Внешняя политика сша на ближнем востоке

ПЛАН

 
ВСТУП……………………………………………………………………………..2

РОЗДІЛ 1. БЛИЗЬКИЙ СХІД. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕГІОНУ

1.1. Близький Схід та  його  роль у сучасній системі  міжнародної безпеки…..6

1.2. Формування нової  геополітичної ситуації в близькосхідному  регіоні….11

1.3. Трансформація проблем безпеки Близького Сходу на сучасному етапі...14

РОЗДІЛ 2. УЧАСТЬ США У ВРЕГУЛЮВАННІ АРАБСЬКО-ІЗРАЇЛЬСЬКОГО  КОНФЛІКТУ

2.1. Арабо-ізраїльський  конфлікт: сутність та історія………………………...23

2.2. Миротворча політика  США у врегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту…………………………………………………………………………28

РОЗДІЛ 3. РОЗВИТОК ВІДНОСИН США З ІНШИМИ КРАЇНАМИ БЛИЗЬКОГО  СХОДУ

3.1. Політика США на  Близькому Сході……………………………………….38

3.2. Особливості підходів  нової адміністрації США до  здійснення зовнішньої політики на Близькому Сході…………………………………………………...43

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...50

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...53

ВСТУП

Актуальність  дослідження. Останні десятиріччя XX та початок ХХІ століття стали етапом істотних змін як в сфері глобальних міжнародних відносин, так і в розвитку політичної, соціальної і економічної ситуації в багатьох країнах світу. Найвагоміше значення для сучасної політичної та економічної стабільності світу зберігає регіон Близького Сходу, який вже десятки років переживає перманентний політичний конфлікт, що періодично переростає у військові дії і постійно характеризується проявами насильства.

Протистояння Держави  Ізраїль з оточуючими її арабськими країнами та палестинським рухом  опору залишається постійним дестабілізуючим чинником для сучасної світової системи. Цей регіональний конфлікт безперечно має глобальний вимір та світове значення з огляду на вкрай важливе геополітичне розташування Близького Сходу та його більш, ніж вагомий вплив на постачання енергоносіїв, котрі живлять найрозвинутіші економіки Заходу. Після закінчення “холодної війни” близькосхідна криза перестала оформлюватися у риториці ідеологічного протистояння, що врешті виявило фундаментальні протиріччя — конфесійного, етнокультурного та цивілізаційного порядку. Поглиблене розуміння цих процесів через політологічний аналіз можливе лише за умови врахування одного з системних чинників глобалізації, який полягає у тому, що політичний та соціально-економічний розвиток Близького Сходу обумовлюється складним комплексом різноспрямованих тенденцій, чимало з яких детермінуються глобалізацією та одновимірним глобалізмом США [1].

 Адміністрація Дж. Буша залишила своїй наступниці – команді Б.Обами – важку спадщину на Близькому і Середньому Сході (БСС). Ситуація в цьому регіоні характеризується збереженням глибокої кризи в Іраку, неурегульованістю ізраїльсько-палестинського конфлікту, пробуксовуванням процесів демократизації в арабських країнах, посиленням впливу політичного ісламу й високою активністю екстремістських і терористичних організацій, невирішеністю «іранської проблеми». За великим рахунком, республіканській адміністрації за вісім років своєї діяльності не вдалося досягти тут жодної зі своїх декларованих стратегічних цілей, якщо не рахувати повалення режиму С. Хусейна в Іраку. Натомість є всі підстави говорити про загальне відчутне послаблення позицій США у регіоні БСС, що знайшло свій прояв, зокрема, у безпрецедентному сплеску антиамериканських настроїв у арабських країнах.

Актуальність теми дослідження зумовлена унікальною роллю близькосхідного регіону в світовій політиці, необхідністю встановлення причинно-наслідкових зв’язків між "гарячими" і "холодними" фазами військово-політичної кризи на Близькому Сході як передумови для забезпечення прогресу в розв'язанні арабо-ізраїльського конфлікту; відсутністю комплексного дослідження в сучасній науковій літературі, де б розглядався цей регіональний конфлікт в контексті вивчення процесів глобалізації.

Наукова розробленість  теми. У світлі цього недивно, що впродовж 2001- 2011 рр. у США побачила світ значна кількість серйозних досліджень американських і зарубіжних фахівців, в яких міститься критичний аналіз близькосхідної політики США й пропонуються шляхи виходу з глибокої кризи, в якій вони опинились. Автори цих праць, серед яких ми бачимо чимало відомих у США державних діячів і дипломатів (Мадлен Олбрайт, Річард Хаас, Мартін Індик, Аарон Міллер, Едвард Джереджян, Деніел Курцер), розглядають американську політику в регіоні БСС або у комплексі, або зосереджують свою увагу на її окремих ключових напрямах.

Особливе місце серед  згаданих книг посідає монографія Денніса  Росса і Девіда Маковського під  красномовною назвою «Міфи, ілюзії й  мир: пошук нового напряму для  Америки на Близькому Сході», яка була опублікована в червні 2009 р. і викликала широкий і неоднозначний резонанс як у Сполучених Штатах, так і поза їх межами.

Метою даної курсової роботи є аналіз основних пріоритетів нової політики США на Близькому Сході в контексті сучасної політичної ситуації в регіоні. Висвітлюються чинники формування поточної політичної ситуації в близькосхідному регіоні з точки зору проблеми палестинсько-ізраїльського врегулювання та задіяності інших країн в цьому процесі, формулюються основні компоненти стратегії Сполучених Штатів на цьому напрямі. Визначення особливостей впливу глобальних процесів на перебіг близькосхідного конфлікту, зокрема на перспективи розв'язання арабо-ізраїльського конфлікту та ймовірність його переростання у "цивілізаційний конфлікт". А також - комплексний аналіз трансформації традиційних та структурних проблем безпеки Близького Сходу на сучасному етапі.

Завдання дослідження:

- розкрити геополітичну  сутність Близького Сходу та  його  роль у сучасній системі міжнародної безпеки;

- визначити трансформацію проблем безпеки Близького Сходу на сучасному етапі;

- виявити основні фактори, що зумовлюють нестабільність регіональної системи відносин на Близькому Сході та надати їхню системну класифікацію;

- детально дослідити структурні проблеми безпеки, що стали основною причиною масових заворушень в арабських країнах та зміни режимів у Тунісі та Єгипті з 2001 по 2011 рр.; виявити вплив цих подій на ситуацію на Близькому Сході;

- розглянути розвиток відносин США з іншими країнами Близького Сходу;

- визначити направленість миротворчої політики США на Близькому Сході;

- проаналізувати сучасний стан традиційних проблем безпеки регіону та надати прогноз щодо їхньої еволюції із урахуванням сучасних подій у регіоні;

- визначити особливості підходів нової адміністрації США до здійснення зовнішньої політики на Близькому Сході.

Об’єктом дослідження є близькосхідний конфлікт в системі міжнародних відносин основні тенденції в зовнішній політиці США на близькому сході.

Предметом дослідження є вплив глобалізаційних процесів на політичний та соціально-економічний розвиток близькосхідного регіону, зокрема, на врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, який набуває ознак цивілізаційного конфлікту та зовнішня політика США на близькому сході в період з 2001 по 2011 роки.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 2001 по 2011 роки.

Методологічна   основа   роботи — системний підхід та геополітичний аналіз, що дають можливість надати цілісне бачення регіонального середовища безпеки, його еволюції та механізмів зміцнення стабільності в регіоні. Зокрема, системний аналіз застосований для розкриття внутрішньої організації та взаємовідносин у близькосхідному регіоні. Для дослідження процесів та принципів розвитку регіону з урахуванням комплексного впливу географічних, політичних, військових, етнічно-релігійних, екологічних та інших факторів був застосований геополітичний аналіз.

РОЗДІЛ 1. БЛИЗЬКИЙ СХІД. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕГІОНУ

1.1. Близький Схід та  його  роль у сучасній системі міжнародної безпеки

Близький Схід посідає особливе місце серед регіонів світу з огляду на  його  роль у сучасній системі міжнародної безпеки. Впродовж багатьох десятиліть він зберігає своє “лідерство” за сукупністю наявних тут конфліктних і кризових ситуацій та за ступенем непередбачуваності розвитку ситуації. Це один з регіонів, де взагалі відсутні загальнорегіональні інструменти підтримки стабільності, і де так і не почалося формування системи колективної безпеки.

Під регіоном Близького  Сходу в широкому сенсі розуміється  район, що простирається: на сході - від Ірану і Афганістану (в деяких випадках навіть Пакистану), на заході - до Марокко і Мавританії, на півночі - від Туреччини, на півдні - до Сомалі.

Близький Схід протягом 19-20 ст. незмінно займав і займає сьогодні одне з перших місць серед геостратегічних пріоритетів провідних держав світу - спочатку Великобританії, Росії, Німеччини, потім США.

Підвищений інтерес  і значимість Близького Сходу  в сучасному світі продиктовані економічними, політичними, військово-стратегічними, демографічними факторами.

Значимість Близького  Сходу обумовлюється кількома його найважливішими характеристиками [14]:

1. Близький Схід займає  важливе геостратегічне положення.  Контроль над цим регіоном  дозволяє зв'язати воєдино Західну  Європу - Середземномор'я - Індійський океан - Східну Азію. Це значно скорочує протяжність морських комунікацій. Крім цього, в останнє століття зросло значення деяких проток, розташованих на Близькому Сході. Це пов'язано з виконанням ними економічних функцій і, особливо, функцій «нафтового транзиту».

Перший за важливістю - це Ормузську протоку, вихід з  Перської затоки в Індійський океан.

Другий за важливістю протоку - Баб-ель-Мандеб (між Єменом і Еритреєю) біля входу в Червоне  море.

Третій за важливістю сьогодні канал на Близькому Сході - Суецький канал, що сполучає Червоне море з Середземним.

2. Другий аспект стратегічної  значущості Близького Сходу для  провідних держав світу полягає  в тому, що з моменту початку  «холодної війни» і встановлення  біполярної структури світу - він був перетворений в зону протистояння інтересів США і СРСР, його розглядали дві противостоячі системи як плацдарм для нападу на супротивника (в кращому випадку – стримування противника).

Цей регіон безпосередньо  примикає до кордонів СРСР (РФ), крім цього  через нього проходять найкоротші морські, сухопутні і повітряні

Спочатку Великобританія намагалася встановити контроль над  цим важливим геостратегічних простором. Великобританія намагалася з'єднати воєдино  під своїм контролем ланцюг стратегічних точок по лінії: Середземномор'я - Мала Азія - Перська Затока - Пакистан. З цією метою європейці встановили контроль над Єгиптом і побудували в середині 19 століття Суецький канал. Суецький канал був відкритий в 1869 р. Контрольний пакет акцій був поділений між Англією, Францією "і Османською імперією. До кінця 19 століття Великобританія викупила турецьку частку і стала повновладним господарем не тільки каналу, а й усього Єгипту [12].

Комунікації між Європою, Азією і Африкою. З цієї точки  зору, Близький Схід представляв (у  роки холодної війни) і сьогодні представляє для США (в першу чергу) зручну стартовий майданчик, що дає можливість загрожувати глибинних районів СРСР (РФ) і країнам ОВС. У роки холодної війни на території Саудівської Аравії, Марокко, Туреччини були розміщені великі військово-повітряні сили США. На території Туреччини (1959-1963 рр..) Знаходились балістичні ракети середньої дальності.

Для цих же стратегічних цілей - стримування СРСР - використовувалася  територія Ірану (до 1979 року). На півночі  Ірану розміщувалися великі розвідувальні сили США, радіолокаційні служби, військові підрозділи.

У 70-ті роки XX століття США  сформували основне бачення місця  Близького Сходу в своїй стратегії  в умовах холодної війни - підрив реальних і потенційних позицій СРСР в  регіоні. Тому після подій в Афганістані (1978 р. революція і рішення СРСР надати допомогу новому режиму) у США була проголошена «доктрина Картера», а сам Афганістан був включений в сферу діяльності спеціального

Центрального командування (в рамках якого узгоджувалися  дії 19 близькосхідних і прилеглих держав під патронажем США). На підтримку антиурядових сил в Афганістані США витратили більше 1 млрд. $.

Врегулювання першого  конфлікту в Афганістані відбулося  після підписання Женевських угод в 1988 році [18].

3. Економічний фактор

Економічна значимість Близького Сходу полягає в  тому, що він є найбагатшою нафтової комори світу.

Природа так розпорядилася, що цілий ряд життєво важливих сировинних ресурсів розміщені в  дуже обмеженому числі країн. Це особливо наочно видно на прикладі водних і нафтових ресурсів. І той, і інший фактор в значній мірі визначають ситуацію на Близькому Сході.

Запаси нафти сконцентровані всього лише в кількох досить чітко  позначених зонах. Чотирнадцять країн  володіють 90% всієї розвіданої нафти.

Після руйнування біполярної системи політика США в цьому регіоні практично не змінилася - військову присутність не скоротилося, а навіть зросла. Правда сьогодні використовується інша аргументація для виправдання своєї військової присутності в регіоні-нестабільність, зростання терористичних організацій і рухів, численні конфлікти, які не можуть бути врегульовані самими учасниками і т.д. Головна мета ж залишається незмінною: забезпечення своїх економічних інтересів в регіоні і стримування посилення потенційних конкурентів.

У Перській затоці, навіть у разі збільшення видобутку з 20 до 40 МБД, величезні запаси нафти  залишаться ще на довгі роки. При  цьому всі основні прогнози говорять про збільшення залежності західної економіки в цілому, і американської, зокрема, саме від нафти Перської затоки.

Колосальні нафтові  запаси і прагнення оволодіти  ними, визначають ситуацію на Близькому  і Середньому Сході, починаючи з 1908 року, коли в Ірані були виявлені перші великі родовища нафти.

Нині офіційні особи  США виступають за постійну присутність у регіоні і, як свідчать події навколо Іраку, готові застосувати силу заради встановлення повного контролю над його нафтовими багатствами.

Не менш важливе значення на Близькому Сході відіграє Іран. На Іран припадає близько 9% світових розвіданих запасів нафти і 15% газу. Крім цього, Іран є тією державою яке «контролює» з'єднує Перську затоку з Індійським океаном - Ормузську протоку. У глобальному масштабі, держава, яка має можливість контролювати цю протоку-має можливість впливати на життєдіяльність і розвиток двох найбільш розвинених регіонів Землі - Західної Європи та Східної Азії [18].

Нещодавно розкриті документи  Ради національної безпеки США показують, яку величезну роль зіграло прагнення  адміністрації Г. Трумена встановити контроль над нафтовими багатствами Перської затоки на початку «холодної війни». Як свідчить документ NSС 26 / 2 за 1949 рік, американці планували навіть застосування на Близькому Сході «радіологічного» зброї. Проте в період довгих років «холодної війни» питання про доступ до головних (для економіки) ресурсів планети волею логіки розгорнулася боротьби був відсунутий на другий план. І лише тепер, коли Америка залишилася єдиною наддержавою, справжнім гегемоном світового розвитку, проблема кінцевих земних ресурсів посіла перше місце в списку пріоритетів американського керівництва. Зовнішньополітична та військова машина США всією своєю потужністю розгорнулася до сировинних джерел, які живлять могутню економіку Заходу.

Військова машина США  дуже чітко сприймає ці сигнали політичного керівництва. Тут поминають, що тільки військова міць може забезпечити постійний потік нафти та інших критично важливих матеріалів з віддалених регіонів планети у разі кризи або війни.

4. Релігійний і демографічний  фактор

Останнім часом збільшилося  значення релігійного і демографічного чинників, що визначають підвищений інтерес провідних країн Заходу до цього регіону.

В ісламських державах існує  до цих пір патріархальний тип  сім'ї з високими показниками  народжуваності. За прогнозами міжнародних  організацій до 2020 року в Азії буде проживати більше половини населення Землі. Чисельність мусульманського населення за останні 100 років різко зросла.

У 1990 р. чисельність мусульман  у світі становила 4,2%.

У 1995 р.-15, 9%.

В 2025 р. планується - 19, 2%. [14]

Для провідних країн  Заходу одним з головних завдань  в цьому регіоні є стимулювання економічного розвитку, збільшення числа  зайнятих у виробництві, у сфері  послуг жінок, що руйнують модель традиційної  сім'ї-це повинно сприяти зниженню народжуваності. Країни Заходу зацікавлені в руйнуванні традиційних ісламських норм суспільного життя, які сприяють консервації патріархальних відносин у країнах регіону. Крім того, саме з ісламською релігією в останні роки пов'язують такі негативні тенденції в світовій політиці як зростання тероризму (зростання тероризму спостерігається саме в мусульманських країнах Сходу).

Сучасні проблеми нестабільності Близького Сходу можна умовно розділити на дві основні категорії. До першої групи традиційних або  “жорстких” проблем відносять такі, що зумовлені воєнним чи будь-якими іншими методами силового тиску. Найбільш важливі серед них – регіональні конфлікти (насамперед, арабсько-ізраїльський), проблема гонки озброєнь тощо.

Крім того, близькосхідному  регіону також притаманна ціла низка  так званих “м’яких” або структурних проблем, а саме – проблема демократизації та політичної лібералізації країн регіону, демографічна, соціально-економічна, освітня, водна, продовольча та інші. Вищеназвані проблеми не спричинені воєнним фактором, втім, враховуючи їхній всеохоплюючий та довгостроковий характер, вони становлять ще більшу небезпеку у порівнянні із традиційними.  Загострення саме структурних проблем близькосхідного регіону стало основною причиною масових протестів в арабських країнах на початку 2011 р., наслідком яких стала дестабілізація ситуації в багатьох арабських країнах.

 Розвиток відносин  з країнами Близького Сходу  посідає важливе місце серед  пріоритетних напрямків зовнішньої  політики багатьох країн. Важливість  цього регіону для нашої країни зумовлена низкою наступних факторів:

- географічною наближеністю до України;

- ключовою роллю близькосхідних країн в структурі світової торгівлі енергоносіями;

- наявністю значних фінансових ресурсів в ряді країн регіону та місцем останніх в міжнародних валютно-кредитних та фінансових відносинах;

- ємністю  ринку товарів та послуг більшості країн Близького Сходу.

1.2. Формування  нової геополітичної ситуації  в близькосхідному регіоні

Одним з факторів, що безпосередньо  впливають на формування нової геополітичної ситуації в близькосхідному регіоні, є той безперечний факт, що зараз у світі збереглася тільки одна “наддержава”, що країни третього світу, до числа яких можуть бути віднесені близько- та середньосхідні держави, виявилися результаті в значній мірі політично дезорієнтованими і заради свого порятунку, свого виживання переорієнтувалися на різні форми лояльності щодо США. Що стосується арабської солідарності, яка раніше час від часу спрацьовувала і виявлялася в практично одностайному неприйнятті сепаратних методів близькосхідного врегулювання, у політичній, військовій, економічній і моральній підтримці палестинської справи, то ця солідарність пішла в історію.

Поступове руйнування колишньої  притягальної сили соціалізму для широкої  арабської суспільної думки привело до дуже серйозного, багато в чому незворотного наслідку, що найбільш безпосереднім чином уже позначився і позначиться надалі на процесі формування нової геополітичної ситуації в регіоні. Мова йде про різке ослаблення позицій лівих сил у державах регіону, наявність і активність яких завжди були своєрідним показником політичної культури цих держав у поняттях західного політичного мислення. У результаті політично активні і іноді агресивні політичні сили регіону втратили політичні орієнтири універсального характеру і підпали під вплив націоналістичних та консервативно-фундаменталістських настроїв.

Занепад соціалістичної альтернативи в умовах ідейного вакууму  сприяв відновленню арабської ідентичності на ґрунті цінностей традиційного ісламу, новітній ренесанс якого можна вести у визріваючий формі з межі 1960-1970-х рр., а у маніфестованій - від Ісламської революції 1978-1979 р. в Ірані та афганського джихаду проти СРСР. Для нової арабської генерації ісламізм як нова форма патріотизму ніс з собою певну революційну риторику, котра водночас спиралася на місцевий традиціоналістський ґрунт. Зміни протягом 70-х років можна простежити як в активності легальних ісламських партій, так і зростання відсотку релігійно-орієнтованих угруповань серед терористичних та екстремістських рухів. Процес “відродження ісламу” певною мірою змінив політичний клімат у регіоні, а також впливав на політичну орієнтацію країн, що мають значні мусульманські громади. Процес “відродження ісламу” значно підсилив роль ісламського фактора в перебігу формування параметрів зовнішньої і внутрішньої політики мусульманських держав [2].

Країни регіону, де переважають  великі елементи централізованої економіки (нехай у залишкових або в усічених варіантах), не мають особливого вибору і змушені або приєднатися до загального руху в бік інтеграції та глобалізації з усіма несприятливими наслідками для існуючої політичної системи та суспільства, або “заморозити” свою відсталість. Цілком ймовірно, що у будь-якому випадку арабський світ у цілому в силу особливостей свого історичного розвитку у визначеній перспективі буде приречений на функціонування в режимі, що наздоганяє, хоча відрив різних його економічних складових від головних партнерів по глобалізації буде різним. Питання в тім, щоб скоротити терміни нагромадження передумов для більш-менш повноцінного входження в русло глобалізації. Але перспектива зрівнятися повною мірою з просунутими учасниками процесу може виявитися проблематичною навіть для арабських нафтоекспортерів, не говорячи вже про решту країн регіону, де взагалі ще не оформилася ринкова структура якоїсь міри зрілості.

Прагнення наздогнати провідні економіки спричиняє суперечливі  наслідки. Воно вимагає як від окремих  держав, так і їхніх груп мобілізувати всі доступні можливості для того, щоб визначати своїм авторитетом зміст корпоративних стратегій і лінію поведінки великих суб'єктів господарської діяльності. Іншими словами, структурні форми національних економік, обумовлені місцевими, часто традиційними організаційними моделями виробництва і менеджменту, виробничою інфраструктурою й іншими інституціональними факторами, що чинять визначальний вплив на функціонування відтворювальних механізмів, стають об'єктом пильної уваги держави, у тому числі і для того, щоб забезпечити їхню конкурентноздатність. Однак у нинішніх умовах арабського світу це надзвичайно важка задача для держави. Тут вищим пріоритетом є влада державного апарату, державної бюрократії, що здійснює від імені держави функцію керування економікою, безпосереднього державного господарювання і потужного прямого втручання у виробничий процес. Характерною рисою такої моделі економічної діяльності є невтримне адміністрування і надмірне зловживання державними плановими категоріями і т.п. Це відповідає місцевій господарській традиції, але повсюдно приводить до втрати ефективності багатьох арабських національних відтворювальних організмів, до зниження темпів зростання, до придушення підприємницької ініціативи і до соціального невдоволення.

1.3. Трансформація  проблем безпеки Близького Сходу  на сучасному етапі

Впродовж всього періоду, а саме з 1991 року по сьогодення, врегулювання конфлікту між Ізраїлем та арабськими країнами залишалося одним з найважливіших  напрямків близькосхідної політики США, тоді як Близький Схід посідав  одне з центральних місць у глобальній стратегії Вашингтона. Необхідність якнайшвидшого врегулювання конфлікту визнавалася переважною більшістю американських політологів, одностайність яких у цьому питанні, безумовно, впливала на формування американської політики в регіоні. Врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту було важливою складовою частиною “доктрини Буша”, яка проголошувала будівництво “нового світового порядку” і віддавала пріоритетне місце мирному врегулюванню конфліктів. Прийняття в 1993 р. “доктрини Клінтона”, а також концентрація Вашингтона на внутрішньополітичних проблемах призвели до початкового зниження інтересу США до проблеми мирного врегулювання в регіоні. Однак, загроза зриву  близькосхідного мирного процесу в другій половині 1990-х рр. знов повертає цю проблему в список найпріоритетніших завдань зовнішньої політики  другої адміністрації Б. Клінтона [2].

Сучасний етап розвитку Близького Сходу характеризується значним загостренням структурних  проблем безпеки. На центральне місце  серед них вийшла проблема демократизації та політичної лібералізації країн регіону. Авторитарний характер більшості режимів Близького Сходу, тотальна корупція, проблеми громадянського суспільства, відсутність багатопартійної системи та політичних свобод, помножені на затяжну економічну кризу призвели до потужних масових протестів у січні-лютому 2011 р. Їхнім результатом стало повалення режиму Бен-Алі в Тунісі та Х. Мубарака в Єгипті, громадянська війна у Лівії, а також дестабілізація ситуації у Ємені, Сирії, Бахрейні, Йорданії, Іраку, Судані та інших арабських країнах [27].

Ситуація в кожній із зазначених вище країн відрізняється  як за перебігом подій, так і за специфічними наслідками. Так, зміна  влади у Тунісі та Єгипті пройшла  у досить стислий термін, мирним шляхом і обидві держави вже стали на шлях державного реформування. Навпаки, події у Лівії набули форми затяжної військової конфронтації між лівійським урядом та повстанцями, при втручанні позарегіональних сил, яке було підтримане рішеннями Ліги Арабських Держав та Радою Безпеки ООН. У Бахрейні протести набули релігійного забарвлення, адже основною масою невдоволених виявилися шиїтське населення країни, що виступило проти багатолітнього правління сунітської династії. Заворушення у Ємені, зумовлені специфікою його етноконфесійного складу, створюють загрозу децентралізації країни. Етноконфесійні  конфлікти є основною  причиною  соціальних  заворушень також в Лівії, Сирії та Іраку. Однією з  причин громадянської війни в  Лівії є боротьба різних  племен за  владу.  В Сирії  сунітська  більшість населення виступає  проти алавітської   меншості,  яка   контролює усі владні  структури в цій країні.  В Іраку вже багато  років    боротьба   точиться між сунітами, шиїтами і курдами.

Незважаючи на всі  вищевикладені відмінності, із метою  подолання соціальної напруги, всі без винятку арабські режими сьогодні постали перед необхідністю модернізації владних структур. Цей складний та довготривалий процес приховує в собі низку ризиків. Він буде неминуче супроводжуватись загостренням боротьби між представниками різних політичних сил, створюючи значну загрозу як внутрішній безпеці цих країн, так і загальній ситуації в регіоні.

Зокрема, структурні зміни  політичного ландшафту, що відбуваються зараз у Єгипті, Тунісі, Лівії  та інших країнах, відкривають нові можливості для активізації   прибічників ідеології ісламського фундаменталізму та екстремізму. Сьогодні вона набирає силу не тільки в країнах, що зіштовхнулися з комплексом нерозв’язних соціально-економічних проблем, як наприклад в Тунісі і Єгипті, але і в таких благополучних у соціально-економічному  відношенні  країнах, як  Лівія, Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт,  Оман  та ін.