Виникнення запорізького козацтва

Зміст

Вступ………………………………………………………………………….........3

Розділ 1. Передумови виникнення запорізького козацтва……………………10

1. Етимологія терміна «козак» та перші писемні згадки про запорозьких козаків………………………………………………..10
2. Історія кочового порубіжжя до ХV ст. Географічні умови…......19

Розділ 2. Теорії щодо походження козацтва…………………………………...31

1. Теорії щодо походження козацтва...................................................31

2.2 Причини посилення козацтва у XVI ст. та його роль в історії України…………………………………………………………………….43

Висновок………………………………………………………………………….50

Література………………………………………………………………………..52

Вступ

Актуальність  теми полягає у потребі визначення витоків козацтва, адже запорожці відіграли виняткову роль в історії України. Довгий час саме козаки виступали оборонцями православної церкви, врятували український етнос від асиміляції, виступили творцями оригінального стилю козацького бароко, а Козацька держава і досі залишається символом ідеального демократичного устрою (інша річ, чи було це так насправді). Отже, визначаючи корені явища можна прослідкувати і витоки особливостей цього стану, і його роль в історії. Тим більше, що інтерес до козацької доби переживає зараз нову хвилю пожвавлення.

Метою роботи є дослідження теорій виникнення козацтва та визначення причини появи цього стану на території України.

Хронологічні  рамки роботи – друга половина XV - XVI століття.

Регіональні рамки: територія степового Подніпров’я.

Література. Взагалі, проблемою виникнення запорізького козацтва цікавились ледь не всі українські історики, висловлюючи погляд на це питання хоча б побіжно у загальних працях, не кажучи вже про численні монографії і статті, присвячені окремим аспектам.

 Ще у 1847 р. була опублікована робота П. І. Симоновського «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах»¹, а також у журналі «Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете» вийшла стаття С. Мишецького «История о козаках запорожских, как оные из древних лет зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся»². Вони відображають тогочасне розуміння цієї проблеми, частково засноване на історичних фактах, а частково на легендарних переказах, тому до цих робот потрібно ставитись критично.

Однією з перших спроб повного викладення історії запорожців також була «Коротка історія козаччини» В. Б. Антоновича³, професора Київського університету, засновника документальної школи істориків. У цих приватних, а отже безцензурних лекціях, автор викладає свої погляди на початки козаччини. Дослідник обґрунтовує автохтонну гіпотезу, підкреслюючи, що покріпачення селян призводило до їх втеч на окраїни, де вони і поповнювали ряди запоріжців.

Деякі учні Антоновича продовжили досліджувати козацькі часи. Один з них, Дашкевич, у 1876 р. опублікував працю «Болоховская земля и ея значеніе въ Русской исторіи»⁴, в якій висунув болохівську теорію походження козацтва, незважаючи на критику цих поглядів з боку Антоновича. Ця гіпотеза, до речі, досі обговорюється дослідниками, які не прийшли ще до однозначного висновку.

Теорію зв’язку козаків з давніми бродніками було викладено у праці П. Голубовського, який також був учнем Антоновича, «Печенеги, торки и половцы до нашествия татар»⁵. Робота була опублікована ще у 1884 році і зараз віднесена до рідкісних книг. Проте, варто відзначити, що незважаючи на поважний вік, вона не втрачає актуальність, на неї посилаються і сучасні дослідники, адже на основі письмових джерел П. Голубовський ретельно виклав історію кочовиків-сусідів Русі та їх вплив на культуру, побут слов’ян, а також своє бачення початків козаччини.

 Не оминали причин виникнення козацтва і російські історики ХІХ ст. – М. М. Карамзін та С. М. Соловьев. Під час написання даної курсової використовувались їх роботи, присвячені історії Київської Русі. Зокрема, Карамзін у другому томі «Истории Государства Российского»⁶ розповідає про утворення Чорноклобуцького союзу та відносини руських князів з кочовиками. У праці С. М. Соловьева «История России»⁷, яка написана на основі літописів, згадуються бродники, болоховці, також звертається увага на політичну організацію кочового населення на прикордонні.

Висловив свій погляд на процес становлення козацького стану  та його роль в історії і М. Драгоманов у статті «Про українських козаків, татар та турків»⁸, в якій також коротко виклав історію з часів Київської Русі, підкреслив роль козаків у визволенні з полону бранців та зробив короткий огляд народної творчості, присвяченої цій темі.

 Велику кількість історичних документів, фактів, етнографічних матеріалів зібрав Д. І. Яворницький у своїй роботі «Історія запорозького козацтва»⁹, опублікованій у трьох томах ще наприкінці XIX ст. Поряд с даними про клімат, тваринний і рослинний світ степів, побут козаків та політичні події, Яворницький також викладає свій погляд на ґенезу козацтва, пов’язуючи його з татарськими ордами на прикордонні Русі.

Не оминав цього питання  і М. С. Грушевський, присвятивши  сьомий том «Історії України-Руси»¹⁰ козацьким часам. Історик вважає, що козацтво – це місцевий стан, люди, які втекли від польських магнатів та займалися промислами у степах. Також він робить декілька критичних зауважень щодо інших гіпотез, які пов’язують запорожців з давніми кочівниками.

Історія запорожців також була улюбленою темою представника державницької школи Д. Дорошенка. Свої погляди, а також короткий огляд польської та української історіографії щодо походження козацтва він виклав у «Нарисі історії України»¹¹. Дослідник висунув кілька цікавих зауважень щодо перших десятиліть козацької історії, розглядаючи запорожців саме з точки зору їх ролі у становленні української держави.

В окремих розділах своєї двотомної «Історії України»¹² Н. Полонська-Василенко теж не оминула козацької доби, докладно розповівши про козацьку культуру, освіту, також виклала свій погляд на роль козацтва в історії України.

Радянські дослідники переважно  звертали увагу саме на соціальні  причини оформлення козацького стану, підкреслюючи утиски селянства з  боку польських феодалів. Проте варто  відзначити ґрунтовність праць тих  часів, зокрема у першому томі «Історії Української РСР»¹³, у головну редакційну колегію якої входили Б. Рибаков, П. Толочко та інші тогочасні академіки, докладно розглянуто вплив кочівників на життя та устрій прикордонних князівств, на основі археологічних та писемних джерел відтворено життя міст, що знаходились на рубежі з кочівниками, їх оборонні лінії. Вивчаючи період феодальної роздробленості на Русі можна провести декілька цікавих паралелей і з  часами Речі Посполитої.

Хозарська теорія, яку  одними з перших виклали ще «козацькі літописці», була пізніше обґрунтована  Л. М. Гумільовим у праці «Открытие Хазарии»¹⁴. Дослідник використовував не тільки письмові джерела, а й археологічні дані, на основі яких зробив декілька цікавих припущень про хозарсько-руське походження бродників, які, в свою чергу, стали прямими попередниками козаків.

У праці В. Голобуцького «Запорізьке козацтво»¹⁵ розглядається соціальна теорія виникнення козацтва, а також вплив татарських орд на генезис цього стану. Крім того, дослідник розглядає історіографію питання, висловлює свій погляд на теорії, викладені у різні часи.

Не оминають цю тему і  сучасні дослідники.

У збірниках статей та матеріалів з конференцій, присвячених проблемам, пов’язаним з козацтвом (другий випуск «Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина»¹⁶, також «Запорозьке козацтво в українській історії, культурі і національній свідомості»¹⁷) викладено новітні результати вивчення письмових та археологічних джерел, погляди на можливість існування історичних попередників козацтва, на його роль в історії.

У статті В. Ф. Чабана та А. Ю. Боєчко «Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва»¹⁸ було розглянуто вплив фактору Дикого поля на утворення козацького стану, а також причини його посилення на території України. Свої погляди щодо ролі «україн» в історії та причин появи козацького стану виклав також О. Головко у роботі «Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя»¹⁹.

Н. Яковенко у роботі «Нариси  з історії Середньовічної та Ранньомодерної України»²⁰ також розглянула історіографію питання, виклала декілька цікавих зауважень щодо впливу татар на козацькій побут, культуру, окрему увагу приділяючи феномену Дикого Поля.

Крім того, використовувались роботи, присвячені правовому оформленню козацького стану. У праці В. Щербака «Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина ХV- середина XVII ст.»²¹ викладено не тільки правові аспекти проблеми, але й висловлюються критичні зауваження щодо теорій появи на прикордонні козаків. У книзі «Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні»²², автором якої є С. А. Леп’явко було викладено та обґрунтовано «боярську теорію» оформлення козацтва.

Визначаючи етимологію поняття «козак» використовувались  не тільки гіпотези, викладені у працях Д. Дорошенка, Д. Яворницького та інших істориків, а й бралась до уваги досить парадоксальна теорія сучасного дослідника А. І. Клоса, аргументована у статті «Етимологія концепту «козак» у контексті питання виникнення та формування козацтва»²³.

Також нещодавно був виданий двотомник «Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т.»²⁴, відповідальним редактором якого був В. А. Смолій. У цій книзі також викладено погляди сучасних дослідників на виникнення запорожців.

Джерельна база. Джерела, які використовувались при написанні роботи, потрібно поділити на письмові та археологічні.

В якості письмових джерел використовувались твори «козацьких літописців», тих, хто були відділені  від Національно-визвольної війни  – кульмінаційної точки козацької  історії – лише кількома поколіннями. Це перш за все твори Григорія Граб’янки²⁵ та Самійло Велички²⁶. Незважаючи на те, що викладення реальних подій у цих «літописах» перемішується з легендами, а деякі «історичні» документи просто вигадані, було цікаво простежити ідеї представників козацької старшини щодо появи козацького стану. Крім того, брався до уваги анонімний публіцистичний твір «Історія Русів»²⁷, автором якої, як вважається, був Г. Полетика, теж представник козацької старшини. У ньому, до речі, викладено досить оригінальну гіпотезу щодо етимології назви «козак».

Щоб зрозуміти процес генезису козацтва, перш за все потрібно проаналізувати повсякденне життя запорожців, їх основні заняття, звичаї. Першочерговим джерелом у цьому питанні є спогади Гійома Левассер де Боплана («Опис України»²⁸), який перебував на службі у польського короля у 30-40 роках XVII ст., був архітектором Кодацької фортеці, спрямованої якраз на обмеження дій козацьких військових загонів та «Літопис Малоросії» Жана-Бенуа Шерера²⁹, який, в свою чергу, жив у XVIII ст. і був аташе французького посольства в Петербурзі. Ці твори дають нам цінні відомості також про клімат тогочасної України, природні багатства Степу, військову тактику запорожців та їх найперших ворогів – татар.

В якості археологічних джерел використовувались дослідження кочовищ половців та інших степових народів, а також поселення у степу, які пов’язують з бродниками. Цим проблемам присвячені окремі розділи роботи «Археология СССР. Степи Евразии в эпоху средневековья»³⁰, під редакцією С. А. Плетневої. Також вивчалися статті³¹ А. Сокульського, в яких викладено хід розкопок на о. Хортиця та пошуки першої запорозької Січі.  Але варто зазначити, що археологічні дані стосовно козацької доби на території України досить обмежені через замале фінансування відповідних програм.

Структура роботи. Дана курсова робота складається з двох розділів. В свою чергу перший розділ поділяється на два підрозділи, один з яких присвячений проблемі етимології поняття козак, у другому ж коротко викладена історія південних степів від часів Київської Русі, а також розглянуто кліматичні умови Дикого поля – обидва ці аспекти допомагають зрозуміти можливі культурні зв’язки козацтва з іншими народами та передумови появи подібного стану людей, а також підготувати основу для викладення теорій виникнення, яким присвячений другий розділ з однойменною назвою. Він також поділяється на два пункти – безпосередньо теорії виникнення та передумови посилення козацтва, його роль в історії України.

Розділ 1. Виникнення запорізького козацтва.

1.1 Етимологія  терміна «козак» та перші писемні  згадки про запорозьких козаків

Вирішуючи питання виникнення козацького стану необхідно перш за все звернутись до безпосереднього значення цього слова.

Одним з перших, хто  намагався пояснити цей термін з етимологічної точки зору, був польський хроніст Пясецький. Він вважав, що «козак» - від слова «коза», через те, що козаки легко проникають у важкодоступні місця, а також вони дуже прудкі і вправні³². Висновок Пясецького, звичайно, сміливо можна назвати поверхневим, але варто відмітити, що така думка була доволі розповсюджена в ті часи і фактично вона є першою гіпотезою, яка б пояснювала цю назву.

Григорій Грабянка – козацький літописець, який був досить освіченою для свого часу людиною, перебував на старшинських посадах – теж наводить декілька варіантів значення цієї назви. Складаючи свій літопис він користувався працями Бєльського, Стрийковського, Гваньїні, Каховського, Гибнера та інших, а також, як він сам зазначає, розповідями очевидців. Він згадує гіпотезу Веспасіяна Коховського, який «виводить назву козаків від кіз диких, оскільки тільки з ними в час битви проворство їхнє зрівняти можна і оскільки ловлею кіз невтомно займаються»³³, але сам більше схиляється до думки Стриковського, що козаки беруть свою назву від якогось славетного поводиря Козака. На жаль, Козацький літопис Самовидця починається з 1648 року та не розглядає питання про виникнення назви козаків.

До речі, легенду про  першого ватажка майбутніх козаків  – Семена Козака докладно повідомляє С. Мишецький – автор «Історії о козаках малоросійських». «Зачатіе ихъ войску… учинилось въ 948 году нижеписаннымъ случаемъ»³⁴ - повідомляє автор і далі оповідає про якогось Семена, який пішов займатись промислом (полюванням) разом з близько сотнею своїх товаришів і прославились вони своєю хоробрістю так, що навіть грецькій імператор попросив у Семена допомоги у битві з «турками». Звичайно, про достовірність, навіть приблизну, цієї легенди можна навіть і не сперечатись.

Привертає увагу і «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных делах…» П. І. Симоновського – виходця із козацької старшини, який здобув освіту у Київській академії та західноєвропейських університетах. Починається його твір з глави під назвою «Изъясненіе имени козака по существу и дЂйствію его». Він наводить і, здається, дуже розповсюджену в ті часи думку, що назва козаки походить від кіз, і більш виважену ідею, що козак – від турецького, як пише автор, слова, яке означає «розбійник». Або ж – від «косы, то есть, отъ остроты и понятности Козацкой»³⁵, зважаючи на їх хитрість та вправність. Не знаходячи єдиновірного пояснення, автор зазначає, що назва ця дуже давня і відома. «Козаки есть родъ Скифославенскій» - повідомляє він далі, адже вважає, що відомі в минулому народи з часом переходять в інші. Він також пише, що «Малороссійскіе Козаки … суть древнЂйшіе отъ Донскихъ», адже були відомі ще з 1340(!) року. Швидкі темпи зростання козацького стану Симоновський пояснює, звичайно, утисками поляків, які, оселившись в Київській землі, «Малороссіянъ вовся пренебрегать начали, не имЂя съ ними никакого равенства, и не инако ихъ, какъ за подданныхъ считали».

Розглядає питання походження козаків і анонімна «Історія Русів», автором якої багато дослідників визначає Г. А. Полетику. Автор обурений думками польських істориків про походження козаків від «різної вольниці або наволочі і заселені їхніми Королями на пустельних землях внизу рік Дніпра», також критикує і думку про  зв’язок козаків із хозарами. «Назви ж воїнам – далі розповідає анонімний автор - даються звичайно мовою кожного народу по доспіхах або узброєнню їхньому … Руські воїни називалися кінні — Козаками, а піші — стрільцями та сердюками, і ті назви суть власне Руські, од їхньої мови взяті; Козаки та Козари — від легкості їхніх коней, подібної до козиного скоку…»³⁶.  Варто сказати, що кіннота не відігравала в козацькому війську головну роль, важко назвати його кінним, тому Богдан Хмельницький і запрошував татарську орду, хоча коней запорожці, звичайно, використовували.

Переважна більшість  сучасних і минулих вчених – Д.І Яворницький, М. С. Грушевський, Д. І. Дорошенко - вважають, що слово «козак» тюркського походження.

Зокрема, Д. І. Яворницький  писав, що  цей термін був запозичений  у татар, так як і кіш, отаман, осавул (ясагул) та деякі інші. Усі ці слова у самих татар були пов’язані зі скотарством. Наприклад, кіш (або кхош у татарській вимові) – це десять тисяч зведених до купи овець, а отаман – начальник чабанів. Причому термін «січ» дослідник вважає «без сумніву, від слова «сікти», «висікати» в розумінні рубати…»³⁷. За свідченням Яворницького, під словом «Січ» козаки розуміли постійну столицю, а кіш був тимчасовим місцем перебування. На користь цієї гіпотези свідчить також те, що, як зазначав Д. І. Яворницький, до появи тюрко-татарів на півдні Русі у жодному списку руських літописців не зустрічається слово «казак».

Є і інша повністю протилежна гіпотеза, яку висловив А. І. Клос.  Він пише, що «кіш – військо косаків, козаків, які косять ворога, а Січ  – військо січовиків, які січуть ворога» ³⁸. На його думку термін «кіш» (кошове військо) є однокореневим із індійським «кшатрії» (каста військових), адже у ІІ тис. до н. е. на території сучасної України жили індоарійські племена, частина яких потім відділилась і вирушила на територію сучасної Індії. Це, як зазначає автор, підтверджують археологічні та лінгвістичні дані. Від «кшатріів» Клос виводить і слова «каша» - їжа кшатрія, і «кушак» - пояс кшатрія, а також «коса» (чуб) – козацьку зачіску, аргументуючи свою думку можливістю чергування ш-с, с-з, а також випаданням голосних та зміною порядка складів. На думку цього дослідника, термін «кшатрії» пройшов тисячолітній шлях на майбутніх землях України, вживався і у слов’янських племен, і у князівських дружинників, таким чином прийшовши і до козацького війська. Але варто відмітити, що не тільки у давньоруських літописах немає цієї назви (козаки або інший термін схожий на кшатрії) у значенні воїнів або війська, а й свідчення про кочові племена, які мешкали на нашій території впродовж тисячоліть, не містять подібних термін.

Вперше слово “козак”  у значенні легкоозброєний вартовий воїн зустрічається “Таємній історії монголів” під 1240 р. В арабсько-турецькому словнику, який вийшов в Єгипті у 1242 р. зустрічаємо козаками називають вигнанців, які не мають притулку³⁹.

У Codex Cumanicus – половецькому словнику, складеному у Криму у 1303 році – «козак» означає  «страж», «вартовий». Якщо згадати історію Київської Русі, то ми побачимо, що половецькі землі знаходились у Причорномор’ї. Руські князі підтримували з половецькими не лише дипломатичні, але й династичні зв’язки. Існує думка, що половці знаходились на перехідній стадії від кочового стилю життя і під впливом Княжої Русі могли стати повністю осілими (це підтверджують і археологічні розкопки поселень на Дніпрі і на Дону). Щодо долі половців після татаро-монгольської навали, то тут думки дослідників розходяться: одні вважають, що половці як народ, зникають, інші, ґрунтуючись на археологічних даних, що вони продовжують жити на кордонах Русі. Звичайно, можна припустити, що частина половців асимілювалась серед русичів на кордоні з Диким Полем і прийняла участь в поступовому формуванні козацтва.

Взагалі у тюркських  мовах є декілька варіантів значення цього слова, але в цілому воно відповідає значенню військової, вільної  від сімейних обов’язків людини. Наприклад, у кримських татар це вільна, озброєна людина, у кумиків – додається ще значення «дружинник». У кількох інших тюркських мовах зустрічається «козак» у значенні вигнанець, авантюрист, розбійник або навіть просто нежонатий чоловік⁴⁰.

Б. В. Сергійчук,  досліджуючи  турецькі джерела про українське козацтво⁴¹, повідомляє, що у «Турецькій енциклопедії» (вийшла в Анкарі, у 1974 році) розміщене наступне визначення поняття козак: «термін, який, по суті, не визначає приналежності до якоїсь конкретної етнічної групи, а давався, як правило, туркам, кипчакам або огузам, котрі увійшли в суперечності з офіційною владою і відділились з суспільної структури самостійно або з кількома спільниками вели бродячий спосіб життя та займались розбоєм...». Окремо в цій же енциклопедії розглядається поняття «російський козак», - це та частина населення, яка вела кочовий спосіб життя в Піведенноруських степах, а з ХV ст. стала осілою.

Збереглись свідчення, що у середині XV ст. козаки охороняли Кафу, в 1474 р. інші козаки – слуги золотоординського царевича – пограбували купецький караван. У 1501 р. знаходимо свідчення про азовських та білгородських козаків, які допомагали Литві воювати з Московією, також вони виконували роль провідників у степах. Можна зробити висновок, що «козаками» називались найманці, незалежно від їх етнічної приналежності, які могли перебувати як на службі у того ж царевича Касима, так і охороняти якесь місто. Крім того, навіть деякі з пасинків Тимура в молоді роки козакували, про що потім деякі з них розповідали у своїх біографіях⁴², що ще раз підтверджує думку, що козак – це визначення роду занять.

До речі, самі татари називають  козаків іншим словом - «буткали», яке перекладається як «змішаний  народ» або потолоч. Виходить, назва «козаки» не могла прийти до запорожців від їхніх безпосередніх супротивників. Та і навряд чи татари могли назвати «невірних собак», якими вони вважали запорожців, вільними людьми, стражами прикордоння, військовими. Тобто, якщо дотримуватись думки, що «козак» - слово тюркського походження, яка за аргументацією видається найбільш вірогідною, то запорожці могли назвати себе так тільки якщо формування козацького стану на Україні відбувалось в одному напрямку з загальним явищем появи окремого стану «вільних людей» на степовому прикордонні. Хоча, наприклад, Д. І. Яворницький вважає, що православні козаки саме завдяки постійним війнам запозичили не тільки тактику, спосіб життя, але й назву своїх ворогів – татарських козаків. Взаємовпливи осілого слав’янського населення з кочовиками у південних степах Київської Русі буде розглянуто далі. До речі, навіть зовнішній вигляд козаків, збережений у народній творчості, («кароокий, чорнобровий») зовсім не схожий на образ білявих блакитнооких слов’ян.

До речі, П. Голубовський висловив погляд, що назва «козак» була запозичена безпосередньо з половецької мови як православними, так і татарськими козаками.⁴³

Першу письмову згадку саме про запорозьких козаків знаходимо  у хрониці поляка М. Бєльського. У 1489 році син польського короля Казиміра Ян Альбрехт зібрався у похід проти татар у Східне Поділля. Хроніст свідчить, що польське військо мало вдалий похід і змогло оточити ворога лише завдяки тамтешнім провідникам-козакам, які добре знали свою місцевість⁴⁴. У 1492 році запорізькі козаки атакували турецьку галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Ці факти ми дізнаємось з дипломатичної переписки суміжних з територією Дикого Поля держав: Московії, Туреччини, Литви, що також є промовистим фактом. Після нападу козаків на турецький корабель кримський хан скаржився на це литовському князю, у відповідь князь обіцяв знайти та покарати винних. У 1516 році, як повідомляє Симоновський, козаки приймали участь в осаді Бєлгорода на Дністрі. У вищезгаданого хроніста Бельського теж знаходимо цікаві свідчення  під 1516 роком про похід старости Лянцкоронського на Аккерман із загоном козаків. Бельський пише, що «лише з того часу з’явились у нас козаки». Голобуцький вважає⁴⁵, що цей запис свідчить про те, що близько з того часу у польських магнатів почали служити окремі загони козаків.

Отже, козак – термін надетнічний, позначає лише приналежність  людини до певного роду занять і  розповсюджений на татаро-руському кордоні. Пристосовуючись до умов степу місцеве  та прийшле населення засвоювало деякі татарські прийоми, а з тим могло перейняти і назву. Але тільки православні козаки залишили яскравий слід в історії, що пояснюється цілою низкою обставин. Татарські ж одноіменці поступово втрачають своє значення, хоча звістки про них зберігаються ще впродовж століття. Зокрема, у 1561 р. князь Михайло Вишневецький, до речі Білоцерківський староста, найняв на службу «татарських козаків» з Білгорода⁴⁶. Вважається, що частина турецьких козаків асимілювались серед українських.

На основі вищенаведених згадок виникає питання: якщо на кінець ХV ст. ми бачимо православне козацтво як розповсюджене більш-менш оформлене явище (але ще не соціальний стан), то чому ми не знаходимо згадок про нього раніше? Не могло ж воно сформуватись за декілька років з уходників під впливом лише своїх татарських сусідів? Пояснення цьому можна знайти, адже формування козацького стану відбувалось далеко від основних культурних осередків, тобто простежити окремі етапи вдається лише на основі уривчастих письмових джерел та археологічних досліджень. Цікаво, що для самих сучасників перших козацьких повстань поява такої грізної військової сили також виявилось «несподіванкою»: це пояснює фантастичні легенди про давнього ватажка Козака, або теорії про походження назви «козак» від «кози» у тогочасних хронікерів.

Насправді ж, згадки про козаків є, але не прямі. Наприклад, в літописі, який згадується Д. І. Яворницьким, повідомляється про події 1340 року: «Поляки, прийнявши у свою землю Київ,  через певний час усіх людей, які там жили, обернули в рабство, але ті з цих людей, котрі здавна вважали себе воїнами, котрі навчилися володіти мечем і не визнали над собою рабського ярма, ті … стали самочинно селитись біля ріки Дніпра, нижче порогів у пустих місцях… живлячись рибальством… та морським розбоєм проти бусурманів»⁴⁷. Голубовський також наводить переказ про козака, який заснував церкву у 1340 р.⁴⁸ До речі, до цієї ж дати відносить появу козацтва вищезгаданий Симоновський.

Отже, бачимо, що наприкінці XV – XVI поч.  ст. запорізьке козацтво – це вже сформована військова сила, що здійснює вдалі походи і визволяє у татар бранців, впливає на міжнародні дипломатичні відносини. Їх використовують як найманців не тільки місцеві старости, а й князі. Причому, козаки не тільки військова сила, вони активно займаються різними промислами. Цей висновок підтверджує і М. Драгоманов: «Козаками спершу звалися вольні вояки, що своєю охотою ходили у степ за здобиччю, або розбивали чужих, а часом і своїх, або поступали на службу до якого князя чи царя московського⁴⁹».  

До того ж, воєнні походи відігравали рівну із промислами роль у заняттях православного козацтва, а це значить, що була серед них  з самого початку відчутна доля людей  військових, які вправно володіли зброєю та знали воєнні хитрощі. Для  того, щоб визначити найдавніші корені запорожців, звернемось до історії та географії кочового порубіжжя.

1.2 Історія кочового порубіжжя  до ХV ст. Географічні умови.

Козацтво формувалось  на Великому кордоні – території, де взаємодіяли два різних світи. Досліджуючи історію козаків, Д. І. Яворницький робить висновок, що «початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії»⁵⁰. Тож, не заглиблюючись в історію, звернемось до долі кочових племен на кордонах Київської Русі. Як зазначав П. Голубовський, південь Східної Європи завжди був «театром постоянныхъ столкновений»⁵¹ між землеробською та кочовою цивілізаціями, і навіть рельєф тут, на межі лісу та степів, сприяв їх протистоянню. Це, безсумнівно, вплинуло на розвиток Київської Русі, але ряд дослідників визначають роль цього фактору і у формуванні козацького стану.

Хозарський каганат  – сучасник молодої Київської  держави, розгромлений Святославом  – має певний зв’язок з Першим тюркським каганатом, який існував  у 550-630 роках, адже після розгрому цього  утворення рід Ашина, його правителя, перейшов на підконтрольні хозарам землі. Хозарський каганат розпочав війну за приазовські степи з болгарськими племенами. В подальшому, Хозарська держава займала територію сучасного Дагестана, а також Прикубання, азовських, чорноморських степів, навіть значну частину Кримського півострова.   Данниками хозарів, крім інших, також були і слов’янські племена – про це ми, зокрема, дізнаємось з «Повісті врем’яних літ»: поляни повідомляють Діру та Аскольду, що вони сплачують данину «Козаром». Поступово з укріплених зимовищ у хозарів з’являються міста (найбільші – Ітіль і Саркел), країна активно займається транзитною торгівлею. Міста заселяються купцями та ремісниками, в степу набуває поширення землеробсько-скотарське господарство, відновлюються грецькі міста на узбережжі. До занепаду  Хозарії призводять не тільки зовнішні чинники (напади русичів), але й  внутрішні - зокрема, прийняття хозарською верхівкою іудаїзму, що спричинило громадянські війни. Остаточно Хозарську столицю Ітіль було розгромлено київським князем Святославом у 965 р., що в подальшому  відіграло  негативну роль у житі Русі, адже Хозарський каганат був  «щитом» від кочовиків і після його знищення на кордони Русі почали нападати печеніги, пізніше – половці та інші. П. Голубовський писав, що Хозарія стримувала підвладних її кочівників від військових сутичок, але коли країна втрачає міць, починаються численні конфлікти⁵². Деякі дослідники припускають, що частина хозар, змішавшись зі слов’янським населенням порубіжжя утворили громади бродників – це питання буде розглянуто нижче.