Мова радіо

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ  ЖУРНАЛІСТИКИ 
 
 
 
 
 

КАФЕДРА ТЕЛЕБАЧЕННЯ І РАДІОМОВЛЕННЯ 
 
 
 
 
 
 

                                          Мова Радіо 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                                              Курсова робота

                                                                              Орлової Олександри Валеріївни

                                                                              студентки 3 групи ІІ курсу

                                                                              відділення „журналістики” 

                                                                             Науковий керівник

                                                                              Доцент, кандидат наук

                                                                              Хоменко Ілля Андрійович 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                                2011 рік

                            Зміст 

    Вступ.

    Розділ  І  Мова Радіо.

                І 1. Підготовка інформації для радіо.

                І 2. Як писати для радіо?

                І 3. Монолог у радіоефірі.

                І 4. Діалог у радіоефірі.

                І 5. Особливості інтонаційного забарвлення.

    Розділ  ІІ Орфоепія і культура радіомовлення.

                ІІ 1. Фонетичні та фонематичні помилки.

                ІІ 2. Приклади найчастіших помилок у радіомовленні.

                ІІ 3. Вправи для виразності мовлення.

    Висновок.

    Список  використаних джерел. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                        Вступ 
 

    Мета  даної роботи – розглянути особливості мови радіо, підготовку до ефіру та роботу у ньому, найчастіші помилки, яких допускаються журналісти радіо. Цілком очевидним є те, що саме особливості мови радіо є найголовнішими та найскладнішими складовими роботи радійників. Тому авторам видалося цікавим на основі наявного матеріалу зрозуміти основні принципи роботи та помилки, що допускаються у радіоефірі.

    Завдання  проаналізувати роботу радійників перед та після запису або ефіру, виокремити загальні правила роботи з текстом та помилки, що найбільше допускають радіожурналісти.

    Використовували методи спостереження ( у роботі радіокомпанії «Промінь» та при прослуховуванні програм), порівняння ( програм різних радіожурналістів), групування ( орфоепічних помилок), аналіз слухового сприйняття ( у порівнянні правильного та неправильного читання).

    Актуальність  і новизна. Актуальність – культура і техніка радіомовлення посідає чільне місце, оскільки слово є одним із інструментів професійної діяльності журналіста. Новизна нашої роботи полягає у виокремленні наявних закономірностей щодо загальних правил та помилок у радіомовленні і сформуванню певних порад молодим фахівцям.

                                                                                « Нове життя нового прагне слова».

                                                                                                                       Максим Рильський  

    Розділ  І. Мова радіо 

    Журналістика  радіо належить до тих виняткових галузей знань, для яких мовлення не є абстрактним поняттям, а знаряддям висловлення авторської думки, способом передачі та засвоєння інформації, засобом спілкування, джерелом виразності та міфотворчості. Задля того щоб ефективно впливати на розум, волю та почуття інших людей, представники цієї професії повинні досконало володіти мовленнєвою культурою.

    На  сучасному етапі розвитку електронних  засобів масової інформації журналіст  радіо виступає одночасно в кількох  іпостасях – здобувача, укладача, редактора, аналітика, оформлювача, тлумача, коментатора, оглядача інформації та безпосереднього виконавця ролі, її дикторського озвучування. До реалізації останнього в процесі розвитку вітчизняної мережі радіомовлення склалися професійні вимоги, спрямовані передусім на забезпечення якості подачі інформації в ефір. Вони передбачають дотримання певних законів, принципів і правил у трьох основних напрямах: культура публічного виступу, культура мови і техніка усного мовлення. Кожен з них має свої складові, що потребують ретельного осмислення, вивчення й практичного опанування. Адже в цій професії виявляється важливим не лише те, що говориться, а й обов’язково те, як говориться. У певному розумінні це є специфікою радіожурналістики, бо неправильно вжиті в ефірі наголос, вимова, слово можуть створити зміст і мати непередбачувані наслідки. До того ж, будь-які порушення техніки усного мовлення миттєво позначаються на культурі мови журналіста і цілком обґрунтовано викликають недовіру як до нього самого, так і до результатів його професійної діяльності.

    Отже  не дивно, що ще 15-20 років тому озвучування  інформації на радіо виконували переважно  фахівці в цій галузі – диктори, яких для мережі українського телерадіомовлення  готували протягом 4-5 років лише в  кількох вищих театральних закладах України. Потім проводилися численні конкурси, в яких брали участь випускники тих інститутів. Умови та критерії відбору до участі в конкурсі дикторів були чітко визначеними. Суворі судді – визнані фахівці та театральні педагоги оцінювали не лише зовнішність, голосові дані, а й рівень володіння культурою і технікою мовлення претендентів. Право ж працювати диктором республіканського радіо та телебачення виборювали кращі з кращих. Українська мова з вуст дикторів радіо і телебачення звучала в ефірі гідно, гордо й досконало навіть у часи ідеологічного пресингу та шовіністичного тиску. Гадаємо, що чистий тон її звучання зумовлений цілим комплексом чинників і причин, поміж яких, зокрема, й високі вимоги до культури й техніки мовлення радійних ораторів.

    У конкретній роботі йтиметься про культуру та техніку мовлення, як вплив на сприйняття інформації у радіоефірі.  

    І 1. Підготовка інформації для радіо 

    Невеликий екскурс у роботу радіожурналіста. Перш ніж відібрати, обробити та (найголовніше!) подати інформацію радіослухачам, її потрібно елементарно знайти. Із пошуку та збирання новин починається журналістська діяльність радіорепортера. Збір новин та інформації – це таке саме мистецтво журналістики, як уміння брати інтерв’ю чи вести прямий ефірний репортаж. Пошук і збір новин – доволі трудомісткий процес, але без цього початкового етапу створення повідомлення функціонування радіомовлення є неможливим.

    Розглянемо  методи збору (отримання) інформації. Зазвичай журналісти послуговуються трьома найпоширенішими  методами збору інформації. Це методи спостереження, вивчення документів та інтерв’ю. Інколи ще використовують соціологічні методи. Як відомо, найменш надійними є інтерв’ю та спостереження. Тому, як правило, джерел інформації, з яких можна дістати відомості, завжди повинно бути кілька, що створює достатній ступінь надійності в роботі журналіста..

    Метод інтерв’ю. В теорії  журналістики інтерв’ю цілком правомірно розглядається як один з інформаційних жанрів. Залежно від мети, специфіки програми інтерв’ю може набувати ознак аналітики та розважального жанру. До того ж, використання його як способу отримання інформації дозволяє розглядати інтерв’ю також і як метод, що передбачає проведення розмови (бесіди), діалогу із компетентними людьми з метою отримання від них необхідні відомості задля створення матеріалу. 

    Метод спостереження. Він, як й інтерв’ю, є найпоширенішим методом пошукової діяльності журналістів. Спостерігаючи, працівник мас-медіа має можливість зібрати деталі про людей, події та явища, перевірити інформацію, отримати докази (свідчення) з питання, яке цікавить.

    Окрім звичайного спостереження, журналісти іноді використовують увімкнене, яке  ще називається «журналіст змінює професію». Це здійснюється з метою кращого  вивчення журналістом суті події, явища, тенденції.

    Під час проведення увімкненого спостереження потрібно бути дуже обережним – насамперед, журналіст має аргументовано пояснити керівництву редакції потребу в такому кроці, забезпечити безпеку джерелам інформації й потурбуватися про власну безпеку.

    Метод вивчення документів. Документ, себто зафіксована в друкованому чи рукописному варіанті інформація, інформація на магнітній плівці, фотоплівці, відеокасеті або на електронних носіях, – є чи не найважливішим інструментом у роботі журналіста. Якщо методи інтерв’ю та спостереження передбачають, здебільшого, усне спілкування, містять в собі емоційну складову, то метод вивчення документів означає аналітичну, дослідницьку роботу, пов’язану із опрацюванням письмових джерел інформації. За допомогою цього методу журналіст перевірює відомості, які він отримав під час інтерв’ю або спостереження.

    Соціологічний метод отримання  інформації. За своєю сутністю та особливостями, він схожий на метод вивчення документів, оскільки журналіст має справу з даними соціологічних досліджень. Використовуючи ці дані , працівник мас-медіа повинен мати на увазі, що в журналістському матеріалі він не має право їх змінювати. Так, не допускається змінювати формулювання запитань, які порушувалися під час проведення дослідження, перекручувати отримані результати на користь тієї чи іншої сторони, піддавати сумніву методику проведення дослідження, висловлювати свою точку зору щодо отриманих результатів.

    Інформація  знайдена, перейдемо до другої сходинки підготовки її до ефіру – створення. Інформаційні повідомлення створюються за єдиним принципом – принципом наслідування структури усної розповіді новини. Згідно з нею, важливим етапом відбору інформації є визначення найголовнішого в новині. «Головне» містить у собі запитання – хто, що, де, коли, як, і чому? Проілюструємо це на такому прикладі.

    Скажімо, подією є автокатастрофа, в якій загинули люди. Для складання новини необхідно знати, що саме сталося, хто  загинув, хто дістав поранення, де це трапилося, коли саме, як відбулася  катастрофа, що стало її причиною, якої думки дотримуються правоохоронці, очевидці трагедії.

    Після того, як найважливіша інформація для  повідомлення відібрана, починається  процес її обробки. Власне, обробка  новини являє собою редагування. Існує кілька типових правил обробки інформації, призначеної для передачі в інформаційному випуску (програмі) на радіо. Ці правила зумовлюються специфікою сприйняття інформації на слух, про що і йтиметься у наступному розділі. 

    І 2. Як писати для радіо? 

    У своєму інтерв’ю продюсер Світлана Прикало  ділиться досвідом зі школою журналістики ВВС:

    « Мова радіо – особлива, навіть коли не йдеться про вимоги радіо Бі-Бі-Сі бути неупередженим і балансувати  текст. Радіожурналіст завжди має пам’ятати, що він читає свій текст в ефірі.

    Якщо  речення задовгі, сповнені заскладними описовими конструкціями,  –  є люди, які надають перевагу складнопідрядним і складносурядним реченням, – а є ті, хто дуже часто користується вставними, як то кажуть, словосполученнями! –  ( також треба враховувати специфіку економічно-фінансової термінології на тлі глобальної кризи), – такі речення, як, скажімо, оце, буде важко прочитати й зрозуміти на радіо.

    Журналістам, які прийшли в радіо з друкованих ЗМІ чи телебачення, варто пам’ятати: тут історію можна розповісти тільки звуком, авторським текстом, інтерв’ю чи шумовими ефектами. Слухач не може повернутися й перечитати речення. Не допоможе йому й відео-картинка, яка в гарних телесюжетах доповнює, але не повторює закадровий текст. Радіослухачі мають тільки одну нагоду почути, що ми їм скажемо. І ми маємо сказати так, щоб вони зрозуміли одразу.

    Мова  радіо мусить бути гранично проста. Але це не означає що ми маємо  спрощувати поняття: тільки мову, якою їх пояснюємо. Короткі речення легше  зрозуміти, але вони не мусять бути всі однакової довжини, щоб мова лунала природно.

    На  Бі-Бі-Сі звертають увагу також на побудову тексту з редакційних міркувань. Візьмемо такий приклад. « Надмірне споживання буряка шкодить здоров’ю. Про це заявив дослідницький центр ‘А-Бе-Це’». Чи відповідає це редакційним засадам? Ні, бо речення, яке слухач почує першим, справляє враження, що цю заяву робить журналіст Бі-Бі-Сі, а не дослідницький центр. А перше речення – найважливіше. Краще сказати: «Експерти з ‘А-Бе-Це’ вважають, що…», а потім бажано додати іншу точку зору.

    Ми  намагаємося починати текст із події, яка сталася останньою. Наприклад, навіть якщо репортаж стосується вчорашнього скандалу навколо певного політика, ми почнемо з реакції, заяв чи критики, які пролунали сьогодні.

    Радіо – це не лише новини, а й ілюстровані  звуками репортажі, дебати, інтерактивні інтерв’ю, замальовки. Різні жанри вимагають різних стилів, але всі вони вимагають стислості, простоти і чіткості». 

    Все, про що розповідала у своєму інтерв’ю пані Світлана, можна виокремити в  кілька типових правил обробки інформації, призначеної для радіо:

    1. Інформація в повідомленні має  бути стисло та ясно викладена;  новину потрібно подавати в  розмовній манері – що простіше  складне повідомлення, то краще  воно сприймається слухачами.

    2. У повідомленні потрібно намагатися  використовувати прості, короткі речення. Краще уникати речень, ускладнених дієприкметниковими, дієприслівниковими зворотами, розлогими вставними конструкціями, а також складнопідрядних, складносурядних речень, які затрудняють сприйняття новини.

    3. Головний каркас новини – це іменники та дієслова, які мають найсильніше смислове навантаження. Іменники вказують на предмет новини, дієслова – на динаміку та енергетику руху предмета. Наприклад «ціни зросли», «злочинця затримали», «свято триває». Використання іменників і дієслів не означає, що про прикметники, прислівники, дієприкметники, дієприслівники потрібно забути. Ними потрібно користуватися, але не можна зловживати.

    4. Не варто називати водночас  родового та видового понять  предмета. Наприклад, часто в програмах  новин Українського радіо можна почути таке: « передбачаються складні погодні умови», а далі йде перелік – мокрий сніг, дощ, налипання мокрого снігу, ожеледиця. У разі, якщо умови конкретизуються, не має потреби вдаватися до узагальнень.

    5. Потрібно уникати марнослів’я. В інформаційному радіомовленні це явище стало такою мірою звичним, що часто редактори не звертають на це уваги та, відповідно, не виправляють помилки. Наприклад, вислів « здійснили реалізацію партії курячого м’яса». Звернімо увагу, про це можна сказати простіше та коротше – « продати курятину», завдяки чому вислів з п’яти слів скорочено до двох. Для короткого інформаційного випуску це важлива економія часу.

    6. Варто також уникати великої  кількості цифрової інформації. У практиці радіо склалася така традиція – у стандартному інформаційному повідомленні з 5-7 речень може бути не більше двох цифр. Більша кількість цифр утруднює сприймання інформації слухачем.

    7. Потрібно перевіряти правильність  написання назв, імен, прізвищ, посад  людей, назв підприємств, організацій, установ та інше. Крім того, вважається поганим тоном називати офіційних осіб держави лише на прізвище, що останнім часом стало поширеним явищем – колишній президент Кучма, лідер партії БЮТ Тимошенко тощо. В такий спосіб журналісти засвідчують неповагу до згаданих осіб, демонструють низьку загальну культуру.

    8. Слід обережно поводитися з  абревіатурами та скороченнями. Тут діє правило – якщо є можливість пропустити ці слова, їх варто пропустити. Абревіатури та скорочення не сприяють милозвучності під час прочитання повідомлення, вони дратують слухачів. Їх надмірне вживання теж стало поширеним явищем у журналістській практиці. Часто доводиться чути: ВАТ «Азот», ЗАТ «Інтертранс», ЄБРР. Більш того, що такі абревіатури звучать немилозвучно, вони ще й утруднюють сприйняття інформації. Тому їх рекомендують розшифровувати. 

    І 3. Монолог у радіоефірі.  

    Монолог – це роздуми вголос. Найчастіше використовуються у драматичних творах, кінофільмах та виставах. Монолог – це розмова персонажа з самим собою або глядачами.

    Погодьтеся, для радіо монолог не є дуже привабливим. Бо радійник повинен враховувати  особливості природного спілкування  людей, специфіку невимушеної розмови, тому найкращим засобом для передачі інформації є діалог. Адже реальні міжособистісні комунікативні процеси характеризуються взаємним обміном інформації.

    Монолог у житті, а не на театральній сцені  почуєш не часто і, як правило, тільки в дуже специфічних ситуаціях. На лекції, у шкільному класі, на психотерапевтичному сеансі. Людське вухо не звикло до гарного освоєння монотонної подачі інформації .  Через те, навіть, ті журналісти, які працюють з новинами, прагнуть, по можливості, використовувати коментарі у новині, бо зміна голосу перериває монотонність подачі інформації.

    Здавалося, на радіомовленні, де утримати свого слухача можливо лише голосом, монолог повинен був залишитися лише в новинному жанрі. Але практика спростувала цю думку.

    Перші радіодрами, в яких органічно використовували  діалог, полілог і монолог, з’явився ще у 30-ті роки. Основною родзинкою цих творів стала літературна традиція «потоку свідомості». Характери персонажів розкривалися не в спілкуванні чи дії, а в процесі вільного словесного самовираження. Герой радіовистави ніби показував слухачам свій внутрішній світ, і ті ставали його умовними співрозмовниками і свідками його одкровень одночасно. Священиками чи психоаналітиками, за якими залишилося право на розуміння, висновок, вирок. Монолог – бездоганний прийом, що справляв неабияке враження навіть на папері, виявився дуже радійним. «Інтимний» характер радіомовлення, яке звертається ніби не до всіх, а до кожного, сприяв популярності таких п’єс. Подібні передачі не вимагали складного акустичного сценарію. Більше того, вона б заважала акторам. Інтонація, а не монтаж, «душа», а не «механіка» ставали головним знаряддям радіорежисера. Радіодрами, що завоювали серце слухачів, справді багато: «Друге я», «Найпотворніша людина в світі», «Самотнє серце» Арча Оболера, «Телеграма з неба» Арнольда Мейнофа, «Сестра Генрієтта» Германа Кассера.

    Мова  радіо настільки є унікальною та суперечливою, що, незважаючи на всі  відомі недоліки, сприйняла монолог. Більш того, він зміг стати досить популярним методом у радіодрамі та, так званих, інформаційних рубриках. Радіожурналіст, через метод монолога, міг інтонаційно донести своє сприйняття інформації, а радіоактор – характер та внутрішній світ свого героя.

    І на останок, метод монологу використовується у таких жанрах радіо як радіозамітка, огляд, нарис, фейлетон, памфлет та радіодрама.  
 
 

    І 4.  Діалог у радіоефірі 

    Повернемося до діалогу, який є більш природнім  у людському спілкуванні, а, отже,  повинен краще сприйматися слухачами.

    Метод діалогу використовують у мові радіо  найчастіше в таких жанрах як інтерв’ю, бесіда, дискусія та радіодрама.

    Готуватися до діалогу в радіоефірі майже неможливо, лише питання можна трохи продумати. Але навіщо ж думати, якщо діалог у таких жанрах як інтерв’ю, бесіда та дискусія і так є живим спілкуванням. А ось в радіодрамі мова є досить специфічною.

    Діалоги складно писати, бо радіо наслідує реальне людське спілкування. А жива розмова завжди відрізняється від побудованого за законами літературної композиції тексту. Якщо ви спробуєте прочитати вголос будь-який фрагмент художньої прози, то зразу ж відчуєте, як бракує вам вигуків, часток, обірваних речень, лексичних та семантичних повторів. Усього того, що надає усній мові смак і забарвлення, дозволяє «погратися» з інтонацією… Це ніякою мірою не свідчить про консерватизм письменника, його бажання прикрасити дійсність чи невміння передати її колорит. Навпаки. Прочитаний уривок може бути взірцем передачі реальності у творі. Справа – у специфіці зорового сприйняття інформації, чи навпаки слухового. Той, хто бачив невідредаговані дослівно розшифровані записи з плівки, звернув увагу, як дратує на папері те, що було цілком нормальним чи навіть приємним у звуці.

    На  думку відомого британського режисера Дональда Макуіні, « гарну радіоп’єсу нелегко читати». Сценічні п’єси – «читабільніші»: їхній зв'язок з прозою і поезією більш міцний. Мова театральних персонажів організована дещо інакша ніж мова звичайного спілкування – вона більш милозвучніша та літературна, а сприймається вона легше лише завдяки сценічній візуалізації. Якщо ж спробувати «зіграти» таку виставу на радіо, то побудова таких текстів буде досить гучно різати вухо слухачеві. Отже, радіо прагне не театральної та не літературної мови перед мікрофоном. Радіо прагне живого діалогу.

    Короткі речення також впливають і  на написання реплік. Слухове сприйняття при діалозі не набагато більш сконцентроване. Найголовніші тези та думки потрібно у різних формах повторювати, щоб слухач дійсно почув. Радіо слухають лише у пів уваги, а перемотати ефір неможливо. Тому такі повтори це певний вияв ввічливості до слухача.

    Ще  одним досить важливим аспектом специфіки діалогу у радіодрамі є те, що слухач не може нічого побачити, тому потрібно зовнішній вигляд, важливі речі, рухи, ненав’язливо передати у репліках діалогу, «окреслити зорові координати того, що слухач не бачить». І робити це треба досить обережно, щоб виглядало це по живому, не чулося фальші.

    Коротко підсумуємо риси діалогу у радіодрамі. Він має бути стислим, але максимально  наближеним до природної людської мови, уміщувати необхідні відомості  про зовнішність, візуальні характеристики їхніх вчинків, а також треба не забувати про ненав’язливі повтори найголовніших думок п’єси. 

    І 5.  Особливості  інтонаційного забарвлення. 

    Щоб мова радіожурналіста була цікаво та гарно сприйнята, йому потрібно правильно  інтонувати промову. Під інтонацією слід розуміти ритміко-мелодійну побудову промови, яка передає її смисл  і почуття за допомогою висоти тону, сили звуку, темпу мови і тембру голосу. За допомогою тонального забарвлення слів складаються протилежні за змістом речення: чи то піднесено-урочисті, чи то доброзичливі, чи то наказові, чи то грубі, чи то зневажливі, тощо. Поза інтонацією немає ані побутового, ані художнього, ані наукового слова, тобто відповідно немає і мови радіо.

    Емоційно  забарвлені інтонації передають  слухачам різноманітні почуття радійника. Він повинен намагатися через інтонацію нести свою дійсну зацікавленість інформацією, якщо це не новина. Новина повинна подаватися досить сухо і офіційно, щоб в інтонації журналіста не було чутно його відношення до події, проте сумні, офіційні та радісні новини потрібно намагатися інтонаційно розділяти.

      Крім голосу, техніку характеризують  темп і ритм мовлення.

    Темп  мовлення – це швидкість, з якою оратор вимовляє слова, речення, весь текст у цілому. Він залежить від індивідуальних особливостей промовця, його темпераменту, від темпу та змісту промови. Для радіо темп мовлення не є визначеним, але бажано намагатися читати так, як ти розповідав би якусь історію своєму другу. Якщо ж це новина і вона має не велику кількість даного часу, то вона промовляється настільки швидко, наскільки слухач ще може сприймати.

    Ритм  промови має за основне зміну  певних частин промови за довжиною звучання, а також чергування мови, що звучить та пауз. Тобто мова журналіста в радійному ефірі, як і музичний твір, повинен мати свою ритміку для краси звучання та гарного сприйняття тексту.

    Розрізняють декілька типів пауз залежно від  того, за якої причини і з якою метою переривається виголошення новини. Фізіологічні паузи викликані необхідністю вдихнути повітря. Як правило, вони збігаються з іншими паузами – граматичними, логічними і психологічними.

    Граматичні  паузи – це засіб граматичного упорядкування тексту, тобто це паузи, які визивають коми, тире, дві крапки. Короткі та довгі, вони розділяють речення для полегшення його читання.

    Логічні паузи пов’язані зі змістом новини. За їх допомогою журналіст здійснює роздрібнювання потоку слів на змістовні  частини. Це нібито поділ або поєднання слів у мовні такти. А психологічні паузи вже ставляться журналістом на власний розсуд для виділення якогось почуття чи важливої думки. Логічні паузи слугують розуму, а психологічні – почуттю.

    Також для будь-якої промови, а отже і  для радійного виступу, дуже важливим є виділення головного, розставлення акцентів у кожному реченні. Щоб правильно розставити акценти, наголосити слова і вислови, необхідно в першу чергу вибрати зі всієї фрази одне найважливіше слово і виділити його наголосом та паузами. Потім треба зробити те ж саме з менш важливими словами, але з такими, які теж необхідно виділити. Неголовні, другорядні слова особливо наголосом не виділяються.

    Які ж ще прийоми техніки мовлення допоможуть підкреслити та підсилити  звучання логічно наголошених слів і фраз, крім пауз? Це зміна сили або регістру звучання голосу та уповільнення мови. Завдяки всім цим прийомам мова радійника стає рельєфною, передає слухачам ставлення журналіста до окремих фрагментів і положень у виступі як до найважливіших. Більш того, це впливає на формування у слухачів їх ставлення до проблем, яких журналіст торкається у промові або ж новини.