (45), 16 293 – пам’ятки архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва та ландшафтні (3 541).

Функціонує 61 історико-культурний заповідник, 13 з яких мають статус національних. До Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО включено: Софійський собор з архітектурним ансамблем, Києво-Печерську лавру в м. Києві, історичний центр м. Львова.

До 70 % об’єктів культурної спадщини перебуває в незадовільному стані (кожен десятий об’єкт в аварійному) та потребує проведення робіт з реставрації або реконструкції, облаштування для туристичних відвідувань.

В Україні не в повній мірі використовується історико-культурна спадщина для формування спільної ідентичності, консолідації громадян різних регіонів, формування позитивного іміджу держави.

На сьогоднішній день не розроблено методологічних аспектів аналізу функціонування пам’яток історії та культури в якості екскурсійного туристичного об’єкту. Внаслідок цього складові історико-культурної спадщини залучаються до туристичної галузі безсистемно, а їх пізнавальна функція зводиться до мінімуму. З 418-ти пам’яток археології національного значення лише 54 використовуються як туристичні об’єкти; з 147 пам’яток історії національного значення туристичними об’єктами є 98; з 45 пам’яток монументального мистецтва національного значення в туристичній інфраструктурі представлено 28.

Українська туристична галузь тривалий час розвивалась без суттєвої державної підтримки, що призвело до виживання переважно комерційних форм і видів туризму, а першу чергу виїзного, та практичного зникнення соціального туризму (насамперед, дитячого та молодіжного), конкурентоспроможність якого є суттєво обмеженою.

Одним з інструментів стимулювання розвитку культурного туризму і формування загальнонаціональної ідентичності можуть стати державні програми: Програма розвитку краєзнавства на період до 2010 року (затверджена Постановою КМУ від 10 червня 2002 р. № 389), Державна програма розвитку туризму на 2002-2010 роки (затверджена Постановою КМУ від 29 квітня 2002 р. № 583). Відповідно у обласних, районних та міських державних адміністраціях створили власні програми.

Туризм розглядається важливим фактором регіонального розвитку. У «Державній стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» (затверджена Постановою КМУ від 21 липня 2006 р. № 1001) згадується значна кількість пам’яток історії та культури, які можуть привабити іноземних та вітчизняних туристів, наголошується на низькому рівні інформаційно-рекламного забезпечення на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Указом Президента України від 21 лютого 2007 р. № 136/2007 «Про заходи щодо розвитку туризму і курортів в Україні» 2008 рік було оголошено Роком туризму і курортів в Україні. Згідно з указом, тимчасова робоча група Наукового центру розвитку туризму розробила проект «Стратегії сталого розвитку туризму і курортів в Україні», в якій відзначається, що «низький рівень розвитку культурно-пізнавального туризму, спричинений, в основному, відсутністю нормативно-правового забезпечення питань використання культурної спадщини в туризмі, обмеженою транспортною доступністю більшості об’єктів, занедбаним станом об’єктів культурної спадщини, не підготовленістю музейних експозицій та прилеглих територій до туристичних відвідувань, в тому числі іноземними туристами та особами з особливими потребами. Більшість музейних експозицій тематично складні та побудовані на застарілих методологіях і технологіях. Суттєво ускладнює належне використання об’єктів культурної спадщини недостатність фахівців туристичного супроводу та їх невідповідна кваліфікація».

27 серпня 2007 р. була затверджена Міжгалузева програма на 2007 – 2010 рр. «Пізнай свою країну». Метою Програми, яка орієнтована на дітей та молодь, є поліпшення національно-патріотичного виховання, відродження духовності, формування гармонійно розвиненої особистості, розширення її світогляду та пропаганди здорового способу життя.

Проте, у даних програмах і стратегіях культурний туризм не розглядається як окремий вагомий фактор регіонального розвитку, подолання регіональних стереотипів і формування загальнодержавних цінностей. Власне присутнє лише «історичне краєзнавство, спрямоване на відродження духовності, історичної пам’яті, формування у громадян і передусім у молоді любові до рідного краю, національного патріотизму, поваги до людини, відповідальності за збереження історико-культурного надбання» (Програма розвитку краєзнавства на період до 2010 року). Окремі програми орієнтовані тільки на молодь, не охоплюють інші групи громадян: пенсіонерів, людей з особливими потребами тощо. Більшість держпрограм розраховані на 3-5 років, з орієнтовним обсягом фінансування – це означає, що конкретні обсяги фінансування мають визначатися в держбюджетах на відповідний рік. Реальне фінансування часто виявляється меншим за орієнтовне, а інколи уже прийнята Урядом держпрограма не потрапляє до держбюджету і її виконання має чекати наступного року.

Основна увага приділяється розвитку курортно-рекреаційного туризму. Так в «Державній стратегії регіонального розвитку» розвиток туристично-рекреаційного комплексу передбачено лише у кількох регіонах: АР Крим, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Одеська, Херсонська області та м. Севастополь.

В Україні є приклади великих проектів культурного туризму і місць історичної, культурної пам’яті, до яких виявляє своє зацікавлення держава, що розглядає їх як потужний засіб пропаганди, утвердження національної ідентичності та історичної справедливості. До таких проектів відноситься Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця», Культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький Арсенал», Національний заповідник «Хортиця», Державна національно-культурна програма «Золота підкова Черкащини».

В Україні не ведуться системні дослідження можливостей культурного туризму робити вклад у розвиток малих міст і сільських населених пунктів, не ведеться статистичний облік культурного туризму, можливостей залучення історико-культурних пам’яток у туристичну сітку країни. Культурна спадщина не рекламується достатньою мірою на внутрішньому і зовнішньому ринках, так з 437 українських музеїв тільки 97 мають власні сайти (23 – київські музеї, 74-регіональні музеї). Більшість сайтів музеїв мають лише українську та російську версії.

Сучасний туризм в Україні функціонує в умовах неналежної нормативно-правової, методичної, організаційної та інформаційної підтримки з боку держави. Вдалим прикладом місцевої ініціативи можна назвати створення за підтримки Проекту TACIS EC Ради з туризму Карпатського регіону, головне завдання якої полягає в популяризації Карпатського регіону як туристичного, в просуванні і маркетингу туризму п’яти областей (Івано-Франківська, Закарпатська, Львівська, Чернівецька, Тернопільська). Організація об’єднує також понад 130 закладів туристичної інфраструктури, в т.ч. закладів освіти та культури, готелів та пансіонатів, туристичних, транспортних та страхових компаній. Об’єднання ресурсів областей та окремих комерційних компаній регіону дозволило Раді за роки діяльності здійснити чимало заходів, метою яких було поширення позитивної інформації про туристичні особливості Карпатського краю, сприяння розвитку туристичної галузі регіону. Радою створений та постійно поновлюється інформаційний сайт www.tourism-carpathian.com.ua українською, польською та англійською мовами.

2.2. Діяльність музеїв у контексті розвитку культурного туризму

У сучасному світі заклади культури виступають вагомим підґрунтям туристичної інфраструктури, мають значний вплив на формування туристичної привабливості країни. Екскурсійні послуги, котрі надаються музеями, є невід’ємною складовою комерційного туристичного продукту та глобальної індустрії туризму, зокрема, культурного туризму.

На сьогоднішній день культурний туризм розглядається як різновид культурного відпочинку, подорож, що має на меті задоволення культурних потреб людини, прилучення до культурних цінностей і природи регіону,країни; один із способів використання вільного часу, який дозволяє поєднувати духовне збагачення особистості з відновленням фізичних сил та оздоровленням. Музей може бути об’єктом культурного туризму (самостійною метою, головним мотивом участі у подорожі або одним із елементів історико-культурних і природних складових туристичного маршруту), а також суб’єктом – ініціатором розробки та реалізації туристичних програм. Культурний туризм може виступати у якості чинника розвитку музею та його комунікаційних можливостей всередині країни і за кордоном [4].

Практичний досвід багатьох країн дає підстави стверджувати, що включення музейних колективів у туристичний бізнес сприяє розширенню культурного впливу музеїв, інтенсифікації потоку відвідувачів, вдосконаленню музейної структури, появі спеціалістів нових музейних професій, активізації налагодження партнерських стосунків музеїв з різними адміністративними та підприємницькими структурами. Оптимальна взаємодія між культурною спадщиною і культурним розвитком може бути досягнута саме завдяки діяльності музеїв, що здатні охороняти і зберігати культурну спадщину як таку, а також розвивати культурне взаєморозуміння та культурне різноманіття.