Невербальні стратегії у міжкультурній комунікації

2

Міністерство освіти і науки України

Кафедра англійської філології

Курсова робота

на тему:

“Невербальні стратегії

у міжкультурній комунікації”

Виконала:

студентка групи  А-41

англійського відділення

Перевірив:

к.ф.н., доцент кафедри

англійської філології

Львів − 2010

Зміст

Вступ

Для людини як суспільної істоти однією з найважливіших потреб є спілкування. В умовах сьогодення спілкування відіграє величезну роль. За своїм матеріальним вираженням спілкування реалізується у двох видах: вербальному, тобто словесному і невербальному, несловесному. Засоби невербальної комунікації інколи відіграють домінуючу роль. Засоби невербального спілкування у міжкультурній комунікації займають не менш важливу роль.

Комунікація в широкому розумінні це обмін інформації між співрозмовниками, за допомогою системи сигналів. Відомо, що вербальне спілкування передає 35% інформації, а решта – 65% припадає на засоби невербальної комунікації. Міжнародна комунікація, як особливий вид комунікації припускає спілкування між носіями різних мов і різних культур. Міжнародна комунікація, як обмін між людьми цінними надбаннями існувала завжди, оскільки ще з давніх часів виникали зв’язки, що сприяли взаємодії та взаєморозумінні різних культур. Саме поняття міжнародної комунікації виникає в середині ХХ століття і пов’язане з такими вченими як: Е. Холл, А. Кребер, К. Клакхон, Р. Портер, Е. Гірш. Важливий внесок у вивчені міжкультурної комунікації, а зокрема невербальних стратегій внесли російські вчені С. Тер-Мінасова, Т. Грушевицька, В. Попков, В. Костомаров, О. Фалькова та ін.

Актуальність. В сучасних умовах спілкування народів невербальна комунікація набула не тільки глобального характеру, але і вимагає гуманістичної спрямованості, яка завдяки міжкультурній комунікації, дає людині можливість успішно розвиватися на засадах єдності загально людських і національних цінностей. Актуальність даної теми полягає в тому, що вона має на меті дослідити та поповнити знання про невербальні стратегії у міжкультурній комунікації, нестача яких виникла в результаті недостатньої уваги до даної теми. Вивчаючи мови інших народів світу, ми неповинні обмежуватися лише знаннями мови, але знати про особливості культури мови якої ми вивчаємо, щоб в повній мірі володіти усіма її особливостями.

Новизна даного дослідження полягає у спробі аналізу прояву розбіжностей між культурами в особливостях невербального коду, як перешкоди у процесі міжкультурного діалогу. На фоні сучасного глобального розвитку людство потребує нових прийнятних стратегій розвитку культур. В даній курсовій роботі досліджено особливості невербальних стратегій спілкування, оскільки вони є запорукою успішної комунікації.

Метою курсової роботи є дослідити особливості невербальних стратегій міжкультурної комунікації.

Мета роботи передбачає розв’язання таких завдань:

1)  з’ясувати сутнісні характеристики комунікації;

2)  з’ясувати роль вербального і невербального в комунікації;

3)  з’ясувати суть основних елементів невербальної комунікації;

4)  дати визначення поняттю “міжкультурна комунікація”;

5)  виокремити основні невербальні бар’єри на шляху до успішної міжкультурної комунікації.

Предметом курсової роботи є зміст, основні елементи, види та специфіка невербальних стратегій у міжкультурній комунікації.

Об’єктом роботи є процес невербального спілкування між представниками різних культур.

Методи дослідження. Теоретичною основою дослідження є концепції міжкультурної комунікації, представлені зарубіжними та вітчизняними вченими. Аналіз проблеми зумовлює використання методології, що охоплює загальнонаукові підходи та методи. Зокрема, виявлення належної послідовності наріжних проблем теми дослідження та їх з’ясування зумовили необхідність дотримання вимог методу системного аналізу. На основі компаративного методу здійснено порівняльний аналіз основних теорій міжкультурної комунікації. Використані такі загальнонаукові методи, як узагальнення, аналіз та синтез.

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що в роботі проаналізовано та узагальнено погляди різних вчених на поняття спілкування міжкультурної комунікації та особливості невербальних стратегій у міжкультурній комунікації.

Практичне значення роботи полягає у дослідженні та розробці пропозицій щодо врахування у практиці міжкультурного спілкування актуальних особливостей невербальної поведінки представників різних культур.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи – 43 сторінки.

Розділ 1

Теоретико-методологічні засади дослідження невербальних стратегій у міжкультурній комунікації

1.1. Поняття комунікації

Якщо ми звернемось до питання про походження спілкування, то його соціальна природа і соціальні функції, зв’язок з іншими видами діяльності та з еволюцією людини виступають особливо ясно. Розвиток спілкування був невіддільним від розвитку первісної людини та йшов поряд з її трудовою діяльністю. Ускладнення “стосунків з природою”, розвиток форм праці, її спеціалізація вели до розвитку суспільних відносин, до ускладнення форм взаємодії у процесі праці, а це вимагало все більшого вдосконалення спілкування, що забезпечує таку взаємодію. Разом з тим, чим складнішою та досконалішою ставали колективна праця і взаємодія людей у трудовій діяльності, тим більші вимоги ставилися до кожного учасника діяльності, і, відповідно, ускладнювалось його психічне життя, розвивалася його свідомість.

А.А. Леонтьєв зауважує, що зарубіжні науковці вже давно почали використовувати термін “комунікація”. Цей термін згодом почали використовувати і вітчизняні науковці. І у вітчизняній літературі поняття “спілкування” та “комунікація” часто використовуються як синоніми, хоч при уважнішому підході до них можна побачити деякі відмінності. Спілкування як особливого роду діяльність – це творча гра інтелектуальних та емоційних сил співбесідників, взаємне навчання партнерів, досягнення ними нових знань під час обговорення предмета розмови і досягнення кожною стороною мети переговорів (обмін думками, враженнями). Слово комунікація прийшло до нас через англійську мову (communication) від латинського communicare, що означає “перебувати у зв’язку, брати участь, об’єднуватися”. Слова communicate, community, communication однокореневі. Українськими відповідниками є “сполучатися”, “спілкуватися”, “спілка”, “спільнота”, “спілкування”. Російськими, відповідно, “общий”, “общество”, “общаться”, “общение”, “приобщить”. Як бачимо, ідея єдності, об’єднання, зв’язку зі спільнотою є визначальною для поняття комунікації, або спілкування. В англомовній літературі термін “комунікація” – це обмін думками та інформацією в усній та письмовій формі, що і є синонімом терміна “спілкування”. В свою чергу, слово “спілкування” – це обмін думками, інформацією та емоційними переживаннями між людьми. В такому випадку немає жодної суттєвої різниці між спілкуванням та комунікацією [13, 25].

О. Фалькова стверджує, що термін “комунікація” з’явився в науковій літературі за кілька десятиліть до XX століття і став ключовим у соціально-гуманітарній сфері. Це, перш за все, пояснюється тим, що слово має здатність наповнюватися різними значеннями і використовується в різних пізнавальних цілях. Отже, що в житті людини комунікація відіграє важливу роль. Саме через це процес комунікації є об'єктом дослідження різних областей науки. А саме:

1)     в соціології таким об’єктом дослідження є суспільство і його складові структури;

2)     в психології – мова йде про міжособистісні комунікації;

3)     в етнографії – про міжетнічні комунікації;

4)     в мистецтві об’єктом дослідження є комунікація між режисером, поетом, художником та глядачами чи слухачами [28, 4].

За словами А. Садохіна, процеси спілкування особливо вивчаються в другій половині ХХ століття. В 1950-1960-ті роки найбільшу увагу приділяли способу формації повідомлення та способам передачі інформації. В 1960-1970-х роках різні аспекти процесу спілкування цікавили психологів та лінгвістів, які робили основний наголос на психологічних та соціальних характеристиках спілкування [6, 9].

Виділяють вербальні, невербальні, усні, письмові, друковані та електронні форми комунікації. Люди можуть обмінюватись різними типами інформації на різних рівнях. Відомо, що спілкування не вичерпується усними або письмовими повідомленнями. В цьому процесі важливу роль грають емоції, манери партнерів, жести. Психологами встановлено, що в процесі взаємодії людей від 60% до 80% комунікацій здійснюється за рахунок невербальних засобів вираження [1, 13].

Отже комунікація за своєю природою є констатуючим фактором суспільного розвитку. Немає спілкування – немає спільнот. Якщо припустити, що суспільство, яке не розвивається, може бути без науки, освіти, то без спілкування, без передачі інформації суспільство існувати не може взагалі.

1.2. Сутність міжкультурної комунікації

Поняття міжкультурної комунікації виникає в середині ХХ століття і пов’язане з іменами таких вчених, як Е. Холл, К. Клакхон, А. Кребер, Р. Портер, Д. Трагер, Л. Самовар. Теорії міжкультурної комунікації, що намагалися пояснити даний феномен з різних точок зору розробляли західні дослідники К. Гербер, С. Ганктінгтон, Е. Гірш, Е. Холл. Г. Гофстеде, С. Даль.

А. Садохін говорить про те, що, ймовірно, датою народження міжкультурної комунікації як академічної дисципліни варто вважати 1954 рік, коли вийшла у світ книга Е. Холла і Д. Трагера Culture as Communication, у якій автори вперше запропонували для широкого вживання термін міжкультурна комунікація, що відбивала, на їхню думку, особливу галузь людських відносин. Пізніше основні положення та ідеї міжкультурної комунікації були більш докладно розвинуті у відомій роботі Е. Хола The Silent Language, де автор показав тісний зв’язок між культурою і комунікацією. Розвиваючи свої ідеї про взаємозв’язок культури і комунікації, Холл прийшов до висновку про необхідність навчання культурі [6, 115].

Професор А.А. Леонтьєв твердить, що термін міжкультурна комунікація у вузькому значенні з’явився в літературі в 1970-х роках. До цього часу сформувався і науковий напрямок, серцевиною якого стало вивчення комунікативних невдач і їхніх наслідків у ситуаціях міжкультурного спілкування [13, 112].

А. Садохін стверджує, що міжкультурна комунікація як обмін між людьми ціннісними надбаннями існувала завжди, адже з давніх часів виникали зв’язки, що сприяли взаємодії та взаєморозумінню різних культур. Всередині кожної сфери міжкультурна комунікація відбувається на різних рівнях. Виділяють такі типи міжкультурної комунікації на мікрорівні:

1)     міжетнічна комунікація – спілкування між етнічними групами. Свою культурну спадщину етнічні групи передають від покоління до покоління. Завдяки цьому вони зберігають свою особливість;

2)     контркультурна комунікація – це комунікація між представниками материнської культури та дочірньої субкультури;

3)     комунікація між соціальними групами та класами базується на відмінностями між соціальними групами та класами того чи іншого середовища;

4)     комунікація між представниками різних демографічних груп: релігійних (між католиками та протестантами в Північній Ірландії), між різними поколіннями та статями;

5)     комунікація між сільськими та міськими жителями базується на освідченості та життєвій філософії;

6)     регіональна комунікація виникає між жителями різних областей, поведінка яких в різних ситуаціях значно відрізняється (в США у жителів одного штату виникають труднощі при спілкуванні з жителями іншого штату);

7)     комунікація в діловій культурі виникають внаслідок того, що кожна організація має свої, вже усталені правила та звичаї [6, 118].

Своєрідність міжкультурної комунікації досліджують різні галузі знань: соціологія, культурологія, культурна антропологія, лінгвокраїнознавство, етнолінгвістика, етнопсихологія тощо. Але аналіз міжкультурної комунікації саме з точки зору соціальної філософії дозволяє здійснити осмислення буття людини і суспільства через конкретні культурні форми, соціальні умови та механізми, що зберігають національну і культурну ідентичність [9, 12].

Важливий внесок у вивчення міжкультурної комунікації як соціального феномену внесли такі російські вчені як Є. Верещагін, Т. Грушевицька, Б. Єрасов, Н. Іконнікова, В. Костомаров, В. Попков, А. Садохін, С. Тер-Мінасова, Н. Шамне. В контексті міжкультурної комунікації також розглядаються проблеми глобалізації культури та взаємодії цивілізацій, обговорення яких відбувається на науково-теоретичних конференціях та круглих столах. Варто також зауважити, що міжкультурна комунікація як навчальна дисципліна вже викладається в багатьох університетах США, країн Європи та в Росії.

В Україні предметне поле досліджень в рамках проблематики “міжкультурна комунікація” тільки формується. Цю проблему розробляють у різнопланових працях В. Андрущенко, Н. Висоцька, О. Гриценко, Л. Губерський, І. Дзюба, П. Донець, В. Євтух, А. Єрмоленко, Г. Касьянов, М. Кушнарьова, Л. Нагорна, А. Приятельчук, М. Обушний, П. Скрипка [18, 16].

Отже, міжкультурна комунікація як особливий вид комунікації відбувається між носіями різних мов і різних культур. На фоні глобального розвитку суспільства сприйняття розбіжностей між культурами веде до нагальної потреби міжкультурного діалогу.

1.3. Вербальні стилі міжкультурної комунікації

Кожна культура має свою мовну систему, за допомогою якої її носії мають можливість спілкуватися. До найбільш відомих засобів спілкування відноситься людська мова, оскільки завдяки їй люди передають і одержують основну масу життєво необхідної інформації. Значення мови в культурі будь-якого народу важко переоцінити. С. Тер-Мінасова стверджує, що мова – це дзеркало культури, в ній відображається не лише реальний світ, який оточує людину, не лише реальні умови її життя, а й суспільна самосвідомість народу, його менталітет, національний характер, стиль життя, традиції, звичаї, система цінностей, світовідчуття. Мова – це могутній суспільний важіль, який формує людський потік в етнос, створює націю через збереження і передачу культури, традицій, суспільної свідомості даного колективу. Ці визначення дають змогу зрозуміти, що мова виконує велику кількість функцій, і одна з головних та, що мова виступає засобом вираження думок, тобто засобом спілкування [26, 14].

Чеський письменник та соціолог І. Томан зазначив, що “людина без мови не була б людиною” [18, 5].

За словами А. Садохіна, кожен народ має свою мову. Ті мовні засоби, які ми використовуємо для спілкування, в науці прийнято називати вербальними засобами комунікації. У сучасних умовах провідним є мовне спілкування або вербальна комунікація, що реалізується за допомогою мовлення [6, 128].

Л. Виговський стверджував, що: “Спілкування, не опосередковане мовою чи якоюсь іншою системою знаків або засобів, як воно спостерігається серед тварин, робить можливим спілкування лише найбільш примітивного типу та в найбільш обмежених розмірах… Щоб передати якесь переживання чи зміст свідомості іншій людині, немає іншого шляху, окрім віднесення цього змісту до певного класу, до певної групи явищ, а це потребує узагальнення. Таким чином, вищі, властиві людині форми психологічного спілкування можливі лише завдяки тому, що людина за допомогою мислення узагальнено відображає дійсність” [24, 12].

Глухоман І.В. говорить про те, що вміння промовляти є давнім предметом дослідження. Існує спеціальна наука – риторика, а також спеціальна дисципліна – ораторське мистецтво. Але в сучасній літературі з питань спілкування велика увага приділяється вмінню слухати [16, 200].

Мова відіграє дуже велике значення у житті людини. Мова та мовлення людини виконують кілька функцій. А саме:

1)     знаряддя мислення та інтелектуальної діяльності, забезпечуючи орієнтування в умовах завдання, вироблення та виконання плану дій, порівняння одержаного результату з наміченою метою. Специфіка інтелектуальної діяльності людини дуже виразно змальована К. Марксом в його відомих словах про вищість найгіршого архітектора над найкращою бджолою;

2)     оволодіння суспільно-історичним досвідом людства, окремого народу, нації, спільності. Щоб здійснювати інтелектуальну діяльність, людина повинна володіти певною сукупністю знань, що вже накопичені попередніми поколіннями. Знання стають надбанням окремого індивіда за допомогою мови. У ній також відображаються та закріплюються поняття і реалії, здобуті історичним досвідом даного народу, які існують завдяки специфічним умовам його трудового, суспільного, культурного життя;

3)     знаряддя пізнання. Ми можемо здобувати нові знання для людства, відомості про оточуючу нас дійсність, у цілому ряді випадків лише за допомогою теоретичних викладок, не звертаючись безпосередньо до практичної (трудової, експериментальної) діяльності. У процесі історичного розвитку виникли дві форми мови – зовнішня та внутрішня, причому перша включає в себе усну (діалог та монолог) та письмову.

Значення мови в культурі будь-якого народу важко переоцінити. За словами А. Садохіна мова це:

1)     дзеркало культури в якому відображається не тільки реальний світ, оточення людини, менталітет народу, його національний характер, традиції, звичаї, мораль, систему норм і цінностей, картину світу;

2)     копілка культури, оскільки всі знання, вміння, матеріальні та духовні цінності, накопичені тим чи іншим народом, є збережені в мовній системі (в фольклорі, книжках, в усній та письмовій формі);

3)     носій культури, оскільки за допомогою мови культура передається з покоління в покоління;

4)     інструмент культури, який формує особистість людини, яка через мову сприймає менталітет, традиції, звичаї свого народу, а також специфічний культурний образ світу [6, 13].

Отже, мова не існує без культури. Це один з найважливіших компонентів культури. Якщо мова – це культура, то культура, перш за все – це мова.

1.4. Невербальні стратегії міжкультурної комунікації

Вербальне спілкування завжди супроводжується невербальним. У багатьох випадках невербальне спілкування може нести значно більше змістовне навантаження, ніж вербальне. Хоча вербальні символи (слова) – основний наш засіб для кодування ідей, ми використовуємо і невербальні символи для передачі повідомлень. У невербальній комунікації використовують будь-які символи, крім слів. Найчастіше невербальна передача відбувається одночасно з вербальною і може підсилювати чи змінювати зміст слів. Обмін поглядами, вираз обличчя, наприклад, посмішки і вираження несхвалення, підняті в здивуванні брови, живий чи зупинений погляд, погляд з вираженням, схвалення чи несхвалення – усе це приклади невербальної комунікації. Використання пальця, щоб вказати на предмет, прикривання рота рукою, дотик, млява поза також відносяться до невербальних способів передачі значення (змісту). На думку антрополога Едуарда Т. Хола, Ясір Арафат носить темні окуляри, щоб люди не могли спостерігати за його реакціями по розширенню його зіниць. Учені недавно установили, що зіниці розширюються, коли вас щось зацікавлює. На думку Холла, про реакцію зіниць в арабському світі знають уже сотні років [30, 112].

Відомий психолог Б. Ананьев підкреслював, що комунікативний процес не може бути повним, якщо суб’єкт не використовує невербальні його засоби. Невербальне спілкування цінне тим, що, як правило, підсвідоме виявляється мимовільно. Людина “зважує” свої слова, але не може контролювати міміку, жести, інтонацію, тембр голосу тощо. Кожен з цих елементів спілкування “сигналізує” співбесіднику про правильність сказаного словами чи “підказує” сумнів у них. Особливістю невербальної мови є те, що її виявлення обумовлене імпульсами нашої підсвідомості, і відсутність можливості підробити ці імпульси дозволяє нам довіряти цій мові більше, ніж звичайному вербальному каналу спілкування [2, 67].

Професор А. Садохін стверджує, що невербальне спілкування представляє собою обмін невербальними повідомленнями між людьми, а також їх інтерпретацію. Це можливо завдяки тому, що в кожній культурі за всіма знаками і символами закріплене певне значення, яке є зрозумілим оточуючим. В деяких випадках їм легко надати значення, яке буде зрозуміле лиш для певного кола оточуючих. Наприклад, звичайний кашель може стати сигналом попередження появи у кімнаті начальника.

Вчений наголошує, що за допомогою невербального спілкування ми можемо дізнатися про відношення співрозмовників між собою. В процесі міжкультурної комунікації невербальне спілкування є складовою частиною, а також воно взаємодіє з вербальним спілкуванням. Елементи вербальної і невербальної комунікації можуть доповнювати і замінювати одна одну. На практиці ця взаємодія може проявлятися в кількох варіантах.

Невербальне спілкування може доповнювати вербальне. Наприклад, якщо ви посміхаєтеся і кажете: “Привіт, як справи?”, ці дві дії доповнюють одна одну. Співрозмовник краще вас зрозуміє якщо те, що ви кажете супроводжується жестами. Порівняйте також:

1)     невербальна поведінка може суперечити вербальному повідомленню. Якщо ви дивитеся в очі співрозмовнику і говорите: “З вами дуже приємно спілкуватися” та при цьому хмуриться, говорите сухо і холодно, то ваш співрозмовник засумнівається у вашій щирості;

2)     невербальна поведінка може замінити вербальне повідомлення. Дитина може вказати на іграшку замість того, щоб сказати це;

3)     невербальна поведінка може регулювати вербальне спілкування. Регулювання представляє собою використання невербальних знаків, які замінюють слова: жести, дотики, зміни поз, тощо Наприклад, кивок головою, погляд та інтонація означає, що ваша черга говорити;

4)     невербальна поведінка може повторювати вербальне повідомлення. Наприклад, прохання говорити тихіше, яке супроводжується дотиком пальця до губ [6, 141].

Відповідно до досліджень, значна частина мовної інформації при обміні сприймається через мову поз і жестів і звучання голосу. 55% повідомлень сприймається через вираження обличчя, пози і жести, а 38% – через інтонації і модуляції голосу. Звідси випливає, що всього 7% залишається словам, сприйнятим одержувачем, коли ми говоримо. Це має принципове значення. Уявимо сцену, що ілюструє, як невербальні символи можуть створювати поміхи у процесі обміну інформацією. Ви входите в кабінет вашого керівника, щоб одержати визначену інформацію про проект, над яким ви працюєте. Ви ввійшли, а він кілька секунд продовжує розглядати папери в себе на столі. Потім дивиться на годинник і говорить відчуженим невиразним голосом: “Чим можу бути вам корисний?”. Хоча його слова самі по собі не мають негативного змісту, мова поз і жестів ясно вказує, що ви – небажане відволікання від його роботи. З яким почуттям ви будете задавати питання? Які думки прийдуть вам у голову швидше за все, коли наступного разу у вас виникне питання до керівника? Можна припустити, вони в жодному разі не будуть позитивними. Уявіть тепер, як з вашою появою в кабінеті, керівник, навпаки, відразу піднімає на вас погляд, привітно посміхається і бадьорим тоном звертається до вас: “Як просувається проект? Чим можу бути вам корисний?”. Керівник, який використовував негативні символи мови поз і жестів, може, насправді хоче допомогти підлеглим так само, як той, чиї невербальні символи випромінюють тепло. Адже слова в обох випадках вимовляються ті самі. Однак у даному випадку, як часто буває в розмовах людей, невербальні символи цілком придушують вербальні.

Важливий висновок з цього прикладу такий: потрібно домагатися, щоб використовувані вами для передачі інформації невербальні символи відповідали ідеї, що ви маєте намір повідомити. У протилежному випадку невербальні символи створюють такий шум, що реципієнти майже напевно неправильно сприймуть повідомлення. Як і семантичні бар'єри, культурні розходження при обміні невербальною інформацією можуть створювати значні перешкоди для розуміння. Так, прийнявши від японця візитну картку, варто відразу ж прочитати її і засвоїти. Якщо ви покладете її в кишеню, ви тим самим повідомите японцю, що його вважають несуттєвою людиною. Ще один приклад культурних розходжень у невербальній комунікації – схильність американців зі здивуванням реагувати на “кам'яний вираз” обличчя в співрозмовників, у той час як посмішка не часто гостює на обличчях росіян і німців [12, 24].

Отже, через невербальні прояви співбесідник демонструє своє дійсне ставлення до того, що відбувається. І завдання полягає в тому, щоб ці прояви побачити і зрозуміти, що за ними криється. Крім того, усвідомлюючи і керуючи власною невербальною поведінкою, ми отримуємо в користування дуже дієвий інструмент поєднання зі співрозмовником і впливу на нього.