Вбивство з необережності

 

Міністерство освіти і науки

Департамент освіти і науки Київської ОДА

КВНЗ КОР «Богуславський гуманітарний коледж імені І. С. Нечуя-Левицького»

 

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

З КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

на тему: «Вбивство через необережність»

 

 

 

 

студента 42 групи

спеціальності «Правознавство»

денної форми навчання

Кабалика Максима Валерійовича

 

Керівник курсової роботи:

Кобилинська І. М

 

 

 

 

 

 

 

Богуслав

2015

Зміст

 

 

ВСТУП

 

Актуальність обраної теми дослідження визначається високим ступенем суспільної небезпеки аналізованого діяння, недостатнім розробленням теоретичних аспектів проблеми, а також наявністю помилок у кваліфікації вбивств через необережність та необхідністю їх усунення.

Конституція України закріпила головне природне право кожної людини – право на життя: «Кожна людина має невід’ємне право на життя». Актуальності дослідження набуває у зв’язку з необхідністю осмислення відповідних положень нового КК України – перш за все з метою найбільш точного розуміння кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за посягання на життя, їх правильного застосування та подальшого вдосконалення.

Об’єктом дослідження є інститут кримінальної відповідальності за вбивство через необрежність.

Предметом дослідження є поняття та види вбивств, об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочину «вбивство через необережність», особливості кваліфікації даного складу злочину.

Метою дослідження є комплексна кримінально-правова характеристика вбивства з необережності, розроблення пропозицій по вдосконаленню інституту кримінальної відповідальності та кваліфікації такого злочину, як вбивсто через необережність.

Поставлена мета зумовила необхідність розв’язання таких головних завдань:

-    визначити поняття та види вбивств за чинним законодавством;

- дати кримінально – правову характеристика вбивства через необережність;

-    визначити особливості кримінально - правової кваліфікації вбивства, вчиненого через необережність;

-  вивчити питання відмежування  вбивства через необережність від казусу та тяжких тілесних ушкоджень;

- розробити пропозиції  по вдосконаленню інституту кримінальної. відповідальності та кваліфікації  злочину «вбивство через необрережність».

Вбивство спрадавна вважалося злочином проти людини і засуджувалося як мораллю, так і системою норм і правил, що мають силу закону. Заборона на вбивство була одним з перших табу в людській культурі. Багато в чому це пояснювалося необхідністю продовження роду і зміцнення суспільства.

У сучасних системах вбивство розглядається як один з найтяжчих злочинів і передбачає суворе покарання, аж до страти у ряді країн.

Методи дослідження були обрані відповідно до мети і завдань дослідження, з урахуванням його об’єкта та предмета.  Для виконання роботи використовувались такі методи:  історико-правовий метод, формально-догматичний метод, метод порівняльного правознавства використовувався для дослідження законодавчої регламентації питань відповідальності за необережне позбавлення життя в кримінальному праві  Республіки Білорусь, Російської Федерації, США та інших державах. Це дало можливість сформулювати ряд пропозицій стосовно подальшого вдосконалення чинного кримінального законодавства України в цій сфері. 

Наука кримінального права завжди приділяла значну увагу дослідженню питань кримінально-правового захисту життя людей від злочинних посягань. Для теорії кримінального права і правозастосовної діяльності у цій сфері суттєве значення мають праці таких вчених, як М.К. Аніянц, Ю.М. Антонян, С.В. Бородін, С.В. Гончаренко, М.С. Грінберг, А.П. Гріндорф, П.С. Дагель, М.І. Загородніков, І.І. Карпець, В.Є. Квашис, О.М. Костенко, Д.П. Котов, І.П.Лановенко, Д.Н. Узнадзе, М.Д. Шаргородський та інших.

Структурно робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

 

Розділ 1 Поняття і види вбивств за чинним законодавством

 

Вбивство — це протиправне винне умисне або необережне насильницьке позбавлення життя іншої людини.

Поняттям «вбивство» охоплюється як суспільно небезпечне діяння — позбавлення життя, так і суспільно небезпечні наслідки — настання смерті.

За характером об'єктивної сторони злочини проти життя прийнято розподіляти на три групи:

1) вбивство (статті 115-119КК);

2) доведення до самогубства (ст. 120КК);

3) погроза вчинити вбивство (ст. 129КК).

За суб'єктивною стороною розрізняють вбивства умисні (статті 115-118КК) і вбивства через необережність (ст. 119КК).

У свою чергу умисні вбивства розрізняються за ступенем своєї суспільної небезпеки (тяжкості) на три види:

• так зване просте вбивство, тобто вчинене без обтяжуючих чи пом'якшуючих обставин (ч. 1 ст. 115);
• вчинене за обтяжуючих обставин, так зване кваліфіковане вбивство (ч. 2 ст. 115КК);
• вчинене за пом'якшуючих обставин, так зване привілейоване вбивство  (ст. ст.116-118КК)

Цей розподіл має дуже важливе практичне значення, оскільки у разі вчинення умисного вбивства за наявності як обтяжуючих, так і пом'якшуючих обставин, вчинення належить кваліфікувати як вбивство за пом'якшуючих обставин. 

Серед усіх злочинів проти життя вбивство є найбільш небезпечним. Тому відповідальність за цей злочин глибоко диференційовано з урахуванням форми вини, обставин, які підвищують чи зменшують ступінь суспільної небезпеки вбивства.

Для вказівки на ознаки злочинів, які також, як і вбивство, полягають у позбавленні життя іншої людини, чинне кримінальне законодавство використовує й інші терміни: посягання на життя; людські жертви; нещасні випадки з людьми; загибель однієї чи кількох осіб; смерть.

Існують такі ознаки вбивства:

1) протиправність. За цією  ознакою вбивство відмежовується від випадків правомірного позбавлення життя іншої людини, наприклад, у стані необхідної оборони, при затриманні злочинця, в ході бойових дій при захисті батьківщини;

2) винність. Вбивство —  це винне, тобто умисне або  необережне, позбавлення життя. За цією ознакою вбивство відрізняється від невинного заподіяння смерті внаслідок казусу (випадку);

3) спрямованість проти  життя іншої людини. Ця ознака  дає можливість відокремити вбивство  від посягання на власне життя (самогубство). Невдала спроба самогубства, сприяння самогубству за чинним законодавством не є злочином;

4) застосування насильства  — фізичного або психічного  впливу на чужий організм для  позбавлення життя. Така ознака  дає змогу відрізнити вбивство  від деяких суміжних злочинів, наслідком яких також виступає заподіяння смерті іншій особі: доведення до самогубства, залишення в небезпеці.

Безпосереднім об'єктом вбивства є суспільні відносини, які виникають з приводу недоторканності життя іншої особи. Учасниками таких відносин є, з одного боку, особа, носій життя, з іншого — «всякий і кожний».

Поняття життя характеризує існування людини в двох аспектах: як життєдіяльність біологічного організму людської істоти і як існування людини — члена суспільства. Тому вбивство як злочин, що посягає на життя, має місце тоді, коли припиняється біологічне існування організму, а також, коли організм продовжує функціонувати, але особа не може спілкуватися з собі подібними, бути членом суспільства. Таке положення має принципове значення для визначення моменту закінчення цього злочину для кримінально-правової оцінки деяких видів впливу на психіку людини.

Змістом відносин, які становлять безпосередній об'єкт вбивства, є недоторканність життя іншої особи, обов'язок вести себе так, щоб не заподіяти шкоди чужому життю. Недоторканним є життя кожної людини незалежно від будь-яких її демографічних, соціальних чи інших ознак.

Життя — це процес, який триває в часі, має свій початок і кінець. Встановлення їх має й кримінально-правове значення: для відмежування вбивства від суміжних посягань, а також для визначення моменту закінчення такого виду злочинів.

Визначення моменту початку життя головним чином потрібно для того, щоб відмежувати вбивство від незаконного проведення аборту(ст.134 КК). Посягання на людський організм, ще не відокремлений від тіла матері, не здатний до самостійного існування, не можна кваліфікувати як вбивство. Початком життя прийнято вважати такий етап фізіологічних родів, коли новонароджений здатний до самостійного існування.

У визначенні моменту закінчення життя, а тим самим й моменту закінчення злочинів, передбачених статтями 115-119 КК України, погляди спеціалістів у галузі кримінального права і судової медицини пройшли певну еволюцію.

До початку 60-х років це питання в літературі вирішувалося без поглибленого аналізу. Визначалося, що вбивство є закінченим з припиненням роботи серця та інших життєво важливих органів.

У наступні роки криміналісти сприйняли результати досліджень медиків, стали розрізняти так звану клінічну смерть (стан, з якого людину ще можна вивести) і біологічну смерть. Моментом закінчення вбивства почати визнавати настання біологічної смерті — безповоротні зміни в організмі потерпілого — після яких життя не поновлюється. Ці зміни проявляються, перш за все, в розпаді клітин головного мозку, який, звичайно, починається через 5—7 хвилин після припинення роботи серця і зупинки дихання. Таке визначення моменту закінчення вбивства більш точне, воно достатньо характеризує переважну більшість злочинів цієї категорії, котрі трапляються на практиці.

Отже, вбивство — це протиправне винне умисне або необережне насильницьке позбавлення життя іншої людини. За суб'єктивною стороною розрізняють вбивства умисні і вбивства через необережність; за ступенем суспільної небезпеки (тяжкості) — просте вбивсто, кваліфіковане вбивство, привілейоване вбивство; за характером об'єктивної сторони злочини проти життя прийнято розподіляти на три групи: 1) вбивство (статті 115-119КК); 2) доведення до самогубства (ст. 120КК); 3) погроза вчинити вбивство (ст. 129КК). Серед усіх злочинів проти життя вбивство є найнебезпечнішим.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2 Кримінально-правова характеристика вбивства через необережністі

 

Відповідно до ч.1 ст. 2 КК України підставою кримінальної  відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченим  Кримінальним Кодексом України [2]. Склад злочину — це єдина, необхідна та достатня підстава притягнення до кримінальної відповідальності, тому визначення складу злочину (об’єктивних та суб’єктивних ознак) має важливе значення для правильної кваліфікації злочину та призначення справедливого і обґрунтованого покарання.

1. Об`єктивні ознаки вбивства через необережність

 

Об'єкт злочину — це суспільні відносини, які охороняються законом про кримінальну відповідальність. Об'єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. Об'єкт злочину – це суспільні відносини, взяті під охорону нормами кримінального права, на які посягнув порушник.

Безпосереднім об’єктом вбивства через необережність є життя людини.

З об’єктивної сторони вбивство через необережність характеризується трьома обов’язковими ознаками:

1) суспільно небезпечним діянням (дією або бездіяльністю) у вигляді посяганням на життя іншої людини;

2) суспільно небезпечними наслідками у вигляді смерті людини;

3) причинним зв’язоком між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечними наслідками.

Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті людини, тобто вбивство через необережність містить матеріальний склад злочину. Кінцевим моментом життя людини є біологічна смерть – такий стан організму людини, при якому повністю припинилася робота серця і у зв’язку з цим відбувся остаточний розпад клітин центральної нервової системи і відновити життєві функції вже неможливо.

Вбивство через необережність може бути вчинене як у формі дії так і у формі бездіяльності. Виділяють такі найтиповіші варіанти прояву і кваліфікації діяння у разі вбивства через необережність:

а) дія (бездіяльність) винного, що призвели до заподіяння смерті потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер, однак сама собою умисним злочином не є або таким не визнана (наприклад, винний відштовхує потерпілого, останній падає, від поштовху б’ється головою об гострий виступ сходів і одержує смертельну травму), за наявності необережної форми вини щодо заподіяння смерті потерпілому вчинене має кваліфікуватися лише за ч. 1 ст. 119 КК України;

б) дія (бездіяльність) винного, що призвела до заподіяння смерті потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер і передбачена як ознака юридичного складу іншого умисного злочину, проте цей склад не включає смерть потерпілого або заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження як обов’язкову чи альтернативну ознаку його об’єктивної сторони (наприклад, основний чи кваліфіковані склади хуліганства); за наявності необережної форми вини щодо заподіяння смерті потерпілому вчинене має розглядатись як сукупність злочинів і кваліфікуватися за відповідною статтею (частиною статті);

в) дія (бездіяльність) винного, що призвела до заподіяння смерті потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер, передбачена як ознака юридичного складу іншого умисного злочину, і цей склад включає заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження як обов’язкову чи альтернативну ознаку його об’єктивної сторони (наприклад, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189 КК України); за наявності необережної форми вини щодо заподіяння смерті потерпілому вчинене має кваліфікуватися за сукупністю злочинів – за відповідною частиною статті Особливої частини КК України, що передбачає кваліфікуючу ознаку «поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження», і за ч. 1 ст. 119 КК України.

Місце, час, спосіб вчинення вбивства через необережність належать до факультативних ознак об’єктивної сторони складу цього злочину і тому на кваліфікацію не впливають, однак являють собою певний науковий інтерес і можуть бути використані у профілактичній роботі органів внутрішніх справ.

Найбільш поширеними способами необережного вбивства є нанесення удару, внаслідок якого сталося падіння потерпілого (40%), застосування вогнепальної зброї (17%), нанесення удару кулаком, предметом тощо (10%) [7, 116].

Отже, безпосереднім об’єктом вбивства з необережності є життя людини, об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням - посяганням на життя іншої людини; 2) наслідками у вигляді й смерті; 3) причинним зв'язком між вказаними діянням і наслідками.

 

2.2 Суб`єктивні  ознаки складу злочину

 

Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони вбивства через необережність є вина у формі необережності, яка, згідно з ч. 1 ст. 25 КК України, поділяється на два види:

• злочинна самовпевненість;
• злочинна недбалість.

Вбивство через необережність у разі злочинної самовпевненості буває у тих випадках, коли суб’єкт, вчиняючи діяння, передбачав можливість настання смерті людини, але легковажно розраховував на її відвернення.

Важливе значення має відмежування вбивства через необережність при злочинній самовпевненості від вбивства з непрямим умислом.

Факультативними ознаками суб’єктивної сторони вбивства через необережність виступають мотив і мета, однак вони завжди мають кримінально-правове значення (для правильної кваліфікації вчиненого, індивідуалізації покарання, виправлення засуджених за вбивство через необережність тощо). Мотив та мета можуть бути негативними, позитивними або нейтральними.

Вчиняючи вбивство з непрямим умислом передбачає не лише можливість, але й вірогідність настання смерті потерпілого саме в цьому випадку. Тобто він свідомо припускає можливість настання смерті конкретного потерпілого і погоджується або ставиться байдуже до такого результату власного діяння. Ставлення ж до настання смерті потерпілого при злочинній самовпевненості полягає в тому, що суб’єкт, передбачаючи такий результат, розраховує на якісь конкретні обставини (власні здібності, фізичну силу, досвід, поведінку інших людей, сили природи, фізичні чи хімічні закони, технічні властивості транспортного засобу, інших машин і механізмів, тощо), які перешкодять заподіянню смерті потерпілому, але цей його розрахунок виявився необґрунтованим, легковажним.

Особливістю вольової ознаки вини як вбивства з непрямим умислом, так і вбивства при злочинній самовпевненості є те, що в обох цих випадках суб’єкт не бажає настання смерті потерпілого.

Суб’єктом вбивства через необережність є фізична осудна особа, яка до вчинення цього злочину досягла віку 16 років.

Осудна особа – це це особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Вбивство через необережність при злочинній недбалості, якщо виходити з ч. 3 ст. 25 КК, буває тоді, коли суб’єкт не передбачав можливості настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді смерті потерпілого, хоча повинен був і міг це передбачити, якби діяв більш обачливо. Отже, заподіюючи смерть потерпілому при злочинній недбалості, суб’єкт не усвідомлює суспільної небезпеки свого діяння. Порушення правил безпеки у випадку необережного вбивства через злочинну недбалість охоплюється свідомістю суб’єкта. Однак його свідоме ставлення до порушення цих правил не є свідченням бажання або свідомого припущення з його боку настання смерті потерпілого, що характерне відповідно для вбивства з прямим і непрямим умислом. Немає в цьому випадку і абстрактного передбачення можливості настання смерті людини як при вбивстві через злочинну самовпевненість.

Відтак, вбивство через необережність – це протиправне заподіяння смерті іншій людині при вчиненні якого суб’єкт або передбачав можливість настання смерті іншої людини, проте легковажно розраховував на її відвернення, або не передбачав можливості настання смерті іншої людини, хоча повинен був і міг передбачити її настання.

З суб'єктивної сторони злочин характеризується необережністю: злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю.

Суб’єктом вбивства через необережність є фізична осудна особа, яка до вчинення цього злочину досягла віку 16 років.

 

2.3 Проблеми відмежування  вбивства через необережність від казусу та тяжких тілесних ушкоджень

 

Конституція України проголошує життя, здоров’я, честь і гідність людини найвищою соціальною цінністю[1]. На охороні цієї цінності стоїть кримінальне право, яке передбачає найсуворішу – кримінальну відповідальність за неправомірне посягання на такі цінності. Кримінально-правова охорона життя і здоров’я має універсальних характер, вона не залежить від суспільних ознак особи потерпілого. Кримінальний закон однаковою мірою охороняє здоров’я як юнака, так і безнадійно хворого, як героя, так і завзятого злочинця.

На практиці часто викикають проблеми відмежування вбивства через необрежежність від казусу та тяжких тілесних ушкоджень. Непоодинокими є випадки помилкової кваліфікації необережних вбивств правозастосовними органами, що прямо порушує права особи.

Порівняння злочинів, передбачених ст. 119 Кримінального кодексу України та ч. 2 ст. 121 КК України, слід розпочати з короткої характеристики цих протиправних діянь. Отже, ч. 2 ст. 121 КК України встановлює відповідальність за нанесення умисного тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або якщо воно спричинило смерть потерпілого.

Тілесним ушкодженням визнається протиправне і винне заподіяння шкоди здоров’ю іншої особи, якою порушена анатомічна цілісність чи фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого.

З точки зору теорії кримінального права, спричинити смерть потерпілому можна лише шляхом завдання йому тілесних ушкоджень. Тому тілесні ушкодження, внаслідок яких виникає такий патологічний стан, як смерть, можна поділити на 3 групи:

а) всі умисні тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть, якщо винний передбачав і свідомо бажав чи погоджувався з її настанням, утворюють умисне вбивство (статті 115 – 118 КК України);

б) умисні тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть, якщо умисел винного був спрямований саме на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті умислу не було, утворюють склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 КК України;

в) всі інші види тілесних ушкоджень (тяжкі необережні, середньої тяжкості умисні і необережні, легкі умисні, внаслідок яких сталася смерть) утворюють вбивство через необережність (ст. 119 КК України).

Нанесення тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

Вбивство через необережність може бути вчинене як внаслідок злочинної самовпевненості, так і внаслідок злочинної недбалості.

Для застосування ст. 119 КК України необхідно встановити наявність необережної вини щодо злочинного наслідку – смерті іншої людини. Саме ж діяння, яке заподіяло такий результат, може бути як необережним, так і умисним.

Від вбивства через необережність потрібно відрізняти невинне заподіяння смерті іншій людині (казус, об’єктивний випадок), що унеможливлює кримінальну відповідальність. Щодо його поняття в теорії кримінального права висловлені різні думки. Умовно можна виділити широке і вузьке розуміння казусу. Широке розуміння казусу знайшло своє обґрунтування в російській теорії кримінального права. Так, О.І. Коробеєв пише, що казус маємо тоді, «коли особа не лише не передбачає можливість настання смерті, але за обставинами справи не повинна була і не могла її передбачити. Казусом слід визнавати і ситуації, коли особа передбачає можливість заподіяння смерті іншій людині і приймає з належною обережністю, ґрунтовністю і передбаченням всі необхідні заходи для відвернення її настання, але смерть все ж таки настає з причин, що від неї не залежать. За цими ж правилами слід оцінювати випадки, коли особа, хоча й передбачала можливість настання смерті потерпілого, але не могла відвернути її настання через невідповідність своїх психофізичних якостей вимогам екстремальних умов або через нервово-психічне перевантаження».

Вузьке розуміння казусу властиве для української кримінально-правової науки. Зокрема, П.С. Матишевський пише, що для невинного заподіяння шкоди (казусу) характерним є те, що особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати суспільну небезпечність своєї дії (бездіяльності) або не передбачала і не повинна була чи не могла передбачити настання від свого діяння суспільно небезпечного наслідку. В.І. Борисов, звертаючи увагу на те, що випадок (казус) розглядається в юридичній літературі як самостійний вид психічного ставлення до суспільно небезпечних наслідків, підкреслює, що він буває тоді, коли наслідки, що настали, перебувають у причинному зв’язку з дією (або бездіяльністю) особи, котра, однак, не тільки не передбачала можливості їхнього настання, а й не могла їх передбачити.

Визначення невинного заподіяння шкоди (казусу), запропоноване П.С. Матишевським, перекликається з визначенням цього поняття в КК Республіки Білорусь, де в ст. 26 записано, що діяння «визнається вчиненим невинно, якщо особа, що його вчинила, не усвідомлювала і за обставинами справи не повинна була і не могла усвідомлювати суспільну небезпеку своєї дії чи бездіяльності або не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків і за обставинами справи не повинна була або не могла їх передбачити [25, 825].

У кримінальних кодексах Республіки Болгарія закріплене ще вужче поняття казусу, в яких відсутня ознака не усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння. В ст. 15 КК Республіки Болгарія вказується, що не є винним вчинене діяння, коли особа не повинна була або не могла передбачити настання суспільно небезпечних наслідків. Таке діяння називається тут випадковим [12, 543].

З наведених визначень найповнішими видаються визначення П.С. Матишевського та КК Республіки Білорусь, оскільки в них присутні як ознака не усвідомлення суспільно небезпечного діяння, так і ознака не передбачення суспільно небезпечних наслідків, які характеризують інтелектуальну ознаку казусу. Вольова ж ознака казусу зводиться до того, що особа не бажає і свідомо не припускає настання суспільно небезпечних наслідків.

 Невинне заподіяння смерті іншій людині (казус, об’єктивний випадок) має місце тоді, коли особа, яка його вчинила, не усвідомлювала і за обставинами справи не могла усвідомлювати суспільної небезпечності свого діяння, або за обставинами справи не передбачала, не повинна була чи не могла передбачити можливості настання смерті цієї людини. За таких обставин особа, що заподіяла смерть іншій людині, не підлягає кримінальній відповідальності за відсутністю складу злочину.

Якщо провести аналіз складів злочинів вбивства через необережність та умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого (відповідно ст. 119 та ч. 2 ст. 121 КК України), то об’єктами в ст. 119 виступає життя особи, а в ч. 2 ст. 121 – здоров’я та життя особи; об’єктивною стороною у випадку вбивства через необережність є: 1) діяння – посягання на життя іншої людини; 2) наслідки у вигляді її смерті; 3) причинний зв’язок між вказаними діянням і наслідками, а у випадку умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого: 1) діяння (дія або бездіяльність); 2) наслідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого; 3) причинний зв’язок між зазначеними діянням і наслідками. З суб’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 119 КК України, характеризується необережністю: злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю, а в ч. 2 ст. 121 заподіяння тілесного ушкодження здійснюється навмисно, а смерть заподіюється необережно. За ст. 119 суб’єкт злочину будь-яка осудна особа, якій виповнилось 16 років, а за ч. 2 ст. 121 суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Зважаючи на ці та інші обставини, дуже важливо у ході кваліфікації правильно розмежовувати ці два злочини.

Відмінність між двома суспільно небезпечними діяннями полягає у тому, що умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, має місце тоді, коли в результаті описаного у ч. 1 ст. 121 діяння настає смерть потерпілого, причому особливістю цього є те, що присутні два суспільно небезпечні наслідки (первинний – тяжкі тілесні ушкодження і похідний – смерть), психічне ставлення до яких з боку винного є різним. До заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження він ставиться умисно, а до настання смерті потерпілого від такого ушкодження – необережно. При цьому винний усвідомлює можливість настання похідного наслідку в результаті настання первинного[12,68].

У разі ж вбивства через необережність, таке усвідомлення відсутнє – винний не усвідомлює можливості настання смерті потерпілого. Отже, вчинене діяння слід кваліфікувати як вбивство через необережність.

Також  треба зазначити, що кваліфікація за ч. 2 ст. 121 прийнятна лише у випадку, якщо тяжкий характер ушкодження охоплювався умислом винного і якщо винний передбачав цей наслідок.

Злочин не може бути кваліфікований за ч. 2 ст. 121 КК, якщо смерть потерпілого сталася в результаті необережного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження.

Проілюструємо сказане конкретним прикладом. Безпідставно за ч. 2 ст. 121 КК були кваліфіковані дії громадянина А., який вдарив громадянина Б. кулаком в обличчя, від чого громадянин Б. упав і вдарився головою о бруківку. Внаслідок цього удару стався перелом кісток черепа, крововилив у мозок, від чого громадянин Б. помер [22, 112].

Як було доведено, смерть громадянина Б. сталася внаслідок удару головою о бруківку при падінні, а не від удару в обличчя. Доказів, що громадянин А., заподіюючи удар кулаком в обличчя, мав намір заподіяти тяжке тілесне ушкодження, не було, тому дії його були кваліфіковані як вбивство з необережності за ст. 119 КК України.

Слід враховувати також і те, що постановою № 2 Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2014 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» (ст. 26) передбачено, що у випадках, коли особа, яка позбавила потерпілого життя чи заподіяла йому тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своїх дій чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення (злочинна самовпевненість), або ж не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була й могла їх передбачити (злочинна недбалість), її дії слід розглядати як убивство через необережність чи заподіяння необережного тяжкого або середньої тяжкості тілесною ушкодження і кваліфікувати відповідно за ст. 119 чи ст. 128 КК України.