Охорона культурної спадщини України в 1945-1991рр.

ПЛАН

ВСТУП....................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1  ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ В УКРАЇНІ

1.1 Опис культурних пам'яток України..................................................................5

1.2 Вдосконалення нормативно-правової  бази охорони пам"яток..........................7

РОЗДІЛ 2 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРВОВІ ЗАСАДИ ОХОРОНИ

СПАДЩИНИ УКРАЇНИ В 1945-1991 Р.

2.1. Організаційно-правові  засади управління спадщини......................................11

2.2 Органи управління культурою..........................................................................12

2.3. Правове регулювання  охорони спадщини.......................................................20

2.4. Місцеве самоврядування  і культура................................................................24

2.5. Охорона культурної  спадщини.........................................................................25

Розділ 3 ПРОБЛЕМИ ОХОРОНИ СПАДЩИНИ В УКРАЇНІ

3.1 Проблеми історико-культурної  спадщини України..........................................29

ВИСНОВОК............................................................................................................35

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ...........................................................38

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Серед актуальних завдань духовного відродження України невідкладно постає проблема збереження національної культурної спадщини і зокрема, пам’яток історії та культури України. Саме це обумовило спрямування наукового інтересу на дослідження історії розвитку системи охорони пам’яток в Україні, діяльності державних закладів, наукових та громадських товариств у вивченні та збереженні історико-культурної спадщини краю.

Вивчення історії становлення і розвитку системи охорони пам’яток історії та культури значною мірою сприяє збереженню культурної спадщини, на якій базуються: відродження духовності й культури, піднесення самосвідомості, виховання патріотизму, органічно поєднується минуле з прийдешнім. Саме пам’яткоохоронна діяльність державних і громадських установ, в силу специфіки регіону, розглядалась як одне з пріоритетних завдань.

Курсова робота зумовлена необхідністю заповнення наукової прогалини – вивчення правових засад охорони пам’яток в Україні в 1945–1991 рр.

Об’єктом роботи є правові засади охорони спадщини України впродовж 1945-1991рр.

Предметом дослідження є основні тенденції, напрями, методи охорони культурної спадщини в країні.

Хронологічні межі дослідження визначаються, з одногобоку– початком відновлення пам’яткоохоронної справи на території України після звільнення від німецько-фашистських та румунських загарбників (1945 р.); з іншого – характеристикою стану розбудови системи охорони культурної спадщини в Україні (1991 р.).

Територіальні межі визначаються територією України за сучасним адміністративно-територіальним поділом України.[1, c.15-16]

Метою є наукова реконструкція розвитку пам’яткознавства в Україні  протягом 1945–1991 років у контексті загальнодержавних пам’яткоохоронних процесів.

Завдання  відповідно до поставленої мети:

- проаналізувати стан  наукової розробки проблеми в  історичній літературі таджерельнубазудослідження;

- проаналізувати внесок  закладів, установ та організацій  системи охорони пам’яток у справу вивчення та збереження історико-культурної спадщини, визначити його значення для врахування у роботі сучаснихорганів охорони пам’яток.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ УКРАЇНИ

1.1 Опис культурних  пам'яток України

Культурна спадщина України є невід'ємною частиною світового культурного надбання. В Україні на державному обліку перебуває понад 130 тис. пам'яток, з них 57 206 — пам'ятки археології (у тому числі 418 — національного значення), 51 364 — історії (142 — національного значення), 5926 — монументального мистецтва (44 — національного значення); 16 797 — архітектури та містобудування (3541 — національного значення).

До складу 61 державного історико-культурного заповідника входять комплекси (ансамблі) пам'яток, що мають особливу культурну цінність. У 2006 р. цей перелік доповнив Державний історико-культурний заповідник "Посулля". Статус національного одержав заповідник "Батьківщина Тараса Шевченка" (тепер в Україні 14 національних заповідників).

401 населений пункт включено  до Списку історичних населених  місць України. Цінні об'єкти культурної  спадщини наявні в майже 1,4 тис. міст і селищ та понад 8 тис. сіл. Потребують дослідження та  взяття на облік понад 70 тис. цих  об'єктів.

Нагальним залишається питання створення цілісної системи органів з охорони культурної спадщини. Сучасна розпорошеність владних повноважень зумовлює дублювання окремих функцій та конфлікт відомчих інтересів з окремих питань.[4, c.45]

Заходи з охорони культурної спадщини в державі здійснюються як за рахунок коштів, що передбачаються на виконання низки державних цільових програм, так і цільових субвенцій та позабюджетних коштів, що залучаються при виконанні окремих регіональних проектів. У справі охорони та збереження пам'яток в Україні діє низка державних програм, а саме: Загальнодержавна програма збереження та використання об'єктів культурної спадщини на 2004—2010 роки, затверджена Законом України від 20 квітня 2004 р. [5, c.76]

Таблиця 1.1 Динаміка кількості відвідувачів національних та державних заповідників України

Опрацьовуються пропозиції щодо включення до попереднього Списку нових номінацій ("Резиденція Буковинських митрополитів", "Миколаївська астрономічна обсерваторія", "Історичний центр міста-порту Одеси"). За участю науковців та фахівців-практиків сусідніх країн опрацьовуються пропозиції щодо включення до згаданого Списку транскордонних проектів — номінацій "Археологічна культура "Кукутені—Трипілля" (Україна, Молдова, Румунія) та "Дерев'яні церкви Карпатського регіону" (Україна, Польща, Словаччина).

Водночас у справі номінування об'єктів до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО Україна помітно відстає від провідних європейських країн. Це спричинене, з одного боку, недостатньою зацікавленістю місцевих органів влади щодо зазначеного номінування, а з іншого — браком централізованих коштів на охорону і збереження пам'яток, що стримує, зокрема, розвиток транскордонних номінаційних проектів.

Станом на початок 2007 р. в Україні діє 437 державних та комунальних музеїв, у тому числі 22 національних заклади, найбільші з яких:

• Національний музей історії України;

• Національний музей літератури України;

• Національний художній музей України;

• Національний музей Тараса Шевченка;

• Національний науково-дослідний реставраційний центр України;

• Національний музей-заловідник українського гончарства (с. Опішня);

• Меморіальний комплекс "Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років";

• Національний музей у Львові імені Анд рея Шептицького.

У музеях і заповідниках України зберігається понад 11 млн пам'яток. [6, c. 45]. У 2006 р. музеї відвідало близько 19 млн осіб, у них організовано близько 6 тис. виставок, які є важливою формою наукової та освітньо-виховної роботи музеїв. Наприклад, у рамках Року Грузії в Україні пройшла виставка творів видатного грузинського художника кінця XIX — початку XX ст. Ніко Піросманашвілі з колекції Національного музею Грузії. До 20-х роковин Чорнобильської трагедії в Національному музеї історії України було відкрито виставку "Реквієм пам'яті". До 65-річчя початку Великої Вітчизняної війни, оборони Києва, трагедії Бабиного Яру в "Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років" відбулася поминальна акція "Молитва за Перемогу".

У травні 2006 р. в Нідерландах (м. Амстердам) проведено виставку українського малярства XIX — початку XX ст. з колекції Національного художнього музею. Національним художнім музеєм України спільно з американською "Foundation for International Arts & Education" у США організовано міжнародну виставку "Перехрестя. Український модернізм, 1910—1930м. На ній було представлено понад 70 творів (живопис, графіка, скульптура) з колекцій провідних музеїв і приватних зібрань України.

Також лише у 2006 р. у музеях проведено тиждень дитячої книги, зустрічі з письменниками В. Шевчуком та М. Дмитренком, літературно-мистецьке свято "Безцінний скарб Дмитра Білоуса", презентацію книг Л. Вишеславського; виставку, присвячену 75-річчю письменниці та малярки Емми Андієвської; виставку вишитих картин українських майстринь Н. Башкирьової та Л. Шустерман; літературно-мистецьку виставку до Дня Києва "Як тебе не любити, Києве мій..."; виставку художніх творів Рафае-ля Багаутдінова; літературну виставку до 100-річчя Олени Теліги "Поетка гордості, честі і відваги"; літературну виставку до 75-річчя Івана Дзюби; літературно-мистецьке свято з нагоди 150-річчя Івана Франка. [7, c. 49]

1.2 Вдосконалення  нормативно-правової бази охорони  пам'яток

Музейна справа в Україні регламентується законами України та іншими нормативно-правовими актами: Законом України "Про музеї та музейну справу"; Законом України "Про охорону культурної спадщини"; Законом України "Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей"; "Інструкцією з обліку, зберігання та використання музейних предметів і колекцій державної частини Музейного фонду України"; "Інструкцією з обліку, охорони та зберігання музейних предметів, які містять дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння".

Нині триває робота з удосконалення правової бази. Розроблено проект Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про музеї та музейну справу" та "Інструкцію з обліку, зберігання та використання музейних предметів і колекцій державної частини Музейного фонду України". Ці проекти опрацьовуються в структурних підрозділах Кабінету Міністрів України та центральних органах виконавчої влади. Розроблено проекти "Положення про заклад (установу) культури України, що має особливу громадську значущість" та відповідної урядової постанови. [21, c. 56]

Для посилення охоронних заходів щодо об'єктів культурної спадщини та запобігання викраденню з музеїв, архівних установ і заповідників України культурних цінностей, здійснення їх належного обліку, збереження та відповідного використання Верховна Рада України прийняла Постанову "Про посилення охоронних заходів щодо збереження культурних цінностей". З метою з'ясування фактичного стану Музейного фонду України, перевірки надійності системи обліку і зберігання пам'яток проводиться звірення наявності пам'яток державної частини Музейного фонду України з фондово-обліковою документацією. Національним науково-дослідним реставраційним центром України здійснюється моніторинг стану зберігання пам'яток Музейного фонду України.

Основною проблемою у музейній галузі в Україні залишається слабка матеріально-технічна база, що в більшості музеїв України не відповідає вимогам до зберігання та експонування пам'яток Музейного фонду України (49,8 відсотка будівель музеїв потребують капітального ремонту). Видатків державного та місцевих бюджетів на утримання музеїв здебільшого вистачає лише на оплату праці, енергоносіїв, охорону та комунальні послуги. Не вистачає коштів на поповнення музейних фондів, проведення ремонтно-реставраційних робіт, встановлення сигналізації, оновлення музейного обладнання. Досі не мають власних приміщень Національний науково-дослідний реставраційний центр України та Дирекція художніх виставок України. Відсутність фінансування не дає змоги завершити створення Державного реєстру національного культурного надбання.

На початку 2007 р. реставраційних робіт потребували майже 760 тис. пам'яток, а відреставровані лише 13 тис, що становить 2 відсотки від потреб. Національним науково-дослідним реставраційним центром України обстежено 268 музеїв. З них лише 216 мають охорону: відомчу — 53; міліцейську — 27; сторожову — 100; іншу — 36.

Першочергової ваги у найближчі роки набувають вирішення питання фінансування охорони музеїв, оновлення та ремонту застарілих засобів охоронного призначення з державного та місцевого бюджетів і врегулювання тарифів на охоронні послуги, а також:

•    законодавче врегулювання нормативно-правової бази, пов'язаної з діяльністю музеїв, музеїв-заповідників;

• вдосконалення науково-аналітичного та інформаційно-методичного забезпечення музейної справи;

•    розробка й впровадження концепції маркетингового та інноваційного підходів з метою збільшення небюджетної частини фінансування;

•    запровадження нових платних послуг, що задовольняли б вимоги відвідувачів;

•      урегулювання питань, пов'язаних з діяльністю музеїв та інших установ, які зберігають пам'ятки недержавної частини Музейного фонду України;

•    продовження формування Державного реєстру національного культурного надбання зі створенням електронної версії реєстру рухомих пам'яток централізованої бази даних "Музейний фонд України", звірення наявності пам'яток;

• створення ефективної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для музейної галузі;

• розвиток міжнародного співробітництва у музейній справі.

РОЗДІЛ 2 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОХОРОНИ СПАДЩИНИ УКРАЇНИ В 1945-1991 РОКАХ

2.1. Організаційно-правові засади управління спадщини

Культура як самостійна галузь соціально-культурного будівництва включає до себе широке коло державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій, закладів культури. До цієї галузі належать: театральне, музичне, хореографічне, образотворче, декоративно-прикладне, естрадне і циркове мистецтво; концертні організації, музеї, бібліотеки, будинки культури та ін.; кінематографія; телебачення і радіомовлення; видавнича справа, поліграфія і торгівля книгами.

Управління культурною спадщиною полягає в: організації створення, розповсюдження і популяризації творів літератури та мистецтва; забезпеченні поширення інформації і пропаганди досягнень культури; збереженні і використанні культурних цінностей; охороні творів мистецтва і пам'ятників культури, підвищенні культурного рівня населення України; керівництві підприємствами, організаціями, установами і закладами культури.

З метою реалізації в повному обсязі Комплексної програми основних напрямків розвитку культури в Україні до 2005 року та вимог Конституції України щодо консолідації та розвитку української нації, розвитку її історичної свідомості, традицій, культури, мови, гарантій свободи, художньої творчості, а також вимог щодо охорони історично-культурної спадщини розроблено концептуальні напрямки діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури у галузі театрального і музичного мистецтва, кінематографії та відеокультури, образотворчого мистецтва й архітектури, охорони і використання пам'яток історії та культури.

Діяльність у сфері культури здійснюється на професійній чи аматорський основі у порядку, визначеному Основами законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 p., законодавством України про підприємства, підприємницьку діяльність, некомерційні організації та об'єднання, а також законодавством, що регулює конкретні види діяльності у сфері культури.

Основи законодавства України про культуру визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в України, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на: реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України; забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

Пріоритетні напрямки розвитку культури визначаються цільовими загальнодержавними програмами, які затверджуються Верховною Радою України (ст. 85 Конституції України). Держава створює умови для розвитку культури української нації та культур національних меншин; збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища; естетичного виховання дітей та юнацтва; проведення фундаментальних досліджень в галузі теорії та історії культури України; розширення культурної інфраструктури села; матеріального та фінансового забезпечення закладів, підприємств, установ, організацій культури.

2.2 Органи управління культурою

Політику держави у сфері культури, правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури визначає Верховна Рада України.[5, c.56]

Органи виконавчої влади забезпечують реалізацію політики у сфері культури; здійснюють за участю громадських об'єднань розроблення державних програм розвитку культури та їх фінансування; створюють умови для відродження і розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України, та ін.

Управлінська діяльність у сфері культури здійснюється системою органів виконавчої влади, кожен з яких реалізує свою компетенцію на окремих ділянках культурного будівництва: безпосередньо культура, телебачення і радіомовлення, кінематографія, друкарська справа та ін.

Систему державних органів управління культурою складають:

Міністерство культури і мистецтв України, міністерство культури АРК, управління культури обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, відділи культури районної державної адміністрації, підвідомчі їм театри, концертні організації, художні колективи, цирки, бібліотеки, музеї, клуби та інші театрально-видовищні підприємства і заклади культури, спеціальні навчальні заклади культури і мистецтва, музичні та художні школи.

Міністерство культури і мистецтв України (далі — Мінкультури України) діє на основі Положення про нього, затвердженого Указом Президента України від 9 грудня 1995 p. (зі змінами від 27 січня 1999 p.). [7, c.89]

Основними завданнями Мінкультури України є: реалізація державної політики у сфері культури і мистецтв; збереження культурно-мистецького надбання, розвиток української культури і мистецтва, створення сприятливих умов для збереження етнічної, мовної та культурної самобутності, рівноправного розвитку національних культур в Україні; розроблення пропозицій щодо основних напрямків розвитку національної культури і мистецтв, стимулювання культурно-мистецького процесу; розширення міжнародного культурного співробітництва, розвиток культурних зв'язків та ін.

Відповідно до покладених на Мінкультури України завдань воно розробляє проекти цільових державних програм розвитку культури і мистецтва, пропозиції щодо правового регулювання; прогнозує розвиток культури і мистецтва, підтримує розповсюдження творів літератури і мистецтва; створює умови для розвитку всіх видів мистецтв, самодіяльної творчості, заохочує новаторські пошуки в мистецтві; забезпечує свободу творчості, створює умови для вільного виявлення індивідуальності митця; сприяє роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, молодіжних і дитячих організацій, фондів, асоціацій, інших громадських організацій, що діють у сфері культури і мистецтв, та ін.

Мінкультури України в межах своїх повноважень та на виконання законодавства України видає накази, у разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні акти. Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Мінкультури України, обговорення найважливіших напрямків його діяльності та розвитку культури і мистецтв утворюється колегія, рішення якої приводяться в життя наказом Міністра культури і мистецтв України. Для аналізу проблем культури і мистецтва, координації роботи з виконання програм досліджень у сфері культури, вироблення наукових рекомендацій та пропозицій з основних питань розвитку мистецтва, культурно-просвітницької роботи, масової художньої творчості, мистецької освіти в Мінкультури України утворюються наукова рада, інші консультативні органи. Їх склад та положення про них затверджує Міністр культури і мистецтв України.

Державну політику щодо телебачення і радіомовлення, законодавчі основи її реалізації, гарантії соціального і правового захисту працівників цієї сфери визначають Верховна Рада і Президент України. Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики щодо телебачення і радіомовлення, координує діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у цій сфері.

Уповноваженим органом управління державним телебаченням і радіомовленням України є Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України, який здійснює керівництво державним телебаченням і радіомовленням, несе відповідальність за його розвиток, координує діяльність підприємств, установ і організацій, що входять до сфери його управління.

Основними завданнями Державного комітету в сфері телебачення і радіомовлення є: забезпечення реалізації державної інформаційної політики засобами телебачення і радіомовлення; організація виконання актів законодавства у сфері телебачення і радіомовлення та відповідних рішень Національної ради з питань телебачення і радіомовлення; формування національного телерадіопростору; організаційне забезпечення поширення телерадіоінформації на зарубіжну аудиторію.

Законом України від 23 вересня 1997р. створена Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення— постійно діючий позавідомчий державний контролюючий орган, підзвітний в своїй діяльності Верховній Раді і Президенту України та відповідальний за розвиток, якісний стан телебачення і радіомовлення України, зростання професійного, художнього та етичного рівня програм і передач телерадіоорганізацій. Половину складу Національної ради призначає Верховна Рада України, а другу штатну — Президент України. Національну раду очолює Голова, який обирається таємним голосуванням членами Національної ради за спільним поданням Верховної Ради і Президента України. [8, c.76]

До компетенції Національної ради належить: контроль за додержанням законодавства у галузі телебачення і радіомовлення України; участь в реалізації державної політики у сфері телебачення і радіомовлення та концепції розвитку телерадіоінформаційного простору України; забезпечення прав громадян і захист інтересів національних телерадіовиробників.

Національна рада відповідно до Закону України від 23 вересня 1997 р. «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» забезпечує розміщення державного замовлення на аудіо- і відеоінформаційну продукцію про діяльність Верховної Ради, Президента України та Кабінету Міністрів України і здійснює контроль за додержанням порядку, форм і стандартів мовлення. На конкурсній основі Національна рада видає телерадіоорганізаціям ліцензії на мовлення, кабельне мовлення, ретрансляцію, проводове (кабельне) мовленні та час мовлення. Порядок видачі ліцензії визначається Закон ом Українки від 21 грудня 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення».

Національна рада здійснює наглядові та контрольні функції за додержанням чинного законодавства в галузі телебачення і радіомовлення суб'єктами правовідносин України; за додержанням телерадіоорганізаціями умов ліцензії; порядку мовлення під час виборів і референдумів; стандартів і норм технічної якості телерадіопрограм; чинного законодавства України щодо реклами, авторського права і суміжних прав, державної мови, спонсорської діяльності; за розподілом та ефективним використанням радіочастотного ресурсу для потреб телерадіомовлення.

Національна рада має право: здійснювати перевірку діяльності телерадіоорганізацій щодо умов та порядку використання каналів мовлення; отримувати від усіх телерадіоорганізацій документи, відомості та положення щодо їх діяльності; розглядати справи про порушення телерадіоорганізаціями чинного законодавства України та умов, зазначених - у ліцензії, і вживати за результатами розгляду примусові заходи (оголошувати попередження, застосовувати штрафні санкції, тимчасово зупиняти дію ліцензії); подавати до суду справи про позбавлення телеорганізації ліцензії та ін.