Види покарань та їх особливості

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І МЕТА ПОКАРАННЯ 5

1.1. Поняття покарання 5

1.2. Мета покарання 8

РОЗДІЛ ІІ. ПОНЯТТЯ СИСТЕМИ ПОКАРАНЬ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПОКАРАНЬ 12

2.1. Система покарань  та види покарань 12

2.2. Характеристика основних  покарань 16

2.3. Додаткові покарання 21

РОЗДІЛ  ІІІ. ПОКАРАННЯ, ЩО МОЖУТЬ ПРИЗНАЧАТИСЯ І ЯК ОСНОВНІ, І ЯК ДОДАТКОВІ 25

3.1. Штраф 25

3.2. Позбавлення права обіймати певні  посади або займатися певною  діяльністю 29

ВИСНОВКИ 32

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ  ЛІТЕРАТУРИ 34

ВСТУП

Кримінальне право ставить перед собою завдання – правове забезпечення охорони прав та свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного ладу України від злочинних посягань забезпечення миру і безпеки людства, а також попередження злочинів (ч.1. ст.1 КК України). Вчинення злочинів припускає не тільки кримінальну відповідальність винуватих осіб, а й їх моральне засудження суспільством. В цих випадках застосовується покарання, як логічний, найбільш характерний наслідок вчинення злочину.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Метою покарання є кара, виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну систему. Система покарань, установлена ст. 51 КК, і є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів із застосування покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, створює цим базу і для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, де передбачено види і межі покарань за окремі злочини. Система та види покарань покликані визначати однаковість у правозастосовній діяльності та згідно з цим бути важливим засобом забезпечення законності. Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом та обов’язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.

Застосування  покарання, його вплив на ситуацію із злочинністю в країні не треба  переоцінювати та чекати від нього вирішення всіх проблем, які виникають у ході боротьби із злочинністю. Але не треба й недооцінювати покарання як метод впливу на злочинність. Саме шляхом застосування справедливого, невідворотнього і своєчасного покарання держава стримує злочинність, веде «наступ» на неї маючи на меті її приборкання й максимальне обмеження її проявів. До того ж наявність каранності як ознака кожного злочину, а також реальне застосування покарання сприяє профілактиці злочинності на всіх її рівнях і у всіх її проявах.

Отже, покарання  як система (занадто жорстока, занадто  м’яка або побудована найбільш раціональним чином) не взмозі вирішити проблему злочинності, але держава не може відмовитися  від його застосування.

Покарання –  є один із головних інститутів кримінального права і законодавства. Злочин і покарання утворюють засади кримінального права і законодавства.

Таким чином  вищевикладене зумовлює актуальність теми дослідження в курсовій роботі.

Об’єктом дослідження  курсової роботи є кримінальне законодавство  України.

Об’єктом дослідження  курсової роботи є кримінальне законодавство  України.

Предмет дослідження  – види покарань.

Метою курсової роботи є дослідження видів покарань.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

- дослідити  поняття, ознаку і мету покарання;

- дослідити  систему покарань та виявити її головні ознаки;

- охарактеризувати  окремі види покарань.

Методи дослідження: історико-типологічний, метод теоретичного аналізу і систематизації, соціокультурний  аналіз.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані у підготовці до семінарських та практичних занять, а також для розробки матеріалів, конференцій, спецкурсів.

Дана робота дозволить більш краще вивчити  сутність різних видів покарань за чинним кримінальним законодавством України.

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І МЕТА ПОКАРАННЯ

1.1. Поняття  покарання

Покарання як один з центральних  інститутів кримінального права  є важливим інструментом в руках  держави для охорони найважливіших  суспільних відносин. Воно є провідною  і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Чинне кримінальне законодавство  не містить визначення поняття покарання. Однак аналіз окремих кримінально-правових норм і практики їх застосування дає можливість виділити найважливіші його ознаки і на їх підставі дати визначення такого поняття [9, c.45].

Важливим завданням правової держави  є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільне небезпечні діяння є злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили [2, cт.1]. Отже, караність є складовою частиною кримінально-правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю караність є особливою мірою державного примушування, котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання — це передусім особлива міра державного примушування (в поріннянні з дисциплінарними, адміністративними, цивільно-правовими засобами), яка є його складовою частиною, що визначає його соціальний зміст. Покарання заподіює великі втрати волі, майна, навіть життя.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 3 КК, де чітко записано, що покаранню  підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Отже, застосування покарання  є кінцевим станом кримінальної відповідальності. Це логічний типовий наслідок злочину. Інші методи реагування держави на злочин, передбачені законом, такі як звільнення від покарання на підставі ст. 50 КК, звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення або громадського впливу  [2, ст.51], звільнення із застосуванням примусових заходів виховного характеру [2, ст.10-11] , є винятком з правила. Вони можливі у випадках, передбачених законом, допустимі за наявності достатніх для цього підстав і за злочини, які не являють великої суспільної небезпеки. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є характерною його ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання  також закріплена в ст. 3 КК, де зазначено, що «Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до Закону» [2, ч.2, ст.3]. Тобто, жоден інший державний орган не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання. Як видно, положення закону про застосування покарання за вироком суду — обов'язкова вимога закону, характерна його особливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від імені держави, що надає покаранню публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення за амністією або за актом помилування.

Четверта важлива ознака покарання  знайшла своє законодавче закріплення  в ст. 22 КК, де говориться, що покарання  не тільки є карою за вчинений злочин. Таким чином, в самому законі названо основну ознаку покарання, яка робить його найгострішою мірою державного примушування. Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та втрат, покладенням обов'язків зазнати ганьби і сорому перед суспільством і різного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою мірою, наприклад, позбавлення життя, позбавлення волі, матеріальні або майнові втрати, в других — переважають обмеження інших прав; займатися професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні, безумовно, присутні і моральні страждання — ганьба, сором перед суспільством і своїми близькими. Усі ці якості і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в залежності від характеру і тяжкості злочину. Каральний вплив покарання повинен відповідати тяжкості злочину. Кара має обов'язковий характер для виконання всіма громадянами, посадовими особами і органами на всій території держави.

П'ята харатерна ознака покарання  полягає в тому, що в ньому знаходить  вираження засудження, негативна  оцінка з боку держави як вчиненого  злочину, так і самого злочинця. Авторитет  такої оцінки закріплюється обвинувальним  вироком, який суд виносить від імені держави і де міститься конкретна міра покарання. Таким чином, призначене покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, що його вчинила, з точки зору кримінального закону і моралі.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить винному особисто, тощо [6, ст.71].

Нарешті, сьома розпізнавальна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке  покарання тягне за собою судимість. Це знайшло своє законодавче закріплення в ст. 55 КК, за змістом якої призначення будь-якого покарання тягне для засудженого такий правовий наслідок, як судимість. Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість — це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжує відповідальність в разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання (наприклад, тимчасове позбавлення права займати певні посади, займатись деякими видами діяльності тощо).

Усі викладені ознаки відрізняють  покарання від інших мір примушування і дають змогу сформулювати загальне поняття покарання. Покарання —  це встановлена законом особлива міра державного примушування, яка  містить у собі кару, застосовується лише за вироком суду до особи, винної у вчиненні злочину, виражає від імені держави засудження злочину і особи, що його вчинила, та тягне за собою судимість.

Також необхідно визначити  місце покарання в системі  заходів кримінально-правового впливу [11, c.1l38]. Чинне кримінальне законодавство України передбачає ряд заходів кримінально-правового впливу. Вони можуть застосовуватись як до особи, яка вчинила злочин, так і до особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що не є злочином.

Серед цих заходів провідну роль відіграє покарання. Його місце в системі заходів кримінально-правового впливу зумовлене тим, що:

а) покарання — це захід  кримінально-правового впливу, що застосовується в межах кримінальної відповідальності особи;

б) покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи;

в) за своїм змістом  покарання є (і має бути) найбільш суворою формою кримінальної відповідальності.

1.2. Мета покарання

Мета покарання - це той кінцевий наслідок, до якого прагне держава, щодо ресоціалізації засудженого та запобігання вчиненню злочинів.

Закон (ч. 2 ст. 50 КК) за мету покарання визнає: 1) кару за вчинений злочин; 2) виправлення засуджених; 3) запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Зазначені види мети покарання органічно пов'язані між собою і зумовлюють одна одну. При цьому один із різновидів мети покарання в одному випадку є головною, а в другому - підпорядкованою властивістю покарання.

Такі різновиди мети покарання, як кара, з одного боку, і  виправлення засуджених - з іншого, виявляються по-різному, залежно від тяжкості вчиненого злочину та особистих властивостей того, хто вчинив злочин. Щодо вчинення злочину, то тут діє таке правило: чим тяжчий злочин, тим повніше має зазнати кару злочинець. Але це правило діє не само по собі, а в органічній єдності з іншим - урахуванням особистих властивостей злочинця.

Зазначимо, що загальний  принцип каральної діяльності щодо всіх категорій злочинців залишається  незмінним - це примушування до правомірної  поведінки через будь-яке покарання. Щодо видового примушування, то воно, залежно від особистих властивостей злочинця, має різні відтінки. Це може бути випадковий злочинець, який, наприклад, за слабкістю свого характеру або гнітючою нужденністю чи у стресовому стані вчинив злочин, що є одиничним епізодом його життя. Тут головною метою є не кара злочинця, а виправлення його через покарання.

Якщо ж злочин вчинено  людиною, схильною до злочинної діяльності (злочини вона вчиняла не раз), то тут мета кари має діяти разом  з метою виправлення. Якщо ж злочин вчинила людина з певними властивостями злочинця, зокрема, злочини вчиняла за злочинною "професією", тут мета кари злочинця має бути виявлена у граничних строках позбавлення волі.

1. Кара за злочин - це примушування особи з боку держави до покори (закону) відповідно до виду та розміру призначеного покарання за вчинений злочин, з одного боку, та спокута засудженого перед окремими людьми, суспільством та державою і його розплата за злочин своїми особистими благами та правами - з другого.

Кара є не лише метою покарання, а й засобом для досягнення виправлення засуджених та запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Мета кари знаходить своє початкове виявлення у призначеному судом конкретному вигляді і розмірі покарання злочинця. Це, в свою чергу, зумовлює можливість здійснення у процесі виконання вироку наступної мети покарання - виправлення засудженого та запобігання злочинам. Кара завдає певних, іноді дуже суворих психологічних та духовних страждань злочинцеві, особливо при засудженні його до тривалого строку позбавлення волі або довічного позбавлення волі.

2. Мета виправлення засуджених. Виправлення засуджених як мета покарання передбачає досягнення певних зміну їхній особистій поведінці стосовно утримання від вчинення нових злочинів. Для цього використовується передбачений Кримінально-виконавчим кодексом України та іншими правовими нормами комплекс різних заходів впливу на внутрішній світ та вчинки засуджених, спрямований на зміну їхньої поведінки щодо додержання норм закону, поваги до людей і суспільства, вироблення потреби в праці; все це має спонукати засуджених змінити або переглянути властиві їм погляди та переконання. Головним у процесі виправлення засуджених є виключення кожним з них зі своїх вчинків суспільно небезпечної поведінки та свідома відмова від вчинення нових злочинів.

Покарання (ч. 3 ст. 50 КК) не має за мету завдати фізичних страждань  або принизити людську гідність. Положення ч. 3 ст. 50 є складовою  принципу правового гуманізму, за яким кримінальний закон не допускає жорстоких, болісних та тілесних покарань і не має на меті помститися або спричинити фізичні страждання особі, яка засуджена за вчинений злочин.

Засуджений злочинець  залишається людиною, і тому його тілесна недоторканність, права  і свободи, за винятком обмежених або тимчасово анульованих призначеною мірою покарання, зберігаються за ним і охороняються у місцях відбування покарання. Забороняється позбавляти засудженого засобів його існування, нанесення йому побоїв, тілесних ушкоджень, знущання тощо. В ч. 2 ст. 28 Конституції України закріплено положення, відповідно до якого "ніхто не може бути підданий катуванню, жорсткому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню".

3. Метою покарання  є також запобігання вчиненню злочинів. Держава запобігає вчиненню злочинів, з одного боку, погрозою покарання, а з другого - шляхом виконання покарання. У зв'язку з цим у теорії кримінального права запобігання вчиненню злочинів (превенцію) прийнято поділяти на два види - загальне і спеціальне. Загальне запобігання злочинам полягає в тому, що воно впливає на все суспільство, загрожуючи його членам покаранням у разі скоєння будь-ким з них злочину. Цей вплив ґрунтується не лише і не стільки на одній суворості кари за вчинений злочин, а головним чином на принципі невідворотності і неминучості покарання, тобто осуду судом від імені держави самого злочину й кожного, хто його вчинив.

Спеціальне  запобігання злочинам - це запобігання можливості вчинення засудженим нових злочинів і досягається шляхом створення для засуджених таких умов, які виключають або значно обмежують можливість злочинної діяльності, що й утримує засуджених від вчинення нових злочинів. Разом з тим на засуджених діє погроза більш суворим покаранням за вчинення нового злочину особою, яка раніше була засуджена за вчинений злочин.

Зазначимо, що успіх запобігання  вчиненню злочинів залежить переважно  від поваги громадян до закону, від  їхньої правослухняності, від умов їхнього соціального життя.

РОЗДІЛ ІІ. ПОНЯТТЯ СИСТЕМИ ПОКАРАНЬ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПОКАРАНЬ

2.1. Система  покарань та види покарань

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну  систему. Система покарань, встановлена ст. 51 КК, і є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів по застосуванню покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, тим самим створює базу і для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, де передбачені види і межі покарань за окремі злочини.

Система покарань покликана визначати однаковість (однозначність) у правозастосовній діяльності і згідно з цим бути важливим засобом забезпечення законності. Системі покарань невідомі смертна кара, а також болісні і такі покарання, що ганьблять і калічать засудженого, наприклад, тілесні покарання, позбавлення всіх громадянських прав та ін. У ній значне місце посідають покарання, не пов'язані з позбавленням волі: штраф, громадські роботи тощо. Включаючи в себе цілий комплекс покарань, їх система дає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних покарань їх необхідну індивідуалізацію відповідно до тяжкості вчиненого злочину і особи засудженого.

Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом  і обов'язковий для суду вичерпний  перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.

З цього визначення видно, що поняття  системи покарань містить у собі низку ознак, а саме :

а) система покарань встановлюється тільки законом. Жодне покарання не може визначатися довільно, його вид, розміри, порядок і підстави застосування можуть бути зазначені тільки в законі;

б) перелік покарань, що утворюють систему, обов'язковий  для суду. Інакше кажучи, суд, прерогативою якого є застосування покарання, не має права відступити від цієї системи;

в) перелік покарань, що утворюють систему, є вичерпним. Це означає, що з погляду закону на даний момент система покарань є  закінченою, завершеною. Коли говорять про систему покарань як вичерпний їх перелік, то мають на увазі ту систему, той їх перелік, що наведений у ст. 51 КК. Тому за злочин, вчинений на території України, неможливо, наприклад, застосувати таке покарання, як тюремне ув'язнення, заслання чи звільнення від посади, тому що КК таких покарань не передбачає;

г) система покарань передбачає їх розміщення у певному порядку за ступенем їх суворості. У ст. 51 КК вони розташовані починаючи від менш суворих до більш суворого. Подібного роду ступінчастість, «сходи» покарань дають можливість суду вирішувати, яке з покарань є більш чи, навпаки, менш суворим. Ці питання виникають при зміні вироку в касаційній чи наглядовій інстанції, призначенні покарання в порядку ст. 69 КК чи заміні покарання більш м'яким [2, ст.82].

Система покарань, встановлена в  ст. 51 КК, містить в собі такі види покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. Отже, КК передбачає 12 видів покарань.

За ухилення від відбування цих покарань настає кримінальна  відповідальність за статтями 389, 390 і 393 КК. Так, ухилення від виконання громадських робіт карається за ст. 389 КК — арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років.

Усі покарання, що входять  у систему, можуть бути класифіковані за певними ознаками, закріпленими у кримінальному законі. Така класифікація має не тільки теоретичне, а й, що дуже важливо, велике практичне значення, тому що вона сприяє правильному застосуванню окремих видів покарань.

Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення; за суб'єктом, до якого застосовується покарання; за можливістю визначення строку покарання та ін.

За порядком призначення  покарань ст.52 КК підрозділяє всі  покарання на три групи: а) основні  покарання; б) додаткові покарання; в) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

Основні покарання —  не покарання, що призначаються у  ви-році лише як самостійні покарання. Вони ні за яких умов не можуть призначатися на додаток до інших покарань, не можуть бути до них приєднані. За один злочин може бути призначене тільки одне основне покарання.

До основних покарань закон відносить: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження  для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання  — це такі покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть. Отже, додаткові покарання не можуть самостійно фігурувати у вироці. До них ст. 52 КК відносить: конфіскацію майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу [2, ст.52].

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові — це позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф.

До основного покарання  може бути приєднано одне чи кілька додаткових покарань у випадках і  порядку, передбачених законом. Наприклад, суд, засуджуючи винного за ч. 3 ст. 368 КК (одержання хабара), може призначити основне покарання у виді позбавлення волі і приєднати до нього такі додаткові покарання, як позбавлення права обіймати певні посади і конфіскація майна.

За суб'єктом, до якого  застосовуються покарання, вони класифікуються на загальні і спеціальні. Загальні покарання можуть бути застосовані до будь-якої особи (наприклад, позбавлення волі). Спеціальні покарання призначаються лише певному колу засуджених і не можуть застосовуватися до будь-якої особи. Так, тримання у дисциплінарному батальйоні призначається лише військовослужбовцям строкової служби. До спеціальних покарань належать також службові обмеження для військовослужбовців, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

За можливістю визначення строку покарання всі покарання поділяють на строкові і безстрокові покарання. Строковими покараннями є: позбавлення волі, обмеження волі, арешт, виправні роботи без позбавлення волі, службові обмеження для військовослужбовців, громадські роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, тримання у дисциплінарному батальйоні. Так, виправні роботи без позбавлення волі можуть призначатися на строк від шести місяців до двох років, дисциплінарний батальйон — від шести місяців до двох років, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю — від двох до п'яти років, позбавлення волі — від одного року до п'ятнадцяти років. Вийти за межі цього строку суд ні за яких умов не має права, за винятком випадку, передбаченого в ст. 71 КК, коли призначається покарання за сукупністю вироків.

Безстроковими покараннями  є: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення волі.

2.2. Характеристика  основних покарань

1. Громадські роботи  полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільне корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Це, наприклад, збирання сміття, озеленення вулиць і т.ін. [2, ст.56]

Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот  сорока годин і відбуваються не більш  як чотири години на день.

Це покарання не застосовується до осіб, визнаних інвалідами першої або другої групи, вагітних жінок, осіб, які досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців строкової служби [2, ст.56].

2. Виправні роботи застосовуються до особи за місцем роботи на строк, визначений за вироком суду, з відрахуванням у доход держави відповідного відсотка її заробітку [2, ст.57].

Виправні роботи призначаються  на строк від шести місяців  до двох років і обов'язково супроводжуються  відрахуванням із суми заробітку  засудженого у доход держави  в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого.

Виправні роботи — це покарання, яке широко застосовується на практиці. Воно призначається, як правило, за злочини, що не є тяжкими, і до осіб, що не становлять значної суспільної небезпечності і тому не потребують ізолювання від суспільства. Виправні роботи є ефективним засобом виправлення засуджених, особливо в поєднанні з впливом з боку колективу, де вони відбуватимуть покарання. Засуджений до виправних робіт зазнає і певних право обмежень. Він не тільки втрачає частину заробітку, йому, крім того, не надається чергова відпустка. Час відбування виправних робіт не включається у трудовий стаж, у стаж, що дає право на відпустку, на одержання пільг і надбавок до заробітної плати. Протягом строку покарання забороняється звільнення засудженого за власним бажанням без дозволу органу, що відає виконанням цього виду покарання. Засудження до виправних робіт тягне за собою судимість [2, ст.57].

Слід, однак, мати на увазі, що за умови сумлінної роботи і зразкової поведінки час відбування виправних робіт може бути за рішенням суду включено в загальний трудовий стаж (ст. 103 ВТК).

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають  у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Особам, які стали непрацездатними  після винесення вироку суду, суд  може замінити виправні роботи штрафом  із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів  громадян за один місяць виправних робіт.

Закон встановлює відповідальність за злісне ухилення від відбування виправних робіт [2, ст.389].

3. Службові  обмеження для військовослужбовців за своїм змістом являють виправні роботи, які застосовуються з урахуванням того, що засуджений є військовослужбовцем. Це покарання призначається військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років з відрахуванням у доход держави від десяти до двадцяти відсотків грошового забезпечення, одержуваного засудженим [2, ст.58].

Таке покарання призначається, якщо воно прямо передбачене в  санкції статті КК (наприклад, ч. 2 ст.407), замість виправних робіт, а також  тоді, коли суд, враховуючи обставини  справи та особу винного, вважатиме за можливе замість обмеження волі або позбавлення волі на строк не більш двох років призначити службові обмеження на той же строк.