Молодежные субкультуры как социальный феномен

     Вступ.

     Вивчення  субкультур, в тому числі і молодіжних-відносно нове направлення в соціології. Самі молодіжні субкультури як такі виникли в середині XX століття. А їх широке розповсюдження пов'язане з появою постмодернізму і його поступово зростаючим впливом, яке досягло свого апогею в кінці XX століття.

     Науковий інтерес до молодіжних субкультур в Україні сформувався тільки в 60-х роках того ж століття. Крім того, слід врахувати, що до кінця 80-х років у вітчизняній науці панувало відношення до субкультури як до соціальної аномалії, яку треба вивчати лише для того, щоб знайти спосіб її виправити. Але навіть після того, як відношення до субкультури змінилося на краще, дослідження в цій області залишалися досить розрізненими, і багато явищ випадали з поля наукового зору. Також не слід забувати, що молодіжні субкультури - явище вельми динамічне, і більшість досліджень швидко застарівають і втрачають свою актуальність.

     Ціль- розглянути молодіжні субкультури  як соціокультурний феномен.

     Задачі:

     1. Дати визначення поняттю «культура»  в соціології.

     2. Визначити функції культури.

     3. Дати визначення видам культури.

     4. Виявити як соціалізація пов’язана  з культурою.

     5. Визначити молодь як соціокультурний  феномен.

     6. Визначити що таке субкультура  загалом.

     7. Дати визначенням видам молодіжних  субкультур.

     8. Розглянути молодіжні субкультури  в Україні.

     Обьект -  культура молоді.

     Предмет -  соціальний аспект проявів молодіжних субкультур в наш час.

     Джерела. При написанні своеї роботи я  використовую таку літературу як . Хьел Л. и Зинлер Д. Теория льчности., Кон И.С. Психология ранней юности., Зиммель Г. Конфликт современной культуры, Ритцер Дж. Современные социологические теории. Також я звертаюся до деяких інтернет ресурсів та статей в журналах,газетах,книгах тощо. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ I. Теоретико-методологічні засади вивчення культури.  
1.1.Візначення поняття культури в соціології.

     Істотна особливість людини полягає в  тому, що оточення, в якому він  існує, створено їм самим. Дійсно, життєвий досвід людей дає підстави припускати, що вони створюють навколо себе не тільки матеріальний світ, до якого  входять будівлі, знаряддя праці, мости, канали, обробили земля, а й світ людських взаємин, що включає в себе систему соціальної поведінки, набір  правил і процедур для задоволення  основних потреб. Цей світ взаємин нескінченно різноманітний. Мешканець міста і житель села, представники населення, скажімо, Грузії, України, Росії, кожна відособлена соціальна група - усі живуть у світі своїх правил, норм, звичаїв та традицій, що виражаються в особливому мовою, манері поведінки, релігії, системі естетичних поглядів, соціальних інститутах. Більш того, в силу індивідуального сприйняття навколишнього середовища кожна особистість по-своєму розуміє соціальні відносини, створюючи унікальний особистісний зразок прояву загальних правил, звичаїв і традицій. Індивідуальні та загальні зразки взаємин, а також відповідні їм специфічні матеріальні і духовні продукти життєдіяльності людей складають сферу людської культури. [34 ]

     Одним з перших дослідників, який спожив поняття "культура" у більш широкому сенсі, був німецький правознавець XII в. Самуель Пуфендорф (1632-1694). На його думку, культура являє собою сукупність того, що створено діяльністю суспільної людини і існує завдяки людині і суспільному житті.1стр.

     Однак, незважаючи на це раннє згадка, аж до XVII ст. термін "культура" означав  протилежність природного стану, тобто  природі. У його зміст відбувався поступовий перехід від "обробітку  чогось" до "обробітку" взагалі, від "виховання розуму" до "виховання" у більш широкому сенсі.  
Значну увагу проблемі культури приділяв ідеолог німецького Просвітництва XVIII ст. І.Г. Гердер. Він звертав увагу на "гуманний дух" культури. Вона, на його думку, означає благородство і мудрість, справедливість і повагу до гідності кожного народу, згуртовує людей, використовуючи для цього закони та виховання, традиції та символи.

     Видатний  німецький філософ І. Кант культурою  називав тільки те, що служить благу  людини. Тому все створене людиною  можна віднести до культури. Мета культури, по Канту, полягає в розвитку природних  задатків і особливостей людини, в  передачі від покоління до покоління  знань і досвіду, у завоюванні свободи від природних сил, в  моральному вдосконаленні людини, у  подоланні в ньому "грубості і  тваринності".

     В даний час існує близько 300 варіантів  визначення культури. Така різноманітність, безумовно, свідчить про те, що культура в житті людства займає особливе місце. Вона є показником матеріальної і духовної зрілості суспільства. В  ній втілено здатності суспільства  в кожний конкретний історичний період забезпечувати функціонування суспільного  життя. Ці здібності характеризуються рівнем досягнутих знань, якістю і різноманітністю  створених знарядь праці і  засобів життя, умінням практично  їх застосовувати і використовувати  в творчих цілях, ступенем оволодіння стихійними силами природи, вдосконалення  соціального життя в інтересах  суспільства.

     Культура - (лат. cultura - обробіток, виховання, освіта) - система історично розвиваються надбіологіческіх програм людської діяльності, поведінки та спілкування, які виступають умовою відтворення і зміни соціального життя у всіх її основних проявах. Програми діяльності, поведінки та спілкування, складові корпус культури, представлені різноманіттям різних форм: знань, навичок, норм та ідеалів, взірців діяльності та поведінки, ідей і гіпотез, вірувань, соціальних цілей та ціннісних орієнтацій і т.д. У своїй сукупності та динаміці вони утворюють і накопичують історично накопичений досвід. Культура зберігає, транслює (передає від покоління до покоління) і генерує програми діяльності, поведінки та спілкування людей. У житті суспільства вони грають приблизно ту ж саму роль, що спадкова інформація (ДНК, РНК) в клітині або складному організмі; вони забезпечують відтворення різноманіття форм соціального життя, видів діяльності характерних для певного типу суспільства, притаманній йому предметного середовища (другої природи), його соціальних зв'язків і типів особистостей - усього що становить реальну тканину соціального життя на певному етапі її історичного розвитку. 
Поняття культура розвивалося історично. Воно спочатку позначало процеси освоєння людиною природи (обробіток землі, продукти ремесел), а також виховання і навчання. В якості терміна стало широко використовуватися в європейській філософії і історичній науці починаючи з другої половини 18 століття. Культура починає розглядатися як особливий аспект життя суспільства, пов'язаний зі способом здійснення людської діяльності і характеризує відміну людського буття від тварини існування.

     Вивчаючи  суспільство, соціолог так чи інакше вивчає культуру, навіть якщо він спеціально не обумовлює цього факту. Форми соціального життя людей, як відомо, не задані генетично. Люди створюють їх у процесі взаємодії. Але культура, в гранично широкому розумінні цього терміну, - це і є реальність, яка виникла в результаті людської діяльності. [37:с.478]

     Згідно  з ідеями Карла Маркса (1818-1883), предметність людської діяльності, «сплавляючи» воєдино  «матеріальне» і «ідеальне», утворить особливу структуру, по суті що є носієм культури. Сутність людини та культури Маркс бачить у їх соціальності: «Індивід є суспільна істота. Сукупність виробничих відносин між людьми складає економічну структуру суспільства, базис, на якому підноситься політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а їх суспільне буття визначає їх свідомість ».[22]

     На  початку ХХ століття проблема культури привертала, головним чином, німецьких  соціологів. Саме вчені, що належать до німецької інтелектуальної традиції - М. Вебер, Г. Зіммель, К. Манхейм, - звернули увагу на необхідність соціологічного аналізу культури. Німецька соціологія переживала період становлення, і нерідко плідні соціологічні ідеї народжувалися "на стику" знання соціологічного та філософського, соціологічного та історичного. Баденська школа неокантіанства з її розрізненням "наука про природу" і "наука про дух", філософія життя, історіософські концепції надавали безпосередній вплив на соціологію в цілому та соціологічний аналіз культури, зокрема. Слід відзначити і вплив ідей К. Маркса. І М. Вебер, і Г. Зіммель, і К. Манхейм зазнали певний віз дію Маркса, хоча жодного з цих учених не можна назвати його послідовником.

     Георг Зіммель (1858-1918) - німецький філософ  і соціолог, який зробив великий  внесок у розвиток соціологічної  думки. 
Зіммель вважається одним із класиків соціології, поряд з Е. Дюркгеймом, М. Вебером та К. Марксом.

     Г. Зіммеля можна вважати основоположником мікросоціології, так як він приділяв багато уваги вивченню міжособистісної  взаємодії, взаємодії людей у  групах.

     Зіммеля цікавив досить широке коло питань: від специфікосучасного суспільства до проблем міського способу життя, господарства та соціології релігії. Для нього повною мірою характерна енциклопедичність знань та інтересів, властива всім соціологам-класиків. Проблематики культури також присвячено чимало його робіт, причому культуру Г. Зіммель вивчає і як соціолог, і як філософ. Сутність культури він розглядає, виходячи з основних ідей своєї філософії.

     У Зіммеля важко знайти чітке визначення культури. Тим не менш ясно, що сутність цього феномену він пов'язує з  поняттям "життя", центрального для  його філософії, що означає стихійне, творчий початок, що прагне до породження нових форм і виходу за межі вже створеного і "оформити". Культура, по Зиммелем, - це особлива форма життя, пов'язана з діяльністю людини, творчим розумом, духовністю і прагненням до 
ідеалам. Ключовими характеристиками культури є динамізм і закладена в ній внутрішня суперечливість між принципами форми і творчості. Цікаво відзначити, що концепція культурної динаміки, запропонована Зіммель, знаходиться під деяким впливом історікоекономіческіх ідей К. Маркса. Надамо слово самому Зиммелем. [13: С.495-496]

     «Життя рухається від смерті до буття і від буття до смерті. Такий характер історичного культурного процесу вперше був зафіксований на матеріалі спостережень над історією світового господарства. Було відзначено, що економічні сили кожної епохи створюють форми виробництва, їм відповідні. Рабовласництво і цехової порядок, кріпацтво та вільний продаж найманої праці і будь-які інші форми трудової організації в історичний момент свого утворення були адекватним виразом того, до чого дана епоха прагнула і що для неї було досяжне. Однак у вузьких рамках, що діяли норм і обмежень виростали нові економічні сили, які, не вміщено в поставлені межі, скидали з себе зростаючий гніт засіившіх форм, прагнучи замінити їх іншим способом виробництва, більш відповідним характером цих нових економічних сил.

     Культура  як породження стихії життя створює  форми і сама їх руйнує у своєму нескінченному прагненні до росту  і мінливості. Процеси, описані Марксом  у економіці, ще більш чітко проявляються в духовній сфері. 
Розглядаючи сучасну культуру, Зіммель відзначає, що це - культура "зріла", що має довгу історію і містить в собі достаток культурних форм. Для "зрілих", "високих" культур характерний розрив між "об'єктивним" і "суб'єктивним" аспектами культури. Об'єктивний аспект культури - це все багатство і різноманітність культурних форм, якими "володіє" суспільство. Об'єктивна культура як би протистоїть індивіду як зовнішньої для нього реальності. Суб'єктивний аспект культури - це та частина культури, яку освоює індивід. І, природно, чим багатша об'єктивна культура, тим важче людині освоїти все культурне зміст.

     Розрив  між об'єктивним і суб'єктивним аспектами  культури проявляється у розриві  між "цілями" і "засобами". Зіммель пише: 
Величезний, інтенсивний і екстенсивний зростання нашої техніки, яка не мережа тільки техніка у матеріальній області, втягує нас в мережу коштів і коштів цих коштів, яка все більше віддаляє нас від наших справжніх кінцевих цілей. У цьому полягає величезна внутрішня небезпека усіх високорозвинених культур, в яких вся сфера життя покрита максимумом надбудованих один над одним коштів. Піднесення низки таких коштів до кінцевих цілей начебто робить це положення психологічно що виносяться, але в действіельності надає йому ще більшої безглуздість. >>[13:с.490]

     Зіммель вважає, що в складній, зрілої культури між індивідом і його цілями (закодованими в культурі) формується все більш  розростається система культурних "засобів". У результаті виникає, з одного боку, відчуження індивіда від цілей, а з іншого - тенденція перетворювати "засоби" в "мету". Так з'являється "мистецтво для мистецтва", "знання заради знання" і т.д.

     Неузгодженість "цілей" і "коштів", зазначене  Зіммель, вельми нагадує більш пізню  концепцію аномії Р. Мертона. Зіммель  відзначає певне протиріччя між  індивідом і культурою, що виникає  в результаті їх неспівмірності. Створені людиною культурні форми знаходять  власну логіку розвитку, яка "вислизає" від індивіда, незрозуміла йому. Звідси - відчуження індивіда від культури.

     У зміст і темп розвитку промисловості  або науки, мистецтва і організацій  втягуються суб'єкти, байдужі або  знаходяться в протиріччі до вимог, які вони повинні були б ставити, заради свого власного вдосконалення, тобто культури. Об'єкти, які несутся культурним життям і несучі її, слідують, ніж вони утонченнее і в своєму роді досконаліше, тим більше іманентної логікою, яка аж ніяк не завжди відповідає розвитку суб'єктів. Нам протистоять незліченні об'єктивації духу, 
твори мистецтва і соціальні норми, інститути та пізнання, подібно керованим за власними законами царствам, яка домагається на те, щоб стати змістом і нормою нашого індивідуального існування, яке по суті, не знає, що з ними робити, і часто сприймає їх як тягар і протистоять йому сили. [13:с.490]

     Для сучасної культури характерні не тільки описані вище тенденції, які властиві не тільки їй, але і всім зрілим культурам. Специфіка сучасної культури полягає в тому, що вона прагне зруйнувати принцип форми взагалі, а не тільки склалися формою або культурні об'єктивації. А це означає боротьбу проти культури як такої. 
Боротьба проти принципу форми проявляється, зокрема, у прагненні до відстоювання принципу оригінальності, унікальності - особливо в художній творчості. Художник бореться за право вільного самовираження, заперечує обмежуючий вплив будь-яких усталених норм, смаків, уявлень про прекрасне. Свобода творчості стає самоцінністю.

     В області мислення, зокрема, філософського  мислення, заперечення принципу форми  виражається у фундаментальному сумніві в абсолютності істини. Істина розуміється як щось відносне, залежне, зокрема, від інтерпретації, від соціального контексту. Ці зафіксовані Зіммель на початку ХХ століття тенденції набули ще більш виразний характер у другій половині століття, і були озвучені постмодерністами. Те, що ми живемо у відносному світі, сьогодні є загальним місцем. Але Зіммель (як і ряд інших мислителів) відзначив релятівізіруючу тенденцію в культурі тоді, коли світ здавався ще цілком стійким.

     У чому причина ворожості сучасної культури принципу форми в будь-яких його проявах? З точки зору Зіммеля, причина цього - у відсутності загальної організуючою культурне життя ідеї. Адже будь-яка стійка культурна форма спирається на якесь безумовно визнане уяву про реальність, яке і виражає. Але сучасна культура позбавлена такої організуючої ідеї.

     «Протягом останніх десятиліть ми живемо вже поза всяким об'єднанням будь-якою ідеєю, навіть більше того, - поза всяким панування ідеї на противагу середньовіччя, яке мало свою церковно-християнську ідею, і Відродженню, що бачили в завоюванні земної природи цінність, яка не потребує ніякого визнання з боку трансцендентних сил, чи епохи Просвітництва XVIII століття, що жила ідеєю загального людського щастя. Своєрідна риса нашого часу по відношенню до окремих областей нашої культури полягає в тому, що життя з своеї чистої безпосередності прагне втілити себе в явищах і виявляє внаслідок їх недосконалості основний мотив, боротьбу проти всякої форми. Таким чином, відсутня не тільки матеріал для органічної ідеї культури, але навіть самі явища, які їй належало б охопить, занадто різноманітні, відмінні, щоб допустити можливість такого їх ідейного об'єднання.» [13: с.499-500]

     Зіммель приділяв багато уваги і вивченню більш приватних аспектів культурного  життя сучасного йому суспільства. Великий інтерес представляє, наприклад, його аналіз "жіночої культури", особливо в контексті постійно зростаючої популярності сьогодні гендерних досліджень. 
Зіммель був свідком зростаючої боротьби жінок за рівноправність і не міг ігнорувати таку значиму подію. Розділяючи переконання свого часу про наявність особливих "жіночих" і "чоловічих" якостей, він не сумнівався, тим не менш, в тому, що жінки, в принципі, здатні виконувати в суспільстві ті функції, які вважаються чоловічими. Але його цікавило інше - чи зможуть жінки створити щось своє?

     Зіммель справедливо зазначав, що "об'єктивна  культура" західних (іне тільки західних) товариств - це чоловіча культура; культура, створена чоловіками і особливим - специфічно чоловічим - ставленням до світу. Жінки, домагаючись рівноправності, змушені  уподібнюватися чоловікам. Але який у цьому сенс? Зіммель з обережністю  говорить про потенційну можливість створення саме жіночої об'єктивної культури, створення нових культурних форм, що виростають із специфічно жіночих  якостей і характеристик. Слід зазначити, що це завдання жінками до сих пір  не вирішена. І залишається відкритим  питання: чи можливо це?

     Підводячи підсумок короткому огляду ідей Зіммеля, слід зазначити, у чому полягало його вплив на подальший розвиток соціологічної  думки. Це вплив був значним, хоча і не завжди чітко усвідомлювався. Аналізуючи спадщину Зіммеля, Юрген Габермас писав про світоглядному значенні його творчості наступне: Вплив Зіммеля викликалося не тільки легко сприймаються формулами, як, наприклад, відставання особистої культури у порівнянні із зростанням культури речей. Вплив надавало і його феноменологічно точний опис сучасного стилю життя: "Процес об'єктивації змістів культури, який створює між суб'єктом і його творіннями все зростаючу чужість, проникає, врешті-решт, у внутрішнє переживання в повсякденному житті". У формах спілкування, що склалися у великих містах, Зіммель виявляє, як і в природі, структурно подібні до рекламою або з подружніми відносинами зрушення. У тій мірі, в якій відносини соціального життя уречевлюють, суб'єктивізм звільняє душевні енергії. При такій фрагментізірованной, безформною внутрішнього життя суб'єктів культурні і соціальні об'єкти перетворюються на відчужені і одночасно автономні сили. [7: с.545.] 
Таким чином, Георг Зіммель дуже точно описав світочуття з часової епохи і передумови, що сприяють формуванню цього мірочувствія. Слід зазначити, що виділені Зіммелем тенденції розвитку об'єктивної та суб'єктивної культури наприкінці ХХ століття тільки поглибилися.

     Для Макса Вебера (1863-1920), класика емпіричної соціології, основними поняттями  при дослідженні культури були «розуміння»  і «цінності»: «Поняття культури є  ціннісне поняття. Емпірична реальність є для нас культурної тому, що ми співвідносимо її з ціннісними ідеями (і в тій мірі, в якій ми це робимо); культура охоплює ті і  тільки ті компоненти дійсності, які  в силу віднесення до цінності стають значущими для нас ».

     Раціоналізм, згідно Вебером, піддає «незборимої  примусу кожної окремої людини, формуючи її життєвий стиль, причому не тільки тих людей, які безпосередньо  пов'язані з ним своєю діяльністю, а взагалі всіх потрапляючих у цей механізм з моменту народження». Раціоналізація життя в сучасному суспільстві проявляється у поширенні наукового знання, що базується на експерименті і розробленої методології, математичних розрахунках; в відтискування релігії і, ширше, усього «ірраціонального», «таємничого» на периферію культурного життя; у формуванні сучасного раціонального капіталістичного господарства; розповсюдженні бюрократичної системи; появі раціонально-легального типу політичного панування, заснованого на системі безособових правил. Що стосується поведінки окремої людини, то і вона стає все більш раціональним. 
Якщо називати науками про культуру ті дисципліни, які розглядають події людського життя під кутом зору їх культурного значення, то соціальна наука в нашому розумінні належить до цієї категорії [4c.557.]

     Необхідно назвати і брата Макса Вебера - Альфреда Вебера (1868-1958), який запропонував свій варіант соціології культури, яка, в його розумінні, повинна стати  наукою про людської історії.

     А. Вебер розрізняв "культуру" і "цивілізацію". Проте в його концепції культура і цивілізації - не послідовні стадії розвитку, а різні аспекти суспільного буття. Культура співвідноситься з "духовністю" - релігією, філософією, мораллю, мистецтвом. Цивілізація - аспект науково-технічний. Вебер виділяє також третій аспект суспільного життя - власне соціальний. 
А. Вебер виділив три якщо не рівноцінних, то рівнозначних "моменту" (або аспекту, або вимірювання) тотального історичного процесу: культурний, цивілізаційний, і власне соціальний, кожному з яких відводиться особлива роль у загальному процесі. Культура виконує в ньому змістотворних роль (або функцію). Цивілізація забезпечує спадкоємність і поступальність історичного процесу, здійснювану безперервним розвитком техніки і науки, що йде в неї своїми коренями. Нарешті, соціальний аспект історії являє собою її тілесну фактуру, - той самий матеріал, з якого вона "вибудовується" у процесах життєдіяльності людей, що приводять її в рух, частіше за все не уявляючи, куди тече цей соціально-історичний потік і яке місце в ньому займають вони в кожне данну "мить" його течії. Однак у цій якості тілесної субстанції історії соціальність виконує об'єднуючу роль, зводячи разом "унікалізірующую" тенденцію культури, вічно спрямованої вгору в невимовною сферу трансцендентного, який є себе в неповторних творіннях людського генія, і цивілізації, що переслідує приземлено-практичні цілі раціонального пристрою емпіричного існування людей. Звідси та особливе місце, яке відводиться соціології культури. [11]

     Соціологія  культури, в інтерпретації А. Вебера, повинна сприяти осягнення логіки історії. Очевидно, що таке тлумачення соціології культури не відповідає прийнятим  сьогодні уявленням. Згідно зі-тимчасовим стандартам, проект А. Вебера слід розглядати, скоріше, як філософію історії. 
Середина ХХ століття ознаменувалася широким розповсюдженням структурного функціоналізму, розробленого класиком американської та світової соціології Толкоттом Парсонсом (1902-1979). Робота Т. Парсонса "Структура соціального дії" вийшла в світ у кінці 30-х років. На кілька десятиліть структурний функціоналізм став панівною соціологічної теорією. Помітний вплив він зберігає і сьогодні, незважаючи на критику і поширення інших підходів до аналізу суспільства.

     У рамках "теорії соціальної дії", створеної  Парсонсом, культурі відводилася важлива  роль. Сам Парсонс розглядав себе як "культурного детермініста": саме культурні фактори, з його точки зору, грали головну роль і в підтриманні соціального порядку, і в процесі соціальної зміни. У контексті структурного функціоналізму, культура розглядається як особлива підсистема в рамках системи соціальної дії.

     Парсонс розумів культуру як головну силу, що зв'язує різні елементи

соціального світу, або, в його термінології, системи  дії. Культура служить посередником при взаємодії агентів та об'єднує  особистість з соціальними системами. Культура володіє особливою здатністю  ставати, принаймні, частково, елементом  інших систем. Таким чином, у соціальній системі культура втілена в нормах і цінностях, а в системі особистості вона засвоюється агентом. Але система культури не просто частина інших систем; вона також існує окремо у формі соціального запасу знань, символів і понять. Ці аспекти системи культури доступні соціальної та особистісної системі, але не стають їх частиною.

     Парсонс визначав систему культури з точки  зору відносин між нею та іншими системами дії. Таким чином, культура розуміється як структурована, упорядкована система символів, що служить орієнтирами для агентів. З-за свого багато в чому символічного і суб'єктивного характеру легко передається від однієї системи до іншої. [27:С.126]

     Однак символічний характер культури також  надає їй і інша властивість - здатність  контролювати інші системи дії. Це одна з причин, чому Парсонс став себе вважати культурним детерміністом. 
Розуміння культури, запропоноване Парсонсом, є широко поширеним і сьогодні, після багатостороннього та багаторічної критики структурного функціоналізму. Фактично, більшість підручників соціології виходять саме з цього розуміння культури, що передбачає і певну автономію, і, в той же час,

взаємодію культури та соціальної структури, культури та особистості.

       До сучасних вітчизняних мислителів  які займаються проблемами культури  можна віднести Анатолія Ручку.За його словами « У певному (соціологічному) розумінні культуру можна подати як універсум загальних для данної спільноти значень,цінностей, символів, смислів, що поділяются на дві основні категорії. Одну з них складають цінністно-нормативні компоненти( цінності,правила,принципи,стилі тощо.) ішу- когнітивні компоненти (переконання вірування, доктрини, дискурси тощо).  Внаслідок радикальних суспільних змін означений універсам може підлягати деформації. У цьому разі настае де символізація попередніх символів, на передній план висуваються нові символи. Девальвуются також старі символи, у гру вступають нові. Загалом відбувается відкидання раніше існуючих переконань,гасел,цілей,ідеалів,ідолів,способів дії. Але все це супроводжуется культурною травмою для багатьох людей. Особливо відчутною культурна травма стеє під час зіткнення новіх способів життя з минулою,старою культурою.»(28:с.15)

1.2. Функції та  види культури.

     Культура  як форма діяльності в кінцевому  підсумку призначена для збереження і розвитку свого власного змісту, тобто людини. Призначення культури, її роль, яку вона відіграє в людському житті, виражені в її функціях.

     Функції культури - це сукупність ролей, які виконує культура по відношенню до спільноти людей, що породжуючих і використовуютчих(практикуючих) її в своїх інтересах; сукупність селектірованних історичним досвідом найбільш прийнятних за своєю соціальною значимістю та наслідків способів (технологій) здійснення колективної життєдіяльності людей. При цьому всі функції культури соціальні, тобто забезпечують саме колективний характер життєдіяльності людей, а також визначають або корегують майже всі форми індивідуальної активності людини в силу його пов'язаності з соціальним оточенням. 
В ході історії культура включається різноманітними способами і формами. Вони висловлюють суб'єктивно особистісну сторону суб'єктивно-особистісну сторону діяльності суспільної людини, способи і норми соціальної організації і регулювання процесів життєдіяльності, виконують найважливішу соціальну функцію трансляції досвіду, знань, матеріалізованих результатів людської діяльності.[36]

     Нарешті, художнє, наукове, технічне, соціальне  творчість у тій мірі, в якій вона постає як винахід, відкрите, творення нового, унікального, дає результати, які включаються потім в історичний процес, вносять у нього нові елементи; тобто нові ідеї, лише очікують свого  втілення в соціальну дійсність, і матеріалізовані результати людської діяльності, і сама діяльність як подальше ланка між ними.

     Багатовимірність  культури як соціального явища виявляється  в наступних функціях.Інформаційна функція. Культура в суспільстві - це велике інформаційне поле. Воно включає в себе машинну мову, пам'ять, програми переробки інформації. Культура дає суспільству мови - знакові системи. Її необхідним компонентом є соціальна пам'ять, у якій зберігаються духовні досягнення людства. У ній містяться програми людської поведінки, що відображають досвід багатьох поколінь предків. Тому культура виступає як свого роду інформаційне забезпечення суспільства, причому суспільство саме створює своє інформаційне забезпечення.

     Феномен культури - це будь-які артефакти, які  несуть в собі смисли, тобто виступають як знаки, що володіють значеннями. Сукупність знаків утворюють тексти, в яких міститься соціальна інформація. 
Інформаційна функція забезпечує історичну спадкоємність і передачу соціального досвіду. У людини немає іншого шляху збереження, примноження та поширення в часі і просторі накопичених духовних багатств, як через культуру.[19]