Внешняя политика СССР 80-90 годах

Міністерство  освіти і науки України

Національний  авіаційний університет

Інститут  міжнародних відносин 
 
 
 
 

Курсова робота

з дисципліни: „Міжнародні відносини

та світова  політика”

на тему: 

«Зовнішня політика СРСР кінець

80-х –  початок 90-х років» 
 
 
 
 

Виконав:

студент ІІІ курсу

групи МІ – 310

Руденко І.В. 

Перевірила

Балабанова  Г.П. 
 
 
 
 
 
 
 

Київ 2007

П л а н 
 

І Вступ_________________________________________________________3-4

      ІІ Зовнішня політика СРСР 80-91-их років ______________________5

            2.1 Імпульси до зовнішньої політики Горбачова_____________5-7

            2.2 Формування нової зовнішньої доктрини СРСР__________8-13

            2.3 Урегулювання Афганського конфлікту_______________13-18

            2.4 Нормалізація Радянсько – Китайських відносин________18-23

            2.5 Подолання відставання в

                  радянсько–японських відносинах____________________24-28

ІІІ Висновок ____________________________________________________29

Список використаної літератури ___________________________________30

І Вступ 

      Актуальність  теми: період з 1984 по 1991 рік був насичений різних родів подіями хоча й мав відрізки часу, які прийнято називати "мертвими" у силу того, що ці періоди були мрячними й не залишили великого сліду в історії СРСР і Росії. У цей період були запущені в хід багато реформ, була афганська війна, "сухий закон", перебудова й т.д.

      Таким чином актуальність даної теми і  є розкриття неприємних сторінок історії СРСР, котрі були недоступні для аналізу у ті роки. У висвітлені цих сторінок зацікавлено як світове  співтовариство, так і народ, який раніше жив у соціалістичних республіках і чув лише оманливо-позитивні сторони свого існування.

      Огляд літератури: проблеми і особливості розвитку зовнішніх а також і внутрішніх відносин СРСР у 80 – 90-ті роки знайшли своє відображення у небагатьох працях вітчизняних і зарубіжних вчених, як Волкогонов Д.А., Александров- Агентів А.М., Шеварнадзе Э.А., М. Юрін, Я. Накасон’є та інші. Але, як було зазначено вище, дослідження цієї теми не має відповідного рівня якості, отже звідси і випливає саме актуальність дослідження її.

      Мета  дослідження: дослідження проблем функціонування та еволюції зовнішніх, а звідси і внутрішніх, відносин СРСР у період 80 – 90-их років. Спроба проаналізувати весь цей період, а саме розкласти його на основні частини й розглянути кожну з них будь то реформа або інший помітний факт, що відбувався в період з 1984 по 1991 рік у Союзі Радянських Соціалістичних Республік. Спроба проаналізувати стан економіки, життєвий рівень населення й все інше, що пов'язано із внутрішньою політикою. Оборонні, економічні, правові й інші відносини із закордонними країнами, всю зовнішню політику Союзу Радянських Соціалістичних Республік у період з 1980-1991 років.

      Об’єкт  дослідження: зовнішня діяльність СРСР

      Предметом дослідження: є сукупність форм і методів здійснення зовнішньої діяльності СРСР, еволюція концепцій та підході для її реалізації.

ІІ Зовнішня політика СРСР 80-91-их років. 

2.1 Імпульси до зовнішньої політики Горбачова 

      В 1985 р. умирає К.У. Черненко, Генеральним  секретарем КПРС під бурхливі оплески стає М.С. Горбачов. З ім'ям цієї людини зв'язано більш ніж п'ять років історії СРСР. Взагалі, писати про Горбачова не легко. З кількох причин. По-перше, за час його перебування на посаді Генерального секретаря КПРС була величезна кількість промов, заяв, інтерв'ю, виступів на заходах різного рівня, у яких зорієнтуватися часом буває складно. Уже дуже багато їх вийшло за період знаходження у влади Горбачова. По-друге, горбачовський період у нашій історії був порівняно не давно, що не дозволило поки вченим уважно вивчити його й витягти якісь уроки.

      Хоча  вже й зараз є величезна  кількість книг, присвячених того часу. Так, Д. Волкогонов, працюючи в  бібліотеці американського конгресу в 1994 р., виявив більше двохсот п'ятдесяти досить великих робіт (книг) про Горбачова. Однак більшість закордонних і вітчизняних робіт про Михайло Сергійовичі і його політику поверхневі, що не дозволяє вважати їхніми фундаментальними роботами як про самого Горбачова, так і про процеси, які проходили в Радянському Союзі в другій половині 80-х рр. По-третє, він наш сучасник і продовжує брати участь у політичному житті Росії, зовсім щиро вважаючи, що час його зоряної години ще не прийшов. Отже, що ж штовхнуло нового Генерального секретаря різко повернути кермо зовнішньої політики СРСР? Раїса Максимівна Горбачова, дружина Михайло Сергійовича Горбачова, згадує, що 10 березня, у день смерті К. У. Черненко, коли її чоловік повернувся пізно додому, він міркував уголос: “Скільки років працював на Ставрополі. Сьомий рік роботи тут, у Москві. А реалізувати що-небудь велике, масштабне, назріле - неможливо. Начебто стіна. А життя вимагає, і давно. Ні, так  жити  не можна.”¹  чи Була така історія чи ні - це вже не важливо, головне те, що було зрозуміло - по-старому жити було не можна. Колишні помічники Горбачова згадують, що імпульсами нової зовнішньої політики послужили внутрішні проблеми радянської держави, з якими воно гостро зштовхнулося в середині 80-х рр., а також зовнішньополітичне положення СРСР. Країна була в тупику. Існував цілий ряд потребуючого невідкладного рішення питань. Радянський Союз фактично виявився в ізоляції. Дійсних союзників не було. ОВД на 90% складався з радянських збройних сил. До самих вірних союзників Радянського Союзу того часу можна віднести Кубу, НДР, В'єтнам, але їхній потенціал був обмежений. СРСР був утягнений у війну в Афганістані, мав складні відносини із КНР, було багато невирішених питань й у радянсько-японських відносинах. У формуванні своєї політики (і внутрішньої, і зовнішньої) Горбачов пішов, як і властиво російському національному характеру по революційному шляху.

      Помічник  Горбачова А. С. Черняєв пише у  своїх мемуарах, що вперше влітку 1986 р., Генеральний  секретар прийшов  до висновку про необхідність революції  в країні: “Перебудова - це революція. Революція в розумах, виробництві, у виробничих силах, виробничих відносинах, у всій надбудові, у всьому." И от ще: “Час переломного. Має бути величезна перебудова у всіх сферах ”².Обтяжено Радянський Союз був і підтримкою паритету зі США, на що йшло близько 40% всіх народних ресурсів. Економіка країни була неефективною, грошей для конкуренції із сильними суперниками не вистачало.

      До 1983 р. стало виявлятися, що СРСР програє  змагання з розвиненим капіталістичними країнами. От як сам Горбачов оцінив ситуацію на одній закритій нараді відповідальних працівників у травні 1986 р.: “Ми продавали нафту й газ, інша сировина, що рвали в нас із рук. Тепер ситуація змінилася, як ви знаєте, і усередині й поза - не в нашу користь. ” Слід зазначити, що ще до знаменитого Квітневого Пленуму, велися зразкові розмови про майбутню східну політику Радянського Союзу. Так, Черняєв у своїй книзі “Шість років з Горбачовим.” відтворює епізод, коли Арбатов показував йому записки, які він посилав М. С. Горбачову. По східній політиці там були наступні пропозиції: якомога швидше налагодити стосунки з Китаєм, Японії віддати два або чотири острови й терміново вирішити афганську проблему.³ Горбачов відгукнувся тільки на питання пов'язаний з Афганістаном і сказав, що вже обмірковує його, і, як з'ясувалося потім, уже дав своєму помічникові А. М. Александрову-Агентову відповідні доручення.

      Таким чином, до середини 80-х років для  реалістично мислячих політиків  у СРСР позначилася проста істина: якщо не знайти переконливих відповідей на виклики складного переломного часу останніх десятиліть ХХ сторіччя, що зачіпають фундаментальні основи людського буття - будь то в економічній, політичній, гуманітарній або будь-який іншій сфері  матеріального й духовного життя, - може виявитися на узбіччі світової цивілізації. У цьому зв'язку перед радянським керівництвом устало об'єктивне завдання: виходячи не з умоглядних схем, а з реальних загальнолюдських пріоритетів і цінностей, зробити корінний перегляд успадкованих від минулого стереотипних установок і дій, відірваних від життя, не відповідним інтересам країни. Інакше кажучи, потрібно було відмовитися від усього того, що заводило у свідомо тупикові ситуації на переговорах, заважало ослабленню міжнародної напруженості, нормальному міждержавному співробітництву, зменшенню військової погрози. Курс Горбачова спрямований на перебудову й впровадження нового політичного мислення привів до кардинальної зміни зовнішньополітичної орієнтації країни й зробив сильний вплив на перетворення всієї світової системи міждержавних відносин на завершальному етапі “холодної війни”. 
 
 

2.2 Формування нової зовнішньої доктрини СРСР. 

      Крапкою відліку у формуванні нової позиції  Радянського Союзу з питань східної  політики став Квітневий Пленум, що відбувся 23 квітня 1985 р. На цьому Пленумі позначилася позиція радянського керівництва у відношенні  Китаю: “Цілеспрямовано й наполегливо Радянський Союз буде зміцнювати взаємозв'язку й розвивати співробітництво з іншими соціалістичними країнами, у тому числі з Китайською Народною Республікою”.⁴

      Квітневий Пленум продемонстрував, що радянське  керівництво встало на шлях зміни  не тільки своєї внутрішньої, але  й зовнішньої політики. Для втілення в життя нових ідей Горбачову  потрібні були й нові, енергійні  люди, які були б готові йти вперед по шляху реформ. Слід зазначити, що для останніх років правління попередників Горбачова - Брежнєва, Андропова й Черненко - були характерні холодність, омертвіння в кадровій піраміді влади. Ледь ступивши в головний кабінет Партії, Горбачов став поступово підбирати команду “під себе”. Він розумів, що в міжнародній політиці країни важко очікувати позитивних змін, поки зовнішньополітичне відомство очолює досвідчений, але надзвичайно консервативний дипломат старої сталінської школи А. А. Громико. Так,  на  засіданні Політбюро 29 червня 1985 р. Горбачов запропонував висунути Громико Головою Президії Верховної Ради СРСР. Потім став вирішуватися питання про нового міністра. Генеральний секретар тоді сказав: “Тепер встає питання: кого висунути міністром закордонних справ. Нам не знайти другого Громико з його досвідом, знанням проблем зовнішньої політики. Але адже й сам Андрій Андрійович колись починав свій шлях у дипломатії не з таким досвідом і знаннями, які має зараз. На Тегеранській конференції він, звичайно, був не таким, як нині...Кваліфікованих дипломатів у нас багато. Досвідчений працівник Корниєнко. Послабши Мальцев. Як на партійної, так і на дипломатичній роботі був Червоненко. У полі зору і Добринін. І все-таки думки що ми пішли в іншому напрямку. На пост міністра потрібна велика фігура, людина з нашого з вами складу...”⁵ І Горбачов запропонував кандидатуру Е. А. Шеварнадзе. Як було заведено з Генсеком ніхто не сперечався і його кандидатура була одноголосно затверджена.

      Е. А. Шеварнадзе не займався до цього  питаннями зовнішньої політики, і тому призначення на посаду міністра закордонних справ, за його словами, було для нього повною несподіванкою. З 1 липня 1985 р. по 16 січня 1991 р. він був у цій посаді п'ять років і шість із половиною місяців, тобто майже всю перебудову. У своїй книзі “Мій вибір” Едуард Шеварнадзе так описує свій перший робочий день і зустріч із заступниками міністра закордонних справ на Смоленській площі: “...положення в мене - гірше не придумаєш. Здивувати вас пізнаннями в зовнішньої політики не можу. Можу лише обіцяти, що буду

працювати так, щоб мені не було соромно перед  вами, а вам - за мене. І все-таки, не впевнений, що із цього що-небудь вийде. Мені доведеться особливо важко на тлі авторитету Андрія Андрійовича  Громико й тієї спадщини, що він залишив. Що я в порівнянні з ним, крейсером світової політики? Усього лише човен. Але - з мотором”⁶. От таку характеристику дав собі новий міністр.

      Напередодні поворотного ХХVII з'їзду КПРС, у період його практичної підготовки 15 січня 1986 р. була опублікована Заява Генерального секретаря ЦК КПРС, у якому була висунута конкретна, розрахована на точний певний строк і до кінця нинішнього сторіччя програма заходів, спрямованих на повну й повсюдну ліквідацію ядерного й іншого видів зброї масової поразки. Ця акція Горбачова, з одного боку, підвищила інтерес закордонних країн до процесів, які стали відбуватися в СРСР, а з іншого затвердив Горбачова як політика.

      На  відбувшимуся в лютому-березні 1986 р. ХХVII з'їзді КПРС була прийнята нова філософія  зовнішньої політики Радянського Союзу. Головною зовнішньополітичною метою на з'їзді була названа мета забезпечення радянському народу можливості трудитися в умовах міцного миру й волі. Виконання цієї мети, на думку керівництва, лежало в припиненні підготовки до ядерної війни, боротьбі проти гонки озброєння й збереження й зміцнення загального миру. Рішення ХХVII з'їзду випливали з характеристики сучасного миру: 1) характер нинішньої зброї не залишає жодному державі шансів захистити себе; 2) безпека може бути тільки загальною3) мир перебуває в процесі стрімких змін.

      На  з'їзді було вирішено, що центральним  напрямком зовнішньої політики СРСР на майбутні роки повинна стати боротьба за реалізацію висунутої в Заяві  Генерального секретаря ЦК КПРС від 15 січня 1986 р. програма знищення зброї масового винищування й запобігання військової небезпеки. “Наш життєвий, національний інтерес у тім, щоб з усіма суміжними державами в СРСР минулого мати незмінно добрі й мирні відносини”, - було заявлено на з'їзді.

      У новій редакції програми КПРС ми читаємо, що СРСР виступає за підтримку й розвиток відносин з капіталістичними державами на основі мирного співіснування. ХХVII з'їзд не був схожий на попередні з'їзди й з'явився прогресивним явищем як у внутрішньої, так і в зовнішньої політиці, але разом з тим залишалося й багато застарілих комуністичних догм, які заважали розвитку зовнішньої політики СРСР. Так, наприклад, залишалося застаріле формулювання: “мирне співіснування держав з різним суспільним ладом є специфічною формою класової боротьби” (це формулювання було вилучено з обороту в 1988 р.). “Форма класової боротьби” неминуче спричиняла погляд на мир як на поле перманентної боротьби систем, таборів, блоків.

      Стерти  з розумів людей цей образ  одне із самих головних завдань в  умовах мирного розвитку, коли встають такі погрози людству, які загрожують йому повною загибеллю, термоядерна війна, екологічна катастрофа, розвал світогосподарської системи. Для цього треба було дати знак, що час ворожнечі й недовіри закінчилося і є дійсно гідні орієнтири консолідації в ім'я виживання. Теза про людське життя як вищої мети суспільного розвитку, що пролунав у доповіді Горбачова на з'їзді, згодом був розгорнутий в імперативну категорію пріоритету загальнолюдських цінностей. Забезпечення безпеки й рішення всіх спірних питань винятково політичними засобами, іншими словами - констатація верховенства сили політики над політикою сили. Украй важливий як з теоретичної, так і із практичної точок зору висновок на з'їзді про те, що безпека - неподільна: у двосторонніх відносинах вона може бути тільки взаємної, а в міжнародні вона може бути тільки загальної.

      Безсумнівно, що це був крок уперед у доктринальній  основі зовнішньої політики Радянського  Союзу, але в цілому з'їзд міг  бути розглянутий як черговий пропагандистський хід радянського керівництва, тому в подальших зовнішньополітичних документах радянська сторона пропонувала зовсім конкретні дії для досягнення тих цілей, які були зафіксовані в з'їздівських документах. Говорячи в загальному про ХХVII з'їзд, можна виявити орієнтири, які одержало міністерство закордонних справ для проведення східної політики Радянського Союзу. Відмовитися від “мертвих”, жорстко фіксованих позицій на користь розумних взаємоприйнятих компромісів. Вести переговори до балансу інтересів. Розблокувати регіональні конфліктні ситуації. Нормалізувати відносини з країнами, з якими в СРСР минулого складні відносини. Будувати відносини із сусідами на основі поваги їхніх інтересів, принципу невтручання в їхні внутрішні справи.

      Все це повинне було втілитися в практичній політиці. Після з'їзду 28 травня 1986 р. була проведена закрита нарада відповідальних працівників МЗС за участю послів, на якому виступив Горбачов. На основі ХХVII з'їзду він зробив висновки про те, що мир є найвищою цінністю. Ядерну війну виграти не можна. Генеральний секретар заявив, що потрібна зовнішньополітична активність у всіх напрямках. Ключовими напрямками в Азії Горбачовим були названі Японія, Китай, Південно-Східна Азія, Індонезія, Австралія, Нова Зеландія.

      Для того, щоб показати подальшу прихильність Радянського Союзу йти далі по шляху діалогу й продемонструвати прихильність втілення нового політичного мислення в східної політики країни, 28 липня 1986 р.  М.С.Горбачов виступив зі знаменитою  мовою у Владивостоці. Радянський лідер заявив, що стара схема підходу СРСР до східної політики повинна бути замінена на нову. Була позначена позиція Радянського Союзу у відношенні КНР й Японії, пролунали слова й у відношенні Афганістану.⁷

      Головні пропозиції радянської сторони в  Азії полягали в наступному: По-перше, Радянський Союз виразив свою рішучість у регіональному врегулюванні в Афганістані, Південно-Східній Азії й Кампучі. Але відзначив, що багато залежить від нормалізації китайсько-в'єтнамських відносин. По-друге, СРСР виступив за припинення поширення й нарощування ядерної зброї в Азії й на Тихому океані. По-третє, Горбачов заявив, що радянська сторона виступає за початок переговорів про скорочення військових флотів і за поновлення переговорів по перетворенню Індійського океану в зону миру. Так само було запропоновано Сполученим Штатам  відмовитися від військової присутності на Філіппінах в обмін на поступки Радянського Союзу. По-четверте, Радянський Союз був за скорочення збройних сил і звичайних озброєнь в Азії до меж розумної достатності. По-п'яте, радянський лідер заявив, що прийшов час провести переговори по обговоренню заходів довіри й незастосування сили в регіоні.

      У вересні 1988р. у Красноярську пролунали  нові пропозиції радянської сторони. Тоді СРСР відмовився від нарощування ядерної зброї в АТР і призвав слідувати такому ж прикладу США й іншим ядерним державам. Радянський Союз пропонував провести консультаціям між основними військово-морськими державами про не нарощування тут військово-морських сил й обговорити на багатобічній основі питання про зниження  військового протистояння в районі, де зближаються узбережжя СРСР, КНР, Японії, КНДР і Південної Кореї. Знову пролунала пропозиція про те, що якщо США відмовиться від своїх військових баз на Філіппінах, то СРСР - від бази в бухті Комрань. Радянський керівник виступив за безпеку морських комунікацій і запропонував не пізніше 1990р. провести міжнародну конференцію про перетворення Індійського океану в зону миру.

      У висновку своєї мови в Красноярську М.С.Горбачов повідомив, що Радянський Союз готовий на будь-якому рівні, у будь-якому складі обговорити питання про створення переговірного механізму для розгляду пропозицій, що ставляться до безпеки в АТР. Таким чином, східна політика Горбачова знайшла своє відбиття у вищесказаних документах.  

2.3 Урегулювання Афганського конфлікту 

      Уже до 1981 р., по свідченнях Г.М.Корниенко, більшість  реалістично мислячих радянських керівників зрозуміли, що в Афганістані не може бути військового рішення. Політбюро  восени 1981 р. схвалило пропозицію, підготовлене з ініціативи МЗС, про організацію дипломатичного процесу, спрямованого на таке врегулювання ситуації навколо Афганістану, що дозволило би вивести радянські війська із цієї країни. Суть задуму полягала в тім, щоб організувати під егідою ООН непрямі переговори між урядами Афганістану й Пакистану, на території якого базувалися й озброювалися основні опозиційні кабульському режиму сили. Розрахунок робився на те, що якщо в результаті афгансько-пакистанських переговорів удасться перекрити основний канал допомоги ззовні афганським моджахедам, то Кабул сам упорається з ними, а радянські війська зможуть покинути країну. Однак, переговірний процес ішов в'яло, тому що в радянського керівництва остаточного рішення щодо строків, умов і порядку виводу радянських військ з Афганістану не було. А у Вашингтоні в ту пору переважним впливом користувалися ті хто вважав вигідним для Заходу положення, коли Радянський Союз загруз в Афганістані, що підривало його позиції в “третьому світі” і його міжнародні позиції в цілому.

      Тим часом в березні 1985 р. до керування  державою прийшло нове радянське  керівництво початок усе більше усвідомлювати, що подальша участь радянських військ у війні в Афганістані  не тільки безглузда, але й аморальна  й, крім невиправданих людських і матеріальних жертв і подальшого падіння міжнародного престижу, нічого Радянському Союзу не приносить. Як тільки Горбачов після смерті Черненко став новим Генеральним секретарем, у ЦК й в “Правду” пішов потік листів із проханням вивести радянські війська з Афганістану. Писали більше жінки, були листа й від військовослужбовців, які не розуміли, що за “інтернаціональний борг” вони виконували. Але говорити тоді про рішення афганської проблеми в той час було передчасно. Хоча така акція створила б Горбачову морально-політичну платформу, з якої б він зміг упевнено рухатися далі.

      Уперше  Горбачов запропонував обговорити  питання  з Афганістаном 17 жовтня 1985 р. на засіданні Політбюро. Але, на жаль, ніякого рішення прийнято не було. Головна проблема, що заважала рішенню цієї наболілої проблеми, полягала в тім, що в Політбюро не було єдиної думки яким СРСР хотів залишити Афганістан після виводу військ. При досить великому розкиді думок по конкретних деталях питання про майбутнє Афганістану існували дві принципово різні точки зору в підході до цього питання. Одну точку зору відстоювали на засіданнях Комісії Політбюро по Афганістану й у самому Політбюро маршал С.Ф.Ахромєєв і Г.М.Корниєнко. Вони вважали, що розраховувати на те, що НДПА зможе залишитися у влади після виводу радянських військ із країни - не реально. Максимум, на що можна було сподіватися так це на те, щоб НДПА зайняла законне, але досить скромне місце в новому режимі. Для цього вона повинна була ще до виводу радянських військ добровільно поступитися більшу частину своєї влади іншим угрупованням, створивши коаліційний уряд. Протилежну точку зору представляли насамперед Э.А.Шеварнадзе й перший заступник голови КДБ В.А. Гачків. Вони виходили з переконання в тім, що й після виводу радянських військ НДПА зможе якщо й не зберегти всю повноту влади, то, у всякому разі, грати визначальну роль новому режимі. На практиці вони намагалися створити “запас міцності” для НДПА, перш ніж будуть виведені радянські війська. Горбачов же зі своєї сторони в цьому кардинальному питанні намагався лавірувати між двома групами при цьому даючи повну волю дії тандему Шеварднадзе - Гачків.

      Але вирішувати питання Афганістану  треба було якомога швидше. Він  заважав розвитку довіри до нового зовнішньополітичного курсу Радянського  Союзу, установленню дружніх відносин з Китаєм і т.д. На думку ряду істориків і політичних діячів того часу, якби Генсек виявив рішучість у цьому важливому питанні й заявив, що Радянський Союз почне виводити військ з Афганістану, то багато зовнішньополітичних питань розблокували швидше й з меншими витратами, та й у перебудові все б пішло швидше й краще. Потрібний був, як пропонував Добринін, “афганський Рейк'явік”. Його не відбулося.

      У листопаді 1986 р. явно проваленого по всіх лініях Б. Кармаля на пості керівника Афганістану перемінив Н. Наджибулла. Він приклав чимало зусиль, щоб якось нейтралізувати наслідку грубих прорахунків у внутрішній і зовнішній політиці свого попередника й спробувати досягти національного примирення в країні. Правда, в остаточному підсумку Наджибулле досягти цього не вдалося. Поступово, із працею, але радянський уряд просувався по шляху розв'язки афганського вузла. На ХХVII з'їзді все-таки пролунали слова Горбачова про вивід радянських військ з Афганістану: “Ми хотіли б, щоб уже в найближчому майбутньому повернулися на батьківщину радянські війська, що перебувають в Афганістані на прохання його керівництва”⁸.

        Наприкінці травня 1986 р. провели закриту нараду відповідальних працівників МЗС за участю послів. 28 травня на ньому виступив Горбачов. У своїй мові він торкнувся й афганського питання: “Це дуже наболіле питання. Серед наших зовнішньополітичних пріоритетів він стоїть серед перших”⁹. Далі він продовжив, що радянські війська довго залишатися там не можуть і необхідно домагатися припинення військової допомоги душманам, насамперед з території Пакистану. У виступі у Владивостоці в липні 1986 р. М. С. Горбачов повідомив, що радянське керівництво ухвалило рішення щодо висилці з Афганістану 6 полків до кінця 1986 р. При цьому було заявлено: “...якщо інтервенція проти ДРА буде тривати, Радянський Союз не залишить сусіда в лиху”¹⁰.

      Отже, наступив кінець 1987 р., пройшло вже  два з половиною року після  приходу до влади Горбачова, пройшов  рік із грудня 1986 р., коли було вирішено (і сказав про цьому Наджибулле) вивести війська в плині максимум полутра - двух років. А їхній висновок ще й не починався багато в чому за зазначеними вище причинами. Але була тут ще одна причина. Просування на афгано-пакистанських переговорах у Женеві періодично зупинялися зусиллями Вашингтона. Однак, після вібувшийся в грудні 1987 р. у Вашингтоні радянсько-американської зустрічі у верхах там нарешті взяла гору точка зору на користь підписання Сполученими Штатами женевських угод по Афганістану, для того щоб дозволити СРСР піти із цієї країни без втрати особи. У другій половині січня 1987 р. перший заступник міністра закордонних справ СРСР А.Г. Ковальов відвідав Пакистан у якості особистого представника Горбачова. У бесідах з пакистанським президентом була викладена позиція Радянського Союзу, що виступив у підтримку програми національного примирення в ДРА. Була досягнута домовленість про те, що контакти з метою якнайшвидшого досягнення врегулювання навколо Афганістану політичними засобами будуть продовжені. Незабаром, у лютому 1987 р., двічі (на початку місяця й наприкінці) відбулися переговори міністра закордонних справ Э.А. Шеварнадзе з міністром закордонних справ Пакистану М. Якубханом. Шеварнадзе підтвердив позицію Радянської сторони про якнайшвидший вивід радянських військ, як тільки буде досягнуте врегулювання. Сторони виразили підтримку зусиллям особистого представника генерального секретаря ООН Д. Кордоаеса, через який велися афгано-пакистанські переговори в Женеві, і відзначили їхню важливість.

      Велике  значення мало обговорення обстановки навколо Афганістану під час  візиту в Москву в середині лютого 1987 р. міністра закордонних справ  Ісламської Республіки Іран А. А. Велаяти.  Голова Президії  Верховної  Ради СРСР  А. А. Громико звернув увагу  іранського міністра на те, що з території Ірану здійснюється засилання загону опозиції, ведучих збройну боротьбу проти афганського народу. “Іранське керівництво зробило б добру справу, - відзначив А. А. Громико, - якби воно сприяло рішенню питання про обстановку навколо Афганістану політичними засобами й використало свій вплив для того, щоб донести до афганців, що перебувають на території Ірану, правду про рішення уряду ДАРУНОК по питанню про національне примирення”¹¹.

      Після довгих дебатів у Політбюро між  прихильниками різних шляхів рішення афганської проблеми, 8 лютого 1988 р. Горбачов виступив із заявою, що говорило, що уряди СРСР і Республіки Афганістан домовилися встановити конкретну дату початку виводу радянських військ 15 травня 1988 р.14 квітня 1988 р. у Женеві були підписані п'ять основних документів з питань  політичного врегулювання навколо Афганістану. Дані документи не стосувалися внутрішніх проблем Афганістану, які були вправі вирішувати лише сам афганський народ. Значення женевських угод полягає в тім, що вони поставили перешкоду

зовнішньому втручанню в справи Афганістану, дали шанс самим афганцям установити мир і згода у своїй країні. Набутити чинності 15 травня 1988 р., ці угоди  регламентували процес виводу радянських військ і декларували міжнародні гарантії про невтручання, зобов'язання  по яких прийняли на себе СРСР і США. 15 лютого 1989 р., як передбачалося женевськими

угодами, з Афганістану були виведені останні  радянські війська. Таким чином, була підведена риса під цією затяжною війною, хоча слід зазначити, що й після виводу військ афганська тема не сходила з порядку денного зовнішньої політики СРСР, тому що вирішувалося питання про те, що робити із цією країною після виводу від туди військ Радянського Союзу. Після виводу радянських військ з Афганістану було усунуто одне з найважливіших перешкод на шляху нормалізації радянсько-афганських відносин.  

2.4 Нормалізація Радянсько – Китайських відносин 

     Поворот до переоцінки позиції Радянського  Союзу до КНР відбувся ще до перебудови Горбачова. Навесні 1982 р. у свій мові в Ташкенті Л. И. Брежнєв визнав Китай соціалістичною країною й заявив, що СРСР не претендує на територію Китаю, не прагне до агресії. Крім вищесказаного в цій мові пролунали слова, що СРСР розглядає Тайвань винятково частиною КНР. Китайська сторона відреагувала на цю мову зовні стримано.