Кваліфікація злочинів

Вступ 
Людське суспільство, як і будь-яка інша складна система може функціонувати та розвиватися лише на основі певних правил, з - поміж яких обирається один з багатьох можливих варіантів поведінки того або іншого суб'єкта. Задля регулювання поведінки людей, об'єднань у суспільстві формуються певні правила поведінки, котрі орієнтуються на досягнення тієї чи іншої мети. Правила, що покликані регулювати життя суспільства, забезпечувати в ньому бажаний порядок і стабільність називаються соціальними нормами. Але невідворотно із встановленням правил поведінки виникають і такі поняття як злочин та злочинець.

Основою застосування кримінально-правових та кримінально-процесуальних норм - є класифікація злочинів, а виділення  окремих видів складів злочинів має важливе значення для пізнання окремих складів злочинів і встановлення їх суттєвих ознак, а в кінцевому  рахунку - для точної кваліфікації злочину.

          Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості — той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості — прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість. 
Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою. При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. 
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кримінального кодексу України підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. У цьому положенні закону міститься відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспільне небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України . Тому і говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину. 
Таким чином, тема, які присвячена ця робота є дуже актуальною і багатобічною, тому що саме від визначення складу злочину та його правильної кваліфікації й буде залежати, чи підлягає особа, яка скоїла злочин, кримінальній відповідальності і відповідно до якої статті Кримінального закону.

І. Загально-теоретичне поняття  кваліфікації злочинів

Кваліфікація злочину  є центральним питанням вирішення  будь-якої кримінальної справи. Відповіді  на питання, який саме злочин вчинено, хто його вчинив, винний він у  цьому чи невинний, якого заслуговує покарання, можна одержати тільки в  результаті правильної кваліфікації.

Термін "кваліфікація" походить від латинського qualis —  який, якої якості. У буквальному  перекладі кваліфікація означає  визначення якості, оцінка. Кваліфікація взагалі — віднесення певного  явища, речі за їхніми властивостями (якістю) до певного класу чи категорії. Правова  кваліфікація — це пошук, вибір і  застосування до певної події, випадку  конкретної правової норми[15; С. 284].

Кримінально-правова наука  розробила поняття кваліфікації злочинів після Другої світової війни. В 1947 році А.А. Герцензон визначив кваліфікацію як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Таке визначення поняття кваліфікації злочинів взагалі можна визнати правильним. Воно відображає основну сутність кваліфікації — встановлення відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу злочину, описаного в законі. Але воно правильне лише як загальне і орієнтовне. Головний недолік цього визначення в тому, що воно не вказує на ту кримінально-правову норму, яка є єдиною, що повинна бути застосована у цьому випадку саме до цього діяння. Кримінально-правова кваліфікація є застосування не будь-якої норми закону, а лише певної, конкретної. Кримінальна відповідальність за певний, конкретний злочин передбачається в кількох кримінально-правових нормах, іноді — у низці норм.

У подальшому найбільший внесок у розвиток теорії кваліфікації злочинів зробив академік В.М. Кудрявцев. Кваліфікація злочинів, на думку В.М. Кудрявцева, є встановлення та юридичне закріплення  точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом. На відміну від професора  А.А. Герцензона академік В.М. Кудрявцев  точніше визначає ту норму, яку необхідно  застосувати при кваліфікації злочину.

Так само як і В.М. Кудрявцев  визначають поняття кваліфікації злочинів професори А.Ф. Зелінський, Б.А. Куринов, і С.А. Тарарухін. Але й таке визначення цієї норми незадовільне, оскільки і воно неконкретне, неоднозначне, не виключає застосування неналежної норми, тобто не виключає помилки. Воно не враховує детальної конкретизації і диференціації кримінально-правових норм, що відображають прагнення законодавця до диференціації кримінальної відповідальності. Сучасна диференціація кримінально-правових норм настільки деталізована, що багато окремих, самостійних складів злочинів, передбачених законом, відрізняються один від одного лише однією ознакою. Так, наприклад, різні склади розкрадання державного чи колективного майна відрізняються лише однією ознакою — способом вчинення діяння — таємно, відкрито, із застосуванням обману та ін. Всі інші ознаки цих складів злочинів тотожні, однакові. Крім того, і в межах однієї статті містяться кілька окремих складів злочинів, які теж відрізняються лише однією ознакою — повторністю вчинення цього злочину чи вчиненням його за попереднім зговором групою осіб[7; С. 70].

Найбільш повним видається  визначення поняття кваліфікації, дане В. О. Навроцьким. На його думку, кваліфікація злочинів - це результат кримінально-правової оцінки діяння органами дізнання, попереднього розслідування (досудового слідства), прокуратури й суду, внаслідок  чого констатовано, що скоєне є злочином, визначено норму(и) кримінального  закону, яка (і) передбачає(ють) відповідальність за скоєне, і встановлено відповідність  між юридично значущими ознаками посягання й ознаками злочину, передбаченими  законом, та процесуально закріплено висновок про наявність такої відповідності.

Кваліфікація являє собою  певний розумово-логічний процес, що здійснюється за законами формальної логіки з використанням  таких прийомів і методів, як індукція й дедукція, аналіз і синтез, сходження  від абстрактного до конкретного.

Через кваліфікацію дається  правильна юридична й соціально-політична  характеристика вчиненого суспільно  небезпечного діяння.

Необхідною умовою правильної кваліфікації є точне й достовірне встановлення усіх фактичних обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння, а також глибоке знання чинного кримінального законодавства. Тобто, глибоке дослідження факту  вчиненого діяння має поєднуватися з глибоким знанням закону.

Процес реалізації кваліфікації проходить ряд етапів, на кожному  з яких здійснюється повний цикл пізнання, наслідки якого відображаються в  певних процесуальних документах: постановах слідчого та прокурора, ухвалах та вироках  суду.

Кваліфікація злочинів складається  з таких дій:

1) вибір норми, яка передбачає  відповідальність за скоєне. При  цьому робиться попередній висновок  про те, що посягання є саме  злочином, а не адміністративним  проступком, цивільним деліктом, дисциплінарним  проступком чи іншим правопорушенням.  Також висувається припущення  про те, яку з кримінально-правових  норм може бути застосовано  у даному разі, водночас констатують,  що скоєне не підпадає під  ознаки інших кримінально-правових  норм;

2) встановлення відповідності  між фактичними ознаками вчиненого  посягання і ознаками складу  злочину, передбаченими у кримінальному  законі. Для цього з усієї інформації  про злочин виділяють, по-перше,  інформацію, зібрану законним процесуальним  шляхом, а, по-друге, ту, що характеризує  ознаки юридично значущі, з  якими закон пов'язує наявність  певного злочину - фактична підстава  кваліфікації. Після цього, з кримінально-правової  норми, яка обрана для юридичної  оцінки вчиненого, виділяють ознаки, що характеризують вчинене посягання,  і за наявності кількох альтернативних  ознак обирають ті, які характерні  для посягання, що підлягає  кваліфікації - нормативна підстава  кваліфікації. У цьому процесі  використовується конструкція складу  злочину;

3) процесуальне закріплення  висновку про наявність або  відсутність відповідності між  фактичними ознаками вчиненого  посягання і ознаками складу  злочину, передбаченими кримінально-правовою  нормою - закріплення результатів  кваліфікації.

Закріплення (фіксування) результатів  кваліфікації в процесуальних документах включає щонайменше три дії: 1) виклад фактичних обставин справи; 2) складання  формули кваліфікації; 3) виклад формулювання обвинувачення.

Виклад фактичних обставин справи полягає у формулюванні фактичного складу діяння. Тобто, з усіх встановлених у справі фактичних даних обираються ті, які мають значення, враховуються при її вирішенні й виступають фактичною підставою застосування правової норми.

Формула кваліфікації - це вказівка на кримінально-правові норми Особливої, а в певних випадках - і Загальної  частини кримінального закону, якими  передбачено вчинене діяння, шляхом використання скорочених, умовних позначень. Вона становить собою сукупність цифрових та буквених позначень, які  вказують на статті (а також їх частини  і пункти) Загальної та Особливої  частин кримінального закону, за якими  кваліфікується діяння.

Формула кваліфікації залежно  від обставин справи може мати, наприклад, такий вигляд:

ч.3 ст.185 КК України - за умови  вчинення однією особою крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.

ч.4 ст.27 - ч.З ст. 185 КК України - за умови підбурювання до вчинення крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.

ч.1 ст.14 - ч.З ст.185 КК України - за умови готування до крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.

ч.2 СТ.15 - ч.З ст. 185 КК України - за умови закінченого замаху на вчинення крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.

ч.3 ст.185; п.9 ч.2 ст.115 КК України - за умови вчинення сукупності крадіжки, що поєднана з проникненням у житло  та умисного вбивства з метою приховати  інший злочин.

Формулювання обвинувачення  становить собою словесне посилання  на ті кримінально правові норми, які відображено у формулі  кваліфікації. Формулювання обвинувачення  дозволяє усунути певну неконкретність, яка може мати місце у формулі  кваліфікації (наприклад, пов'язана  із наявністю альтернативних основних чи кваліфікуючих ознак складу злочину).

Кваліфікація - це, насамперед, певний розумовий процес, що виражається  в послідовному встановленні точної відповідності усіх ознак конкретного  суспільно небезпечного діяння ознакам  складу злочину, закріпленого кримінальним законом[17; С.348].

При цьому встановлення складу злочину як підстави кримінальної відповідальності є головним завданням кваліфікації, а сам склад злочину виступає в якості юридичної підстави кваліфікації.

Кваліфікація - це не тільки встановлення фактичних даних про  подію злочину, а й відшукання логічного зв'язку між подією злочину  і конкретним складом злочину.

Кожен злочин має безліч ознак, але далеко не всі вони враховуються при кваліфікації: необхідно відібрати  лише ті юридично значущі об'єктивні  й суб'єктивні ознаки, що входять  до складу конкретно вчиненого діяння. І якщо їх сукупність відповідатиме  сукупності передбачених законом ознак, то це свідчить про наявність у  діях винної особи складу певного  злочину, а відсутність хоча б  однієї з необхідних ознак - про відсутність  у діях особи конкретного складу злочину.

Складно відмежувати злочини, які відрізняються один від одного лише однією ознакою. Такі відмежувальні  ознаки у різних складах злочинів належать до різних їх елементів. Це можуть бути ознаки об'єкта суб'єктивної сторони, суб'єкта злочину.

Найбільшу складність становить  кваліфікація діянь, які спрямовані на один і той самий безпосередній  об'єкт посягання і які утворюють  низку послідовних, пов'язаних між  собою дій. Так, зокрема, щодо працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку  або військовослужбовця при виконанні  ними обов'язків по охороні громадського порядку можуть бути вчинені образа, опір, погроза вбивством чи знищенням  майна або посягання на їхнє життя, наприклад: поєднана з грубим порушенням громадського порядку з хуліганських мотивів погроза вбивством, насильством  або знищенням чи пошкодженням майна  щодо судді, народного засідателя чи присяжного (а також їхніх близьких родичів) у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною зі здійсненням правосуддя, має кваліфікуватися за сукупністю злочинів, відповідальність за які  передбачено ч. 1 ст. 377 КК і відповідною  частиною ст. 296 КК.

Кваліфікація злочину  передбачає віднесення його до певного  виду злочинної поведінки — вбивство, викрадення, зловживання, тілесні ушкодження тощо. Віднесення злочину до певного  виду злочинів є його видовою кваліфікацією, яка визначається законодавчою назвою цього злочину. Без визначення назви  злочину, без його законодавчого  найменування не може бути повною, задовільною  кваліфікація, оскільки вона не буде загальнозрозумілою [10; С. 312].

Таким чином, враховуючи наведене, кваліфікацію злочинів можна визначити  як кримінально-правову оцінку вчиненого  діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найповніше описує його ознаки. Вказівка на те, що для правильної кваліфікації діяння необхідно вибрати і застосувати  лише одну, конкретну кримінально-правову  норму з кількох суміжних, подібних, яка найповніше описує ознаки вчиненого  діяння, має суттєве практичне  значення, оскільки змушує право-застосовників  шукати і застосовувати саме ту норму, яка є єдино правильною. Така конкретизація  застосовуваної кримінально-правової норми допомагає розв'язати багато питань кваліфікації злочинів при конкуренції  кримінально-правових норм, що підлягають застосуванню.

Разом з тим вказівка у  визначенні поняття кваліфікації на її юридичне закріплення є зайвою, оскільки воно (закріплення), по-перше, не властиве лише кваліфікації і, по-друге, його повністю охоплює поняття застосування кримінально-правової норми.

Кваліфікація злочинів полягає  у встановленні зв'язку між ознаками вчиненого діяння і ознаками, викладеними  у законі як ознаками певного складу злочину. Це зв'язок між окремим (вчинене  діяння) і загальним (кримінально-правова  норма). Сутність кваліфікації полягає  в правильному визначенні і встановленні цього зв'язку. У процесі кваліфікації злочину ознаки складу злочину, передбаченого  законом, порівнюються з ознаками діяння, вчиненого певною особою. При повній ідентичності цих ознак можна  зробити висновок про правильне застосування певної кримінально-правової норми, про правильну кваліфікацію діяння.

У літературі визнається, що основою кваліфікації є склад  злочину, тобто сутність встановлених кримінальним законом ознак окремого, певного виду діяння (вбивства, грабежу, зґвалтування, хуліганства тощо). Вчинене  певною особою конкретне діяння теж  має сукупність певних ознак. Органи, що застосовують кримінальний закон, аналізують, порівнюють ознаки вчиненого діяння з ознаками певного складу злочину. Якщо вони збігаються, робиться висновок про інкримінування певного складу (або складів) злочину за вину особі. Таким є процес кваліфікації злочину.

Але процес кваліфікації не є кваліфікацією. Кваліфікація злочину  являє собою застосування певної норми чи кількох норм кримінального  закону. Процес же кваліфікації ні в  чому іншому не проявляється і нічого іншого не становить. Тому немає підстав  поряд із кваліфікацією злочину  встановлювати чи визначати додатково  ще й процес кваліфікації.

Головним у кваліфікації злочину є завдання і результат  — встановити наявність складу злочину  у вчиненому діянні, тобто визначити  підставу кримінальної відповідальності. Але кваліфікація злочину не є  кримінальною відповідальністю і не є її підставою. Кримінально-правова  кваліфікація — це засіб реалізації кримінальної відповідальності. Кваліфікація злочину конкретизує кримінальну  відповідальність, встановлює її межі, визначає сутність. Кваліфікація злочину  є конкретною та єдиною формою реалізацї  кримінальної відповідальності.

П.А. Воробей правильно  відзначає, що кваліфікація злочину  та кримінально-правове ставлення  за вину співвідносяться між собою  як форма і зміст, де формою є кваліфікація, а ставлення за вину — її змістом. Співвідношення цих юридичних явищ повністю відповідає співвідношенню філософських категорій змісту і форми, в якому  форма є змістовною, а зміст  — формальним. Кримінально-правова  кваліфікація діяння є змістовною, а кримінально-правове ставлення  за вину — формальним. Формальність кваліфікації злочину випливає з формалізованості кримінально-правової норми. Саме тому кваліфікація злочину вимагає відповідної форми, без якої кваліфікація неможлива. Кожній кримінально-правовій кваліфікації притаманна відповідна форма. Форма кримінально-правової кваліфікації завжди чітка, певна і конкретна. Особливості кримінальної відповідальності вимагають, щоб діяння завжди було чітко і конкретно кваліфіковано[6; С. 649].

Конкретність кваліфікації діяння полягає у застосуванні конкретної кримінально-правової норми — частини  чи пункту певної статті кримінального  закону. Кваліфікація злочину має  вигляд посилання на конкретну кримінально-правову  норму. Конкретність кваліфікації діяння полягає також у тому, що кваліфікація не може бути загальною. Кримінальна  відповідальність не тільки особиста (персоніфікована), але вона завжди конкретна, чітко визначена. Найбільшою мірою кримінальна відповідальність конкретизується саме кваліфікацією  злочину, яка значною мірою визначає сутність, зміст і обсяг обвинувачення.

Отже, для правильної кваліфікації злочину необхідно вибрати і  застосувати ту норму, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння. В  цьому і полягає юридична сутність кваліфікації злочинів. Визначити з  багатьох подібних найнеобхіднішу норму  буває складно, що призводить до помилок. Щоб їх уникнути, Пленум Верховного Суду України змушений майже у  кожній постанові про практику застосування законодавства про відповідальність за окремі види злочинів вказувати  судам на необхідність посилити увагу  до кваліфікації злочинів.

РОЗДІЛ ІІ. Значення складу злочину для кваліфікації злочинів

Одним із найбільш важливих питань, що постає в межах механізму  кримінально-правового регулювання, є питання про те, який саме конкретний злочин (злочини) вчинила особа. Це питання  вирішується у процесі кваліфікації злочинів. У загальній формі кваліфікація злочинів може бути визначена як оцінка певної поведінки як конкретного  злочину (злочинів).

До поняття злочину  в КК вперше включено ознаки винності і суб'єкта злочину. Таким чином, наведене у ч.1 ст.11 КК поняття злочину  містить вказівку на п'ять обов'язкових  ознак злочину:

1) злочином є лише діяння (дія або бездіяльність);

2) це діяння має бути  вчинене суб'єктом злочину; 

3) воно має бути винним;

4) вказане діяння повинне  бути суспільно небезпечним; 

5) відповідне діяння повинно  бути передбачене чинним КК.

Останнє, крім того, має на увазі, що обов'язковою ознакою злочину  є також кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї із цих  ознак вказує на відсутність злочину[20; С. 793].

Коли говориться про поняття "склад злочину" , то мається  на увазі не будь-який злочин , а конкретно  скоєний: це - конкретна крадіжка, конкретне  згвалтування, конкретне вбивство та інше.

Для кваліфікації конкретно  скоєного злочину поняття "злочин" недостатньо, щоб діяння кваліфікувати  за певною статтею Особливої частини  Кримінального кодексу. Для такої  кваліфікації потрібно, крім наявності  загальних ознак ( суспільна небезпека, протиправність, винність та караність), тобто наявності загального складу злочину, дати детальний аналіз конкретного  складу злочину.

Таким чином, склад злочину  розкриває юридичний зміст злочину. Він дає змогу правильно кваліфікувати  конкретне діяння, скоєне конкретною особою, за конкретною статтею Особливої  частини Кримінального кодексу.

У диспозиціях статей Особливої  частини КК встановлюються юридичні ознаки, що у своїй сукупності характеризують певне суспільно небезпечне діяння як злочинне і каране. Це означає, що диспозиція статті містить опис конкретного  складу злочину. Наприклад, склад крадіжки визначений як таємне викрадення чужого майна (ст. 185). Проте диспозиції статей Особливої частини КК не вичерпують усіх ознак складу злочину. Деякі  з них передбачені Загальною  частиною КК, оскільки вони відносяться  до всіх або більшості складів, закріплених  у частині Особливій. Наприклад, у статтях Особливої частини  нічого не сказано про такі ознаки складу злочину, як вік і осудність. Але про ці ознаки для всіх складів  йдеться в статтях 19 і 22. У статті 15 дається характеристика замаху, а  в статтях 26 і 27 — співучасті. Отже, склад кожного злочину становлять ознаки, описані як в Особливій, так  і в Загальній частині, що ще раз  свідчить про нерозривну єдність  останніх.

Застосування відповідних  статей КК відбувається на основі з'ясовування ознак окремих складів злочинів.

Перш за все, склад злочину  є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності. Кримінальній відповідальності підлягає лише особа, у суспільно небезпечному діянні якої є ознаки складу злочину, передбачені кримінальним законом (ч. 1 ст. 2). Ці ознаки необхідні для  кримінальної відповідальності, при  відсутності яких вона виключається. Водночас встановлення цих ознак  вичерпує склад, тобто вони достатні для кримінальної відповідальності [11; С.294].

Ознаки складу злочину  виконують й іншу роль: вони відмежовують злочин від діянь, які не є злочинними, або один склад злочину — від  іншого (розмежувальна функція складу злочину).

Розмежування складів  окремих злочинів можна пояснити на такому прикладі. Якщо винний таємно вилучив гроші з квартири потерпілого, то його дії будуть кваліфіковані  як самоправство за ст. 356 КК, якщо він  вважав, що має на них дійсне або  вигадане право (зокрема, що вилучає  ці гроші в рахунок боргу, який йому, незважаючи на нагадування, не віддавав потерпілий). Якщо таким самоправством  не було заподіяно значної шкоди  потерпілому, то це випадок цивільно-правового  делікту. Якщо ж за такого вилучення  винний розумів, що не має на це майно (гроші) жодних прав, що воно є чужим, вчинене підпадає під ознаки крадіжки і кваліфікується за ст. 185.

Також склад злочину виступає як базове поняття при визначенні предмета доказу, впливає на межі дослідження  у кожній кримінальній справі. Сам  опис ознак складу злочину в законі має вирішальне значення. Чим більше ознак введено законом до складу злочину, зазначеного у диспозиції, тим більше коло фактичних обставин слід встановити у справі, тим ширші  межі дослідження. І, навпаки, якщо склад  описаний у законі вужче, «економніше», це, безумовно, звужує межі. Нечіткість ознак складу злочину, введення так  званих «каучукових» (розпливчастих) диспозицій робить межі дослідження кримінальної справи досить невизначеними. Тому точний опис ознак складу злочину в законі — важлива умова ефективності самої процесуальної діяльності. Зазвичай, встановленням складу злочину  не обмежуються межі дослідження  у кримінальній справі, вони набагато ширші, але ознаки складу мають тут  вирішальне значення.

Склад злочину являє собою  законодавчу модель кваліфікації злочину. Кваліфікуючи злочин, встановлюється відповідність вчиненого особою суспільно небезпечного діяння складу, описаному в законі. У цьому  виявляється сутність кваліфікації. В ній дається не тільки юридична, а й соціально-моральна оцінка вчиненого  особою діяння. В зв'язку з цим  правильна кваліфікація злочинів має  велике значення для зміцнення законності, охорони правопорядку, забезпечення прав і законних інтересів громадян. Тому вчинений злочин має бути кваліфікований відповідно до закону, що передбачає кримінальну відповідальність за це діяння, і будь-які відступи від цієї вимоги неприпустимі.

Неправильна кваліфікація призводить до невірної правової і соціально-моральної  оцінки діяння, визначаючи тим самим  і неправильне уявлення про характер і ступінь його суспільної небезпеки. У цьому плані цілком неприпустима кваліфікація діяння, що не містить  ознак складу злочину, як злочинного. Така кваліфікація може призвести до засудження особи, яка взагалі не вчинювала злочин. Не менш шкідливі також і випадки протилежного характеру, якщо в діях, що є злочинними, не встановлено ознак складу злочину.

Найпоширенішими є помилки, коли злочинному діянню дається невідповідна кваліфікація. Наприклад, якщо діяння, що є розбоєм, кваліфікується як грабіж, умисне вбивство — як вчинене з  необережності, а крадіжка — як шахрайство.

У таких випадках діянню дається не лише неправильна юридична кваліфікація, а й неправильна  соціально-моральна оцінка. Якщо, наприклад, хуліганство замість ч. 4 ст. 296 кваліфіковано  за ч. 1 ст. 129, тобто як погроза вчинити  вбивство, то тут не лише неправильно  застосовано кримінальний закон, а  й тяжкий злочин розцінений як злочин невеликої тяжкості. Адже хуліганство  карається позбавленням волі на строк  від трьох до семи років, а погроза  вчинити вбивство — арештом на строк до шести місяців або  обмеженням волі на строк до двох років. Кваліфікація ж за ст. 129 може призвести  навіть до звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до положень розділу IX Загальної частини КК.

Якщо навіть помилка у  кваліфікації не призводить до неправильного  призначення покарання, вона і тоді спричиняє негативні наслідки. Так, за зловживання службовим становищем (ч. 1 ст. 364) і за привласнення, розтрату майна, вчинені службовою особою (ч. 2 ст. 191), може бути призначене покарання  — п'ять років позбавлення  волі. Проте у такому випадку самому підсудному не байдуже, чи засуджений він лише за службовий злочин, чи за привласнення чужого майна.

Кваліфікація злочину  передбачає повне і всебічне встановлення тих фактичних обставин справи, що відповідають ознакам складу злочину, зазначеним у законі. Якщо такі фактичні обставини не з'ясовано, не можна  дати точну кваліфікацію злочину, що відповідала б об'єктивній істині [9; С. 113].

Крім виявлення у справі певних фактичних обставин, необхідно  знайти і точно усвідомити ознаки цього складу злочину відповідно до норми КК, потім встановити відповідність  вчиненого особою діяння ознакам  складу, описаного в законі. Кваліфікація злочину і є об'єднуючою ланкою між фактично вчиненим особою суспільно-небезпечним  діянням і тим складом злочину, якому це діяння відповідає.

Звідси випливає важлива  вимога: кваліфікація передбачає точний юридичний аналіз елементів складу злочину: об'єкта, об'єктивної і суб'єктивної сторін, суб'єкта злочину. Причому правильне  встановлення елементів складу та їх ознак є необхідною передумовою  правильної кваліфікації вчиненого. У  відносно простих випадках, за чіткого  знання закону досвідчений юрист  вже при вивченні кримінальної справи може одразу зробити висновок щодо кваліфікації злочину, не вдаючись навіть до детального зіставлення виявлених  обставин з нормою закону. Це кваліфікація на основі так званого симультанного (миттєвого) упізнання досліджуваних  матеріалів. Але, як свідчить практика, кваліфікація на підставі такого упізнання  містить серйозну небезпеку помилки, тому що виключає з'ясовування всіх необхідних ознак складу, їх зіставлення з  фактичними обставинами справи.

Отже, необхідний відповідний  аналіз, і, тим самим, встановлення всіх елементів складу злочину. Так, важливе  значення має визначення тих суспільних відносин, яким це діяння заподіює безпосередню шкоду. Констатація цих відносин означає і виявлення об'єкта цього  злочину. У тих злочинах, що мають свій предмет, його з'ясування дає можливість правильно усвідомити й об'єкт злочину. В КК є деякі статті, що передбачають відповідальність за розголошення різного роду таємниць (лікарської таємниці, таємниці голосування, таємниці приватного життя, комерційної таємниці, державної таємниці та ін.). Таємниця — це відомості, які містять інформацію, що не підлягає розголошуванню і може бути відомою лише певному колу осіб. Передбачена як предмет конкретних злочинів, вона прямо вказує на об'єкт злочину, тим самим визначаючи його кваліфікацію. Так, якщо розголошено комерційну таємницю, це свідчить, що об'єктом цього злочину є господарська діяльність, тобто відносини у сфері підприємництва, і такі дії підпадають під ознаки ст. 232. Якщо ж розголошено Інформацію, що становить державну таємницю, вчинене посягає на відносини у сфері обороноздатності держави і кваліфікується за ст. 328. Нарешті, якщо розголошено таємницю слідства, то об'єктом злочину виступають відносини у сфері правосуддя, і таке діяння охоплюється ознаками ст. 387.