Мовні особливості публіцистики Івана Франка

Вступ

    Актуальність  дослідження. На сьогодні не приділено належної уваги літературно-критичній спадщині Івана Франка, яка посіла важливе місце у національному розвитку українського літературознавства. Саме це і спонукало мене обрати темою курсової роботи „Мовні особливості публіцистики Івана Франка”. Зрозуміло, що важко осягнути Франковий феномен літературної науки, не ознайомившись із дослідженнями вчених з цієї проблеми. Першим, хто почав досліджувати публіцистику генія української нації, був Заклинський Р., який у 1913 році опублікував працю „Іван Франко як публіцист”. Цією проблемою зацікавилися ширше лише у другій половині ХХ століття. Її досліджували такі науковці як Возняк М. С., Нечиталюк М. Ф, Щурат С. В., Дей О. І., Дорошенко І., Курганський І., Усенко О. А., Кость С. І., Здоровега В.

    Незважаючи  на те, що публіцистичну спадщину І. Франка досліджують вже понад  півстоліття, вона залишається вивченою ще недостатньо. Не розглянуто, зокрема, характерної вживаності слів та їхніх  форм, не укладено словника мови публіцистичних текстів І. Франка та не проаналізовано словникового складу щодо сфери вживання, характерних словотвірних типів  виявлених слів.

    Мета курсової роботи – проаналізувати словник мови І. Франка на матеріалі окремих літературно-критичних статей.

    Поставлена  мета передбачає виконання таких  завдань:

    1) дослідити характерну уживаність  слів та їхніх форм у окремих  літературно-критичних статтях;

2) простежити  частотність вживання слів у  досліджуваних статтях;

    3) розглянути словниковий склад  окремих літературно-критичних статей  за сферою вживання;

    4) виявити характерні словотвірні  типи зафіксованих слів.

    Об’єкт  дослідження – лексика текстів окремих літературно-критичних статтей.

    Методи  дослідження. У роботі використано описово-аналітичний та зіставний метод з елементами статистичного аналізу.

    Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у роботі розглянуто характерну уживаність слів та їхніх форм, а також укладено словник окремих літературно-критичних статей.

    Практичне значення одержаних  результатів. Результати проведеного дослідження можна використати при підготовці до уроків української мови та літератури, а також під час вивчення журналістики.

    Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

    У першому розділі розглянуто погляди науковців на поняття „публіцистика” та „публіцистичний стиль”, викладено історію та основні джерела публіцистики, а також подано думки науковців щодо її жанрової різнорідності.

    У другому розділі висвітлено погляди Івана Франка про публіцистичну майстерність, а також розглянуто праці різних науковців присвячених дослідженню публіцистики Івана Франка.

    У третьому розділі розглянута характерна вживаність слів та їхніх словоформ, частотність уживання, проаналізовано словотвірні типи слів, характеристика слів за сферою уживання, зафіксованих у окремих літературно-критичних статтях І. Франка. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….

1. Публіцистика  як об’єкт дослідження…………………………………………

1.1. Погляди  сучасних дослідників на поняття  „публіцистика”…..……….....

1.2. Історія  та основні джерела публіцистики……………………….………….

1.3. Історія  та основні джерела публіцистики………………………………….

2. Публіцистика  Івана Франка……………………………………………..........

2.1. Іван Франко  про публіцистичну майстерність………………………………

2.2. Дослідження  публіцистики Івана Франка………………………………….

3. Мовні  особливості окремих літературно-критичних  статей Івана Франка….

3.1 Морфологічний  аналіз лексики окремих літературно-критичних  статей Івана Франка……………………………………………………………………....

3.2. Лексика  окремих літературно-критичних статей  Івана Франка з погляду сфери  вживання……………………………………………………………………

Висновки……………………………………………………………………………

Список  використаної літератури………………………………………………….

Додатки…………………………………………………………………………...... 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1. ПУБЛІЦИСТИКА ЯК ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ

    1.1. Погляди сучасних дослідників на поняття „публіцистика” 

    Слово „публіцистика” латинського походження, що в перекладі означає „суспільний, народний”, але в українську мову воно прийшло з німецької. Існує думка, що спочатку „публіцистом” називали того, хто займався суспільним правом. Пізніше це поняття пов’язувалося з людьми, які виступали з промовами на правові і суспільні теми. Отже, першими публіцистами старовини були оратори, зокрема проповідники та священики.

    Із  поширенням листування публіцистику почали фіксувати за допомогою знаків. Першого  свого масового поширення, не припиняючи при цьому усного функціонування, вона зазнала з появою друкарського верстата. Наступним поштовхом у  її розвитку стала поява радіо  і телебачення. Крім того, нові можливості поширення публіцистичних творів, як говорять багато вчених, дав Інтернет.

    Публіцистика  є своєрідним видом духовно-культурної, творчої діяльності, яка виражається  у живому і написаному слові, звуці  і зображенні. Публіцистика в широкому значенні слова включає публіцистичні  виступи на актуальні суспільно-політичні  теми, практично всі виступи журналістів. У вузькому розумінні слова вона є видом літературної творчості  з властивими їй особливостями і  внутрішніми закономірностями. Якщо в широкому розумінні публіцистика не складає цілісного внутрішнього утворення, то у вузькому розумінні  дає підстави для розгляду її з  точки зору функцій, предмету і особливостей змісту, форми, методу пізнання та відображення дійсності.

      На сьогоднішній день існує  велика кількість визначень поняття  „публіцистика”.

    У „Сучасному тлумачному словнику української  мови” зазначається, що публіцистика – „це рід літератури, що висвітлює  актуальні суспільно-політичні та інші проблеми сучасності в періодичній пресі й окремих виданнях; сукупність літературних творів цього роду” [Сучасний тлумачний словник української мови: 100000 слів / За заг. ред.. д-ра філол. наук, проф. В.В.Дубічинського.- Х.: ВД «ШКОЛА», 2009.-1008 с.( С. 741)]

    Більш розширене визначення публіцистики, як роду літератури (статті, нариси, памфлети, фейлетони та ін.), що аналізує сучасне  життя в різноманітті політичних, економічних, правових, філософських, художніх та ін. проблем, пропонує нам  „Словник української мови” в 11 томах[Словник української мови в 11 томах.- Т.8 / Ред. Тому Винник В. О., Жайворонок В. В, Родніна Л. О., Черторизька Т. К.-К.: Наук. Думка,1977.- 927 с., С. 383].

    Власні  думки щодо трактування терміну  „публіцистика”, які деталізують  це поняття, мають і сучасні дослідники даної проблематики.

    Так, Горохов В. Н. зазначає, що публіцистика – це „специфічна область суспільно-політичної творчої діяльності, якій властиві глибина аналізу, масштабність узагальнень, інформативність і виразність форми, експресія і образність викладу” [Горохов В.Н. Основы публицистичиского  творчества.- М., 1975.- 237 с. (С. 26)]. Публіцистика існує у різних проявах: у кіно, образотворчому мистецтві, музиці, літературі, журналістиці. У цьому сенсі публіцистика, будучи елементом журналістики, підкоряється законам, які лежать в основі діяльності засобів масової інформації. Вона, синтезуючи методи соціального дослідження  і засоби відображення дійсності, є  літературною основою журналістики.

    У праці „Публіцистика і розвиток соціалістичного способу життя”        І. Валько стверджує, що публіцистика – це „структурний елемент суспільної свідомості, активна сфера соціального відображення дійсності в пресі, на радіо, телебаченні на основі науково-філософського усвідомлення фактів, явищ, подій, етапів історичного розвитку і використання образно-емоційних засобів” [Валько І. Публицистика и развитие социалистического образа жизни.- Київ: Вища школа, 1980.- 142 с.(С, 7) ]. Вчений вважає, що публіцистичним є такий журналістський текст, який вирізняється концентрацією ідеї і художньо-емоційного відображення дійсності в їх перспективному розвитку, а також ступенем активного впливу на реципієнта.

    Москаленко  А. тлумачення публіцистики зводить  до трьох наступних тверджень:

1. „публіцистика – вид літератури;
2. публіцистика і журналістика не тотожні, це частини одного цілого;
3. публіцистика – особливий рід творчої діяльності, до якої входять і краща, найбільш яскрава та актуальна частина журналістики, і політично гострі твори літератури та мистецтва, які відповідають високим специфічним вимогам, найбільш зрозумілі і дієві” [Москаленко А. Два кити публіцистики.- К., 1997.- 152 с. (С. 36)].

    Досить  часто під терміном „публіцистика” розуміють поняття „публіцистичний стиль”. В енциклопедії „Українська мова” подано два трактування даного терміна: 1) „один з функціональних стилів літературної мови, призначений для передачі масової інформації; 2) емоційно забарвлена, піднесена мова з ознаками вольової оцінності” [ Українська мова:Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В.М.(співголова), Тараненко О.О.(співголова), Зяблюк М.П. та ін.- 2-ге вид., випр. і доп.- К.: Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М.П. Бажана, 2004.- 824 с.(С. 501)].

    Отже, публіцистика – це вид літератури, присвячений соціально-політичним, економічним, мистецьким (зокрема, літературним) питанням та іншим проблемам суспільства (історичним та науковим), що є актуальним для сучасності й майбутнього.

     1.2. Історія та основні джерела публіцистики 

    Публіцистика  є проміжною сферою художнього, ділового і наукового спілкування. Вона синтезує в собі частину функцій, мовних ознак  та засобів цих стилів[ ; 270].

    Публіцистичному стилю властива відкрита тенденційність, полемічність та емоційність; йому близькі  інтонації, будова і функції ораторської  мови.

    Хоч публіцистичний стиль української  мови започаткувався одночасно з  художнім, офіційно-діловим, науковим, проте тривалий час він не мав  повноцінного розвитку через втрату українським народом державності, через постійні заборони української  мови. Це стало причиною того, що у  вітчизняній історії публіцистичний стиль, як стиль суспільної комунікації, громадського життя, характеризувався витісненням з нього української  мови то польською, то російською владою.

    Історія та основні джерела публіцистичного  стилю пов’язані з історією художньої  літератури, науки, української преси. Його корені сягають давньої полемічної української літератури, славу якій склали такі неперевершені майстри  іронічно-сатиричного та запального пера, проповідники і письменники, діячі  української церкви, як ректор Острозької академії Герасим Смотрицький („Ключ  царства небесного”, 1587 р.), Христофор  Філалет („Апокрисис”, 1597 р.), Мелетій  Смотрицький („Тренос”, 1610 р.), Юрій Рогатинець („Пересторога”, 1605-1606 рр.), Іов Борецький („Аполлея апології”), Лазар Баранович („Меч духовний”, 1666 р.), Іоаникій Галятовський („Месія правдивий”), Стефан Яворський („Камінь віри”). Надзвичайно яскравою постаттю є аскет, талановитий публіцист  і фанатик правди - Іван Вишенський.

    Початком  публіцистичного стилю нової  української літературної мови вважають окремі українські тексти з російськомовної  харківської періодики першої половини ХІХ ст.: Г. Квітки-Основ’яненка „Супліка до пана іздателя”, Є. Гребінки „Так собі до земляків”; передмову Тараса Шевченка до другого видання „Кобзаря”, альманах „Русалка Дністрова” (1837 р.) та журнал „Вінок русинам на обжинки” (1846-1847 рр.). Далі були такі видання західноукраїнської періодики, як „Зоря Галицька”, „Новини”, „Лада”, які видавалися протягом 1848-1860 рр. та „Слово”, „Вечорниці”, „Галичанин”, „Русь”, „Правда”, які виходили з 1861 по 1876 р. У кінці ХІХ ст. українська перса була представлена західноукраїнськими виданнями „Друг”, „Громадський друг”, „Дзвін”, „Слово”, „Молот”, „Світ”, „Старина”, „Літературно-науковий вісник”.

    Із  пристрасним бажанням „зробити із мужів народ” входить українська література у ХХ ст., і провісниками духу нової доби належить назвати  такі зразки письменницької публіцистики останніх десятиріч періоду „народницького дискурсу”, як численні статті Івана  Франка, „Зазивний лист до української  інтелігенції” П. Куліша, „Сьогочасне  літературне прямування” та „Українство  на літературних позвах із Московщиною” І. Нечуй-Левицького, „Листи з України  наддніпрянської” Б. Грінченка і „Листи на Україну наддніпрянську” М. Драгоманова та ін. А вже в добу „дискурсу модернізму” маємо справжнє різнобарв’я творців письменницької публіцистики – від виступів Лесі Українки до „Думок проти течії” і „Камо грядеш? ” – книжок-памфлетів М. Хвильового, яким привернув увагу до того, що ми називаємо сьогодні європейськими орієнтирами нашого розвитку.

    Доповнювали високі набутки української публіцистики, незважаючи на радянські заборони і  утиски, ті письменники, що писали у  вільних від цензурного гніту  умовах – у західній діаспорі. „Малоросійство”                     Є. Маланюка, „Партачі життя” О. Теліги, „Дух руїни” О. Ольжича – це тільки окремі найяскравіші приклади, які  засвідчують: українській публіцистиці вдалося зберігати свою гідність навіть у найнесприятливіших обставинах.

    Усе наполегливіше пробивалася письменницька  публіцистика до повноти своєї суспільної значущості і правдивості й на власних національних теренах вже  з початку 60-х років. Для чіткішого  окреслення явища, про яке йдеться, назвімо такі, можна сказати хрестоматійні зразки письменницького слова останніх десятиріч, як „Літера, за якою тужать” Б. Антоненка-Давидовича, „Феномен доби” В. Стуса, „Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала” Л. Костенко та ряд ін. Окрім згаданих статей, великого суспільного резонансу набули і публіцистичні книжки, як-от „Вечірні розмови”М. Рильського – з давнішого часу, а з новітнього – „Ментальність орди” Є. Гуцала, „Що ж ми за народ? ” В. Яворівського, „Україна в небезпеці” С. Плачинди та ін.

    Вдало ілюструє відмінність української  ситуації від ситуації в країнах, од яких ми історично відстаємо, Л. Костенко у статті „Геній в умовах заблокованої культури”. Чому, ставить вона запитання, наші поети не могли дозволити  собі авангардистські бешкети на взір тих, що їх влаштовували, супроводжуючи  читання віршів киданням у вікна  каміння, поети Франції ще в 70-80-х  рр. позаминулого століття? Та тому, що „у Франції Бастилію знесли ще у 1789 р., і, отже, в умовах свободи можна  було бешкетувати, – українські ж  поети були приречені на інше –  вони мусили закликати ламати на вікнах своєї країни-в’язниці ґрати” [Костенко Л. Геній в умовах заблокованої культури // Урок української. – 2000. – №2. – С. 4]. Звідси і потужний струмінь публіцистичності в суто художніх жанрах, і феномен слова-зброї – письменницька публіцистика, традиція якої має в українців явно задавлену історію від Велесової книги до геніального твору-зойку, твору-набату „Слово про похід Ігорів”; від переважання саме публіцистики у вітчизняній пізньосередньовічній літературі до акцентованої й часом переакцентованої пафосом етнічно-культурної окремішності творчості письменників ХІХ ст.

    Громадянська  і життєва активність письменників невіддільні від їхньої творчості. Мистецький хист, уміння бачити і передбачати  служать суспільству в розв’язанні  питань всенародного масштабу[Москаленко А. Два кити публіцистики.- К.,1997.-152с. (С.58)]. Передові письменники завжди прагнуть реалізувати свою місію і мистецькими творами, і публіцистичними виступами.

    Неважко спостерегти, активація звернення  письменників до слова „прямої дії” пов’язана зі зламно-критичним станом держави й суспільства. Або ж із крайнім загостренням якоїсь життєво невідкладної проблеми, що її влада не хоче або нездатна розв’язати. От тоді письменник і міняє художнє перо на публіцистичне, діє за знаним принципом „не можу мовчати”. Зафіксовані випадки, коли зміна пера має некороткочасний характер, а розтягується на роки, і те „забуття” або „ігнорування” художником найорганічнішої для нього справи має насправді надзвичайно вагому причину: „відчуття ним недостатності суто образно-мистецького освоєння дійсності, усвідомлення певної наруги над проблемою, коли вона, втрачаючи температуру, піддається роз концентруванню в характери”.[Погрібний А. до розуміння феномена письменницької публіцистики//Слово і час.- 2007.- №4.-С.45-52(С. 47)]

    З прийняттям незалежності українська публіцистика почала розвиватися в повну силу і функціонувати в усіх сферах масової інформації.

     1.3. Жанрова різнорідність публіцистики 

    Публіцистичному стилю властиві дві основні нерозривно поєднані функції інформативності  й впливу: точно, доступно і яскраво  інформувати читача про найважливіші факти в житті країни й за рубежем; впливати на читача, викликати в  нього певне відношення до повідомлюваних фактів і подій, а іноді й спонукати  до тих або інших дій.

    До  основних ознак публіцистичного  стилю, на думку Мацько Л.І., належать : „спрямованість на новизну, динамічність, актуалізація сучасності, інформативність; політична, суспільна, морально-етична оцінка того, про що пишеться або мовиться, синтез логізації та образності мовного вираження, що нагадує про близькість публіцистичного стилю до наукового і художнього, документально-фактологічна точність, декларативність, закличність, поєднаність стандарту й експресії, авторська пристрасть, емоційність, простота і доступність, переконливість” [Мацько; 272].

    Основні мовні засоби публіцистичного стилю  – це сплав елементів наукового, офіційно-ділового, художнього стилів. З одного боку, у ньому широко використовується суспільно-політична  лексика, політичні заклики, гасла, точні найменування (подій, дат, учасників, місця), а з іншого – багатозначна образна лексика, що здатна привернути увагу читача і вплинути на нього, художні засоби – тропи і фігури. Всі лексеми, як правило, чітко поділяються  на позитивно-оцінні й негативно-оцінні. Навіть при художньому домислі в  публіцистичному стилі авторське  „я” збігається з фактичним мовцем.

    У розвитку публіцистичного стилю  спостерігається тенденція 2-х протилежних  тенденцій: тенденція до утворення  типових для даного стилю конструкцій  і зворотів, до типізації слововживання, що природно, веде до виникнення функціонально  – прикріплених штампів; тенденція  до усунення штампів, до пожвавлення  оповідання свіжими словесними зворотами.

    У книзі „Сучасна українська літературна мова. Стилістика” за редакцією Білодіда І. К. виділено три різновиди публіцистичного стилю української літературної мови:

1. „власне-публіцистичний з формами повідомлень, прокламацій, звернень, відкритих листів, передових статей, міжнародних оглядів;

2. науково-публіцистичний – праці на тими політики, економіки, суспільних відносин; літературно-критичні статті, анотації, наукові та літературно-мистецькі огляди;

3. художньо-публіцистичний: нариси, мемуари, листи, фейлетони,  гуморески, пародії тощо” [Сучасна українська літературна мова. Стилістика/ За ред. І. К. Білодіда. – К.- Т.5.- 1973.- С. 196 (С.    )].

    На  відміну від Білодіда І. К., мовознавці Дудик П. С. та Мацько Л. І. не виділяють  підстилів публіцистичного стилю, а лише класифікують його жанри. Так, у праці „Стилістика української  мови” Дудик П. С. виділяє такі публіцистичні жанри: статті, замітки, звіти, інтерв’ю, репортажі, кореспонденції, рецензії, огляди, есе, листи, нариси, реклами, сатиричні жанри (фейлетони, памфлети, байки, гуморески, епіграми, пародії). А  у підручнику Мацько Л. І. „Стилістика української мови” подається наступна класифікація: передмова, репортаж, замітка, інтерв’ю, нарис, фейлетон, памфлет.

    Грищина В. І. виділяє такі підстилі публіцистичного  стилю: газетно-публіцистичний (мова газети), агітаційний (заклич, листівки, прокламації), офіційний політико-ідеологічний (ухвали), масово-політичний (виступи на зборах політичного характеру) [Грищина  В. І. Оцінна функція компонентів  інфраструктури речення в публікації // Збірник наукових праць Херсонського ДПУ. Філологічні науки, 1998. – Випуск І; (С. 53). Однак чіткої межі між даними підстилями в науці не існує.. Окремі мовознавці, зокрема Мацько Л. І та Сидоренко О. М., виділяють „стиль засобів масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення) ” [Мацько Л. І., Сидоренко О. М. Українська мова: Посібник. – К.,1996.- с. 227 (С. 42)].

    Стиль масової інформації не можна ототожнювати з публіцистичним стилем із його основною агітаційно-пропагандистською функцією. Завдання й функції стилю масової  інформації значно ширші: це й популярний виклад наукових досягнень, і поширення  художньо-естетичних знань, і програми та матеріал навчально-освітнього змісту.

    Так, Мацько Л. І. та Сидоренко О. М. стиль  масової інформації поділяють на такі підстилі:

• „власне інформаційний;
• газетний різновид, споріднений із офіційно-діловим стилем;
• різновид публіцистичний, що ґрунтується на мовних засобах значно ширшого діапазону, ніж різновид інформаційний; саме отут використовуються всі три емотивні мовні шари, тоді як специфіка інформативних жанрів змушує їх користуватися тільки нейтральними мовними засобами”.[]

    Публіцистичний  різновид стилю масової інформації нерідко визначають як „впливовий”, оскільки він призначений насамперед переконувати читача, формувати його ставлення до певних подій і явищ суспільного життя. У зв'язку з  цим утворилися й певні публіцистичні  кліше, у яких втілюється заклик і  оцінка подій, що сприяють швидкому взаєморозумінню  автора й читача. На думку деяких дослідників, такі кліше становлять основу публіцистичного різновиду  стилю масової інформації, бо особливості  індивідуального вияву тісно  пов'язані з виявленням часових  і національних ознак у стилі. Зокрема чеський лінгвіст А. Стіх зауважує, що „публіцистичний функціональний стиль, на відміну від наукового  – гостріший, значно уніфікований, відзначається виразнішою індивідуальною, часовою й національною диференційованістю” [Мацько Л. І., Сидоренко О. М. Українська мова: Посібник. – К.,1996.- 227с. (С. 43)].

    Класифікація  публіцистичного стилю за мовними  особливостями та способами подання  інформації, що подана у підручнику „Сучасна ділова мова за професійним спрямуванням” Зубкова М., пропонує такі підстилі:

1. «стиль  засобів масової інформації(часописи, листівки, радіо, телебачення, анонс  тощо);

2. художньо-публіцистичний  стиль (памфлети, флейтони, політичні  доповіді, нариси тощо);

3. есей;

4. науково-публіцистичний  стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо) ”[].

    Об’єктом  дослідження нашої роботи є літературно-критична стаття. Тому ми дотримуватимемося  класифікацій, запропонованих Білодідом  І. К. та Зубковим М., у яких жанром науково-публіцистичного  підстилю є літературно-критична стаття.

    Літературно-критичні статті розглядають особливості  творчості письменника, дають оцінку тому чи іншому творові.

    2. ПУБЛІЦИСТИКА ІВАНА ФРАНКА

    2.1. Іван Франко про публіцистичну  майстерність 

    Іван  Якович Франко – геніальний українець  з універсальними здібностями в  різних мистецьких і наукових сферах: поезії, прозі, журналістиці, історії, філософії, мистецтвознавстві тощо. Шосту частину його титанічної спадщини складають публіцистичні праці, в яких він розглядає головні  економічні, суспільно-політичні та мистецькі проблеми українства. Серед  цього доробку не таке вже й  скромне місце, а саме понад вісімдесят статей, розвідок, рецензій присвячених  ним дослідженню й аналізу  публіцистики своїх попередників та сучасників, своїх однодумців і супротивників, займають проблеми власне історії публіцистики.

    У цих працях ми знаходимо науковий розгляд публіцистичних творів як важливих чинників формування громадської думки  і моралі, характеристику головніших періодів в історії української  публіцистики, оцінку діяльності журналістів  як прогресивного, так і реакційного  таборів тощо.

    Високі  вимоги, тверді принципи, наукові критерії, з якими І. Франко підходив не лише до пересічних творів, але й до таких, що мали помітний вплив на розвиток громадської думки, ґрунтувалися на його цільній концепції публіцистики як специфічної за суспільними завданнями, методом, структурою літературної творчості.

    Специфічність творчості публіциста І. Франко бачив  у тому, що „він порушує душу, апелює до чуття морального, старається усю  істоту чоловіка подвигнути в напрямі  своїх думок і ідеалів” [Іван Франко. Іван Вишенський і його твори.-Львів, 1975.- 298 с.( С. 173)].

    Публіцистика, за висловом І. Франка, „є та кузня, в  котрій виковуються добрі великі і тривкі громадські діла” [Іван Франко. Твори в двадцяти томах.- Т. 2.- К., 1950.- (С. 394)]. Виховувати здатність до критичного мислення, виробити цільний прогресивний світогляд у публіки шляхом широкого обміну думок – основне завдання публіцистики, оскільки вона має „величезний вплив на переродження прилюдної опінії”, або, кажучи сучасною фразеологією, на формування громадської думки.