ВВП, як показник ефективності економіки

Зміст

1. Вступ……………………………………………………………………5
2. ВВП, як економічний показник
1. Еволюція поглядів на суспільний продукт…………………7
2. Методи розрахунку ВВП……………………………………..11
3. Динаміка ВВП України та її відображення на активності економіки……………………………………………………………..19
4. Висновок……………………………………………………………..32
5. Список використаної літератури…………………………………36

Вступ

Економіка країни – це єдиний народногосподарський комплекс, розвиток якого визначається складними діалектичними  взаємозв’язками його частин і підрозділів.

Удосконалення управління цим  комплексом передбачає формування прогресивної структури суспільного виробництва, його інтенсифікацію, збалансування  та пропорційний розвиток.

Для виконання цих завдань  найважливіше значення має збалансований  розвиток економіки, забезпечення пропорційного  розвитку всіх галузей народного  господарства та регіонів країни. Надійним інструментом виконання цих завдань  є звітний баланс народного господарства, який представляє собою систему  економічних таблиць та показників, призначених для відображення в  узагальненому вигляді конкретних характеристик процесу суспільного  відтворення та його результатів, основних співвідношень та пропорцій у  економіці, руху суспільного продукту, співвідношення матеріальних і трудових потреб, ресурсів господарства у їх взаємозв’язку в галузевій та соціальній структурах.  Узагальнюючим  показником для цього є показники  системи національних рахунків, в  тому числі внутрішній валовий продукт.

Внутрішній валовий продукт (далі ВВП) є найважливішим показником, котрий використовується для відображення розвитку економіки. ВВП характеризує характеризує кінцевий результат виробничої діяльності економічних одиниць-резидентів у сфері матеріального і нематеріального виробництва. Вимірюється вартістю товарів та послуг, виготовлених цими одиницями для кінцевого використання. В загальному, ВВП виражається в грошовій формі, та містить у собі суму усіх доданих вартостей, які вироблялися або ж надавалися в країні.

Цей показник є найголовнішим, тому що саме він дає сигнал про  можливі проблеми в економіці  країні, неправильне її функціонування, або ж, навпаки, темпи зростання  економіки, відповідно і ефективність проведення вдалої економічної політики країни, дозволяє порівняти рівні  розвитку декількох країн.

Недоліком ВВП є те, що показник характеризує стан економіки  з певним запізненням. Тому в короткостроковій перспективі на нього покладатися  неможна, хоча в довгостроковому  періоді це є найобєктивнішим  показником, для оцінювання стану  економіки в комплексному підході  до всіх галузей загалом.

Україна вже більш як 20 років розбудовує ринкову економіку. За цей час вона пережила глибокий спад виробництва, стабілізацію, економічну кризу, що відобразилося на динаміці внутрішнього валового продукту.

Об'єктом дослідження  курсової роботи виступає проблема вивчення економіки України з точки  зору визначення і розрахунку основних її макроекономічних показників. 

Предметом дослідження курсової роботи є аналіз динаміки ВВП в  Україні.

Метою роботи є теоретичне дослідження аналізу динаміки валового внутрішнього продукту в Україні.

ІІ.  ВВП, як економічний  показник

1. Еволюція поглядів на суспільний продукт

Суспільний продукт – це узагальнюючий результат виробничої діяльності суспільства. Він являє собою сукупність усіх благ, що створені суспільством за певний проміжок часу (як правило за рік).

На основі балансового  методу в макроекономіці було розроблено дві системи макроекономічного  рахівництва суспільного продукту: баланс народного господарства (БНГ) і систему національних рахунків (СНР).

БНГ – це система макроекономічних показників, заснована на марксистських  концепціях і створена для аналізу  і планування адміністративно-командної  економіки. Хоча система БНГ багато в чому не відповідала вимогам  ринкової економіки, вона справила певний вплив на розвиток СНР, яка отримала поширення у країнах з ринковою економікою.

Окремі елементи системи  національних рахунків були запропоновані  вченими у далекі часи. Так, англійські економісти В. Петті і Г. Кінг ще 300 років тому зробили оцінки національного  доходу Англії і Франції та впливу на його розподіл податкової системи, що мало неабияке значення для розвитку СНР. Французький економіст Франсуа  Кене у 1758 р. запропонував „Економічну  таблицю”, яка була далеким прообразом СНР і в якій він уперше намалював  картину загального економічного кругообороту товарів і послуг для основних секторів економіки і класів суспільства  з метою розібратися з механізмом функціонування економіки в цілому. Твердження А. Сміта про те, що вартість товару визначається сумою трьох  видів доходу – заробітної плати, прибутку і земельної ренти, –  є основою теорії факторів виробництва, яка потім була розвинута Ж.-Б. Сеєм та іншими вченими. На цю теорію спирається увесь аналіз процесів формування вартості в СНР.

Схеми простого і розширеного  відтворення, запропоновані К. Марксом, були спробою побудувати макроекономічну  модель, яка б характеризувала  дію механізму функціонування економіки.

Великий внесок у розвиток СНР зробили вчені А, Маршалл, К. Кларк, С. Кузнєц, Дж. Кейнс, Р. Стоун, В. Леонтьєв та ін. Зокрема, американський  економіст українського походження С. Кузнєц сформулював принципи обчислення національного доходу, дав оцінку неринкових послуг органів державного управління, концепцій кінцевого  і проміжного споживання та інших  положень СНР.

Сучасний розвиток СНР  почався у 30-ті роки ХХ ст., коли після  світової економічної кризи 1929-1933 рр. стало ясно, що стихійний розвиток ринкової економіки є не перевагою, а скоріше небезпекою для суспільства. Виникла проблема активної участі держави  в управлінні економічним розвитком, у створенні такої економічної  моделі, яка забезпечувала б здійснення комплексного макроекономічного аналізу  і прогнозування. Дослідження Дж. Кейнса, Р. Стоуна та інших учених стали  теоретичним фундаментом, на якому  почали практично розроблятися СНР  у різних країнах. Перша система  взаємопов’язаних рахунків була побудована для Палестини за 1936 р. У цей  час роботи по створенню СНР активно  здійснювалися у Франції, Англії і Голландії.

У післявоєнні роки у створенні  і розвитку СНР почали відігравати  активну роль міжнародні економічні організації (ООН, МВФ, МБРР, ОЄЄС та ін.).  Вони починають розробляти міжнародні стандарти в галузі національних рахунків із метою сприяння зацікавленим країнам і забезпечення єдиної основи для збору, систематизації і обробки  даних про основні макроекономічні  показники.

Ера міжнародних стандартів у галузі національних рахунків почалася в 1947 році, коли було надруковано доповідь ООН, більшу частку якої написав Р. Стоун  і в якій були викладені основні  принципи національного рахівництва.

У 1951 р. на прохання ОЄЄС Р. Стоун  розробив «Спрощену стандартну СНР», яку почали використовувати різні  країни в економічній практиці. А  це означало остаточне офіційне визнання СНР як важливого інструменту  в системі державного регулювання  ринкової економіки.

У 1953 р. під керівництвом Р. Стоуна в ООН був розроблений  документ «Система національних рахунків і допоміжних таблиць», який розглядається  як перший стандарт ООН у галузі національного рахівництва. СНР  ООН 1953 р. містила 6 рахунків і 13 допоміжних таблиць, які відображали основні  потоки продуктів, послуг і доходів  у виробництві, споживанні, нагромадженні  і зовнішній торгівлі, а також  давали змогу визначити основні  макроекономічні показники, валовий  внутрішній продукт, національний дохід, національні інвестиції та ін.

Другий стандарт ООН у  галузі національного рахівництва  був схвалений Статистичною комісією ООН у 1968 р. Цей стандарт розроблено Р. Стоуном у співпраці з американським  економістом Н. Айдиновим. СНР 1968 р. включала не тільки традиційні рахунки  національного доходу і продукту, а й нові, інтегровані до її структури  макроекономічні блоки: баланс міжгалузевих зв’язків, баланс національного багатства, систему показників руху фінансових ресурсів та ін. Крім цього, в СНР  ООН 1968 р. були передбачені рахунки  не тільки для економіки в цілому, але й для п’яти секторів внутрішньої  економіки. Вона використовувала у  найбільш послідовній формі принцип  подвійного запису кожної економічної  операції. СНР ООН 1968 р. відіграла  велику позитивну роль у розвитку національного рахівництва як на національному, так і на міжнародному рівнях. На її базі ЄЕС на початку 1970-го р. розробило Європейський варіант  СНР, адаптований до потреб найбільш розвинутих європейських країн.

В 1993 р. Статистична комісія  ООН схвалила нову СНР, робота над  якою тривала близько 10 років.

Метою перегляду СНР у 1993 р. була потреба у гармонізації визначень і класифікацій окремих  блоків СНР з визначеннями і класифікаціями платіжного балансу, державних фінансів та ін. Друга мета перегляду полягала в тому, щоб зробити систему  рахунків більш ясною, логічною і  послідовною, уточнити трактування  окремих статей доходів і витрат. Основним показником, що характеризує результати економічної діяльності прийнято вважати валовий внутрішній продукт (ВВП). Визначення ВВП було дещо розширене. Зокрема, до нагромадження  основних фондів включені витрати на геологопошукові роботи, придбання  засобів програмного забезпечення ЕОМ, оригіналів художніх і літературних творів. У складі витрат на нагромадження  передбачена нова стаття «Чисте придбання  цінностей». У новій СНР 1993 р. уточнено трактування витрат на військові  цілі, на діяльність фінансових посередників, удосконалені методи оцінки випуску  продукції в умовах високих темпів інфляції.

Отже, система національних рахунків базується на таких методологічних принципах:

По-перше, продуктивною вважається будь-яка економічна діяльність, що приносить доход суб’єктам цієї діяльності. Тобто, критерієм продуктивності праці вважається одержання доходу.

По-друге, в основі СНР  лежить концепція про тотожність між витратами на виробництво  сукупного продукту й доходом, одержаним  від його продажу.

По-третє, СНР виходить із того, що економіка знаходиться в  постійному кругообігу, а кругообіг  – це безперервний потік «витрати – доходи». Це означає, що витрати  створюють доходи, а доходи є джерелом нових витрат. У свою чергу, нові витрати створюють нові доходи і  так нескінченно.

По-четверте, виділяють економічні сектори, що охоплюють економічні одиниці  – суб’єктів економіки, які самостійно приймають економічні рішення та ведуть бухгалтерську звітність. Це дає змогу не тільки відобразити  утворення продукту і доходу, розподіл, перерозподіл та споживання в економіці  в цілому, а й ті ж економічні операції у розрізі окремих секторів.

2. Методи розрахунку ВВП

ВВП згідно з СНР обчислюється такими методами:

1. Виробничий (за доданою вартістю).
2. Розподільчий (за доходами), або потоку доходів.
3. Кінцевого використання (за витратами), або потоку товарів (видатковий).

ВВП по виробництву – це сума доданих вартостей усіх суб’єктів макросистем.

Додана вартість – це вартість, яка створена в процесі  виробництва на даному підприємстві й визначає його реальний внесок у  створенні вартості конкретного  продукту. Для кожного учасника процесу  виробництва додана ним вартість є різницею між його продажами, з  одного боку, та купленими ним предметами праці (сировиною, матеріалами, паливом  та енергією) і послугами, які споживаються в ході виробництва певних господарських  операцій – з іншого.

Виробничим методом ВВП  розраховують за двома варіантами:

1) в основних цінах  шляхом сумування доданих вартостей  всіх фірм за визначений період  на території країни 

2) в ринкових цінах  (в цінах кінцевого використання) посередництвом додавання до  ВВП, розрахованого в основних  цінах, чистих податків на продукти (різниці між цими податками  і субсидіями з них).

ВВП = S(ВВ – МВ) + (П – С),

де ВВ – валовий випуск окремих галузей

МВ – матеріальні витрати  окремих галузей

П – податки на продукти, на споживання

С – субсидії

Щоб уникнути подвійного рахунку  при вимірюванні ВВП, необхідно  підсумовувати додані вартості на кожній стадії виробництва.

Основним недоліком даного методу обрахунку є так званий тіньовий сектор економіки.

До тіньового сектору  економіки відносять:

1. Сектор «чорного» ринку
2. Сектор «сірого» ринку

До сектору чорного  ринку належать  фірми, які працюють (тобто виробляють чи надають товар), але є офіційно не зареєстрованими.

До «сірого» ринку належать відносини, котрі існують на селі, отже реально існують і не відносяться  до «чорного» ринку.

Оскільки обсяг виробленої продукції в цих секторах не можливо  визначати, відповідно і включити їх до обрахунків ВВП за даним методом  є  нереально. На даний момент близько 40% ВВП України створюється «в тіні».

Розподільчий (за доходами) метод розрахунку ВВП полягає в тому, що вже створений ВВП розподіляється між суб’єктами економіки. Цей метод визначає суспільний продукт, як такий, який включає в себе наступні компоненти: заробітна плата найманих працівників, рента, процент, прибуток та амортизація

Заробітна плата найманих працівників є найбільшою категорією доходу. Вона містить, головним чином, платню, яку фірми і уряд виплачують тим, хто пропонує працю. Вона також  містить низку доповнень до заробітної плати, зокрема, внески підприємців  на соціальне страхування і в  різноманітні приватні фонди пенсійного забезпечення, медичного обслуговування і допомоги на випадок безробіття для найманих працівників. Ці додатки  до заробітної плати є частиною витрат підприємця, пов’язаних з наймом робочої  сили, і розглядається як компонент  загальних витрат компанії на заробітну  плату.

Рента містить доходи, які  отримують домогосподарства та фірми, що забезпечують економіку ресурсами  власності. Прикладами ренти є щомісячні  платежі орендарів землевласникам і щорічні орендні платежі  фірм-наймачів за користування офісними площами. Чиста рента – валовий  рентний дохід мінус амортизація  позиченої власності. Саме рентний  дохід (чиста рента) залишається  після того, як з валового рентного доходу вирахувано амортизацію (зношення власності).

Процент стосується виплат грошового доходу, які здійснює приватний  бізнес постачальникам грошового капіталу. Він містить такі статті: виплата  процентів домогосподарствам на заощаджувальні депозити, на сертифікати  депозитів та на облігації корпорацій. Процентні виплати, що здійснює держава  вираховуються із процентного доходу.

Прибуток розпадається на два основні види рахунків: доход  на власність, або доход некорпоративного сектору, і прибутки корпорацій.

Дохід некорпоративного сектора  стосується чистого доходу підприємств, що перебувають в одноосібній  власності, а також власності  партнерств.

Прибутки корпорацій здебільшого  використовуються у трьох напрямах:

1. Податки на прибуток  корпорацій. На певну частину  прибутку претендує уряд, який  отримує її у вигляді податків  на прибутки корпорацій.

2. Дивіденди. Частина прибутку  корпорацій виплачується акціонерам  у вигляді дивідендів. Ці платежі  надходять до домогосподарств,  які, зрештою, є власниками  усіх корпорацій.

3. Нерозподілений прибуток  корпорацій. Та частина прибутку, що залишається після сплати  податків на прибутки та дивідендів, називається нерозподіленим прибутком  корпорацій. Цей нерозподілений  заробіток корпорацій разом із  нарахуваннями на відновлення  спожитого капіталу інвестується  одразу або в майбутньому на  створення нових заводів чи  купівлю устаткування, збільшуючи  реальні активи фірм-інвесторів.

Щоб перейти від національного  доходу до ВВП, потрібно розглянути два  види виплат, не пов’язаних з доходом, що входять у вартість загального обсягу продукції.

Перший вид витрат, не пов’язаних з виплатою доходу, виникає  через те, що уряд накладає певні  податки, які називаються непрямими  податками на бізнес. Ділові підприємства розглядають їх як витрати виробництва  і, отже, додають до цін на продукти. Такі податки містять загальний  податок з продажу, акцизи, податки  з майна підприємств, ліцензійні платежі та митні збори.

Другим видом витрат, не пов’язаних з виплатою доходу, що входять  у вартість загального обсягу продукції, є амортизація. Корисний період використання капітального устаткування набагато більший  року. Фактичні видатки на купівлю  капітальних благ та їх продуктивний строк служби не потрапляють в  один і той же період обліку. Щоб  не допустити заниження прибутку, отже, і всього доходу в період купівлі  та завищення прибутку, а також  загального доходу в наступні роки, окремі підприємства обчислюють корисний строк служби устаткування і розподіляють сумарну вартість цього устаткування на увесь строк його служби. Щорічні  відрахування, які показують обсяг  капіталу, спожитого у ході виробництва  в окремі роки, називають амортизацією.

ВВП = A + W + (R + I + D),

де A – амортизація

    W – дохід від  використання найманої праці

    R – рента

    І – дохід  на капітал-власність

    D – підприємницький  дохід.

Метод кінцевого використання (за витратами) полягає в обчисленні ВВП, як суму усіх спожитих товарів усіма суб’єктами економіки  за рік. Для визначення ВВП за видатками потрібно підсумувати усі види видатків на готові або кінцеві товари і послуги: особисті споживчі видатки (С), валові внутрішні інвестиції (Ig), державні закупівлі товарів та послуг (G) і чистий експорт (Xn). З їх допомогою вимірюється ринкова вартість річного виробництва, тобто ВВП:

ВВП = C + Ig + G + Xn

 Особисті споживчі  витрати (С) включають видатки  домогосподарств на товари тривалого  користування (автомобілі, холодильники, телевізори тощо), на предмети  поточного споживання (хліб, молоко, сорочки, шкарпетки, зубна паста  тощо) і видатки споживачів на  послуги (юристів, лікарів, механіків,  перукарів тощо).

Валові приватні внутрішні  інвестиції (Ig) містять:

• усі кінцеві закупівлі машин, устаткування і верстатів, що здійснюють ділові підприємств;
• усе будівництво;
• змiни у запасах.

Інвестиційні видатки  – це видатки на купівлю верстатів, машин та устаткування. Тому природно, що усі кінцеві закупівлі машин, устаткування і верстатів є частиною валових внутрішніх інвестицій.

До інвестицій не належить перехід з рук в руки цінних паперів або перепродаж уже наявних  активів. Інвестиціями є створення  нових капітальних активів. Створення  таких активів індукує робочі місця і дохід, в той час  як обмін вимогами на наявні капітальні блага не створює ні доходу, ані  робочих місць.

Валові приватні внутрішні  інвестиції включають виробництво  усіх інвестиційних товарів, призначених  для заміщення машин, устаткування, споруд, що спожиті в процесі виробництва  в цьому році, плюс будь-які чисті  додавання  до обсягу капіталу в  економіці. Валові інвестиції включають  як заміщувальні і інвестиції, так  і приросткові інвестиції. Чисті  приватні внутрішні інвестиції характеризують тільки додаткові інвестиції, тобто  їх приріст понад зношення капіталу в цьому році.

Державні закупівлі товарів  і послуг (G) включають усі державні видатки – як уряду країни, так  і місцевих органів влади, – на кінцеві продукти підприємств та на всі прямі закупівлі ресурсів, зокрема праці. Однак вони не враховують усі державні трансферні платежі, бо такі видатки не відображають збільшення поточного виробництва і є  простою передачею державних  доходів певним родинам або індивідам.

Чистий експорт (Xn). У ВВП  враховуються всі видатки на внутрішніх ринках країни, пов’язані з виробництвом товарів і послуг в економіці  цієї країни. Видатки іноземців на вітчизняні товари пов’язані із вітчизняним  виробництвом так само, як і видатки  резидентів. Отже, при визначенні ВВП  за видатковим методом додається  і сума, яку іноземці витрачають на вітчизняні товари та послуги, тобто  сума експорту країни. З іншого боку, треба визнати, що частина споживчих, інвестиційних та державних видатків іде на товари, що імпортуються, тобто  вироблені за кордоном. Такі видатки  не відображають виробничої діяльності країни. Тому, щоб уникнути завищення  загального обсягу продукції країни, треба вирахувати вартість імпорту.

Чистий експорт – це сума, на яку іноземні видатки на вітчизняні товари і послуги перевищують  вітчизняні видатки на іноземні товари і послуги.

Оскільки ВВП є показником, котрий змінюється з часом розглядати його лише як статичний показник є  неправильно. Тому для порівняння ВВП  в динаміці використовують якісні показники.

На обсяг виробництва  впливають зміни як обсягу виробництва, так і ціни. Тому розрізняють номінальний  та реальний ВВП, при цьому використовують два види цін: поточні й постійні.

Номінальний ВВП (ВВПн) –  це показник загального обсягу виробництва, який обчислюється у поточних цінах, тобто у фактичних цінах даного року:

ВВПн = Sp1q1,

де  p1 – ціни товару в поточному періоді

q1 – обсяг виробництва  в поточному році.

Реальний ВВП (ВВПр) –  це показник загального обсягу виробництва, який обчислюється в постійних цінах, тобто в цінах року, який приймається  як базовий (базові ціни):

ВВПр = Sp0q1,

де p0 – ціни товару в базовому періоді

q1 – обсяг виробництва  в поточному році.

Загальновизнано, що коли що коли щорічний приріст реального  ВВП складає понад 4%, то стан країни можна вважати позитивним.

Індекс Пааше, розрахований для товарів і послуг, що входять  до ВВП країни, називають дефлятором ВВП.

Індекс Пааше – показник рівня цін, де змінними вагами є обсяг  і структура виробництва розрахункового року:

Іп = Sp1q1 / Sp0q1,

де р1, р0 – ціни відповідно в поточному й базовому періодах

q1 – обсяг виробництва  в розрахунковому році.

Дефлятор ВВП – ціновий  індекс, який показує цінові зміни  одного року щодо іншого, і таким  чином допомагає порівнювати  реальний і номінальний ВВП.

Дефлятор також використовують для визначення рівня інфляції:

(ВВПн / ВВПр) * 100%.

За допомогою дефлятора  можна визначити реальну динаміку ВВП. ВВП може інфлювати або дефлювати. Інфлювання та дефлювання це коригування (зміна) реальної величини створеного за певний час ВВП.

Інфлювання – це збільшення показників ВВП з урахуванням  динаміки цін.

Дефлювання – це зменшення  показників ВВП з урахуванням  динаміки цін.

Дефлятор ВВП дещо недооцінює зростання загального рівня цін, бо на цей індекс впливають структурні зрушення, які нейтралізують підвищення цін на окремі товари й послуги.

ІІІ. Динаміка ВВП  України, та її відображення на активності економіки країни

Для аналізу динаміки показника  ВВП використаємо дані надані Державною службою статистики України і подані в табл. 1.

Таблиця 1