Визначення рейтингової оцінки діяльності банків

Дніпродзержинський  державний технічний університет 
 
 
 
 
 
 
 
 

Курсова робота

«Визначення рейтингової оцінки діяльності банків» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Дніпродзержинськ 2010 р.

Вступ 

Актуальність  теми дослідження. Створення сприятливих  умов для розвитку виробництва та забезпечення неперервності відтворювального процесу є одним із актуальних питань економічної політики держави  в умовах трансформації, яка відбувається в суспільстві та економіці України. Одним із важливих напрямів реалізації цього завдання є забезпечення ефективності фінансово-кредитної діяльності банків, серед яких вагоме місце займає процес створення механізму рейтингової  оцінки діяльності банку.

На сучасному  етапі діяльність комерційних банків відбувається за постійно змінюваних загальноекономічної та соціально-політичної ситуацій, які різною мірою впливають  на надійність та ефективність виконання  банківськими установами своїх функцій. Лише в останні роки проблема комплексної  оцінки ефективності основних банківських  операцій та надійності банківської  системи України почала набувати першорядного значення. Для здійснення такої оцінки банківської установи потрібен відповідний інструментарій, за допомогою якого можна оцінити  в цілому діяльність комерційних  банків. Таким інструментарієм є  узагальнююча оцінка діяльності банку  на основі рейтингів. Водночас самі банки  потребують певних інструментів оцінки надійності та дохідності їх основних операцій.

Зміни, що відбуваються останнім часом в  економіці нашої країни, кардинально  впливають на напрями та темпи  розвитку банківської системи. Останні  роки відзначилися тим, що банківський  сектор набув ознак динамічної, високотехнологічної  та конкурентної галузі. Однак банківська діяльність залишається ризиковою, тому особливої актуальності набувають  дослідження з комплексного рейтингового оцінювання банків. Конструктивна роль таких досліджень полягає в їх спрямованості на розроблення цілісного  комплексного підходу до оптимізації  фінансового управління банками  в умовах нестабільності і ризику, пошуку можливих шляхів досягнення динамічного стану фінансової стійкості та виходу на траєкторію стабільного зростання.

В умовах жорсткої міжбанківської конкуренції  для прийняття економічно обґрунтованих  рішень щодо співпраці з комерційними банками, клієнти потребують об’єктивної  інформації про фінансовий стан банків. Для отримання такої інформації необхідна класифікація комерційних  банків яка може здійснюватись по їх рейтингам. Рейтинги комерційних  банків дають змогу будь якому  клієнту порівнювати та оцінювати  фінансовий стан комерційних банків без проведення самостійного аналізу  їх діяльності.

Метою курсової роботи є розроблення та наукове обґрунтування теоретичних  засад і прикладних методик визначення комплексного рейтингового оцінювання фінансово-кредитної діяльності банків. 
 

1. Теоретичні основи  діяльності комерційних  банків та показники  оцінки ефективності  їх діяльності 

1.1 Сутність операцій  комерційних банків 

Комерційні  банки – кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для  підприємств, установ і населення  головним чином за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді внесків  і депозитів. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних  і фізичних осіб. Приймають і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ведуть рахунки банків-кореспондентів, а  також можуть виконувати всі або  деякі з таких операцій:

• фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників капіталів, що інвестуються;
• випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, акцій, сертифікатів, облігацій тощо);
• купівля, продаж і зберігання державних цінних паперів, а також цінних паперів інших емітентів;
• видача доручень, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
• касове виконання державного бюджету;
• придбання права вимоги з постачання товарів і надання послуг, прийняття ризиків виконання таких вимог та їх інкасування (факторинг);
• купівля у підприємств і громадян та продаж їм іноземної валюти;
• купівля і продаж у держави і за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів, а також виробів з них;
• довірчі операції (залучення і розміщення коштів; управління цінними паперами тощо) за дорученням клієнтів;
• надання консультативних та інших послуг, пов’язаних із банківською та іншою комерційною і господарською діяльністю.

Комерційним банкам в Україні забороняється  вести діяльність у сфері матеріального  виробництва і торгівлі матеріальними  цінностями, а також діяльністю з  усіх видів страхування. Їм забороняється  використовувати свої союзи та інші об’єднання для досягнення згоди, спрямованої  на монополізацію ринку банківських  послуг, установлення монопольних ставок і комісійних винагород, обмеження  конкуренції у банківській справі.

Сьогодні  комерційні банки виконують два  види операцій – пасивні та активні. Пасивні операції – це операції, за допомогою яких банки формують свої грошові ресурси для проведення кредитних, інвестиційних та інших  активних операцій. Активні операції банків полягають у діяльності, пов’язаній із розміщенням і використанням  власного капіталу, залучених і позичених  коштів для одержання прибутку при  раціональному розподілі ризиків  за окремими видами операцій і підтриманні  ліквідності. А тепер розглянемо більш детально кожен із цих видів.

Як вже  зазначалося пасивні операції –  це операції, за допомогою яких банки  формують свої грошові ресурси. Ресурси  комерційних банків – це сукупність грошових коштів, що перебувають у  його розпорядженні і використовуються для виконання певних операцій. Їх поділяють на власні, залучені і  позичені. Власний капітал становить  майже третину всіх ресурсів, залучені і позичені – близько 70%.

До власних  ресурсів, або до банківського капіталу, належать статутний, резервний та інші фонди, які створюються для забезпечення фінансової сталості, комерційної і господарської діяльності банку, а також нерозподілений прибуток поточного і минулого років.

Власний капітал комерційного банку поділяється  на основний і додатковий. До основного  капіталу відносять статутний і  резервний фонди, а також нерозподілений прибуток минулих років. Додатковий капітал складається із загальних  резервів за активними операціями і  поточних доходів.

Порядок формування статутного фонду залежить від форми організації банку. Якщо комерційний банк утворюється  у формі акціонерного товариства (АТ) відкритого типу, то статутний фонд формується шляхом відкритої передплати на акції, а якщо у формі АТ закритого  типу – через перерозподіл усіх акцій серед засновників банку  згідно з розміром їхньої частки у  статутному фонді.

З розвитком  операцій комерційних банків, а також  необхідністю задоволення вимог  НБУ щодо мінімального розміру статутного фонду, у комерційного банку виникає  проблема в збільшенні розміру цього  фонду. Це відбувається шляхом проведення додаткової емісії акцій. Як правило, банк прагне при додаткових емісіях випускати  в першу чергу привілейовані  акції, з тим щоб запобігти  розширенню кола власників звичайних  акцій та ускладненню процесу  управління банком.

Резервний фонд комерційного банку призначений  для покриття можливих збитків від  банківської діяльності, а також  для сплати дивідендів за привілейованими  акціями, коли для цього недостатньо  прибутку. Наявність коштів у резервному фонді забезпечує стійкість комерційного банку, зменшує вірогідність його банкрутства.

Резервний фонд комерційного банку створюється  у порядку, визначеному зборами  акціонерів, а його розмір установлюється, як правило, на рівні 50% від розміру  статутного фонду. Він формується за рахунок відрахувань з прибутку, які повинні дорівнювати щорічно  не менше як 5% від суми отриманого прибутку.

Крім  резервного фонду, в комерційних  банках створюються спеціальні фонди, призначені для покриття збитків  від активних операцій та для виробничого  і соціального розвитку банку. Їх формування здійснюється за рахунок  прибутку.

Прибуток  є ресурсом внутрішнього походження. Він існує у вигляді залишку  прибутку після сплати податків та відрахування до фондів банку. За його рахунок сплачуються дивіденди  акціонерам. Якщо після сплати дивідендів за ставкою, що встановлена зборами  акціонерів, виникне залишок прибутку, то ця сума може бути спрямована на поповнення статутного фонду банку. Така операція (поповнення статутного фонду) може бути здійснена і без сплати дивідендів акціонерам, але також за рішенням, що приймається загальними зборами  акціонерів.

Залучені  кошти банку – це сукупність коштів на поточних, депозитних та інших рахунках банківських клієнтів (юридичних  та фізичних осіб), на рахунках громадських  організацій, різноманітних суспільних фондів, які розміщуються в активи з метою отримання прибутку чи забезпечення ліквідності банку. Основну  суму залучених коштів становлять тимчасово  вільні грошові капітали, що виникають  на основі промислового і торгового  капіталу, грошові накопичення держави, особисті грошові накопичення населення.

Залучені  кошти формують переважну частину  ресурсів, які використовуються для  виконання активних операцій банків. Як основний елемент грошової маси залучені кошти банків відіграють важливу  роль в економіці, тому вони є об’єктом державного регулювання, яке здійснюється у формах обмеження виплачуваної винагороди (процентів), установлення норм обов’язкового резервування і  деяких нормативів регулювання банківської  діяльності (платоспроможності, ліквідності  тощо). Залучені кошти банків поділяються  на депозитні й недепозитні.

Банки залучають вільні грошові кошти  головним чином шляхом виконання  депозитних операцій, у процесі яких використовуються різні види банківських рахунків. Депозити бувають до запитання і строкові. Депозити до запитання розміщуються у банку на поточному рахунку клієнта. Вони використовуються власниками для здійснення поточних розрахунків з їх господарськими партнерами. На вимогу клієнта кошти з його поточного рахунку у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, виконання платіжного доручення, оплати чеків або векселів.

Строкові  депозити (вклади) – це кошти, які  розміщені у банку на певний строк  не менше від одного місяця і можуть бути знятими після закінчення цього  терміну або після попереднього повідомлення банку. Вилучення строкових  вкладів відбувається шляхом переказування  грошей на розрахунковий (поточний) рахунок  або готівкою з каси банку. Строкові вклади є для банків кращим видом  депозитів, оскільки вони стабільні  і зручні в банківському плануванні. За ними сплачується високий депозитний процент, рівень якого диференціюється  залежно від терміну, виду внеску, періоду повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошового  ринку та інших умов. Строкові вклади є джерелом одержання прибутків  їх власниками, вони оформляються угодою між вкладником і банком. Строкові вклади не використовуються для здійснення поточних платежів. Якщо вкладник бажає  змінити суму внеску – зменшити або збільшити, то він може розірвати  депозитну угоду і переоформити свій строковий вклад на нових  умовах. При достроковому вилученні  коштів з такого депозиту власник, як правило, позбавляється передбачених угодою процентів. У цьому випадку  проценти знижуються до рівня, передбаченого  по вкладах до запитання.

Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківський кредит. Кредитними ресурсами торгують фінансово стійкі комерційні банки, в яких завжди є  надлишок ресурсів. Ці банки для  одержання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках. Крім фінансової вигоди, банки-кредитори  одержують можливість установлення ділових партнерських стосунків.

Банки-позичальники залучають міжбанківський кредит для  розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами, а також у зв’язку  з необхідністю регулювання банківської  ліквідності. В Україні, у зв’язку  з упровадженням електронних  розрахунків, міжбанківське кредитування здійснюється шляхом прямих контактів  між банком-кредитором і банком-позичальником. Кредитування здійснюється на договірних умовах на чітко визначений термін. Досить активно використовуються міжбанківські  кредити терміном на один день, мета яких полягає у підтримці поточної ліквідності банку.

Операції  РЕПО – це операції з цінними  паперами, які складаються з двох частин. Для їх здійснення укладається  єдина генеральна угода між учасниками ринку (НБУ і комерційними банками) про продаж-купівлю державних  цінних паперів на певний строк із зобов’язанням зворотного продажу-купівлі  у визначений термін або на вимогу однієї зі сторін за заздалегідь обумовленою  ціною.

Використання  НБУ державних цінних паперів  для операцій РЕПО здійснюється через  «пряме РЕПО» – купівлю у комерційного банку державних цінних паперів  та «зворотне РЕПО» – обов’язковий продаж державних цінних паперів. У  ситуації, коли в межах визначених основних монетарних параметрів існує  потреба підвищення ліквідності  комерційних банків, НБУ здійснює операції «прямого РЕПО» і на підставі генеральної угоди купує у  комерційного банку державні цінні  папери на відповідний період з обов’язковою умовою зворотного їх викупу цим комерційним  банком у встановлений строк. У разі накопичення надлишкової ліквідності  в банківській системі, зростання  грошової маси значно вищими темпами, ніж передбачалося, НБУ може продати  комерційним банкам через механізм «зворотного РЕПО» державні цінні  папери, які є в його портфелі, на певний період, за умови викупу їх у комерційного банку в установлений строк.

Активні операції банків поділяються на кредитні та інвестиційні.

Кредитні  операції полягають у проведенні комплексу дій, пов’язаних із наданням і погашенням банківських позичок. Банківське кредитування здійснюється відповідно до принципів строковості, цільового характеру, забезпеченості і платності кредиту.

Проведення  кредитних операцій комерційних  банків повинно відповідати певним вимогам і умовам.

Кредити видаються тільки в межах наявних  ресурсів, які має банк. Про кожний випадок надання позичальнику кредиту  в розмірі, що перевищує 10% власного капіталу (великі кредити), комерційний  банк повинен повідомити Національний банк України.

Позики  надаються всім суб’єктам господарювання незалежно від форми власності  за умови, що позичальник є юридичною  особою, зареєстрованою як суб’єкт  підприємництва, або фізичною особою.

Кредитування  здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку, які  включають: пріоритетні напрями  в кредитуванні; обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля; граничні розміри кредиту на одного позичальника, методики оцінки фінансового стану  та кредитоспроможності позичальника; рівень процентної ставки тощо.

Кредити надаються тільки на комерційних  засадах, що вимагає від банку  додержання таких додаткових умов:

• урахування кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності;
• кредитувати тільки ті види діяльності позичальника, які передбачені його статутом;
• позичальник повинен мати власне майно і брати участь у фінансуванні об’єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.

Банки не можуть надавати кредити: на покриття збитків господарської діяльності позичальника; на формування та збільшення статутного фонду клієнта, на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за винятком кредитування за контокорентним рахунком); підприємствам, проти яких порушено справу про банкрутство; підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непоставок товарно-матеріальних цінностей; підприємствам, які мають прострочену заборгованість за раніше отриманими позиками і несплаченими процентами.

Інвестиційні  операції банків означають вкладення  коштів у цінні папери підприємств (державних, колективних і приватних) на відносно тривалий період часу. Інвестиційні цінні папери – це боргові зобов’язання у вигляді акцій, облігацій, векселів, сертифікатів тощо. Цінні папери можуть бути об’єктом банківських інвестицій за умов вільного обігу їх на фондовому  ринку.

Функції банківських інвестицій полягають  у створенні вторинних резервів для задоволення потреби у  коштах, яка виникає внаслідок  вилучення клієнтами своїх вкладів, або надходження замовлень на позички, що перевищують наявні ресурси. Здійснюючи інвестиційні операції, банки  мають на меті: додержання безпеки  грошових коштів, забезпечення їх диверсифікації, доходу та ліквідності.

Банківським інвестиціям властиві фактори ризику. Виділяють три такі фактори: кредитний  ризик, фінансовий ризик та процентний ризик.

Кредитний ризик пов’язаний з тим, що фінансові  можливості емітента (юридичної особи, що випускає цінні папери) зменшуються  настільки, що він буде не в змозі  виконувати свої фінансові зобов’язання (сплачувати доходи у формі дивідендів, процентів, погашати свої цінні папери).

Фінансовий  ризик випливає з того, що у зв’язку  з непередбаченими змінами на ринку цінних паперів чи в економіці  привабливість деяких цінних паперів  як об’єкта вкладень може бути частково втрачена, тому їх продаж стане можливим лише з великою знижкою.

Процентний  ризик пов’язаний з фіксацією  процента за облігаціями в момент їх випуску в обіг при вільному коливанні ринкових ставок. Чим більше часу до погашення облігацій, тим  вищий ризик, що пов’язаний з динамікою  ставки процента.

Інвестування  потребує систематизованого аналізу  ризику цінних паперів, які придбаває  банк, оцінки якості цих паперів, визначення здатності банку здійснювати  інвестиції. Для цього потрібен безперервний і кваліфікований контроль за станом ринку цінних паперів.

Інвестиційна  діяльність комерційних банків повинна  мати захист від ризику збитків та втрати ліквідності. Одним із методів  зменшення ризику є формування інвестиційного портфеля за рахунок багатьох видів  цінних паперів, що мають різний рівень якості та різні строки погашення.

Цінні папери, що входять до інвестиційного портфеля, згідно з їх призначенням, поділяються на інвестиції та вторинні ліквідні резерви. Вони різняться між  собою ступенем ліквідності. Вторинні резерви можна негайно перетворити  в грошові кошти шляхом продажу  на ринку цінних паперів. Інвестиційні цінні папери розраховані на більш  тривалий строк, ніж цінні папери вторинних резервів. Установлення граничних  строків цінних паперів, що належать до вторинних резервів, залежить від  рішень керівництва банку. Тому цінні  папери весь час переходять від однієї категорії до іншої. [1] 

1.2 Критерії оцінки  діяльності комерційних  банків як фінансово-кредитних  установ 

Основним  завданням економічного аналізу  діяльності комерційного банку є  підготовка обґрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських  рішень, спрямованих на підвищення ефективності діяльності банку і  виконання економічних нормативів, установлених центральним банком.

Відповідно  до Законів України «Про Національний банк України» та «Про банки і банківську діяльність» НБУ встановлює порядок  визначення регулятивного капіталу банку та економічні нормативи, що є  обов'язковими до виконання всіма  банками.

Нормативи капіталу:

– мінімального розміру регулятивного капіталу,

– адекватність регулятивного капіталу,

– адекватність основного капіталу.

Нормативи ліквідності:

– миттєва  ліквідність,

– поточна  ліквідність,

– короткострокова  ліквідність.

Нормативи кредитного ризику:

– максимального  розміру кредитного ризику на одного контрагента,

– великих  кредитних ризиків,

– максимального  розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру,

– максимального  сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам.

Нормативи інвестування:

– інвестування в цінні папери окремо за кожною установою,

– загальної  суми інвестування,

– норматив ризику загальної відкритої (довгострокової) валютної позиції банку.

База  для розрахунку економічних нормативів – регулятивний капітал банку. Він  є одним з найважливіших показників діяльності банків, основним призначенням якого є покриття негативних наслідків  різноманітних ризиків, які банки  беруть на себе в процесі своєї  діяльності, та забезпечення захисту  вкладів, фінансової стійкості й  стабільної діяльності банків. Регулятивний капітал банку складається з  основного (1-го ріння) та додаткового (2-го рівня) капіталу. Основний капітал вважається незмінним і таким, що не підлягає передачі, перерозподілу та повинен  повністю покривати поточні збитки. Додатковий капітал має менш постійний  характер і його розмір піддається змінам.

Основний  капітал складається з таких  елементів:

а) фактично сплачений зареєстрований статутний  капітал. В підсумками року на основі фінансової звітності розмір статутного капіталу коригується на індекс девальвації  чи ревальвації гривні за рахунок  і в межах валових доходів  або валових витрат банку відповідно до методики, визначеної Національним банком;

б) розкриті резерви, створені або збільшені  за рахунок нерозподіленого прибутку (резерви, що оприлюднені банком у  фінансовій звітності):

• дивіденди, спрямовані на збільшення статутного капіталу;

• емісійні різниці (емісійний дохід) – сума перевищення доходів, отриманих  підприємством від первинної  емісії (випуску) власних акцій та інших корпоративних прав над  номіналом таких акцій (інших  корпоративних прав);

• резервні фонди, що створюються згідно із законами України;

• загальні резерви, що створюються під невизначений ризик мри проведенні банківських  операцій;

• прибуток минулих років;,

• прибуток минулих років, що очікують затвердження.

Ці складові включаються до капіталу 1-го рівня  лише за умови, що вони відповідають таким  критеріям: відрахування до резервів і  фондів здійснено з прибутку після  оподаткування або з прибутку до оподаткування, скоригованого на всі потенційні податкові зобов'язання; призначення резервів та фондів і  рух коштів по цих резервах і фондах окремо розкрито в оприлюднених звітах банку; фонди мають бути в розпорядженні  банку з метою необмеженого і  негайного їх використання для покриття збитків будь-яке покриття збитків  за рахунок резервів і фондів проводиться  лише через рахунок прибутків  і збитків;

в) загальний  розмір основного капіталу визначається з урахуванням розміру очікуваних (можливих) збитків за невиконаними зобов'язаннями контрагентів та зменшується  на суму:

• недосформованих  резервів під можливі збитки за: кредитними операціями; операціями з  цінними паперами; дебіторської заборгованістю; простроченими понад 30 днів та сумнівними до отримання нарахованими доходами за активними операціями коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у банк;і\ (резидентах і нерезидентах), які визнані банкрутами або ліквідовуються за рішенням уповноважених органів, або які зареєстровані в офшорних зонах;

• нематеріальних активів за мінусом суми зносу;

• капітальних  вкладень у нематеріальні активи;

• збитків  минулих років і збитків минулих  років, що очікують затвердження;

• збитків  поточного року.

Додатковий  капітал складається з таких  елементів:

• резерви  під стандартну заборгованість інших  банків;

• резерви  під стандартну заборгованість клієнтів за кредитними операціями банків;

• результат  переоцінки статутного капіталу з урахуванням  індексу девальвації чи ревальвації  гривні;

• результат  переоцінки основних засобів в прибуток поточного року;