УМАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

                                          УНІВЕРСИТЕТ  імені  ПАВЛА ТИЧИНИ 

                           ІНСТИТУТ МИСТЕЦЬКОЇ  ТА СОЦІАЛЬНОЇ  ОСВІТИ

                                                                     Кафедра теорії та методики  

                                                                     дошкільної освіти

                 РЕКА       ВІКТОРІЯ  ОЛЕКСІЇВНА                  

Мовленнєва  творчість як предмет дослідження

                     КУРСОВА РОБОТА                
 
 

                                                                          Науковий керівник:

                                                                           Іщенко Людмила Валентинівна

                                                                           кандидат педагогічних  наук,                           

                                                                           доцент

                                                   Умань – 2007

                                                     ЗМІСТ

Вступ.......................................................................................................................3                 

Розділ  I.  Психолого-педагогічні основи мовленнєвої творчості

                дошкільників 
 

1. Філософські засади розвитку творчості  ..................................................6                                                      

1.2.  “Художнє”  і “естетичне” у структурі творчості ......................................10                                        

 І.3. Психологічна  характеристика творчості....................................................14                                                      

Розділ II.     Лінгвістичні засади проблеми художньої творчості ..................18                                   

2.1.  Творчість  у мові й мовленні .....................................................................18                                                                                                                                                              

2.2.   Лінгводидактичний аспект формування творчості ................................22                                      

Висновки  ..............................................................................................................27                                                                                                                                                                    

Список  використаних джерел ............................................................................30                                                                               

Додатки ................................................................................................................36 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                              ВСТУП 

       Ідея  самоцінності, унікальності дитини, необхідності розвитку її творчого потенціалу дістала відображення і в нормативних актах нашої держави: у Національній доктрині розвитку освіти в Україні, Законі “Про дошкільну освіту”, Базовому компоненті дошкільної освіти.

       Процес  розвитку української державності  пов’язується з найактивнішим, всеохоплюючим впровадженням рідної мови, що вимагає не тільки формування мовних умінь та навичок, а визначає стратегічне завдання виховання мовної особистості з властивими їй національно-культурними і світоглядними пріоритетами, особистості, яка свідомо і творчо опановує рідну мову з перших років життя.

       Мовленнєвотворча  діяльність як складний вид творчої діяльності посідає особливе місце серед творчих проявів дошкільників і потребує взаємодії різних психічних функцій. Проблема розвитку мовленнєвотворчої діяльності через складність і багатогранність природи мовленнєвих явищ дотична до педагогіки і психології, лінгвістики, психолінгвістики та літературознавства.

       Дослідники  дитячої творчості визначили  критерії оцінки творчого продукту в різних видах художньої діяльності: образотворчої (Бєлкіна Е.В., Дронова О.О., Казакова Т.Г.), музичної (Ветлугіна Н.О., Георгян Н.М., Тарасова К.В.), художньо-мовленнєвої (Богуш А.М., Ворошніна Л.В., Орланова Н.П., Чемортан С.М.); виявлено взаємозв’язок розвитку уяви і дитячої художньої діяльності (Дяченко О.М., Пороцька О.Л., Христ О.М.). Лінгводидактичний аспект означеної проблеми знайшов своє практичне втілення у низці дисертаційних досліджень останніх років (Алієва Т.І., Ворошніна Л.В., Захарченко В.Г., Ласунова С.В., Постоян Т.Г., Ушакова О.С. та ін.). У педагогічних дослідженнях доведено, що мовленнєвотворча діяльність успішно здійснюється у старшому дошкільному віці під впливом спеціального навчання.

    У межах лінгвістичного підходу вчені  визначають творчу природу мовленнєвої діяльності, розглядають зв’язне висловлювання (текст) як її продукт з власною внутрішньою структурою і категоріальними ознаками (Бадер В.І., Булаховський Л.А., Гальперін І.Р., Ковалик І.І., Костомаров В.Г., Лосєва Л.М., Реферовська Є.О., Солганік Г.Я., Франко З.Т.).

       Дослідники  доводять, що в дітей до старшого дошкільного віку складається свідоме художньо-естетичне сприймання літературних творів, що виявляється в розумінні змісту та ідеї твору, здатності виділяти й усвідомлювати його мовні засоби, хоча процес складання власної творчої розповіді для більшості дітей ще становить труднощі. Це виявляється у змістовій (наслідування, невиразність творів, алогічність змісту, бідність та неоригінальність сюжетів) та формальній характеристиках висловлювання (порушення структури повідомлення, обмеженість у використанні стилістичних засобів), що учені пояснюють низьким рівнем літературознавчої обізнаності, несформованістю уявлень про жанрові, композиційні, мовленнєві особливості літературних і фольклорних творів та невмінням переносити набуті художні уявлення у власну творчість (Ворошніна Л.В., Ласунова С.В., Орланова Н.П., Пищухіна О.М., Фльоріна Є.О., Шибицька А.Є.). Значна частина праць з означеної проблеми присвячена переважно створенню системи мовленнєвих вправ, мовленнєвотворчих занять, розробці спеціальних прийомів навчання творчої розповіді. При цьому нерідко ігноруються особистісний, інтелектуально-творчий аспекти розвитку мовленнєвотворчої діяльності.

    Окремі  спостереження Люблінської Г.О., Мелік-Пашаєва О.О., Мухіної В.С., Чуковського  К.І. та ін.) свідчать про величезний творчий потенціал дошкільників, різноманітні типи їхніх мовленнєвотворчих проявів.

    Мовленнєвотворча  діяльність дошкільників - феномен  мовленнєвої культури, що відбиває рівень психічного розвитку, мовленнєвої компетентності, внутрішнього духовного і душевного стану, вираження переваг та інтересів дітей, вона також є могутнім засобом їхнього художньо-естетичного, інтелектуально-творчого розвитку, формування креативного начала кожної особистості.

       Такий підхід до проблеми і обумовив вибір  теми дослідження “Розвиток мовленнєвотворчої діяльності в дошкільному дитинстві”.

    Об’єкт  дослідження – мовленнєва творчість  дошкільників.

       Предмет дослідження – психолого-педагогічні основи мовленнєвої творчості дошкільників.

    Мета  дослідження:  особливості розвитку мовленнєвої творчості дошкільників.

    Завдання  дослідження:

    1. З’ясувати сутність поняття “творчість”.

2. Дослідити психологічний аспект проблеми “творчості”.
3. Визначити лінгвістичні засади проблеми художньої творчості.
4. Виявити особливості мовленнєвої творчості дошкільників.
5. Розробити та апробувати зміст і методику стимулювання творчої активності дітей та розвитку мовленнєвотворчої діяльності у старшому дошкільному віці.

    Дослідження проводилося протягом 2003 – 2004 років  і охоплювало кілька етапів науково-педагогічного пошуку.

    Методологічними засадами дослідження виступили положення філософії, естетики про сутність творчості, її роль у розвитку особистості; положення наукової теорії пізнання про взаємозв’язок мови, мислення і мовлення, свідомості та діяльності.

    Теоретичні  засади дослідження становлять психолого-педагогічні праці, в яких розкрито закономірності формування творчості в дошкільному дитинстві (Виготський Л.С., Ветлугіна Н.О., Ельконін Д.Б., Запорожець О.В., Поддьяков М.М., Сакуліна Н.П., Теплов Б.М., Фльоріна Є.О.); теорія мовленнєвої діяльності (Виготський Л.С., Жинкін М.І., Леонтьєв О.О., Лурія О.Р., Рубінштейн С.Л., Синиця І.О., Ушакова Т.М., Шахнарович О.М.); наукові доробки педагогів з проблем мови і мовлення (Русова С.Ф., Тихеєва Є.І., Ушинський К.Д., Федяєвська В.М. та ін.), лінгвістів (Кочерган М.П., Мельничук О.С., Семчинський С.В., Русанівський В.М., Шанський М.М.);та лінгводидактів з навчання дітей рідної мови (Богуш А.М., Вашуленко М.С., Жовтобрюх М.А., Ладиженська Т.О., Львов М.Р., Мацько Л.І.

    Методи  дослідження: теоретичний аналіз та узагальнення наукової і методичної літератури з проблеми розвитку мовленнєвотворчої діяльності дітей; моделювання мовленнєвих занять, сюжетно-дидактичних ігор з розвитку зв’язного мовлення; діагностичне обстеження особливостей мовленнєвотворчої діяльності дітей; анкетування вихователів та батьків на предмет виявлення їхнього ставлення до проблеми мовленнєвотворчої діяльності дітей.

    Практична значущість дослідження  полягає в удосконаленні методики ознайомлення дошкільників з художньою літературою і фольклором завдяки введенню системи мовленнєвих завдань, вправ та ігор; у розробці методики розвитку мовленнєвотворчої діяльності дітей у процесі ознайомлення з художньою літературою, що включає систему занять, творчих завдань, дидактичних ігор та вправ, спрямованих на розвиток художньо-естетичного сприймання та мовленнєвотворчих здібностей дітей, яка використовується практичними працівниками дошкільних закладів. Розроблено програму спецкурсу “Методика формування художньо-мовленнєвої діяльності дітей дошкільного віку” для студентів дошкільних факультетів педагогічних вищих навчальних закладів.

    Результати  дослідження впроваджено в дошкільних закладах м.Умані (дошкільних закладів №12, 15), Черкаси (35, 36). 

                                                РОЗДІЛ 1

ТВОРЧІСТЬ ЯК ПРЕДМЕТ НАУКОВОГО  ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Філософські засади розвитку творчості

                  Сутність феномена “творчість”.

       Проблема  творчості завжди цікавила кращих представників  людства, та особливо зріс інтерес до неї сьогодні. Це зумовлено соціальним замовленням на виховання творчої особистості та вимогами сучасної технології виробництва. Розв’язання цих завдань значною мірою залежить від знання механізмів творчості, її структури, внутрішніх суперечностей та міри їх застосування у процесі виховання. Усе це стверджує актуальність, теоретичного, передусім філософського, осмислення і практичного випробування досліджуваної проблеми.

       Визначенню  сутності, структури і соціальної ролі творчості присвячено низку праць (Батищев Г.С., Енгельмейєр П.К.)

       Творчість - одне з найбільш досліджуваних  і водночас усе ще не досліджених наукових понять, яке має близько ста п'ятдесяти визначень [367], що відображають різноманітність підходів до його визначення. Більшість з них пов'язана з трактуванням творчості як особливої за характером, змістом, способами дій діяльності. У філософських словниках знаходимо таке визначення цього феномена: “діяльність, яка породжує щось якісно нове, те, чого раніше ніколи не було” [370, с.642]; “діяльність людини, що створює нові об'єкти та якості, схеми поведінки та спілкування, нові образи і знання” [317, с.529]. Ряд учених (Виготський Л.С., Кудрявцев В.Т., Леонтьєв О.М., Поддьяков М.М., Рубінштейн С.Л. та ін.) вбачають у творчості специфічну людську здібність; дехто з науковців, митців оцінює її як надзвичайний стан душі та духу.

       Аналіз  філософських, історичних, психологічних  праць показує, що найбільш суперечливим у визначенні творчості є виділення об’єктивних критеріїв цього поняття.

       Можна навести численні приклади з історії  того, як спочатку не визнані творчі знахідки, блискучі досягнення творчої думки, відкриття набували все таки, хоч і пізніше, суспільної значущості. Я.О.Пономарьов з цього приводу ставить риторичне запитання: “Не можна ж вважати, що в період замовчування геніальних відкриттів діяльність їхніх творців не була творчою, а ставала такою тільки з моменту її визнання”. Якби суспільна значущість вважалася головною ознакою творчості, тоді б творчу діяльність дітей та більшості людей узагалі не можна було б вважати такою.

       П.К.Енгельмейєр  називає такі істотні ознаки творчості, як штучність (уся культура як духовна, так і матеріальна є історією та результатом, продуктом людської творчості); доцільність, адже створене людиною завжди має бути доцільним, тобто ставити якусь мету і бути до цієї мети пристосованим; несподіваність - ця ознака передбачає вимогу новизни, яка може бути суб’єктивною чи об’єктивною; й цілісність [75, с.23].

       І.С.Волощук, А.Т.Шумилін виділяють як важливу  ознаку творчості діалектичну єдність традицій і новаторства, через яку реалізується її наступність, а головним моментом людської творчості вважають комбінування як засіб поєднання традиційного й нового [17; 390].

       Не  можна не погодитися з думкою І.С.Волощука, який вважає традицію однією з детермінант творчості, її вихідним пунктом. “Головна цінність традиції - в її творчому потенціалі. Без бережливого зберігання, пильної переробки традицій зникає ґрунт для новаторства” [17, с.18]. Отже, творчість передбачає не тільки руйнування заради зведення нового, а й збереження. Щоб створити нове, оригінальне, чого ще ніколи не було, треба передусім зруйнувати старе, щоб, використовуючи його окремі конструктивні елементи, створити нову комбінацію, конструкцію (літературний образ, наукову ідею, інноваційну технологію).

       Інші  вчені, обстоюючи ідею "особистість - суб'єкт творчості", намагаються максимально використовувати досягнення людства і трансформувати їх у галузь художньої та наукової творчості (Аристотель, Леонардо да Вінчі, Дюрер та ін.). Кант розкриває діалектику логічного та інтуїтивного - безпосереднього знання у процесі творчості. Гегель інтерпретує творчість як міру високої самосвідомості художника. Прихильники такого підходу визначають творчість як діяльність, що потребує докладення певних інтелектуальних, духовних, креативних зусиль, а людину - як суб’єкт цієї діяльності (Маркс, Спіноза, Шелінг та ін.). За Марксом, творчість виявляється у процесі історичного перетворення людиною світу в світ Людини. Уся історія людства є історією зміни діяльної людської сутності. В цьому сенсі вона є історією зміни і самої людини у ході колективного творення предметного тіла цивілізації, що кристалізує в собі універсальні здібності своїх творців. Натомість і сьогодні до питання про роль свідомості у творчості не можна, на думку науковців, підходити однозначно і категорично. Самі творці, видатні майстри, митці підкреслюють активність підсвідомого у творчому процесі [3]. Інші автори висловлюють протилежну думку. Консенсус лежить посередині: підсвідомі процеси відіграють у творчості певну роль, але абсолютизувати їх не можна [344, с.127].

       У сучасних філософських концепціях проблема творчості як одна з найважливіших розглядається вже не так, як  в античній класичній філософії, не в загальному вигляді, не через зіставлення загальних категорій, а як проблема існування конкретної особистості як суб’єкта творчості, її творчого досвіду, розвитку, життя. Об’єктом творчості стає сама людина в єдності з предметними умовами, формами спілкування і самореалізації, які їй необхідно відтворювати чи змінювати, зберігати чи поновлювати [71, с529].

       Сформульоване О.М.Леонтьєвим положення про тріумвірат –особистість – творчість - свідомість, в якому кожний елемент залежить від інших і пов’язаний з ними, впливає на них, дає підставу говорити про соціально-історичний характер творчості як творення нового, що неможливо без осмислення досягнень минулого, здобутків попередніх поколінь. Тобто творчість людини-творця зумовлюється не тільки внутрішніми змінами, а й зовнішніми обставинами. Творча особистість, як переконливо доводить автор, формується невідривно від творчої діяльності, безпосередньо в самій діяльності. У процесі ускладнення й удосконалення діяльності особистість сама змінюється, вдосконалюється, розвивається [41].

       Отже, творчість - діяльнісна людська властивість, яка проявляється, по-перше, у творенні людиною соціокультурного середовища, по-друге, - самої особистості в цьому середовищі.

       У завершенні огляду різних філософських підходів до вивчення проблеми творчості зазначимо: в історії філософської думки, а також на її сучасному етапі існують різні теоретичні моделі творчості: модель об’єктивного ідеалізму (творчість - результат одухотворення світу божественним даром чи ідеєю); суб’єктивного ідеалізму (творчість заради творчості, мистецтво заради мистецтва); метафізичного матеріалізму (творчість - не тільки суто людська, а й природна властивість). У моделі діалектичного матеріалізму творчість розглядається як неодмінна умова людського існування, соціального прогресу, як вища духовність особистості - суб’єкта творчого процесу.

       Визнання  багатоаспектності феномена “творчість”  дозволяє виокремити численні грані, з-поміж  яких: творчість як специфічна діяльність; творчість – людська властивість, творчість як особливий вид енергії. 
 

       1.2. “Художнє” й “естетичне”  у структурі творчості. 

       Творчість - складне соціальне, культурне, естетичне, психологічне явище не існує поза певним культурно-історичним соціумом і залежить від численних внутрішніх (особистісних) і зовнішніх умов. Відповідно до галузі людської діяльності виокремлюють види творчості. П.К.Енгельмейєр виділяє такі види, як творчість у мистецтві, технічна творчість, наукова та творчість у релігії [75].

       За  логікою дослідження найбільш значущою для нас є художня творчість і як її різновид - літературна, мовленнєва творчість. Натомість, звернувшись до визначення поняття “художня творчість”, помітимо, що в багатьох науковців поняття “художнє” і “естетичне” тісно переплітаються, навіть поєднуються.

       Словник з естетики визначає художню творчість у широкому її значенні як “творчість за законами краси”, й у вузькому, концентрованому вигляді – “як таку діяльність, що знаходить вираження у створенні чи творчому виконанні творів мистецтва” [65, с.344].

       Науковці (Грузенберг С.О., Енгельмейер П.К.) розглядають естетичне як загальнолюдську цінність, як те, що має соціальну і культурну значущість. Адже у своїй естетичній діяльності людина виходить за межі суто утилітарного інтересу і підноситься до усвідомлення його багатства і розмаїття соціально-історичної людської практики.

       Правильною  нам вбачається позиція, за якої в  художній творчості виокремлюються творчість як створення твору мистецтва, тобто професійна діяльність, і творчість як сприймання, інтерпретація того, що було створено. За словами В.В.Левіна, будь-яка людина – спадкоємець величезного багатства: загальнолюдського досвіду, що зберігається в культурі в закодованих формах мистецьких творів. Проте не кожна людина успадковує це багатство, адже ним треба зуміти оволодіти, освоїти його, тобто зробити своїм досвідом. Тому одну з найважливіших функцій мистецтва вчені вбачають у здатності художніх творів наділяти окрему людину духовним досвідом людства.

       Сутність  художнього сприймання виявляється  в тому, що воно завершує роботу, розпочату художником. На думку Л.С.Виготського, сприймання мистецтва вимагає від того, хто сприймає, співтворчості, адже не достатньо пережити всі почуття, що володіли автором, не досить розібратися у структурі твору - необхідно творчо пережити власне почуття [18].

       Художня творчість як процес взаємодії з  творами мистецтва посильна для  великого кола людей. Проте така творчість  теж потребує певного рівня художньо-естетичної обізнаності й підготовленості, розвинутих загальних і спеціальних художніх здібностей, що забезпечує вплив мистецтва на формування особистості. Адже мистецтво, як відомо, повною мірою реалізує свої можливості збагачення окремої людини духовним досвідом людства, тільки в тому разі, якщо ця людина засвоїла розвинений у певній культурі спосіб художньої діяльності. Саме в такому значенні термін “художня творчість” широко вживається у психолого-педагогічних, методичних дослідженнях, присвячених питанням розвитку, особливостям навчання, формування художньо-естетичної діяльності дітей (Богуш А.М., Ветлугіна Н.О., Карпинська Н.С., Казакова Т.Г., Орланова Н.П., Сакуліна Н.П., Талер Л.О., Ушакова О.С., Фльоріна Є.О., Чемортан С.М. та ін.).

       Найважливішим компонентом художньої творчості, що відрізняє її від інших видів  творчості, є художній образ.

       Від античності аж до наших днів проблема художнього образу була центральною в естетиці. Етимологічно термін “образ” тяжіє до наочності, допомагає сформувати думку про зовнішній вигляд предмета чи явища. Але сучасні науки давно обґрунтували своє розуміння образу, визначили в кожному випадку певні важливі його ознаки. Художній образ як наукова, естетична категорія досліджується філософами, естетиками, літературознавцями, лінгвістами, мистецтвознавцями - в кожній галузі визначаються певні риси цього поняття. У філософському розумінні художній образ втілює єдність думки і почуття, раціонального й емоційного; це індивідуалізоване узагальнення, що розкриває в конкретно-чуттєвій формі суттєве для низки явищ (Єремеєв О.Ф., Ільєнков Е.В., Каган М.С., Кант І., Левчук Л.Т., Шестакова В.П та ін.). Художній образ дістає своє предметне втілення в естетичній діяльності, в художній творчості. Так, у літературній творчості лінгвістична характеристика, пов’язана з усвідомленням художнього образу як мовленнєвого явища, засобу мови художнього твору, на думку вчених, значно ширша за аналогічне поняття в літературознавстві. За словами З.Т.Франко, “категорія образності - це категорія специфічна насамперед у стильовому відношенні та змінна в індивідуальному мовленнєвотворчому плані”. Літературознавчий підхід дає змогу оцінити художній образ як систему конкретно-чуттєвих деталей, що втілюють зміст у художній формі. Образ у літературознавчому аспекті виступає в подвійному значенні: як особлива форма художнього сприймання дійсності і як типове узагальнене зображення людини певної епохи у творі (Волков І.Ф., Дрьомов О.К., Єфімов А.Л., Кучерук О.Л., Палієвський П.В., Тимофєєв Л.І., Федоров О.І., Франко З.Т. та ін.).

       Естетично найважливішою та історично ранньою  першоосновою художнього образу є емоційність. Для виникнення образу потрібне не просто вміння слухати, а й чути, не тільки дивитися, а й побачити незвичайне в буденному, замилуватися, здивуватися. За древньоіндійською легендою, поезія (у значенні “художнє слово”) виникла з емоційно схвильованого, виразно інтонованого мовлення. Саме тому вчені вважають однією з найістотніших якостей творчої особистості митця надзвичайну вразливість, чутливість [65].

       Художня творчість обіймає види творчості, зумовлені різними видами мистецтва: літературою, музикою, образотворчим, театром тощо.

       Література - один з основних видів мистецтва, який створює реальне, живе буття  за допомогою слова. Розкриваючи  суспільно-історичну цінність та художню  значущість літератури, відомий літературознавець  Л.І.Тимофеєв зазначав: “Вона являє собою нескінченно різноманітну та багатосторонню історію людського суспільства, немов би перекладену на мову живих людських звичок і пристрастей, що передає наступним поколінням усе багатство думок, переживань, інтимних людських почуттів найрізноманітніших періодів існування і розвитку людства. Чим ширше й багатше наше сприймання художньої літератури різних віків і народів, тим різноманітнішим стає індивідуальний досвід, що вбирає в себе досвід людства, закріплений у літературних образах”.

       Загальні  принципи образного відображення дістали  втілення у різноманітних літературних жанрах: епічних драмах, повістях, оповіданнях, віршах, байках.

       Незалежно від виду наукову, художню, технічну творчість характеризує особливе ставлення до об'єкта, вихід за окреслені межі, здатність і потреба посісти власну позицію та прийняти незалежне власне рішення. Це вже висвітлює особистісний аспект проблеми творчості. 

1.3.Психологічна  характеристика творчості. 

       У психологічній літературі немає  однозначного визначення феномена “творчість”, до того ж існує така їх кількість, що “процес усвідомлення того, що таке творчість, сам потребує творчої дії” [49, с.123].

       Так, Л.С.Виготський вбачає у творчості  “таку діяльність людини, яка створює дещо нове, байдуже, чи це буде створено творчою діяльністю, якоюсь певною річчю зовнішнього світу чи зумовлено будовою, структурою розуму чи почуття, що живе й виявляється тільки в самій людині” [18,с.28].

       Психологія  творчості, інтерес до якої останнім часом значно зріс, досліджується в чотирьох основних аспектах: творчий процес, творчий продукт, творча особистість, творче середовище, тобто той соціальний контекст, який формує вимоги до продукту творчості. Зауважимо: такий розподіл є суто умовним і потрібний лише для розв’язання окремих наукових питань, оскільки неможливо уявити собі якусь творчу діяльність, створення будь-якого творчого продукту без творчої спрямованості особистості, що керується певними мотивами, інтересами, реалізує свої цілі через творчу активність. Так і особистість має можливість проявити свої наміри, здібності лише в певній діяльності.

       Психологічний портрет кожної особистості у  творчій діяльності має яскраво виражений індивідуальний характер, зумовлений рівнем її психічного розвитку, здібностями, інтересами, рівнем обізнаності із законами та змістом цієї діяльності, але спільним для творчого типу, за визначенням науковців, існує стала, досить високого рівня спрямованість на творчість, мотиваційно-творча активність, що виявляється в органічному поєднанні з високим рівнем творчих здібностей і дає людині змогу досягти високих результатів.

       Творчість пов’язана з такими особистісними  характеристиками, як активність та ініціативність, адже активність характеризує діяльний стан особистості. Учені відзначають істотний зв’язок і взаємозумовленість творчості та творчої активності, залежність цих двох компонентів продуктивної діяльності від різних проявів психічної активності суб’єкта. Творча активність як особистісна категорія визначається внутрішніми психічними особливостями суб’єкта, що відбиваються в його своєрідному ставленні до навколишнього.