Зародження міжнародних принципів Європейської безпеки

ПЛАН

ВСТУП……………………………………………….

РОЗДІЛ 1. Зародження міжнародних принципів Європейської безпеки…………………..

РОЗДІЛ 2. Діяльність «організацій з безпеки» в період «Холодної війни».

РОЗДІЛ 3. Сучасний етап розвитку системи «Європейської безпеки»( 1991 - 2013)

ВИСНОВОК……………………………………………….

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Проблема безпеки в Європі була актуальною протягом існування людства. Але на початку ХХ століття військове устаткування вийшло на новий рівень й могло завдавати шкоди не лише живій силі супротивника, а й будівлям, водним ресурсам й іншим необхідним для життя сферам. В І Світовій війні вперше в історії людства було застосовано хімічну зброю, яка завдавала колосальних збитків, як людям що потрапляли під дію цієї зброї, так і екології,застосування танків означало те що тепер руйнування можуть зазнати ще більше майна й більше людських жертв може виникнути під час їх застосування. Загалом ця війна, через новий етап в розвитку в сфері виробництва зброї завдав величезного удару по економіці всіх країни Європи.

В цей час керівники провідних країн світу вирішують об’єднатися для забезпечення підтримання миру та недопущення війни. Для цього створюється перша організація, яка мала за мету саме сприяння мирному співробітництву країн та недопущення війни, цією організацією була Ліга Націй. Але діяльність цієї організації була невдалою, через бажання держав діяти лише в межах своїх інтересів й не втручатися у справи, в яких та чи інша держава не мала б власних інтересів.

З часом європейське суспільство проходило через складні етапи в історії й почало діяти в напрямку зближення, для утворення організацій, за допомогою яких можна буде врегулювати нестабільні ситуації в світі.

Так після ІІ Світової війни було створено організацію, яка являється провідною в сфері підтримання миру та врегулювання конфліктів – Організацію Об’єднаних Націй.

В період початку конфронтації між двома «блоками держав» й створення біполярної системи міжнародних відносин було створено організацію, яка повинна була захистити Західний світ від агресії СРСР та країн, що його підтримували.

Мета даної роботи полягає у вивченні принципів діяльності Ліги Націй, ООН, НАТО, ОБСЄ в сфері забезпечення миру й врегулювання конфліктів.

Предметом даної курсової роботи є діяльність організацій в сфері боротьби з загрозами порушення миру, врегулювання конфліктів, встановлення та встановлення безпеки в країнах Європи й світу.

Об’єктом даної курсової роботи є організації з безпеки в Європі.

Актуальність даної роботи полягає в тому що проблема порушення миру в світі є досить важливим питанням, події які відбулися не так давно в колишній Югославії доводять, що в Європі теж можливі спалахи конфліктів.

Хронологічні рамки даної теми починаються з 1919 року й тривають до нашого часу.

РОЗДІЛ 1

ЗАРОДЖЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ПРИНЦИПІВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ

Після завершення Першої Світової Війни проблема мирного співіснування непокоїла багато країн, а насамперед європейські, які понесли значні втрати економічного й демографічного характеру. З ціллю недопущення повторення таких подій під час проведення Паризької мирної конференції було розроблено статут Ліги націй – першої міжнародної організації, яка була створення для співробітництва між країнами, а також для гарантування миру й безпеки в світі. Статут Ліги Націй був одним з пунктів Версальського договору підписаного з переможеною в І Світовій Війні Німеччиною  28 червня 1919 року.

Так в статуті цієї організації були закладені пункти про неприйняття війни, як методу вирішення зовнішньополітичних суперечностей. Так в статуті Ліги Націй містяться пункти, які повинні були сприяти дотриманню миру в світі. Так у 8 статті статуту йде мова про те, що кожна країна повинна скоротити свої збройні сили до кількості, яка необхідна для забезпечення національної безпеки. Але нажаль відсутність чіткого встановлення кількості озброєння, давало необмежені можливості країнам для гонки озброєнь. 10 стаття проголошувала принцип поваги територіальної цілісності країн членів. 11 стаття проголошує, що будь яка війна, або загроза війни спричинить реакцію з боку Ліги Націй, члени якої в свою чергу повинні вжити заходів для забезпечення миру в світі. Згідно зі статтями 12 – 15 спірні питання між членами Ліги Націй, які можуть призвести до війни, повинні бути розглянуті, або в Третейському суді, або в Раді Ліги Націй. В статті 14 йдеться про створення Постійної Палати Міжнародного Суду, який повинен був займатися розглядом міжнародних суперечностей, рішення щодо цих суперечностей повинні були носити рекомендаційний характер. Через те що після розгляду спірних питань рішення носили рекомендаційний характер Ліга Націй не могла ефективно впливати на підтримання миру й недопущення війни, тому що організація не могла нав’язати рішення по спірному питанню сторонам. Але в статті 16 було закріплено положення про накладання санкцій на країну, яка вчинила акт агресії на іншу країну. Згідно цієї статті всі члени Ліги Націй повинні розірвати торгівельні й фінансові відносини з даною країною, уряди країн мають право передати Лізі Націй свої війська, морські або повітряні сили, за допомогою яких Ліга Націй буде впливати на ситуацію, яка склалася, також країни повинні були співпрацювати в будь яких сферах для допомоги у вирішенні конфлікту. Найбільш жорстким покаранням для агресора могло стати виключення з організації, яке проводилося через голосування в Раді, рішення повинно бути прийняте одностайно. Найбільш жорстоким покаранням для країни-агресора в Лізі Націй вважалася фінансова ізоляція, яка вводилася для послаблення агресивно налаштованих країн. Це положення було закріплене в резолюції Ради Ліги Націй, яка було прийнята в 1921 році. В статті 17 статуту зазначено про те що організація має докласти зусиль до розрішення конфлікту, навіть в тому випадку, коли одна або обидві сторони конфлікту не є членами Ліги Націй. При таких умовах організація пропонує країнам прийняти зобов’язання закладені в статтях 12-16 для того, щоб Ліга Націй могла втрутитись в конфлікт, якщо ж країни відмовляються, то Ліга Націй повинна докласти зусиль для попередження ворожих дій та вирішення конфлікту. Цим самим організація підтверджувала, що дії проти держав, які конфліктують й тим самим підривають мир і безпеку у світі, можуть бути застосовані лише за їх згоди.

Не дивлячись на те що в статуті було зазначено про направленість діяльності організації на забезпечення миру й недопущення війни, ця організація не могла примушувати до миру та втручатися в конфлікти, як миротворча організація, через нечітке формулювання поняття «агресор».

Саме через це організація не втрутилася в жоден конфлікт з тих що відбувалися в період між Світовими війнами. Так Ліга Націй не втрутилась в ситуацію, яка складалася навколо Китаю після І Світової Війни. Країна була роздроблена й фактично не представляла цілісну державу. Китай був розподілений на сфери впливу найвпливовіших країн світу. Але після виникнення в країні революційного руху під назвою Гоміньдан, ситуація змінюється. Разом з комуністами представники Гоміньдану розпочинають війну проти діючого уряду і в результаті «Північного походу» захоплює владу. Уряд Гоміньдану робить рухи направлені на об’єднання Китаю і важливою складовою цієї політики стає націоналізація закордонних концесій на території країни  й поступово Китай намагається виходити з під керівництва інших держав.

Ця ситуація не вдоволила насамперед Японію, тому що ця країна набувала досить великої могутності й претендувала на гегемонію в Азії, а в Китаї були стратегічно важливі для Японії території, насамперед сировинні бази. Так в 1931 році після так званих «Мукденських подій», в яких нібито китайські солдати підірвали частину залізниці, яка належала Японії. Це викликало обурення японської сторони й Японія розпочинає вводити війська в Маньчжурію. Китай чинив супротив, але японські війська були більш підготовленими й в 1932 році на території Маньчжурії було творено маріонеткову державу – Маньчжоу Го, якою фактично керувала Японія. Ця держава мала для Японії по-перше значення стратегічної сировинної бази, по-друге вона була буферною зоною між Японією та СРСР.

Китай, який був не в змозі протистояти японським військам звернувся по допомогу до Ліги Націй. Після чого було створено комісію на чолі з Віктором Літтоном, який повинен був очолити делегацію й з’ясувати дійсну ситуацію в Маньчжурії. У 1932 році закінчилася інспекція й у своєму звіті В. Літтон зазначив, що дії Японії в Китаї були спланованим актом агресії, що Маньчжурія є частиною Китаю, також В. Літтон відхиляв Японську заяву про те що Китай являється дезорганізованою державою, держава Маньчжоу Го визнавалася, такою що була створена без волі народу й не вважалася самостійною. Після виступу В. Літтона на засіданні було засуджено дії Японії, але через наполягання французьких представників Японію не назвали агресором. Після чого 27 березня 1933 року Японія офіційно вийшла зі складу Ліги Націй. Але територія Маньчжурії не стала останньою захопленою Квантунською армією. Японії було важливо заглибитись в Китай й зайняти території Внутрішньої Монголії та частини Внутрішнього Китаю. В 1933 році японські війська почали свій наступ й атакували район Великої Китайської Стіни, але після цього було підписано перемир’я, за яким Японії передавався контроль над провінцією Жехе. Японія ж продовжувала свій наступ, але не військовим шляхом, а скориставшись нестабільною ситуацією в Китаї, послабленням впливу Гоміньдану на решті територій, вимушує визнати уряд, про те що північні території Китаю не підвладні їй. А на цих територіях встановлювався про-японський уряд.

Так у 1937 році військові дії поновлюються, причиною початку війни стало зникнення японського солдата на військових навчаннях. Японці вимагали видачі солдата, не дочекавшись позитивної реакції вони розпочали широкомасштабний наступ в глиб території Китаю.

Отже, можна зазначити що Ліга Націй доклала всі зусилля, щоб зупинити цю війну, але через пасивну позицію членів організації, які не бажали виступати більш радикально, ніж засудження агресивної сторони, то всі намагання закликати до мирного врегулювання конфлікту були марними.

Та ж ситуація сталася й у випадку конфлікту між Італією та Ефіопією. Незважаючи на те що було очевидно, що Італія з 1928 року проявляла стратегічну зацікавленість до території Ефіопії. Навіть накопичення італійських військ на сусідніх з Ефіопією територіях з 1932 року, світове суспільство не втрутилося в цю ситуацію. На конференції в Стрезе представники Великобританії та Франції дали зрозуміти, що якщо Італія не буде зачіпати колонії цих держав, т вони не будуть втручатися в конфлікт. Так з жовтня 1935 року без офіційного об’явлення війни армія Італії вторглася в Ефіопію й окупувала більшу частину країни. Ці події викликали обурення Ліги Націй, яка запропонувала ввести проти Італії економічні санкції й припинити торгівлю з цією країною, ці санкції підтримала 51 країна, але вони виявилися не ефективними, тому що обмеження не накладалися на такі товари як: нафта, вугілля, метал. Ці товари є стратегічними, й можна зазначити що ці санкції не дуже вплинули на ситуацію в країні, тому що Італія могла продовжувати торгівлю будь якими товарами через країни які не підтримали це ембарго. Після остаточного встановлення на території Ефіопії Італійської влади, Італія вийшла зі складу Ліги Націй. Кроки до вирішення конфлікту мирним шляхом було проведені за допомогою англійської й французької делегацій. Ефіопській стороні було запропоновано віддати провінції Огаден й Тігре, а також область Данакіль, в обмін Ефіопія отримувала б частину Еритреї. Війна проводилася досить жорстокими методами, проти ефіопської армії було застосовано газ «Іприт», розривні кулі та вогнемети. Отже можна зазначити, що покарання економічною ізоляцією себе не виправдало й виявилося неефективним. Ліга Націй, як організація, яка ставила за мету своєї діяльності недопущення війни й підтримку миру, зайвий раз продемонструвала свою неспроможність виконувати ці функції. Через нездатність запобігти загрозі миру в світі, пасивні дії які призвели до ІІ Світової війни 20 квітня 1946 року цю організацію було офіційно розпущено.

Однією з найважливіших подій в сфері встановлення системи безпеки в Європі була Локарнська конференція. Вона проходила з 5 по 16 жовтня 1925 року. Ці переговори були важливі, тому що в Німеччині закінчилися строк дії «Режиму найбільшого сприяння в торгівлі», за яким зовнішньо-торгівельні відносини Німеччини повністю підпорядковувалися країнам-переможницям, тим самим Німеччина ставала вільною в плані вибору напрямку зовнішньої політики. Також немаловажну роль зіграло підписання в 1922 році Рапальського договору між СРСР та Німеччиною, за яким ці держави відмовлялися від економічних претензій (СРСР відмовлявся від репарацій зі сторони Німеччини, а Німеччина відмовлялася від виплат за націоналізовані Німецькі концесії в СРСР.

Отже провідні держави Європи повинні були вирішити ситуацію з Німеччиною та її виходом з зовнішньополітичної ізоляції. Отже, на конференції також поставало питання про перегляд Версальського договору. Німеччина аргументувала це тим, що при будь якій загрозі зі сторони СРСР вона повинна буде залишитися осторонь конфлікту, через те що стан її збройних сил не відповідав потребам того часу. Але це питання не було вирішено. Найбільш важливі питання це: гарантування кордонів західних кордонів Німеччини, що убезпечувало сусідні країни від територіальних претензій з боку Німеччини; вирішення питання Рейнської демілітаризованої зони; та закріплено в Локарнських договорах статтю Ліги Націй № 16 «Про мирне вирішення конфліктів».

Ця конференція була важлива для країн Європи, через те що з ізоляції виходить Німеччина, робиться великий крок до забезпечення Європейської безпеки, Німеччина стає повноправним членом Ліги Націй в 1926 р., це означає, що в будь якому разі тепер вона повинна дотримуватися правил європейського суспільства.

Одним з найбільших досягнень в галузі забезпечення світової безпеки на той час вважається підписання «пакту Бріана-Келлога». Цей документ був підписаний 27 серпня 1928 року у Парижі 15 державами за ініціативи міністра закордонних справ Франції Арістіда Бріана та державного секретаря США Френсіса Келлога. В першій статті даного пакту йшлося про те, що держави які його підписують відмовляються від війни, як способу вирішення зовнішньополітичних суперечностей та відмовляються від військових дій, як складової своїх взаємних відносин. В другій статті йшла мова про вирішення та врегулювання всіх можливих суперечностей лише мирними заходами. В третій статті було зазначено, що даний пакт являється вільним для приєднання до нього інших держав, які повинні лише відправити повідомлення про приєднання до уряду США. Умови цього договору встановлювали новий напрямок розвитку міжнародних відносин, в якому в першу чергу важливу роль відігравала дипломатія, через неможливість розв’язання війни країнам, які підписали цей документ. Навіть після розгрому нацистської Німеччини в ІІ Світовій війні, на Нюрнберзькому процесі одним з головних обвинувачень було порушення «пакту Бріана-Келлога».

Однією з найбільш значущих для покращення системи безпеки в Європі подій, була конференція з роззброєння в Женеві. Підготовки до конференції почалася ще в 1932 році, а офіційно конференція була завершена в 1935 році. Французька сторона розробила пакт за яким необхідно було створити міжнародну армію під егідою Ліги Націй, головна роль в якій належала б Франції. Натомість Великобританія й США представили свій план, який стосувався обмеження важкого озброєння. Німецька позиція відповідала позиції ревізії Версальського договору, тому німецька делегація запропонувала або дозволити Німеччині збільшити свої військові сили, або іншим країнам зменшити свої до рівня прописаного в Версальському договорі для Німеччини, цю позицію підтримала лише Італія. Японська сторона взагалі виступала проти будь-якого роззброєння взагалі. Делегація Радянського союзу виступила з позицією загального роззброєння, щоб припинити гонку озброєнь.

22 червня 1932 року президент  США Г. Гувер висунув план, за  яким країни повинні були скоротити  сухопутні війська на третину, повністю ліквідувати важку артилерію, на третину скоротити тоннажність флоту (як наземного так і підводного), повністю знищити бомбардувальники. Цей план не підтримала Франція, а скорочення флоту бентежило англійську сторону. В результаті чого на конференції було прийнято план президента Чехословацької республіки Е. Беніша, який був компромісним й містив пункти лише про скорочення озброєнь.

В 1933 році Великобританія видала ще один план по скороченню озброєнь, в ньому йшлося про скорочення європейських збройних сил, а саме таких країн як: Італія, Франція, Німеччина, Польща, й відстрочити озброєння Німецької армії важкою артилерією. У відповідь Німеччина залишила конференцію, й після народного плебісциту вийшла з Ліги Націй, аргументувавши свій вихід тим, що до неї ставляться, як до другорядної країни. В 1935 році Женевська конференція з роззброєння припинила свою діяльність, конвенцію з роззброєння так і не було підписано.

На початку ХХ століття було покладено курс на підтримання миру, хоча ефективних дій в цьому напрямку зроблено було не багато, але створення діалогу між країнами з приводу колективної безпеки було початком проведення політики консолідації країн Європи для підтримання безпеки та миру у світі.

РОЗДІЛ 2.

ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЙ З БЕЗПЕКИ В ПЕРІОД ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ

Більш тісна співпраця країн розпочинається після завершення ІІ Світової війни, коли в світі встановлюється біполярна система й країни розподіляються на два табори. Саме в цей період поняття «європейської безпеки» набуває значення не допустити повторення подій ІІ Світової війни.

Після завершення ІІ Світової війни країни переможниці країни-переможниці для недопущення подій, які надали можливість країнам-агресорам розпочати світову війну, вирішили створити організацію яка буде регулювати відносини між країнами в світі та для мирного врегулювання конфліктів. Маючи досвід Ліги Націй

В результаті переговорів на конференції в Сан-Франциско, яка проходила з 25 квітня по 26 червня 1945 року було затверджено статут Організації Об’єднаних Націй. Ратифікований цей статут був 24 жовтня 1945 року, й вступив в силу. Головною ціллю створення ООН було створення ефективної співпраці країн та недопущення загроз світовій безпеці. ООН являється відповідальною за вирішення конфліктів мирним шляхом та миротворницьку діяльність у вирішенні конфліктів.

В структурі ООН безпосередньо проблемами безпеки в світі займається Рада Безпеки. До складу Ради Безпеки завжди входять 15 членів, з яких 5 діють постійно, а 10 обираються терміном на 2 роки (кожного року по 5 країн). Для рівності в можливостях вибори були поділені за регіональною ознакою, так від країн Азії та Африки обирається 5 представників, від країн Східної Європи 1 представник, від країн Латинської Америки 2 представники та від Західної Європи 2 представники. Тобто через пропорційний склад країн, що засідають в Раді Безпеки можна сказати про більшу вірогідність винесення справедливого рішення в проблемах вирішення конфліктів. Рада Безпеки уповноважена розслідувати будь-який спір чи будь-яку ситуацію, яка може спричинити міжнародні суперечки або будь-яку іншу ситуацію, яка може загрожувати забезпеченню міжнародного миру і безпеки. Рада Безпеки ООН визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру чи акту агресії і робить рекомендації чи вирішує які заходи слід застосувати для підтримки і відновлення міжнародного миру та безпеки. Рада має право застосовувати примусові заходи до держав, які порушують міжнародний мир і безпеку. Рішення Ради Безпеки є обов'язковими для всіх держав, оскільки членами ООН на сьогодні є майже всі загальновизнані держави Земної кулі. При цьому всі інші органи ООН можуть ухвалювати тільки рекомендаційні рішення.

На практиці діяльність Ради Безпеки з підтримки миру та безпеки полягає у визначенні тих чи інших санкцій проти держав-порушників, включаючи: військові операції проти них; введення миротворчих формувань в зони конфлікту; організацію врегулювання ситуації по закінченню конфлікту; створення міжнародної адміністрації в зоні конфлікту.

В сфері підтримання безпеки в світі Рада Безпеки ООН видала ряд документів, які повинні були врегулювати проблему розповсюдження ядерної зброї. Найбільш значними документами в цій сфері були:

- Договір про нерозповсюдження ядерної зброї(1968 р.)

- Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (1996 р.) [12 ,44 ]

Найголовнішим здобутком серед документів виданих ООН, можна вважати встановлення чіткого формулювання поняття «агресія».

Отже згідно з Резолюцією Генеральної Асамблеї від 14 грудня 1974 р.,  агресія – це застосування збройної сили державою про­ти суверенітету, територіальної недоторканності чи політич­ної незалежності іншої держави чи будь-яким іншим чином, несумісним зі Статутом Організації Об'єднаних Націй. Про факт агресії можуть свідчити такі акти, що не є вичерпни­ми та характеризують лише найбільш розповсюджені спо­соби застосування сили: вторгнення чи напад збройних сил держави на територію іншої держави чи будь-яка військо­ва окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, будь-яка анексія із застосуванням сили проти території іншої держа­ви чи її частини; бомбардування збройними силами держа­ви території іншої держави чи застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів чи берегів держави збройними силами іншої держави; на­пад збройними силами держави на сухопутні, морські чи повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держа­ви, за згодою із приймаючою державою на порушення умов, передбачених в угоді, чи будь-яке продовження їхнього пе­ребування на цій території за припиненням дії угоди.

Дуже важливий крок до створення нормативно-правової бази з підтримання ядерної безпеки був встановлений з підписанням договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 12 червня 1968 року й вступив в дію 5 березня 1970 року. Метою підписання цього договору було — недопущення розповсюдження ядерної зброї в світі, забезпечення  міжнародного контролю за виконанням державами зобов'язань, які вони взяли на себе в разі підписання договору, створення широких можливостей для мирного використання атомної енергії. Кожна з держав-учасниць, яка володіє ядерною зброєю, зобов'язується не вживати жодних заходів, які могли б безпосередньо або опосередковано сприяти придбанню, створенню або організації виробництва ядерної зброї країнами, які її не мають, а також не передавати їм контроль над ядерну зброєю. Зі свого боку кожна з держав-учасниць, що не має ядерної зброї, зобов'язується не приймати передачі від будь-кого ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над ними ні безпосередньо, ні опосередковано; так само як і не виробляти і не здобувати будь-яким іншим способом ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, не домагатися і не приймати будь-якої допомоги у її виробництві.

Водночас Договір визнає невід'ємне право держав-учасниць розвивати дослідження, виробництво і використання ядерної енергії у мирних цілях без дискримінації та відповідно до Договору. Учасники Договору зобов'язалися сприяти з цією метою якомога повнішому обміну обладнанням, матеріалами, наук, і технічною інформацією.

Договір накладає на країни, що є його учасниками, обов'язок вести переговори про ефективні заходи щодо припинення гонки ядерних озброєнь та ядерного роззброєння, про договір стосовно загального і повного роззброєння під суворим та ефективним міжнародним контролем. На випадок можливого застосування ядерної зброї або загрози застосування такої зброї проти держав-учасниць Договору, що не мають ядерної зброї, вони дістали гарантії безпеки. Останні містяться у спеціальних деклараціях, проголошених СРСР, США та Англією 17 червня 1968 року у Раді Безпеки ООН. В них підтверджено, що у випадку агресії і застосування ядерної зброї або загрози такої агресії проти держави, яка не має такої зброї, вони як постійні члени Ради Безпеки відповідно до Статуту ООН мають вжити заходів, необхідних для відсічі такої агресії або усунення її загрози. Франція, однак, відмовилася зробити аналогічну декларацію. 19 червня 1968 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, в якій зробила формальними декларації цих трьох «ядерних держав» про гарантії безпеки, і підтвердила невід'ємне право держав на індивідуальну та колективну самооборону згідно зі статтею 51 Статуту ООН.

За цим договором остаточне підписання, якого завершилося в 1992 році країнами, які мали ядерну зброю визнавалися: СРСР(підписала договір в 1968 році(після розпаду визнається Росія, як правонаступниця СРСР)), Великобританія(підписала договір в 1968 році), США (підписали договір в 1968 році), Франція(підписала договір в 1992 році) та КНР(підписала договір в 1992 році). На ці країни було покладено зобов’язання не розповсюджувати ядерну зброю, не підтримувати не ядерні держави у намірах здобути ядерну зброю, не спонукати країни до оволодіння ядерною зброєю. Для більшого забезпечення миру в світі ці держави являються постійними членами Ради Безпеки ООН.

Ще один документ розроблений для стримування поширення ядерної зброї в світі – Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань. Цей договір був прийнятий 50-ою сесією Генеральної Асамблеї ООН ( 10 вересня 1996) і відкритий для підписання 24 вересня 1996.

Відповідно до договору: кожна держава-учасниця зобов'язується не проводити будь-які випробування ядерної зброї а також заборонити і запобігати будь-ядерним випробуванням в будь-якому місці, що знаходиться під її юрисдикцією або контролем. Кожна держава-учасниця зобов'язується далі утримуватися від спонукання, заохочення або участі в проведенні будь-якого випробуванні ядерної зброї.

До теперішнього часу Договір підписало 182 держави, не підписали тільки "молоді" ядерні держави – Індія, Пакистан, КНДР. Ратифікували Договір 157 держав.

Даний договір є вдосконаленням до режиму заборони випробувань ядерної зброї, введеного Договором про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою 1963. Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі, й під водою був підписаний в 1963 році в Москві, між країнами, що володіли ядерною зброєю, США, СРСР, Великобританією. Договір відкритий для підписання його всіма державами. До 1 лютого 1972 учасниками договору були 118 держав. Цілі учасників договору – швидке досягнення угоди про загальне і повне роззброєння під чітким міжнародним контролем, яке поклало б кінець гонки озброєнь і усунуло б стимул до виробництва і випробувань всіх видів зброї, у тому числі ядерного. Договір передбачає, що кожен з його учасників зобов'язався заборонити, запобігати і не виробляти будь-які випробувальні вибухи ядерної зброї і всякі інші ядерні вибухи в будь-якому місці, що знаходиться під його юрисдикцією або контролем. Випробування ядерної зброї заборонене в атмосфері, за її межами, включаючи космічний простір, під водою, включаючи територіальні води і відкрите море . Окрім заборони випробувань ядерної зброї в цих трьох сферах, договір встановлює заборону ядерних вибухів також в будь-якому іншому середовищі, якщо такий вибух спричиняє випадання радіоактивних осадів за межами території кордонів держави, під юрисдикцією або контролем якого проводиться вибух.

  Договір є безстроковим, проте в ньому передбачається право кожного учасника, якщо він вирішить, що пов'язані з вмістом цього договору виняткові обставини поставили під загрозу вищі інтереси його країни, вийти з договору, повідомивши про це за 3 місяці всіх інших учасників договору.

Отже з підписанням цих договорів світове суспільство зробило значний крок вперед в сфері контролю над безпекою в світі, тому що поширення ядерної зброї означала готовність її застосувати.

У врегулюванні міжнародних конфліктів ООН згідно зі статутом, може приймати й безпосередню участь у якості миротворчої місії.

Миротворчі сили були застосовані вже в 1948 р. За рішенням Ради Безпеки на різні ділянки кордонів Ізраїлю були спрямовані групи спостерігачів для контролю за перемир'ям, запропонованим рішенням Ради Безпеки. Ці групи в кількості 217 військових спостерігачів діють і понині.

У 1964 р. після виникнення військового конфлікту між грецькою і турецькою громадами Кіпру Рада Безпеки приймає рішення про направлення на острів миротворчих сил ООН з мандатом припинити військові дії і відновити порядок. Вони до сих пір виконують свою місію на основі рішень, що регулярно приймаються Радою Безпеки. У їх складі 1171 військовослужбовець і персонал забезпечення, а також 35 поліцейських. Як бачимо, ці операції істотно відрізняються від місії спостерігачів.

У наступні роки ООН спрямовує свої миротворчі місії в багато країн. Зокрема, з 1993 р. така місія діє в Грузії (абхазький конфлікт), а з 1994 р. - у Таджикистані. Найбільша миротворча операція була проведена на території колишньої Югославії у зв'язку з міжнаціональним конфліктом, що там спалахнув. Після низки звернень до воюючих сторін Рада Безпеки приймає рішення про направлення Сил захисту ООН. Ці сили зіграли важливу роль у припиненні конфлікту. Основний контингент становили збройні сили НАТО, які діяли за мандатом ООН. До складу Сил захисту входили 381300 військових і персоналу забезпечення, 680 військових спостерігачів, 727 поліцейських, 1870 осіб цивільного персоналу.

Особливе місце займає операції ООН в Сомалі, оскільки тут мав місце конфлікт не міжнародного характеру. У 1991 р. в цій країні спалахнула війна між різними племенами, країна була охоплена хаосом, половина населення страждала від голоду, 300 тис. загинули, близько 1 млн. стали біженцями. Гуманітарну допомогу ООН насильно захоплювали воюючі сторони, і вона не доходила до мирного населення. Починаючи з 1992 р. Рада Безпеки прийняла ряд резолюцій про направлення в Сомалі миротворчих сил і про розширення їхніх повноважень. На заключному етапі вони складали приблизно 15 тис. військових і поліцейських і 2,5 тис. осіб цивільного персоналу. Ці сили брали участь у розробці документів про врегулювання конфлікту, застосовували військову силу для придушення заколотників, забезпечували розподіл гуманітарної допомоги.

Зі сказаного випливає, що миротворчі сили ООН відіграють важливу роль у врегулюванні локальних конфліктів на релігійному, етнічному грунті, що ставлять під загрозу мир і цілісність держав. Зростає значення ООН у врегулюванні конфліктів неміжнародного характеру, що представляє новий напрямок в її діяльності.

Не зважаючи на здобутки в сфері врегулювання конфліктів й всі позитивні сторони діяльності миротворчих операцій ООН, миротворча діяльність ООН має чимало невирішених питань. Незважаючи на заклики Генеральної Асамблеї до того, щоб всі члени брали участь у фінансуванні, ситуація в цій сфері вкрай незадовільна. Заборгованість США вимірюється сотнями мільйонів доларів. У результаті ООН доводиться скорочувати свої операції. У 1995 р. приблизно 60-тисячний персонал діяв у 17 миротворчих місіях ООН, витрати становили 3,5 млрд. доларів. У 1996 р. ООН використовувала всього 26 тис. чоловік, витрати склали 1,6 млрд. доларів. У ряді випадків ООН виявилася не в змозі застосувати миротворчі сили. В результаті жертви конфліктів, які не були попередженими вимірюються сотнями тисяч життів.

Серед найбільш дієвих організацій діяльність, яких направлена підтримання європейської безпеки є НАТО.