Необхідна оборона. 4

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 

Харківський національний педагогічний університет

ім. Г.С. Сковороди 
 

кафедра кримінально-правових дисциплін  
 
 
 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни «Кримінальне право України»

НА ТЕМУ: 

 «НЕОБХІДНА ОБОРОНА ЯК ОБСТАВИНА, ЩО ВИКЛЮЧАЄ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ» 

ВИКОНАЛА:

студентка 1 курсу 131 групи

факультета:“Правознавство», ІПО

                                                            В.В. Доброскока 
 
 
 
 
 

Харків-2010 
 

     ЗМІСТ 
 

     ВСТУП          3 

РОЗДІЛ 1 Місце необхідної оборони серед

 обставин, що

виключають  злочинність діяння.      4 

РОЗДІЛ 2. Поняття необхідної оборони.     7 

РОЗДІЛ 3 Перевищення меж необхідної

оборони.          14 

РОЗДІЛ 4 Спеціальні види необхідної оборони,

передбачені в кримінальному законі.     18 
 

ВИСНОВОК         22

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА      24

ВСТУП 

     Нерідко громадяни, а також службові особи  змушені здійснювати вчинки, що за зовнішніми своїми ознаками збігаються з тим або іншим злочинним  діянням (наприклад, з вбивством, знищенням  майна, перевищенням влади тощо), які, проте, не є суспільно небезпечними і кримінальне протиправними, а  навпаки, визнаються правомірними і, як правило, суспільно корисними (наприклад, позбавлення життя того, хто посягає, при захисті від його нападу;  застосування зброї працівником  міліції при затриманні небезпечного злочинця тощо). У науці такі вчинки - необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, виправданий ризик, виконання службового обов'язку, виконання законного наказу тощо - називаються обставинами, що виключають суспільну небезпечність і протиправність, або, інакше кажучи, злочинність діяння. Новий КК вперше виділив такі обставини в самостійний розділ VIII Загальної частини. Їх перелік значно розширений .

     Мета курсової роботи - теоретичне обгрунтування необхідності таких обставини, що виключають злочинність діяння.

     Досягнення  поставленної мети забезпечується рішенням наступних задач: розкриття соціально-правового значення передбачених кримінальним законом обставин, що виключають злочинність діяння, визначення змісту і місця необхідної оборони серед цих обставин, розкритя на основі законодавчого визначення перевищення меж необхідної оборони, аналіз видів необхідної оборони.

     Об'єктом  дослідження виступають правовідносини, що змінюються і припиняються у зв'язку з реалізацією права на здійснення діянь, злочинність яких виключається кримінальним законом через соціальну  корисність і необхідність.

     Предмет дослідження - законодавство в частині регламентації необхідної оборони. 

РОЗДІЛ 1 Місце необхідної оборони серед обставин, що

виключають  злочинність діяння. 

     Проблема  відмежування злочинної поведінки  від незлочинної є фундаментальною  проблемою кримінально-правового  регулювання, рішення якої зумовлює формування змісту всього нормативного матеріалу кримінального законодавства. Традиційно основним способом її рішення прийнято вважати встановлення кримінально-правових заборон на здійснення тих або інших суспільно небезпечних діянь. Тим часом таким же традиційним є і інший спосіб - виключення злочинності скоєного за інших рівних умов через його специфічні соціально-правові характеристики. Незлочинність такого роду формально кримінально-протиправних діянь, що іменуються зазвичай «обставинами, що виключають злочинність діянь», оголошується додатковими до вже існуючих і зберігаючих силу заборон нормативними встановленнями. І, як свідчить досвід вітчизняного і зарубіжного кримінального законодавства, держава і суспільство завжди покладають певні надії на те, що за допомогою таких встановлень вирішуватимуться завдання кримінальної політики в цілому.

     У правовому відношенні необхідна  оборона – це  дія, що не є злочином, оскільки відсутня суспільна небезпека. Більш того, необхідна оборона - дія  суспільна корисна, оскільки є одним  із способів боротьби із злочинністю  і захисту невід'ємних прав людини. Крім того, необхідна оборона - важливий засіб попередження злочинів, бо, коли хтось знає, що йому буде дана відсіч, він не завжди стане ризикувати порушувати закон.

     Визначення  законодавцем круга обставин, що виключають злочинність діяння, а отже і кримінальне  переслідування з боку держави, є  об'єктивною необхідністю і диктується різноманіттям суспільних відносин в суспільстві. Такі діяння, які по твоєму характеру є злочинними, але  які, по суті - правомірні, отримали своє закріплення в розділі 8 Кримінального кодексу України, введеного в дію з 1 вересня 2001 р.

     В порівнянні з Кримінальним кодексом УРСР 1960 р., новий Кримінальний кодекс істотно розширив цей інститут. Включивши  разом із звичними і вже традиційними необхідною обороною, затриманням злочинця і крайньою необхідністю добавилися ще обставини, що визначають правомірну поведінку суб'єкта: уявна оборона, фізичний або психічний примус, виконання  наказу або розпорядження, діяння, пов’язане  з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття  злочинної діяльності організованої  групи чи злочинної організації.

     Напевно, жоден з інститутів кримінального  права не викликає стільки обговорень в наукових кругах як інститут необхідної оборони. Дійсно, погляди на суть необхідної оборони з ходом історії неодноразово мінялися.

     Актуальність  теми обумовлена перш за все найважливішими функціями необхідної оборони в  умовах становлення в Україні  громадянського суспільства і правової демократичної держави. Будучи елементом  правової системи, необхідна оборона  сприяє блокуванню правопорушень і  злочинів, служить гарантією законності, стабільності і правопорядку.

     Проблема  діянь, злочинність яких виключається через соціальну корисність і  необхідність, достатньо широко освітлює в науковій літературі по кримінальному  праву. Починаючи з фундаментальних  праць, присвячених цій проблематиці, виданих в 50-70 рр. ХІХ сторіччя (М.С. Грінберг, С.А. Домахін, В.Ф. Киріченко, В.Н. Козак, А.Н. Красиков, Н.Н. Паше-Озерський, І.І. Слуцький, І.С. Тишкевич, Т.Г. Шавгулідзе), вона знайшла відображення на сторінках  спеціальної літератури і в подальші роки (Ю.В. Баулін, Г.В. Бушуєв, Є.Ф. Побегайло, Б.В. Сидоров, В.І. Ткаченко, Ю.Н. Юшков, М.І. Якубович).

     Зусиллями названих і багатьох інших авторів  теорія обставин, які виключають злочинність  діянь, в даний час набула достатньою мірою зрілий стан, результати якого  затребувані і законодавцем, і  практиками.

     Але життя не стоїть на місці, а практика застосування норм гл. 8 КК України ставить  перед наукою кримінального права  нові проблеми. Деякі ж з них  пов’язанні з розширенням кола цих  обставин, деякі – зі зміною змісту вже існуючих обставин, які виключають злочинність діяння. На жаль, за рідкісним  виключенням аналіз нормативно-правової основи таких діянь обмежується  рамками тільки кримінального закону і при цьому недооцінюється роль інших галузей в створенні  належних гарантій забезпечення їх правомірності.

     Не  дивлячись на вихід в світ цілого ряду спеціальних монографічних  досліджень, присвячених даній проблематиці, вже після набуття чинності КК України в 2001 р., велика частина з  поставлених питань залишилася не вирішеною  або недостатньо аргументованою.

       Будучи  елементом правової системи, необхідна  оборона сприяє блокуванню правопорушень  і злочинів служить гарантією  законності, стабільності і правопорядку. Правильне застосування законодавства  про необхідну оборону є важливою умовою широкого залучення населення  в боротьбу з злочинністю. Великий  збиток боротьбі з правопорушеннями заподіює кожен випадок необґрунтованого залучення до кримінальної відповідальності осіб, що правомірно оборонялися від  суспільно небезпечного посягання. 
 
 

РОЗДІЛ 2. Поняття необхідної оборони. 

     Звичними  реаліями сьогодення стали майже  щоденні повідомлення у засобах  масової інформації про злочини  проти особи, вчинені з застосуванням  зброї або ж з особливою  жорстокістю. Нестабільність у соціально-економічному секторі породжує напружену криміногенну ситуацію у нашій країні, а недостатньо  ефективна (з ряду суб'єктивних і  об'єктивних причин) діяльність органів  МВС залишає пересічного громадянина  сам на сам з цим явищем. Постає питання: які засоби надає кримінальний закон особі для захисту її конституційних І природних прав від злочинних посягань? У ст. 15 КК України дії особи, вчинені з метою захисту її інтересів чи прав, визнаються необхідною обороною.[1. C.109]

     Суть  необхідної оборони полягає у  правомірному заподіянні шкоди особі, яка своїми діями створює реальне  суспільне небезпечне діяння, особою, котра реалізує своє право на захист інтересів, що охороняються законом  від суспільне небезпечних посягань. Закріплене ст. 36 КК право кожного на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання є важливою гарантією реалізації конституційних положень про непорушність прав та свобод людини і громадянина, про невід'ємне право кожної людини на життя, недоторканість її житла й майна, а також забезпечує умови для захисту суспільних інтересів та інтересів держави" — наголошується в преамбулі постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 1 "Про судову практику у справах про необхідну оборону".

     Небезпека для життя або здоров’я є суб’єктивною категорією. Одна людина завжди відчуває небезпеку нападу, а друга у аналогічній ситуації – ні. Більше того, одна й таж сама особа залежно від свого фізичного, психічного та емоційного стану по-різному сприймає оточуючу обстановку (в тому числі й небезпеку нападу). Труднощі, які при цьому виникають, пояснюються тим, що не існує будь-яких кількісно-якісних характеристик, якими можна було б охарактеризувати як напад, так і захист.Аналогічно підходять до вирішення цього питання і фахівці руських бойових мистецтв. Так, на їх думку, розпочинати захист від небезпечного удару можна лише в момент, коли особа, яка захищаеться, відчуває, так званий, «подих смерті» [13, С. 100]

     МВС України, відчуваючи реальність загрози, почало застосовувати профілактичні  заходи (так, наприклад, за даними каналу "1+1", лише у Львові кількість  нарядів ППС, які щоденно заступають на охорону громадського порядку, зросла більше ніж удвічі і сягає на сьогодні 170; МВС готується діяти в ситуації масових заворушень, проводячи спеціальні тренування спецпідрозділів "Тигр", "Беркут", "Сокіл" та ін.). Але  лише цим злочинців не зупинити. Вони повинні добре усвідомлювати, що їм може протистояти не тільки МВС, а самі громадяни, їх активна, свідома  силова позиція. Сьогодні можливості населення протистояти злочинності характеризуються відомим висловом: "Допомога потопаючим — справа рук самих потопаючих!". При цьому, ефективність такого захисту насправді характеризується ще одним висловом: "Вони нас цеглиною, а ми їх ганчіркою, ганчіркою! От ми б їм дали, якщо б вони нас наздогнали!".[14, C. 115]

     Для певних осіб необхідна оборона є обов'язком, ухилення від якого тягне відповідальність. Так, працівник міліції зобов'язаний захищати осіб, на яких чиниться напад, суспільні й державні інтереси, самого себе згідно із Законом України "Про міліцію", даною Присягою, Статутом патрульно-постової служби міліції. Військовослужбовець, який перебуває на варті, повинен захищати об'єкт, що охороняється, згідно зі Статутом гарнізонної і вартової служби Збройних Сил України, даною Присягою й отриманим наказом. При цьому, відповідно до вказаних нормативних актів, працівники міліції та військовослужбовці мають право у випадках, передбачених законом, застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю (дивись, наприклад, розділ Ш Закону України "Про міліцію").

     Отже, необхідна оборона є вимушене заподіяння тому, хто посягає, шкоди  для правомірного захисту особи, суспільних і державних інтересів  від суспільно небезпечного посягання.

     Теорія  кримінального права, базуючись  на законі й практиці його застосування судами, визначила певні умови  правомірності необхідної оборони. Ці умови характеризують як посягання, так і захист від нього.

     По-перше, посягання повинне бути суспільно  небезпечним. Це означає, що за своїм  характером і можливими наслідками воно відповідає ознакам певного  злочину, передбаченого КК. Але подібні  діяння можуть виходити і від особи, що не є суб'єктом злочину (людина, відома як божевільна, явно малолітня  тощо). Від їх дій теж можлива  необхідна оборона, та соціально  схвальним тут буде намагання  особи ухилитися від нападу.

     Необхідна оборона можлива від очевидно неправомірних дій службових  осіб.

     В той же час не може бути необхідної оборони з боку особи, яку правомірно затримують за вчинення злочину без  перевищення заходів, необхідних для  її затримання. Не може бути також необхідної оборони, скажімо, при пред'явленні  працівниками міліції винесеної  відповідно із законом і санкціонованої суддею постанови про обшук приміщення тільки тому, що господар "не бачить за собою ніякої вини".

     Не  можна визнати наявність необхідної оборони в діях особи, яка спровокувала посягання, тобто з наміром викликала  напад, щоб використати його як привід для вчинення протиправних дій, з  метою розправитися з вимушеним  нападником з мотивів помсти, ревнощів, заздрощів тощо.

     Стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з’ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання. При розгляді справ даної категорії суди повинні з’ясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.[11, п. 2]

     Суспільно небезпечне посягання має бути реальним, тобто таким, що об'єктивно існує, і тільки від нього можна вести  необхідну оборону. На практиці мають  місце випадки, коли неправильно  оцінивши обстановку, що склалася, особа  приходить до висновку про дійсність  посягання і отже наявність у  неї права на необхідну оборону, а тому завдає іншій особі, яка  нібито вчинює суспільно небезпечне посягання, шкоду, хоча фактично посягання  не було. Виникає ситуація уявної оборони.

     Слід  відрізняти необхідну оборону від  уявної, під якою розуміється заподіяння шкоди за таких обставин, коли реального  суспільно небезпечного посягання  не було, але особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, помилково припускала наявність такого посягання. При  уявній обороні кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла  усвідомлювати помилковість свого  припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були підстави для помилкового  висновку про наявність суспільно  небезпечного посягання, вирішується  з урахуванням конкретних обставин справи. [11, п. 7]

     Поняття “уявна оборона” тiсно пов’язане  з необхiдною обороною. До прийняття  чинного КК України законодавець не вважав за потрiбне видiляти i в  окрему норму, вважаючи, що таке видiлення  не є необхiдним. Вперше у вiтчизнянiй законодавчiй практицi детальний тезiис такої оборони викладений у статтi 37 КК України. Вiдмежування уявної (мнимої) оборони вiд необхiдної оборони дає можливiсть правильно визначити характернi для неї ознаки.

     Потрiбно  вiдрiзняти необхiдну оборону вiд  уявної, коли особа, помиляючись вiдносно реальностi посягання i думаючи, що нона захищає охоронюванi правом iнтереси, спричиняс шкоду iншiй особi.

     Помилкою  у кримiнальному правi прийнято називати неправильне уявлення особи про  юридичнi та фактичнi особливостi, обставини i наслiдки вчинюваних нею дiй. Помилки  подiляються на двi групи:

     1) помилки юридичнi — це неправильне  уявлення особи про злочиннiсть  чи незлочиннiсть вчинюваних дiй  або неправильне уявлення про  характер чи мiру покарання  за злочин;

     2) помилки фактичнi — це неправильне  уявлення про фактичнi особливостi чи фактичнi наслiдки своїх  дiй.

     Згідно  з ч. 1 ст. 37 КК, "Уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди  за таких обставин, коли реального  суспільно небезпечного посягання  не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково  припускала наявність такого посягання".

     Від необхідної оборони оборона уявна  відрізняється тим, що в ході її, особа, помиляючись щодо реальності посягання і вважаючи, що вона захищає  правоохоронювані інтереси, заподіює шкоду іншій особі.

     Хоча  оборона й уявна, але заподіяна  нею шкода реальна, тому виникає  питання правової оцінки такої ситуації.

     Згідно  із законом уявна оборона тільки тоді є вибачальною обставиною, що виключає злочинність діяння, а отже, й кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду, "коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення" (ч. 2 ст. 37 КК).

     Окремi спiрнi питання щодо вiдповiдальностi за дiї вчиненi в станi уявної оборони, вирiшуються постановою Пленуму Верховного Суду Укра вiд 26 квiтня 2002 року судову практику у справах про необхiдну оборону Так, в п. 7 вказєсться, що при уявнiй оборонi кримiнальна вiдповiдальнiсть за заподiяну шкоду виключається лише в тих випадках, коли обстановка, що склалася, давала особi пiдстави вважати, що мало мiсце реальне посягання, i вона не усвiдомлювала i не могла усвiдомлювати помилковостi свого припущення. Питання про те, чи дiйсно було в особи пiдстави для помилкового висновку про наявнiсть суспiльно небезпечного посягання, вирiшусться з урахуванням конкретних обставин справи. Якщо ж особа в обстановцi, що склалася, не усвiдомлювала i не могла усвiдомлюдати помилковостi свого припущення щодо реальностi суспiльно небезпечного посягання, але перевищила межi захисту, який потрiбно було застосувати, и дiї мають розцiнюватися як перевищення меж необхiдно оборони. У такому випадку кримiнальна вiдповiдальнiсть можлива лише за стагггями 118 i 124 КК України. Коли ж особа не усвiдомлювала, але могла усвiдомлювати вiдсутнiсть реального посягання,  дiї квалiфiкуються як заподiяння шкоди через необережнiсть.По-друге, посягання повинно бути наявним. Це означає, що мають бути визначені початковий та кінцевий моменти здійснення посягання, протягом часу між якими і можлива необхідна оборона. Закон визнає наявність необхідної оборони тоді, коли шкода наноситься для негайного відвернення посягання чи припинення посягання. Тобто, наявна ситуація, коли напад з очевидністю і неминучістю має статися в даний момент, або вже почав вчинятися, і отже, наявний замах на злочин. Подібний стан речей визначає початковий момент посягання.

     Кінцевий  момент посягання визначається тим, що загроза небезпеки минає повністю й остаточно: напад припинено  самим посягаючим чи йому покладено  край захистом (затримання, втеча нападника  тощо). Але при цьому необхідно, щоб така ситуація адекватно оцінювалася  тим, хто веде необхідну оборону. Він повинен усвідомлювати, що посягання  особами.

     Стан  необхiднї оборони вiдсутнiй її провокації, тобто, коли вчиняються такi дiї, якi мають мету — викликати  на себе напад, щоб потiм дати гiдну  вiдсiч, пiдкреслюючи те, що особа була змушена оборонятися. Четвертою умовою необхiдно оборони є те, що напад повинен бути дiйсним, реальним, а не iснувати лише в уявi того, хто захищасться. Якщо фактично напад вiдсутнiй, то не може й бути мови про стан необхiдної оборони, а має мiсце уявна оборона. Шкода при необхiднiй оборонi завдасться тiльки тому, хто посягає i виявляеться в позбавленнi життя, заподiяннi тiлесних ушкоджень, нанесеннi побїв, позбавленнi чи обмеженнi волi, знищеннi майна. Нанесення ушкоджень посягаючому — це природний прояв необхiдно оборони, яка являє собою активнi дiї особи по попередженню безпосередньї загрози або по припиненню посягання, що триває. Найбiльша шкода при необхiднiй оборонi завдаеться життю або здоровю осiб, рiдко зустрiчасться спричинення майнової шкоди. Дiї людини, яка активно захищасться, правомiрнi лише в тому випадку, коли вони спрямованi на заподiяння шкоди самому посягаючому, а не третiм особам. Вiдповiдальнiсть за таку шкоду залежить вiд об’єктивних та суб’ективних ознак. Коли особа, що захищасться, заподiює шкоду особi, яка помилково прийнята за посягаючого, вiдповiдальнiсть настає залежно вiд вини того, хто захищасться. У випадку вiдхилення в дiї при необхiднiй оборонi такi дiї квалiфiкуються на загальних пiдставах у залежностi вiд вини того, хто захищасться. Коли ж захисник свiдомо заподiює шкоду третiй особi з метою припинити таким шляхом злочин, то такi дії квалiфiкуються за правилами крайньо необхiдностi. Верховний Суд так розвязує це питания: якщо при оборонi випадково заподiяно шкоду непричетнiй до нападу особi в залежностi вiд наслiдкiв вiдповiдальнiсть може наставати за заподiяння шкоди з необережностi.  
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 3 Перевищення меж необхідної

оборони. 

     Згідно  з ч. 3 ст. 36 КК перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка  явно не відповідає небезпечності посягання  або обстановці захисту, а згідно з ч. 2 ст. 38 КК перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, — умисне заподіяння особі, що вчинила  злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або  обстановці затримання злочинця. У  зв’язку з цим кримінальна  відповідальність за такі дії настає лише у випадках, спеціально передбачених статтями 118 та 124 КК. [11, п. 4]

     Пiд  перевищенням меж необхiдної оборони  законодавець розумiє умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка  явно не вiдповiдає небезпечностi посягання  або обстановцi захисту. Злочини, повязанi з ексцесом оборони межують з  необхiдною обороною. Рiзниця мiж  ними полягає в явнiй невiдповiдностi захисту суспiльно небезпечному посяганню, яку iнодi важко вiдмежувати. Захист — це дiя того, хто захищасться, у вiдповiдь на протиправнi дiяння з  боку посягаючого. Посягання заподiює неоднакову шкоду рiзним суспiльним  вiдносинам i тому надiлене рiзною суспiльною  небезпекою. Найповнiше ступiнь суспiльної  небезпеки злочину визначається тяжкiстю його наслiдкiв. Пiд тяжкою шкодою при перевищеннi меж необхiдно оборони слiд розумiти смерть особи або заподiяння й тяжкого тiлесного ушкодження. Явнiсть при перевищеннi меж необхiдно оборони виражає фактично зовнiшньо рiзку невiдповiднiсть захисту характеру посягання. При вiдсутностi цiєї ознаки немає i перевищення меж необхiдно оборони. Явнiсть, очевиднiсть полягас в тому, щоб невiдповiднiсть захисту характеру i небезпецi посягання було завiдомим для того, хто захищасться. Помилка вiдносно змiсту посягання, перебiльшення небезпеки нападу i заподiяння при захистi непотрiбно шкоди посягаючому не виключас допустимостi характеру захисту. для посягаючого ця шкода виражасться в фiзичнiй формi i виявлясться в заподiяннi тяжких тiлесних ушкоджень.

     Вважається, що перевищення меж необхiдно оборони не повинно бути зведено лише до явної невiдповiдностi засобiв захисту i засобiв нападу, оскiльки неозброєний напад є менш суспiльно небезпечним, нiж озброєний. Якщо пiд перевищенням меж необхiдної оборони розумiти явну невiдповiднiсть засобiв захисту та нападу, то, на думку В.І. Ткаченка, виходить, що проти неозброеного нападу насильника, вбивцi не можна використовувати ефективних засобiв захисту. Окрiм того, напрошусться висновок про неможливiсть використання вогнепальної зброї проти нападу з використанням таких засобiв як палка, камiнь, а також заподiяння легкого тiлесного ушкодження за допомогою вогнепальної зброї. З iншого боку, якщо так трактувати понятгя необхiдної оборони, то виходить, що заподiяння смертi озброєному злочинцю в будь-якому випадку с правомiрним, навiть при умовi, що вiн завiдомо для того, хто захищаеться, не мав намiру використовувати зброю. Тому при вирiшеннi того, чи була оборона правомiрною, перш за все потрiбно з’ясувати, якi засоби i знаряддя захисту використовуються i для заподiяння якої шкоди. Так, при захистi вiд озброєної групи осiб чи особи можливi всi засоби захисту, включаючи i вогнепальну зброю.

     Iншi науковцi дотримуються тiєї точки  зору, що пiд термiном “явна  невiдповiднiсть захисту характеру  i небезпецi посягання” слiд розумiти  явну невiдповiднiсть iнтенсивностi  посягання i захисту. Iнтенсивнiсть  вони розумiють як спосiб використання  засобiв нападу i захисту. На iнтенсивнiсть  впливає спiввiдношення сил мiж  нападаючим i тим, хто захищасться,  яке може виражатися в рiзницi їх iндивiдуально фiзичної сили, наявностi певних навичок, так i в неоднаковiй  кiлькостi осiб, якi беруть участь  в посяганнi з того чи iншого  боку. Посягання зi сторони групи  осiб чи однiєi особи, проте  сильнiшо фiзично, такої, що  володiє прийомами боротьби є  завжди iнтенсивнiшим. Не може  бути правомiрним заподiяння тяжкої  шкоди посягаючому при захистi завiдомо для того, хто захищаеться, на менш цiннi iнтереси i блага; заподiяння смертi чи тяжких тiлених ушкоджень завжди повиннi визнаватися зайними. Критерiй “допустимості” шкоди практично виражає турботу про посягаючого на шкоду iнтересам того, хто захищасться, вимагаючи вiд останнього обов’язкового ризику власними iнтересами, щоб не заподiяти посягаючому тяжкої шкоди. КК України мiстить двi статтi, якi передбачають вiдповiдальнiсть за злочини, вчиненi при перевищеннi меж необхiдної оборони: умисне вбивство (ст. 118) та умисне заподiяння тяжких тiлесних ушкоджень (ст. 124) при перевищеннi меж необхiдної оборони.

     Щоб установити наявність або відсутність  ознак перевищення меж необхідної оборони, суди повинні враховувати  не лише відповідність чи невідповідність  знарядь захисту і нападу, а  й характер небезпеки, що загрожувала  особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і  тих, хто захищався, їхні фізичні  дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини. Якщо суд визнає, що в  діях особи є перевищення меж  необхідної оборони, у вироку слід зазначити, в чому саме воно полягає. [11, п.5]

     У контексті даної проблеми неврегульованим є питання, пов'язане з проявами психологічних і фізичних можливостей людини. Адже, діючи в екстремальних умовах, внаслідок душевного хвилювання особа, яка захищається, не завжди може правильно оцінити ступінь небезпеки і характер дій, необхідних для відвернення нападу. Внаслідок цього фізична сила суб'єкта оборони може перевищувати фізичну силу нападника чи нападників, які не розраховують на такий перебіг подій. А це дає підстави (особливо у разі смерті нападника) слідству і суду кваліфікувати дії особи, яка захищалася, як перевищення меж необхідної оборони. [1. C. 109]