Основні показники рівня та якості життя населення в період трансформації

ПЛАН

Вступ                   

Розділ 1. Трансформація суспільства та її прояви у сфері соціально-трудових відносин             

1.1.Загальна характеристика основних змін у соціальній структурі    суспільства

1.2.Основні показники рівня та якості життя населення                              

Висновки до 1 розділу             

Розділ 2. Аналіз та динаміка рівня життя населення України в трансформаційний період             

2.1. Соціальні аспекти забезпечення політичної стабільності у державі та динаміка доходів населення України за 2006-2011 рр.             

2.2. Шляхи забезпечення зростання рівня життя в Україні             

Висновки до 2 розділу             

Висновки             

Список використаних джерел             

Додатки

Вступ

Перехід суспільства у якісно новий стан закономірно пов'язаний із кардинальними змінами в економіці, політиці та соціальній сфері. На першому етапі ці зміни неминуче супроводжуються руйнацією соціального організму й одночасним формуванням ядра нових соціально-економічних відносин. Деструктивний період завжди болісний для суспільства, адже пов'язаний з падінням виробництва, життєвого рівня населення та регулятивної ролі права. Він може бути відносно коротким або досить тривалим, і на певній стадії соціальна система перебуває у стані неврівноваженості, коли вірогідні не тільки повернення до минулого, а й національна катастрофа.

Сприятливий для суспільства вихід може бути досягнутий лише при наявності у влади чітких уявлень щодо кінцевої мети перетворень та адекватних цьому засобів, волі та рішучості у здійсненні загальнонаціональних завдань, за умов існування належного ступеню згоди суспільства з цими завданнями і шляхами їхнього виконання.

У досягненні цього виключно важливу роль відіграє правильно орієнтована й ефективна соціальна політика, яка є одним із найважливіших чинників політичної стабільності у країні, а у кінцевому підсумку - її національної безпеки. Відповідність соціальної політики загальнонаціональним завданням залежить від правильного визначення інтересів провідних соціальних сил суспільства, досягнення їхнього балансу й адекватного відображення політичної та економічної динаміки у державних заходах, функціях і структурі влади. Наявність необхідної інформації та її завчасний аналіз є основою цілеспрямованої законодавчої, виконавчої та судової діяльності у царині життєво важливих інтересів суспільства та держави.

У даному дослідженні на основі аналізу головних тенденцій розвитку соціальних процесів, основних джерел і проявів соціальної напруги опрацьовано пропозиції щодо здійснення соціальної політики й удосконалення її методів та інструментарію, а також визначено конкретні заходи, які мають забезпечити відповідність цієї політики першочерговим завданням установлення соціально-політичної стабільності в регіонах України.

Мета моєї курсової роботи: шляхи забезпечення зростання рівня життя в Україні.

Завдання роботи: загальна характеристика основних змін у соціальному стані суспільства, стан та основні проблеми сфери соціально-трудових відносин, доходи, оплата праці, вартість життя та зайнятість населення; соціальні аспекти забезпечення політичної стабільності у державі та динаміка доходів населення України за 2006-2011 рр.

Об’єкт дослідження: рівень життя населення України.

Предмет: рівень життя населення України та механізм його підвищення в умовах трансформаційних перетворень.

41

Розділ 1. Трансформація суспільства та її прояви у сфері соціально-трудових відносин

1.1.Загальна характеристика основних змін у соціальному стані сус-пільства

Економічні та політичні реформи в Україні стали причиною трансформації соціально-економічних відносин в суспільстві. Останні сформувалися у конфліктній взаємодії його ідеологічних вимог і спонтанного розвитку. Ідеологія ґрунтувалася на технократичному раціоналізмі у сфері економіки і забезпеченні соціальної справедливості на противагу свободі як основи соціальної етики та політики.

Відповідно до відзначених передумов соціально-економічні відносини в українському суспільстві базувалися на:

централізації ресурсів і повноважень;

плановому характері виробництва і розподілу;

жорсткій регламентації всіх сфер соціально-економічного життя;

пріоритеті адміністративного регулювання над правовим.

Фактично державна соціальна політика вирішувала два завдання: по-перше, визначала темпи і пропорції економічного розвитку; по-друге, забезпечувала формування фондів суспільного споживання.

Соціальні й економічні функції держави і підприємств значною мірою збігалися, що робило цілком виправданою з точки зору соціальної політики диференціацію в оплаті праці та інших умовах забезпечення в найпріоритетніших сферах народного господарства (передусім галузях ВПК, науці та управлінні).

Відсутність гострих соціальних проблем була головним постійно декларованим твердженням системи державної ідеології. Суспільно-корисна праця, тобто праця у державних організаціях і колгоспах, носила обов'язковий характер. Крім загальної зайнятості, забезпечувався досить низький (порівняно з розвиненими країнами) проте всеохоплюючий розмір соціальної підтримки. При розподілі ВВП на ці цілі витрачалася майже половина централізованих ресурсів держави.

Соціальна ситуація характеризувалася також незначною диференціацією доходів, споживання і загальних життєвих можливостей більшості населення. Високозабезпечений прошарок був відносно незначним і складався з представників державної еліти (партійно-державний апарат, керівництво підприємств, офіційно визнані діячі науки та культури) і тіньової економіки.

Головною причиною зведення людини до нижчого, злиденного прошарку була соціально невиправдана поведінка (небажання працювати, економічно необґрунтована багатодітність). Більшість населення морально засуджувала представників вищої та нижчої груп - у суспільній свідомості панувала егалітарна психологія.

Соціальна політика держави значною мірою забезпечувала формування патерналістських очікувань у населення: не існувало механізмів саморозвитку і конкуренції, професійної солідарності та соціального страхування, до мінімуму була зведеною особиста відповідальність людини за самозабезпечення та економічний самозахист.

Здійснення економічних реформ при відсутності обґрунтованої економічної політики та розвиненої ринкової інфраструктури, за умов руйнації економічних зв'язків мало дуже важливі наслідки для соціального стану суспільства, який разом з економічним можна вважати кризовим. Розпад фінансової системи і гіперінфляція призвели до відродження "тіньової" економіки у значно ширших, ніж за часів соціалізму, масштабах (за оцінками експертів рух майже третини ВВП ніяк не фіксується). Такий розвиток призвів до наступних украй негативних наслідків у соціальній сфері: зниження рівня життя значної частини населення, що набагато перевищило масштаби падіння рівня виробництва;значної частки прихованого безробіття; різкої поляризації населення за рівнем доходів;

майже повної ліквідації відповідності між результатами й оплатою праці між секторами економіки і сферами економічної діяльності;посилення неформальних, суспільно неврегульованих методів вирішення економічних і соціальних питань, розвитку корупції;формування маргінальних груп населення, готових до суспільно деструктивних дій.

Інфляційні процеси ще більш посилили соціальну нерівність, збільшили й без того значну кількість бідних і малозабезпечених, погіршили їхнє тяжке становище. Ядром малозабезпеченого прошарку стають робітники і спеціалісти державних підприємств та організацій бюджетної сфери, абсолютна більшість пенсіонерів. За таких умов соціальна політика Уряду головним чином зводиться до пом'якшення найгостріших проявів кризи, відповідні заходи вживаються у "пожежному порядку", за рахунок грошової емісії та перерозподілу коштів при постійному зменшенні фінансової бази. Внаслідок цього соціальна політика виявилася орієнтованою на самовиживання населення, пристосування до нових умов соціально активних та вимирання соціально слабких верств населення. Ці процеси відбуваються на фоні існування двосекторної економіки: контрольованої державою та неконтрольованої. У контрольованому секторі вирішальним є збереження неефективної зайнятості та підтримання низького рівня оплати праці. Саме на нього припадає головна частка податків та обов'язкових виплат. За рахунок неконтрольованого сектора головним чином відбувається зростання доходів і диференціація за їхнім рівнем.

Соціальна структура суспільства відзначається значною нестабільністю як на рівні процесів, що відбуваються у соціальних групах і між ними, так і на рівні самоусвідомлення особистістю свого місця у соціальних структурах та ієрархії. Відбувається активний процес розмиття традиційних соціальних груп з одночасним становленням нових видів інтеграції за формами власності, рівнем доходів, належністю до структур влади. Трансформація суспільства здійснюється різними темпами і має суттєві відмінності залежно від регіону, галузі, розміру населеного пункту, у місті та на селі. Соціальна еволюція при цьому часто не має чіткого спрямування.

Головними факторами формування нової соціальної реальності є плюралізація форм власності, трансформація їхньої державної форми і владно-розпорядчих повноважень у різні види приватної власності. Здійснювався цей процес у два етапи. На першому відбувалася трансформація державної власності у різні форми колективної та колективно-корпоративної з наступним переходом майна і фінансових ресурсів до альтернативного підприємницького сектора. Цьому сприяло законодавче надання державним підприємствам повної господарської самостійності при фактичній відсутності контролю з боку власника. З початком масової приватизації трансформація державної власності набула безпосереднього характеру через викуп акцій приватизованих підприємств.

Зміна ситуації позначилася й на структурі високозабезпеченого підприємницького класу. Якщо на початку першого етапу трансформації суспільства його більшість складали підприємці з неконтрольованого сектора економіки, які займалися торгово-посередницькою та фінансовою діяльністю, то зараз його основу складає керівництво заснованих на державній власності та приватизованих підприємств і банківських структур.

Нові підприємницькі групи створюють в органах влади політичне і господарське лобі, формують замість господарського політичний ринок, в якому вбачають найбільш ефективні можливості захисту своїх інтересів.

Слід зазначити, що зараз власність не відіграє конституюючої ролі у формуванні соціальної стратифікації суспільства. Головну увагу приділено особистому майновому стану та господарським і політичним функціям. Це свідчить про те, що початок соціального конституювання верхнього прошарку суспільства не супроводжується формуванням соціальних типів класичного капіталізму - власників-підприємців та рантьє.

Умови сьогодення фактично унеможливлюють формування значної (у соціальному плані) групи підприємців дрібного та середнього бізнесу. Система оподаткування значною мірою сприяє криміналізації цієї сфери діяльності. Відносини з державними структурами характеризуються високою конфліктністю і низьким ступенем взаємної довіри. Значна частина таких підприємців поєднує свою діяльність з працею у державних, громадських організаціях і наукових установах (часто - лише формально).

В силу факторів - економічних і соціально-політичних, об'єктивних та суб'єктивних – радикальне роздержавлення не здійснюється. Соціально-економічний порядок можна охарактеризувати як корпоративний державно-монополістичний капіталізм, якому властива висока мобільність на вищих щаблях суспільства і консервація соціального стану та свідомості основної маси працівників.

Відзначається стихійна недовіра до приватизації. Вона підкріплюється ігноруванням керівництвом підприємств (яке фактично розпоряджається часткою власності, приналежною колективу та державі) встановлених законодавством вимог до організації роботи господарських товариств, передусім проведення установчих зборів, а також відсутністю дивідендів.

Статус масового акціонера, причетного якщо не до функцій власності, то до процесу економічного зростання - соціально-психологічної основи "народного капіталізму" - неможливо реалізувати за умов тотального спаду виробництва та жорстокої соціально-економічної кризи. Якщо заощадження індивідуального інвестора стають жертвою певної компанії, він схильний обвинувачувати не стільки власне невдале економічне рішення, скільки в кінцевому підсумку державу і політизує свою невдачу у вигляді вимог відшкодування одержаних збитків. Звичайно, відсутність належної нормативної бази створює сприятливий грунт для зловживань, але водночас відзначається і традиційна радянська відсутність відповідальності в учасників економічних процесів.

На результати приватизації значний вплив здійснює неадекватність її формальних механізмів, запозичених у розвинених країн із ринковою економікою, реальному станові економіки і характеру виробничих відносин.

Особливо треба відзначити відсутність в концепції приватизації соціального обґрунтування та реальної моделі нових соціальних відносин на приватизованих підприємствах. Соціальні наслідки приватизації визнаються стихійними результатами процесів, нею же розв'язаних.

Сприйняття наслідків приватизації більшістю працівників є негативним. Дані соціологічних опитувань значної кількості приватизованих підприємств Росії свідчать про найбільш позитивну оцінку результатів приватизації серед працівників торгівлі та побутового обслуговування - 20 відсотків, найменш позитивну - сільського господарства - 4 відсотка. Дані по промисловості виявилися дуже близькими до даних по сільському господарству - 6 відсотків.

Причини негативної оцінки працівниками наслідків приватизації за своєю значимістю розподілилися таким чином: зниження заробітку, загроза втрати роботи, погіршення психологічного клімату.

Фактично в усьому спостерігається зростання залежності від адміністрації підприємства - передусім у сфері заробітної платні та допомоги у вирішенні соціально-побутових проблем. На підприємствах із задовільним загальним економічним станом у відносинах між працівниками та адміністрацією можна відзначити певний "стриманий авторитарний патерналізм" з елементами соціального партнерства. Для його здійснення вживаються типові для попередньої епохи заходи: реалізація в їдальнях обідів за заниженими цінами, організація оптової закупівлі споживчих товарів, надання кредитів і дотацій.

Водночас відзначається більш жорсткий характер виробничих відносин, значною мірою виправданий низьким рівнем виробничої дисципліни. Володіння акціями при цьому сприймається не як право власності, а як своєрідна "тринадцята зарплатня". Загалом же треба відзначити, що "авторитарний патерналізм" є наслідком не стільки приватизації, скільки традицій соціально-трудових відносин і важкого економічного стану країни. Приватизація надала грубішої, без маскування ідеологією, форми відносинам, що склалися на попередньому етапі.

Невдоволення працівників викликає агресивне здирництво з боку керівництва підприємств і значна різниця у доходах між ними. В інших випадках керівництво, навіть не компрометуючи себе здирництвом, демонструє нездатність пристосуватися до нових економічних умов, що призводить до зростання соціальної напруженості на підприємствах. Її переростання у відкритий конфлікт залежить від наявності лідерів, спроможних стимулювати соціальну активність робітників.

В цілому, досить типовою є психологічна роз'єднаність колективів, відсутність звичок і досвіду соціальної організації, традиційне ставлення до профспілок як до частини бюрократичного апарату. За цих умов загрозливою є тенденція до "рефеодалізації" окремих верств суспільства, посилення особистої залежності працівників від представників господарського керівництва, що трансформуються у власників. Сприятливий грунт для цього створюють колективні форми власності: оренда і колективні сільськогосподарські підприємства. Відсутність ефективної державної влади та її значна корумпованість, а також звичні традиції корпоративності і патерналізму в умовах невеликих та середніх населених пунктів, при загальній економічній кризі та низькій територіальній мобільності, за відсутності традицій соціальної солідарності - все це створює умови для повної залежності долі працівника від відносин із керівництвом.

Загальні зміни у соціально-економічному стані суспільства позначилися на розвитку основних процесів у соціально-трудовій сфері.

1.2.Основні показники рівня та якості життя населення

У міжнародних документах (в офіційних та неофіційних перекладах) в основному використовується термін "життєвий рівень". Так, у статті 25 Декларації прав людини визначено: кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини.

Оскільки поняття "рівень життя" в Україні законодавчо не визначено, а під ним, як правило, розуміється рівень доходу людини (сім’ї, домогосподарства) не нижчий прожиткового мінімуму, який визначається для певної соціальної групи населення, у підсумковому моніторингу під рівнем життя розуміється стан матеріального забезпечення, який надає певній людині необхідній добробут для нього та його сім’ї (домогосподарства), достатню якість життя та певний рівень соціальних умов його життєдіяльності.

У 2009 році моніторинг рівня життя в Україні здійснювався по таких показниках:

- стан розвитку людського потенціалу (індекс людського розвитку);

- боротьба з бідністю;

- рівень доходів та витрат населення країни;

- заробітна плата;

- стан заборгованості із виплати заробітної плати;

- пенсійне забезпечення;

- соціальна допомога.

Такий важливий чинник забезпечення належного рівня життя, як ринок праці, зайнятість населення та боротьба з безробіттям у даному моніторингу винесено в окремий розділ.

Стан розвитку людського потенціалу.

У 2010 році опублікована чергова щорічна доповідь Програми розвитку ООН (ПРООН) "Реальне багатство народів: шляхи розвитку людини", яка присвячена20-річчю таких доповідей. В її основу, як і раніше, покладено Індекс розвитку людства (ІРЛ). У кожній з 169 держав окремій країні він вираховується, виходячи із

- здоров'я і довголіття, вимірювані показником очікуваної тривалості життя при народженні;

- доступу до освіти, вимірюваний рівнем письменності дорослого населення і сукупним валовим коефіцієнтом обхвату освітою.

-  гідного рівня життя, вимірюваний величиною валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення в доларах США по паритету купівельної спроможності (ППС).

При цьому, Індекс розвитку людини у 2010 році піддався істотному корегуванню. У доповіді використовуються статистичні дані і методики розрахунку показників доходу, здоров'я і утворення, які раніше були відсутні в багатьох країнах.

Наприклад, замість валового національного продукту на душу населення (ВНП) використовується валовий національний дохід на душу населення (ВНД), виражений в доларах США по паритету купівельної спроможності (ПКС), що дозволяє враховувати дохід від грошових перекладів і міжнародної допомоги.

У сфері освіти замість показника валового охоплення населення освітою використовується показник очікуваної тривалості навчання дітей шкільного віку, а замість рівня письменності дорослого населення - середня тривалість навчання дорослого населення, що дає більш повну картину рівнів освіти.

Відносно здоров'я основним індикатором залишається очікувана тривалість життя при народженні.

Окрім ІЛР за 2010 рік, нинішнє дослідження містить три нові статистичні показники: індекс розвитку людського потенціалу, скорегований з врахуванням нерівності, індекс гендерної нерівності і індекс багатовимірної бідності. У звіт також включені таблиці різних індикаторів розвитку людини, у тому числі по демографічних тенденціях, економіці, освіті, здоров'ї і інших показниках.

Країни світу розподілені за чотирма категоріями ІРЛ: з надзвичайно високим рівнем його розвитку (42 країни, у 2009 – 38 країн),серед якої є країни з колишнього СРСР, зокрема Естонія (34 місце), з високим рівнем (43 країни, у 2009 – 45 країн), Литва (44), Латвія (48), Білорусь (61), Росія (65 місце, у 2009 – 75), Казахстан (66),Азербайджан (67), Україна (69 місце, у 2009 – 85), Вірменія (76), з середнім розвитком (41 країна, у 2009 –75 країн), серед яких інші країни колишнього СРСР та країни з його низьким розвитком (41 країна, у 2009 – 24 країни).

Країни визначені за принципами найбільшої міграційної привабливості для українців, належності до колишнього СРСР та постачальниками в Україну товарів споживчого ринку.

По першому показнику здоров’я і довголіття Україна потрапила в дев’ятку держав, де очікувана тривалість життя нижча показників 1970-х років.

Шість із них – країни Африки на південь від Сахари. Ще три – Білорусь, Україна та Росія. І якщо зниження тривалості життя в країнах Африки пов’язується із епідемією ВІЛ /СНІД, то скорочення очікуваної тривалості життя в Україні, Росії та Білорусі торкнулося, в першу чергу, чоловіків і виникло через зростання масштабів алкоголізму та стреси, пов’язані з переходом до ринкової економіки й високою інфляцією, безробіттям і невпевненістю в завтрашньому дні.

Так, одне з досліджень виявило, що в період між 1990 і 2004 роками у 21% із 25 тис. чоловік, які померли в Сибіру, причиною смерті називалася майже смертельна концентрація етанолу в крові.

І хоча тривалість життя збільшилась до 68,6 років з 68,2 років у 2009 році,у рейтингу вона посідає 104 місце.

Найбільша тривалість життя у країнах з найвищим рівнем ІЛР: Японія – 83,2 роки, Гонконг –82,5 років, Швейцарія – 82,2 роки. Найменша – Лесото – 45,9 років та Афганістан -44,6 років.

За другим показником доступу до освіти, Україна посіла 17 місце з середньою тривалістю навчання у 11,03 роки.

Найбільший цей показник і Норвегії – 12,6 років, найменший в Мозамбіку – 1,2 роки.

За індексом освіти Україна (0,795) випереджає такі країни, як Іспанія (22-ге місце з індексом освіти 0,781), Велика Британія (24-те місце, 0,766), Франція (27-ме 0,751), Польща (30-те 0,728 ), Італія (32-ге 0,706), Білорусія (35-те 0,683), Португалія (41-ше 0,670), Російська Федерація (53-тє місце, 0,631).

Індекс освіти у світі — 0,436, тобто Україна його перевищує в 1,8 разу.

За третім показником гідного рівня життя або валового національного доходу на душу населення за паритетом купівельної спроможності (ПКС) у доларах США Україна посідає 90-те місце.

Як видно з таблиці "Індекси розвитку людства деяких країн у 2010 р. та їх компоненти" з вибраних країн Україна з показником 6535 дол. США знаходиться нижче Албанії, Азербайджану, Туркменістану та Китаю.

У середньому в світі цей показник становить 10631 дол. США (за ПКС), що в 1,6 рази більше, ніж в Україні.

Висновки до 1 розділу

Головними факторами формування нової соціальної реальності є плюралізація форм власності, трансформація їхньої державної форми і владно-розпорядчих повноважень у різні види приватної власності.

Зараз власність не відіграє конституюючої ролі у формуванні соціальної стратифікації суспільства. Головну увагу приділено особистому майновому стану та господарським і політичним функціям.

Соціально-економічний порядок можна охарактеризувати як корпоративний державно-монополістичний капіталізм, якому властива висока мобільність на вищих щаблях суспільства і консервація соціального стану та свідомості основної маси працівників.

Треба відзначити відсутність в концепції приватизації соціального обґрунтування та реальної моделі нових соціальних відносин на приватизованих підприємствах. Соціальні наслідки приватизації визнаються стихійними результатами процесів, нею же розв'язаних.

Розділ 2. Аналіз та динаміка рівня життя населення України в трансформаційний період

2.1. Соціальні аспекти забезпечення політичної стабільності у державі та динаміка доходів населення України за 2006-2011 рік

”Реформи” полягають в отриманні прав на розподіл фінансових потоків. Державні закупівлі та бюджетні субсидії збитковим державним корпораціям і банкам є особливо бажаними чиновництву: вони дозволяють йому мати свій нелегальний бізнес з державними грошима. Модель, що використовується владою, має на меті прискорене збагачення купки наближених бізнесменів і політиків, а також прокураторів Партії регіонів на місцях. Гроші примітивно запозичаються, вилучаються з банківського обігу, централізуються і розподіляються між своїми. Політичних і економічних суперників нейтралізують відомими способами. Власних інвесторів грабують і виштовхують за кордон. Кваліфіковані молоді спеціалісти – баласт для здійснення оборудок розкрадання і корупційного збагачення. Вільне підприємництво винищується як клас. Критично настроєну масу людей перекуповують за копійки. Проте, закони економіки не піддаються ні обману, ні підкупу. За діючої моделі ми приречені на гальмування, відсталість, злиденність і депопуляцію, і залишаємось у лещатах державно-управлінської безпорадності. Ми знову на порозі втрат через убогість і безсоромність нашого державного керівництва. Загальна ситуація – ніби в очікуванні стихійного лиха, яке позбавить нас частини національного надбання й добробуту власної сім’ї. Джерело небезпеки – банкрутство української держави на міжнародній арені. Провальна зовнішньоекономічна політика, яка знову демонструється урядом України, приведе нашу економіку до фінансового фіаско, як вже тричі було у новітній історії країни – 1993-1996, 1998-1999, 2008-2009 рр. Це спричинить втрати й у внутрішній економіці, які торкнуться усіх сторін життя. Не постраждають тільки найбільш спритні.  Недолуга внутрішня економічна політика підривала у попередні роки і підриває сьогодні основу життя – реальну господарську діяльність.

Економіка буксує: обсяги її продукції недостатні для задоволення вже звичних людських потреб. Вона настільки «квола», що без іноземних кредитів і поставок неспроможна нагодувати наявну чисельність громадян України. У 2010 і 2011 рр. фактичний обсяг ВВП країни – менший, ніж сукупні доходи усіх українських сімей.Тобто, вартість усіх товарів і послуг широкого споживчого призначення – їх сума дорівнює ВВП – є меншою за сукупні грошові доходи лише самих українських громадян. Покрити нестачу товарів і послуг допомагає надлишковий (чистий) імпорт, а також закордонне валютне канючення української влади. Ми спожили товарів і послуг у 2010 р на 1125,6 млрд грн, а ВВП досяг лише 1094,6 млрд грн.

Отже, чистий імпорт дав споживчих цінностей на 31,0 млрд грн, або $3,9 млрд ( що відповідає звітному платіжному балансу НБУ).Для того, щоб їх оплатити, всього було зроблено $1,9 млрд чистих іноземних запозичень (15,2 млрд грн). Різниця перекрита іншими валютними джерелами. Наприклад, чистий приток прямих іноземних інвестицій (ПІІ) дорівнював $5,7 млрд. У 2011 р ситуація значно погіршилася: негативний експортно-імпортний баланс зріс до $9,2 млрд, а чисті іноземні кредити склали $2,2 млрд. І для покриття дисбалансу вперше після кризи 2008 р понадобилися ще резерви Національного Банку – вони зменшилися на $3,8 млрд.

Чому наша економіка настільки залежна від імпорту і неспроможна сама задовольняти внутрішні потреби? Чому заклик прем’єр-міністра Миколи Азарова щодо імпортозаміщення нагадує пустодзвонні лозунги соціалістичної епохи? Тому що залежність від імпорту завжди була і буде. Вона є результатом певного розподілу праці між країнами – раз. Наявність у нашій торгівлі іноземних товарів паралельно з вітчизняними підвищує конкуренцію – це два. А перевищення імпорту над експортом є наслідком недостатньої продуктивності і якості нашої праці, неспроможності розширити присутність на світових ринках.І, в принципі, задача полягає у стрімкому зростанні продуктивності праці, яке забезпечить перевищення розмірів ВВП над сумою сукупних доходів громадян, інвестицій та накопичень держави.

Як держава вилучає капітал з економіки

Друга фаза перерозподілу, коли первинні доходи і фонди людей, підприємств, держави частково вилучаються за допомогою податково-бюджетних і державних пенсійно-соціальних фондів, перерозподіляються між собою і направляються на урядові потреби. При цьому, на жаль, держава проявляє байдужість до потреб інших учасників економіки, виходячи за рамки розумної централізації фінансів.Так, уряд запозичив на внутрішньому і зовнішньому ринках всього 124,3 млрд грн, хоча зобов’язання з повернення кредитів і виплати відсотків дорівнювали тільки 26,7 млрд грн. Окрім того, уряд взяв у кредит ще 20,1 млрд. грн. за допомогою інструментів стабілізаційного фонду. В результаті, надходження до бюджету були штучно збільшені на 117,7 млрд грн.Оскільки таке збільшення фінансових засобів уряду не мало додаткового товарно-матеріального покриття, держава перетягнула на свої потреби те, що об’єктивно повинно було надійти для споживання людям і на ринок інвестицій. Такі дії влади дезорганізували економіку, дестабілізували фінанси. Також, після фіскальних поборів до бюджету частка продуктивних витрат економіки - зарплати, прибутків громадян і кампаній разом з амортизацією та ПІІ - зменшилась у загальній доданій вартості з 2/3 до 54 %.