Осудність як обов’язкова ознака суб’єкта злочину. Поняття осудності та її значення

Зміст

1. Осудність як обов’язкова ознака суб’єкта злочину. Поняття осудності та її значення

Під осудністю слід розуміти таку кримінально-правову категорію, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, при якому у неї збережена здатність усідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Ч.1 ст. 19 КК 2001 р. осудною визнає особу, яка під час вчинення злочину  могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Отже, обов’язковою ознакою суб’єкта злочину є осудність особи. Чинне законодавство виходить з того, що лише осудна особа може винити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності. Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи. 

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії/бездіяльність  означає правильне розуміння  фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу  його вчинення, його суспільно небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації¹.

Ясна річ, що питання про осудність  особи виникає тільки у зв'язку з вчиненням нею злочину і  необхідністю з'ясувати, чи здатна була особа правильно оцінювати суспільно небезпечний характер вчиненого діяння, його суспільно небезпечні наслідки і керувати своїми діями (бездіяльністю).

Стан осудності — це норма, типовий  стан психіки людини. Як правило, стан осудності характерний для переважної більшості людей. На практиці питання  про встановлення осудності виникає  тільки при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність скоєного злочину, а тому розуміти обгрунтованість і справедливість призначеного покарання, а, як випливає із ч. 2 ст. 50, покарання «має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами». Тож лише за таких умов призначене покарання досягне мети і спонукає засудженого не вчинювати нових злочинів.

Осудність є передумовою вини, без  доведення якої не може бути кримінальної відповідальності і покарання. Звідси випливає важливість встановлення осудності  особи. Згідно з ч. 1 ст. 18 суб'єктом злочину може бути тільки фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. У тому ж разі, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи. 

Скоєння суспільне небезпечного діяння особою, яка не досягла на час  вчинення злочину визначеного законом  віку, свідчить про відсутність суб'єкта злочину, а, отже, про відсутність  складу злочину, внаслідок чого виключається і кримінальна відповідальність.

Ч. 1 ст. 22 КК точно встановлює вік  особи, при виповненні якого до вчинення злочину вона підлягає кримінальній відповідальності – це 16 років. Цей  вік називають загальним віком  кримінальної відповідальності. У ч. 2 цієї самої статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності — 14 років — за окремі перелічені законом злочини, такі як: умисні вбивства (статті 115-117 КК), умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121; частини 3 статей 345, 346, 350, 377, 398); диверсія (ст. 113), бандитизм (ст. 257), зґвалтування (ст. 152), крадіжка, грабіж і розбій (статті 185, 186, 187) і деякі інші. Ч. 2 ст. 22 КК передбачає вичерпний перелік злочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти років.

Аналіз цих злочинів дає підставу фахівцям для висновку, що законодавець знизив вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів: а) насильницькі злочини; б) майнові злочини. В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини покладені такі критерії:

1) рівень розумового розвитку, свідомості  особи, який свідчить про можливість  уже в чотирнадцять років усвідомити  суспільну небезпечність і протиправність  злочинів, перерахованих у ч. 2 ст. 21 КК;

2) значну поширеність більшості  з цих злочинів серед підлітків;

3) значну суспільну небезпечність  (тяжкість) більшості з цих злочинів².

До цього можна додати таку підставу, як загальний значний ріст злочинності  в останні роки.

Звичайно, особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років не відповідає за злочини, за які встановлюється відповідальність з шістнадцяти років, навіть якщо вона брала в них участь як співучасник. У цих випадках зазначена особа може нести відповідальність тільки за наявності в її конкретних діях ознак іншого злочину, за який законом встановлена відповідальність з чотирнадцяти років. Наприклад, при участі у такому злочині як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань шляхом насильства, небезпечного для життя і здоров'я (ч. 3 ст. 355) вона може відповідати тільки за вчинення, приміром, тяжкого тілесного ушкодження за ст. 121.

2. Поняття неосудності та її  критерії

Поняття неосудності є похідним від поняття осудності, бо воно виступає як його антипод. Українське кримінальне  законодавство й вітчизняна судова психіатрія визнають, що суспільно небезпечне діяння може бути вчинене особою в стані осудності чи неосудності, між якими є і проміжні стани, про які йтиметься нижче. Особа, яка перебуває в стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності і покаранню за скоєне суспільне небезпечне діяння, оскільки вона не є суб'єктом злочину.

Під психологічним критерієм неосудності  у теорії кримінального права  та чудочинства психіатри традиційно розуміють відсутність у суб’єкта суспільно небезпечного діяння здатності усвідомлювати свої дії або керувати ними, на відміну від обмеженої осудності, при якій хворобливі розлади психічної діяльності межового характеру суттєво обмежують, але не усувають здатність особи усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. Практично всі автори виходять з наявності такого змісту критерію неосудності, водночас згідно з законом зміст психологічного критерію при неосудності відсутній. Ця обставина підтверджується тим, що поняття психологічний критерій щодо неосудності є проста помилка, оскільки не можна усвідомлювати свої дії і керувати ними (І. Карпець); що під психологічним критерієм розуміється визначення самої суті психічної хвороби (І. Случевський); а також тим, що логіка визначення понять усуває використання відсутньої ознаки як критерію. З цього випливає твердження, що коли здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними відсутня, відсутній і психологічний критерій (Т. Приходько)³. Хворобливі розлади психічної діяльності, які характеризуються якісним розладом свідомості, виключають психологічний критерій у повному обсязі і становлять медичний критерій неосудності. Так само, як у разі обмеженої осудноті, у формулі неосудності необхідно вживати між її інтелектуальною і вольовою ознакою сполучника “та”, а не “або”, оскільки нможливе окреме існування свідомості та вольової сфери (діяльності).

У ч. 2 ст. 19 дається законодавче  визначення поняття неосудності, з  якого випливає, що неосудною визнається така особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, «не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки».

Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, називають формулою неосудності. Причому до цієї формули включені як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формули неосудності. Поєднавши в цій формулі медичні та юридичні ознаки, законодавець у такий спосіб увів поняття неосудності в чіткі, суворо окреслені законом рамки. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про неосудність конкретної особи.

Медичний критерій неосудності розуміє хворобливі розлади психічної діяльності. Якщо у випадку обмеженої осудності це межові психічні розлади тимчасового або хронічного плану, за яких здатність до усвідомленої діяльності хоча й обмежена, але зберігає свою якісну визначеність, то у разі неосудности це – психози, вираженого ступеня постпсихотичний дефект, слабоумство, синдроми розладнаної свідомості та загальні порушення свідомості. Визначення медичного критерію неосудності надане у ч.2 ст.19 КК 2001 р. та у ст.12 КК 1960 р. Його встановлення у конкретних випадках складає прерогативу психіатра-експерта. При цьому у судово-психіатричній експертизі застосовується принцип презумпції психічного здоровя, що пояснюється імовірним характером логіки при психіатричній діагностиці. Його спростування вимагає від експертів доведення (висновків, що є одним із доказів психічної хвороби).

Відповідно до ст. 19 неосудність (як і осудність) визначається тільки щодо часу вчинення особою суспільне небезпечного діяння і тільки у зв'язку з ним. Неприпустимо за межами такого діяння порушувати питання про неосудність або осудність особи. Визнати особу неосудною може лише суд і щодо конкретного правопорушення. Тобто особа не може бути визнана неосудною на якийсь певний строк або назавжди, оскільки розлади психіки можуть бути тимчасовими і піддаються лікуванню. Психічно хворий «вступає у важкі, шкідливі зіткнення як з природою, так і з людьми»⁴, а вчинений ним протиправний акт є проявом його психічної хвороби. Тому неосудна особа, незалежно від характеру вчиненого нею правопорушення та наслідків, що настали, не може бути визнана винною.

Згідно зі ст. 12 КК неосудність  характеризується двома критеріями — медичним (біологічним) і юридичним (психологічним).

Медичний критерій окреслює всі  можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У ч. 2 ст. 19 КК зазначені чотири види психічних захворювань: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки.

Хронічна психічна хвороба — досить поширений вид захворювання психіки, до яких належать: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін. Усі ці хвороби є прогресуючими, важковиліковними чи взагалі невиліковними. Хоча і при цих захворюваннях можливі так звані світлі проміжки.

Тимчасовим розладом психічної  діяльності визнається гостре, нетривале психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів, тобто раптово виникає (часто як наслідок тяжких душевних травм) і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань належать патологічні афекти, алкогольні психози, біла гарячка та ін.

Недоумство (олігофренія) — найтяжче психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, природженим видом порушення психіки, що вражає розумові здібності людини. Існують три форми слабоумства: ідіотія (найглибший ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найлегша форма).

Під іншим хворобливим станом психіки розуміють такі хворобливі розлади психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних захворювань. До них належать важкі форми психостенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Це не психічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівнені до них.

Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що на час вчинення суспільне небезпечного діяння особа страждала хоча б  на одне із зазначених захворювань. Інші можливі психічні стани, які негативно впливають на поведінку особи, наприклад фізіологічний афект, не виключають осудності. У певних випадках вони можуть розглядатися лише як обставини, що пом'якшують відповідальність (наприклад, стан сильного душевного хвилювання при умисному вбивстві (ст. 116).

Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Наявність медичного критерію є лише підставою для встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан неосудності.

Юридичний критерій неосудності виражається  в нездатності особи під час  вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного.

У частині 2 ст. 19 юридичний критерій неосудності виражений двома  ознаками: 1) інтелектуальною — особа  не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність); 2) вольовою — особа не могла керувати ними. Під «своїми діями» (бездіяльністю) мають на увазі не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільне небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК.

Інтелектуальна ознака критерію неосудності знаходить свій вияв, по-перше, в тому, що особа не здатна усвідомлювати фактичну сторону, тобто не розуміє справжнього змісту своєї поведінки (не розуміє, що скоює вбивство, підпалює будинок і т, ін.), а тому не може розуміти і його суспільну небезпечність. Так, душевнохвора мати під час купання своєї малолітньої дитини вводила їй в тіло звичайні швейні голки, думаючи, що таким чином вона вилікує її від тяжкої недуги. Зрештою це призвело до смерті дитини, а в її тілі було знайдено понад сорок голок. По-друге, інтелектуальна ознака знаходить свій вияв ще і в тому, що особа не здатна усвідомлювати того, що її дія має суспільне небезпечний характер. У ряді випадків це не виключає того, що особа при цьому розуміє фактичну сторону своєї поведінки. Так, хворий, який страждає на олігофренію, підпалив у вечірній час сарай сусіда для того, щоб освітити вулицю, де розважалася молодь. Тут він розумів фактичну сторону своїх дій, однак внаслідок психічного захворювання не усвідомлював їх суспільної небезпечності⁵.

Вольова ознака критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, коли вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю). Вольова сфера людини завжди органічно пов'язана зі сферою свідомості. Тому у всіх випадках, коли особа не усвідомлює своїх дій (бездіяльності), вона не може і керувати ними.

Однак можливі й інші ситуації, коли особа усвідомлює фактичну сторону  свого діяння, може усвідомлювати  суспільну небезпечність своїх  дій та їх наслідків, проте не може керувати своєю поведінкою. Такий  стан спостерігається в піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абстиненції та ін. Ці хворі можуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну сторону діяння, що вчиняється, і навіть розуміти його суспільну небезпечність, однак вони втрачають здатність керувати своїми вчинками.

Зазначені особливості інтелектуальної  і вольової ознак зумовили те, що в кримінальному законі (ч. 2 ст. 19) вони розділені між собою сполучником «або». У такий спосіб законодавець підкреслив не тільки їх відносну самостійність, але, головне, він закріпив їх рівне значення при визначенні неосудності особи.

Отже, юридичний критерій містить  у собі ознаки, що визначають тяжкість захворювання, глибину враження психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність усвідомлювати характер вчинюваного діяння, його наслідки і керувати своїми вчинками. Це свідчить про нерозривний зв'язок медичного і юридичного критеріїв, що й обумовило необхідність у ч. 2 ст. 19 закріпити змішану формулу неосудності⁶.

У літературі зазначається⁷, що юридичний критерій неосудності відіграє подвійну роль: 1) визначає справжній зміст неосудності, бо тільки він дозволяє визначити, чи усвідомлювала особа в момент вчинення суспільне небезпечного діяння свої дії (бездіяльність) і чи Могла вона в цей момент керувати ними; 2) встановлює межі дії медичних критеріїв і таким чином проводить межу між осудністю і неосудністю.                

Отже, особа може бути визнана неосудною  тільки тоді, коли встановлена одна з ознак юридичного критерію на підставі хоча б однієї з ознак медичного  критерію.

Відповідно до закону особа, яка  визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від  тяжкості вчиненого нею суспільне  небезпечного діяння. До такої особи, на підставі ч. 2 ст. 19, можуть бути застосовані  примусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94. Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак, на відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими і спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства і держави від можливого повторення ним нових суспільне небезпечних діянь.

Важливим є той момент, що неосудність  особи характеризує її психічний  стан на час вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Однак на практиці мають  місце випадки, коли особа під  час вчинення злочину була осудною, але після його вчинення допостановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Застосування покарання до такої особи, по-перше, суперечило б принципу гуманізму, а по-друге, не могло б забезпечити досягнення мети покарання.

Частина 3 ст. 19 саме і передбачає таку ситуацію. У ній сказано, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила  злочин у стані осудності, але  до постановлення вироку захворіла  на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Згідно з законом (ч. З ст. 19) до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, а після одужання вона (на відміну від особи, визнаної неосудною) може підлягати покаранню на загальних засадах (ч. 4 ст. 95).

Питання про встановлення осудності  чи неосудності особи становить  велику складність. У колишньому Радянському  Союзі судову психіатрію представляли дві наукові школи - московська і ленінградська, їх методики дослідження психічного стану особи були наповнені діаметрально протилежним змістом і заперечували одна одну. За таких умов одна й та сама людина, наприклад, у Москві могла бути визнана щодо вчиненого нею діяння осудною, а в Ленінграді - неосудною. Весною 1989 р. делегація психіатрів і юристів США відвідала СРСР з метою вивчення психіатричної практики. Тоді американські спеціалісти визнали радянську концепцію неосудності досить широкою, оскільки вона охоплювала різні рівні симптомів⁸ (такий стан є підґрунтям для всіляких зловживань).

Свідчення фахівців доводять, що в  Україні й нині нічого на краще  у цій галузі не змінилося. Відповідальний секретар Асоціації психіатрів України  С.Глузман на “круглому столі”, що відбувся в Києві у червні 1997 р., зазначив, що судових психіатрів у столиці нашої держави готують лише на кафедрі дитячої психіатрії Київської академії післядипломної освіти, діє стара класифікація хвороб, тоді як усі країни СНД (крім Туркменії) перейшли на міжнародні стандарти⁹, а судова психіатрія й досі є закритою темою.

До чинників необ'єктивності окремих  судово-психіатричних висновків  належать умови нашої дійсності, коли арбітрами психічного здоров'я  людей здебільшого виступають теоретики, а не лікарі-практики, і не існує чітких критеріїв діагностики. За словами головного психіатра м. Києва О. Насінника, експерти змушені діяти інтуїтивно і посилатися на власний, часом сумнівного характеру, досвід¹⁰.

Р. Михєєв зазначає, що на підставі псевдонаукових конструкцій «зменшеної», «обмеженої», «спеціальної», «часткової» та іншої осудності дехто намагається фактично передати експертам вирішення питань про неосудність, вину і відповідальність. На практиці нерідко трапляються помилки в діагностуванні психічних захворювань, зокрема шизофренії (причому в той або інший бік). Це означає, що ще не виключені факти прямого впливу експертів на прийняття судових рішень про визнання злочинців неосудними і навпаки¹¹.

Так, під час проведення одного з досліджень було встановлено, що з 38 осіб з діагнозом «шизофренія», яких раніше експерти пропонували визнати неосудними, після проведення повторної судово-психіатричної експертизи 2/3 (24 чоловіки) були охарактеризовані як осудні в момент вчинення суспільне небезпечного діяння¹². Інші автори отримали ще більш насторожуючі результати. Ними досліджено 98 осіб з діагнозом «шизофренія», щодо яких безпідставний діагноз було знято. З'ясувалося, що ніхто з них раніше не страждав на шизофренію: у 54 осіб (55,1%) було виявлено психопатію; у 40 (40,8%) — наслідки ураження центральної нервової системи з психопатизацією особи і у 4 (4,1%) — хронічний алкоголізм. Половина з досліджених осіб раніше вже визнавались неосудними й уникали кримінальної відповідальності у зв'язку з діагнозом «шизофренія». Характерно, що ці особи, як правило, самі заявляли медичному персоналу про наявність у них психічного захворювання, підкреслюючи, що за свої дії вони відповідальності не несуть¹³.

3. Обмежена осудність  в кримінальному праві, її поняття  та ознаки

Початки проблеми обмеженої осудності тягнуться ще з VI ст. н.е. (закони лангобардів (Італія)), а на території сучасної України (з часів Київської Русі («Руська правда» (X ст.)). Вперше обмежена осудність згадується в кримінальних кодексах німецьких держав: Брауншвейгському 1840 р.; Гессенському 1841 р.; Баденському 1845 р. та інших.

Поняття обмеженої осудності виникло  на грунті ідей класичної школі про  спокутування гріха, відплату та ідеалістичного вчення про свободу волі. Ідеалістична оцінка свободи волі представниками класичної школи (І.Бентам, А.Фейєрбах) приводила їх до того, що джерелом злочинів є зла воля, яка виступає як самостійне духовне начало, і що психічна хвороба обмежує свободу волі злочинця. При вчиненні діяння особа, виявляючи злу волю внаслідок хвороби, є менш вільною. Водночас представники класичної школи М.Таганцев, О.Кістяківський, В.Кандинський і В.Сербський заперечували (кожен по-своєму) визнання в законі обмеженої осудності. Фактично йшлося про розв'язання питання про те, чи вводити обмежену осудність в кримінальне законодавство, визнаючи в усіх випадках її обставиною, що пом'якшує відповідальність і покарання.

Іншими були позиції соціологічної  школи кримінального права (Ф.Лист, Т.Тард, А.Принс- Ван-Гамель), ставлення  якої до обмеженої осудності не було ні незмінним, ні однорідним. Представники соціологічної школи стверджують про безпосередню залежність злочинності від психічних аномалій, про схильність до вчинення злочину осіб, які страждають такими аномаліями, зазначають суспільну небезпечність цих злочинців (питання про обмежену осудність тісно пов'язувалося з питаннями про небезпечний стан) та необхідність введення заходів безпеки (ідеї невизначених вироків) тощо. Інші представники соціологічної школи (П.Люблинський, М.Гернет, А.Трайнін) виступали проти таких реакційних ідей.

Положення антропологічної школи  розвивали ідею про злочинну людину. Її представники (Ч.Ломброзо, Е.Феррі, Р.Гарофало) вважали злочинність патологічним явищем біологічного характеру, а злочин - наслідком хвороби, морального божевілля. За такого підходу не потрібні поняття осудності, неосудності і обмеженої осудності. Звідси усі повинні нести соціальну відповідальність.

Надалі у західному законодавстві  виділяли соціальні норми, які присвячені аномальним правопорушникам.

Карному  законодавству Російської імперії термін обмеженої осудності відомий не був, але в п.4 ст. 146 Укладення про покарання карного і виправленого зводу законів у числі обставин, “уменьшающих провину”, було зазначено: “якщо злочин учинено ним (винним) з легкодумства чи слабоумства, дурості і крайнього неуцтва, яким скористалися інші для залучення його в злочин”. Через опір юристів не увійшов цей термін і у КК 1903 р.

Теорія обмеженої (зменшеної) осудності, що має вікову історію, не дістала  широкої підтримки і серед радянських юристів і медиків, хоч окремі вчені були і є її прихильниками¹⁴.

В Україні з 90-х років XX ст. ця проблема почала досліджуватись психіатрами, а  в кримінальному законодавстві  категорія обмеженої осудності  відбилася лише в КК 2001 р. (ст. 20).

Головні заперечення проти обмеженої  осудності зводяться до наступного: наявність або відсутність «здатності до ставлення» може характеризувати лише осудність або неосудність, ніякого проміжного ступеня осудності між зазначеними межами не має; важко знайти якийсь конкретний вимір для визначення критерію цього поняття, межі обмеженої осудності здаються надто слабко окресленими; наявність категорії обмеженої осудності може призвести до помилок і зловживань тощо (Н.Грабовська, П.Дагель, В.Кандинський, Н.Лейкіна, Д.Лунц, Р.Михеєв, В.Орлов, В.Сербський, М.Таганцев)¹⁵.

Прихильники обмеженої осудності (Ю.Антонян, Ю.Богомягков, С.Бородин, А.Жижиленко, М.ісаєв, В.Кудрявцев, В.Ошерович, А.Плюшков, С.Семенов, С.Тихенко, В.Трахтеров, І.Фарбер, О.Фрейєров) вважають за необхідне виділити обмежену осудність, дати їй у законі особливе окреслення.

На користь обмеженої осудності  наводяться положення кримінальних кодексів багатьох країн, у яких вона передбачається.

На думку прихильників нормативного закріплення стану обмеженої осудності, він має визначатись за допомогою трьох критеріїв.

Одні дослідники виділяють медичний, психологічний (значне обмеження здатності усвідомлювати свої дії або керувати ними за наявності медичного критерію) і юридичний критерії¹⁶.

Інші автори пропонують при характеристиці обмеженої осудності поряд з медичним і юридичним використовувати клінічний критерій. На їх думку, сукупність цих критеріїв, вказуючи на конкретний психічний дефект і визнаючи можливості усвідомлення поведінки та керування нею, а також ступінь здійснення цих можливостей, дозволила б визначати психічний стан особи з аномальною психікою в момент вчинення нею злочину¹⁷. При цьому клінічний критерій необхідний для встановлення глибини патологічних порушень, що знижують здатність суб'єкта злочину здійснювати вільний вибір зразка дії у конкретній ситуації¹⁸. Пропонується також вилучити з медичного критерію неосудності ознаку «інший хворобливий стан» та включити її до поняття обмеженої осудності¹⁹. Тобто, на думку зазначених авторів, достатньо вольового рішення, аби стан, який вчора міг характеризувати особу як неосудну, сьогодні став критерієм іншого стану — обмеженої осудності.

У зв'язку з цим постають питання: якими ж повинні бути критерії, необхідні для розмежування неосудності  та обмеженої осудності; чи будуть визнавати наркологічних хворих (алкоголіків, наркоманів і токсикоманів) обмежено осудними? Адже у ст. 1 Закону України від 15 лютого 1995 р. «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними»²⁰ поняття наркоманії визначається саме як хворобливий психічний стан.

Доцільність закріплення за поняттям, що розглядається, терміна «обмежена  осудність» доводить і Т.М. Приходько у своїй дисертації. Про це, на її думку, говорить саме визначення «обмежений», що має на увазі певні межі та вказує на обмеження за обсягом, кількістю, та характеристика стану особи, яка свідчить про чіткі межі обмеженої осудності та кількісне обмеження рівня свідомості, здатність не в повній мірі (обсягу) усвідомлювати свої дії та керувати ними²¹.

Між тим Т.М. Приходько формулює власне поняття  обмеженої осудності та аргументує його перевагу перед тими, що є в літературі, усіх проектах КК та КК 2001 р.: “Обмежена осудність - це кримінально-правова категорія, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, обов'язковою ознакою якого (стану) є суттєве обмеження внаслідок хронічного або тимчасового розладу психічної діяльносп (непсихотичного рівня) здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості”²².

З урахуванням  цього визначення автор формулює відмінну від законодавчої редакції статтю про обмежену осудність. На його думку, заслуговує на увагу та підтримку введення у КК самостійної норми, яка регламентує категорію обмеженої осудності, а не включення психічних розладів, що обмежують здатність особи усвідомлювати свої дії або керувати ними, до переліку обставин, які пом'якшують відповідальність (покарання).

Стаття 20 нового КК передбачає, що підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через психічний розлад повною міро ю не здатна була усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними.

Юридичним критерієм обмеженої осудності є вчинення (або факт вчинення) суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом, особою, в якої суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними внаслідок хронічного або тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня), наявність доказів вчинення його особою, стосовно якої вирішується питання про обмежену осудність. Обовязковою складовою юридичного критерію є виникнення сумніву в суді (слідчого) про психічну здатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Суспільна небезпечність  обмеженої осудної особи зумовлюється як характером вчиненого нею суспільно  небезпечного діяння, передбаченого  у кримінальному законі, так і кліничною формою хворобливого розладу психічної діяльності. Здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними становить психологічний критерій осудності. Обидві частини психологічного критерію: інтелектальна і вольова повинні поєднуватися сполучником “та”. Такий погляд грунтується на принципі єдності свідомості і діяльності, обгрунтованому і дослідженому у філософії, психології, філології. При хворобливих роздалах психічної діяльності межового характеру, які не торкаються якісного боку свідомості, психологічний критерій зберігається. Під психологічним критерієм обмеженої осудності розуміється суттєве обмеження (кількісне) у субєкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.