Земля як фактор виробництва,земельний ринок

Міністерство освіти і науки України

Вінницький  національний аграрний університет 

Кафедра 
 
 
 
 
 
 

Курсова робота

на тему: 

«Земля як фактор виробництва. Земельний ринок» 
 
 
 

Виконала:

Нарожна Ірина Михайлівна

ст. ІІ курсу 

Науковий  керівник: 
 
 

Вінниця, 2011р. 

Зміст: 

Вступ……………………………………………………………………………….….3

Розділ 1.  Земля, як засіб виробництва…………………………………………...5

      1.1. Фактори виробництва та земля,  як основний засіб……………………..7

      1.2. Оцінка земельно-ресурсного потенціалу  України……………………....8 

Розділ 2. Ринок землі та його функції…………………………………………....12

      2.1. Характеристика попиту та пропозиції  на землю……………………….14

      2.2. Рівновага на ринку землі…………………………………………………18 2.3. Особливості формування ціни на землю, земельна рента та її форми..20 

Розділ 3. Використання земельних ресурсів в СФГ «Фортуна»……………...23

      3.1. Загальні відомості про підприємство……………………………………..

      3.2. Ефективність використання земельних ресурсів в СФГ «Фортуна»…..

      3.3. Перспективи підвищення ефективності  використання земельних ресурсів  на підприємстві……………………………………………………………… 

Розділ 4. Проблеми та перспективи  розвитку ринку землі  в Україні………….

      4.1 Результати та соціально-економічні  потреби земельної реформи………..

      4.2. Управління раціональним землекористуванням………………………….. 

Висновок……………………………………………………………………………….. 

Список  використаної література……………………………………………………. 
 
 
 
 
 

Вступ 

    Земля є основою людського існування, що визначає її важливу роль у процесі  соціально-економічного розвитку суспільства. Як основа екосистеми, знаряддя і предмет  виробництва, об’єкт права власності вона є базисом сталого розвитку, умовою соціального прогресу  та добробуту людини. Політичні й економічні зміни, які почалися в країнах Центральної та Східної Європи на початку 90-х років XX століття, охопили і сферу землекористування. Протягом реформування змінено колишній земельний устрій, закладено нові принципи розвитку земельних відносин. Історія не знає прикладів, коли протягом одного десятиліття земельна власність була повністю змінена в такий спосіб. В Україні  близько 6,7 млн. громадян отримали земельні сертифікати, що засвідчують право власності на землю, з них близько 1,3 млн. селян вже отримали державні акти на право приватної власності на землю. Одночасно 11 млн. громадян здійснили приватизацію земельних ділянок: для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських приміщень, садівництва, дачного і гаражного будівництва та інше.

    Разом з тим, земельна реформа в Україні, яка триває останні десять років, не вирішила покладених на неї завдань. Здійснення масштабних земельних перетворень на таких величезних територіях обумовило виникнення гострих проблем соціального, економічного і екологічного характеру. Зокрема, належним чином не  забезпечується раціональне використання та охорона земельних ресурсів, відтворення продуктивного потенціалу сільськогосподарських земель. Оскільки процеси земельного реформування в цей період відбувалися повільно, земельне питання стало вкрай заполітизованим, а перехід землі ефективним господарям - практично заблокованим. У зв'язку з цим виникла потреба формування нової парадигми землекористування в Україні - концепції сталого землекористування, яка могла б забезпечити підвищення добробуту людей, вирішити проблеми, пов’язані з деградацією навколишнього середовища, поліпшення екологічного стану земель.

    У відносинах "людина-земля" сьогодні переплітаються накопичені за багато років економічні, соціальні, екологічні, правові, моральні, технологічні й інші проблеми життєдіяльності суспільства. Для їхнього розв'язання потрібна наукова і практична робота по переходу до багатоукладного використання землі з різними формами власності на основі усталених юридичних норм, економічних критеріїв, взаємопов'язаного вирішення коротко- і довгострокових завдань тощо.

    Особливо  загострилося питання збереження, раціонального використання і розширеного відтворення земельних ресурсів як базису сталого розвитку України. Актуальною проблемою сьогодення є організація  використання, збереження і відтворення земельних ресурсів відповідно до принципів сталого розвитку, задекларованих на конференції ООН в Ріо-де-Жанейро (1992 р.). Підсумки Всесвітньої конференції в Йоханезбурзі (2002 р.) засвідчили, що людство мало просунулося вперед у цьому напрямі. Особливу увагу слід зосередити на здійсненні сталого розвитку землекористування шляхом комплексного розв’язання проблем забезпечення раціонального використання землі. Однією з важливих складових їх вирішення є оптимізація землекористування.

    Проблема  сталого розвитку в Україні принципово нова. У першу чергу це стосується використання земельних ресурсів. Дискусії щодо наукового обґрунтування сталого розвитку, раціонального використання земельних ресурсів набувають все більшої гостроти.

    В даній курсовій роботі зроблена спроба розкрити економічний зміст понять земля і земельні відносини та висвітлено основні проблемні аспекти становлення і розвитку ринку землі в Україні. 
 
 
 
 
 
 
 

    1. Земля, як засіб  виробництва. 

    Земля як фактор виробництва відіграє особливу роль. Відомий англійський економіст  У. Петті ще у ХVІІ ст. підкреслював, що земля – мати багатства. Земля – це засіб праці, створений природою. Поняття "земля" як фактор виробництва має широкий зміст: земля є одночасно операційним базисом виробництва (в промисловості), сховищем природних ресурсів (родовища мінералів, нафти, газу), природною основою сільськогосподарського виробництва (орні землі, ліси, водоймища). У сільському господарстві земля – це одночасно і основний засіб праці, і предмет праці.

    Форми власності на землю

    У державній власності перебувають  усі землі України за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність.

    Суб'єктами права державної власності на землю виступають:

    1) Верховна Рада України - на  землі загальнодержавної власності  України;

    2) Верховна Рада Автономної Республіки  Крим - на землі в межах території Республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;

    3) обласні, районні, міські, селищні,  сільські ради народних депутатів  на землі в межах їхніх територій,  окрім земель загальнодержавної  власності.

    Землі, що знаходяться в загальнодержавній власності, можуть передаватись у колективну чи приватну власність і надаватись у користування, в тому числі в оренду. Не можуть передаватись у колективну і приватну власність: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, парки і т. д.); землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони;

    землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного  та історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного  фонду;

    землі сільськогосподарських науково-дослідних і навчальних закладів.

    Наступна  форма власності на землю - колективна власність. Суб'єктами права колективної  власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, в тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Розпорядження земельними ділянками, що знаходяться в колективній власності, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу. Землі в колективну власність передаються безкоштовно. Кожний член колективної власності на землю в разі виходу з колективу має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому Земельним кодексом.

    Право приватної власності громадян України  на землю означає, що тільки вони мають  право на одержання у власність  земельних ділянок для: ведення  сільськогосподарського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного й гаражного будівництва.

    Громадяни набувають право власності на земельні ділянки в разі: одержання  їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу; дарування та обміну. Передача земельних ділянок у власність громадян проводиться місцевими радами народних депутатів за плату чи безкоштовно. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.

       Сутність ринкової трансформації економіки можна представити як

процес  зміни  визначальних  характеристик  економічних  відносин, співвідношення між різними формами власності та господарювання.

    Яке  значення  має  власність   для функціонування  економічної системи?  ЇЇ  значення  полягає в тому, що  саме  вона  встановлює найважливіші правила поведінки економічних агентів. Так само, як у звичайних  іграх  правила регламентують, хто, за яких  обставин  і який хід може зробити, в економіці права власності визначають,  що кому належить. Еволюція власності на землю.

    Аграрні відносини в багатьох країнах  Європи у XIX — XX ст. характеризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, у Англії у 70-х рр. ХІХ ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції в 1815 році 0.6% власників володіли 42.3% землі, а в 1918 році 16% землевласників було 71.2% землі. У Німеччині наприкінці ХІХ ст. на 13% поміщицьких і фермерських господарств припадало 71.4% сільськогосподарських угідь.

    Значного  поширення в цей період набуло фермерське господарство. Наприклад, в  Англії у другій половині ХІХ ст. фермери орендуючи землю у  лендлордів, наймали близько 1млн. чол., а напередодні першої світової війни  тут налічувалося понад 500 тис. ферм, причому найкрупнішим в них належала третина всіх оброблюваних земель. У Німеччині наприкінці ХІХ ст. була поширена дольщина, за якої земля бралася під заставу, селяни сплачували лихварям величезні проценти, а значна частина їх перетворилася лише на номінальних власників землі. 

    1.1. Фактори виробництва  та земля, як  основний засіб 

    Фактори виробництва (англ. factors of production) — ресурси, необхідні для виробництва товарів або послуг. Класичними факторами виробництва є робоча сила (всі розумові та фізичні здібності людей), земля (природні багатства), капітал (вже інсуючі/вироблені засоби виробництва, а також фінансовий капітал). Четвертим фактором вважається підприємливість, яка об'єднує попередні три фактори.

    У вченнях класиків по-різному ставилися  акценти на окремі фактори виробництва. Наприклад, в працях фізіократів та Франсуа Кене як засновника цієї школи земля/природа була єдиним продуктивним фактором виробництва. Отже, землевласники були єдиним продуктивним класом суспільства. Адам Сміт вважав працю та її поділ основним продуктивним фактором виробництва, оскільки забезпечення товарами та послугами стало з часом краще, проте, якість землі та клімат особливо не змінилися. Такий підхід пояснює також економічний ріст. Теорію щодо оцінки вартості продукту на основі праці розвинули пізніше Давид Рікардо та Карл Маркс. Капіталісти вважають капітал найбільш важливим фактором виробництва.

    Підприємницькі  здібності - особливий вид людського  капіталу, який передбачає використання ініціативи, винахідливості та ризику в організації виробництва та являє собою діяльність по координації та комбінуванні всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг. І хоча носієм підприємницьких здібностей також виступає людина, їх не можна прирівняти до праці. Далеко не кожен з нас має дар підприємця. тому підприємництво вважають особливим людським ресурсом, що об'єднує всі інші ресурси в єдиний процес виробництва товарів або послуг.Виробничі ресурси (чинники виробництва) — це все те, що необхідно для організації виробництва благ. Для того, щоб отримати певні блага необхідно організувати їх виробництво. У виробництві будуть задіяні виробничі ресурси: капітальні, праця, природні, підприємницькі здібності.

    Виробництво в економічному розумінні — це спосіб поєднання виробничих ресурсів: землі, праці, капіталу, будівель, устаткування, обладнання — та їх узгодженого, цілеспрямованого використання, а також поєднання різних сфер, галузей, видів виробництва, що ґрунтується на суспільному поділі праці. 

    1.2. Оцінка земельно-ресурсного потенціалу України 

     Земельно-ресурсний  потенціал України, який складає  близько 60,3 млн. гектарів землі, належить до основних чинників національного  багатства. На території України  зосереджено 8% чорноземних ґрунтів  світу, 0,5 - запасів прісної води і 0,5 % запасів деревини. Земельні ресурси України оцінюється у 3,5 трильйони доларів США (за даними Ради по вивченню продуктивних сил України НАНУ). Землі сільськогосподарського призначення оцінено в 766,5 млрд. дол. США, що становить 21,3% вартості земельних ресурсів. Місткість територіального простору України по біокліматичному потенціалу для нормального життя складає 140-250 млн. осіб. Територія України відрізняється геополітичними, географічними, демографічними, соціально-економічними і екологічними особливостями та унікальною інфраструктурою, створеною багатьма поколіннями людей.

     Безумовно, сприятливим фактором економічного розвитку України є наявність  величезного земельноресурсного потенціалу, який характеризується зручним геополітичним  місцерозташуванням території, сприятливими кліматичними умовами, високородючими та величезними за площею ґрунтами. Займаючи 0,4% території суші Землі, Україна має найродючіші землі, забезпеченість якими не можна порівняти з жодною країною світу. В ріллі України чорноземи складають 60 % їх площі, решта це переважно ґрунти темного кольору, що характеризуються значною родючістю (сірі лісові і каштанові) і лише 15% ріллі припадає на дереново-підзолисті ґрунти.

     Поряд з тим, земельний фонд України  характеризується надзвичайно високою господарською освоєністю. Частка земель у природному стані становить близько 8% від загальної площі, а природнозаповідних територій - 2 млн. га, що не відповідає світовим стандартам.

     Україна достатньою мірою забезпечена орними землями на одного жителя (0,66 га ріллі порівняно із 0,24 га у світі), а середньозважений вміст гумусу в орних ґрунтах складає 3,25 %. Однак кількість орної землі у розрахунку на 1 особу не корелює з рівнем продовольчого забезпечення населення, оскільки останній залежить не тільки від площі земельних ресурсів і родючості ґрунтів, а й від рівня культури землеробства, структури посівів, економіки країни, розвитку переробної промисловості, соціальних умов і рівня життя населення.

     Природний фактор вплинув на формування національних підвалин народу України, культуру, спосіб землекористування. У той же час об'єктивні умови геополітичного положення країни, зокрема просторовість території і багатство природних ресурсів та суб'єктивні чинники господарювання, сприяли розвитку України екстенсивним шляхом, що призвело до втрат природноресурсного потенціалу. Починаючи з 1990 р., в Україні відбувається помітне сповільнення інерції росту продуктивності ґрунтів, що вимагає невідкладних заходів щодо надання їй якісно нового імпульсу, зокрема забезпечення раціонального управління посівними площами. Прогресуючими темпами погіршується екологічний і якісний стан ґрунтів, про що, зокрема, свідчать дані, наведені в таблиці 3.

     Аналіз  екологічного стану земель показує, що продуктивний потенціал ґрунтів  знаходиться на межі небезпечного виснаження, а їх агробіологічні властивості потребують термінового відновлення.

     За  експертними оцінками, на 64 % території  України самою гострою визнається проблема деградації земель внаслідок  господарської діяльності і недодержання природоохоронних та землевідтворювальних вимог.

     За  даними Державного комітету України  по земельних ресурсах, загальна площа сільськогосподарських угідь, які зазнають згубного впливу водної та вітрової ерозії, складає понад 14,9 млн. га (35,2% від загальної площі), внаслідок аварії на ЧАЕС забруднено понад 6,7 млн. га сільськогосподарських угідь (11% від загальної площі).

     Зростають площі кислих ґрунтів. Погіршується екологічний стан сільськогосподарських  земель через антропогенне і техногенне навантаження, внаслідок чого 43,2% площі осушених земель мають підвищену кислотність; 7,6 - засолені; 10,7 - перезволожені; 12,8 - заболочені; 18,4 - піддаються вітровій та 4,6% - водній ерозії.

     Для забезпечення сталого розвитку необхідне  формування такого права власності на землю, за допомогою якого чітко визначається правомочність суб'єктів землекористування, встановлюється повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню землею. У відносинах земельної власності повинні втілюватися екологічні та економічні складові землекористування, соціальні зв'язки і процеси. Забезпечення такого принципу сприятиме сталому розвитку суспільства.

     Одним із регулятивних інструментів забезпечення сталого землекористування є  система управління, яка спирається на визнання землі джерелом багатства. Дисертант вважає, що управління земельними ресурсами повинно охоплювати всі процеси земельних відносин, землекористування і землеволодіння, зокрема: землевпорядкування території і землеустрою господарств, формування раціонального розподілу земель між галузями господарського комплексу, заходи щодо ефективного використання та охорони земель.

     Найбільш  повна оцінка природного і господарського стану земельних ресурсів забезпечується системою державного земельного кадастру, на основі якого повинні науково обґрунтовано розв'язуватися питання організації раціонального землекористування. Останнім часом виникла необхідність введення в неї нової складової - реєстрації землеволодінь, землекористувань і об'єктів нерухомості, що відображає правовий статус та господарський стан використання земель за цільовим призначенням.

     Дослідженням  встановлено, що реєстрація землі сприяє вирішенню як економічних, так і  соціальних проблем. Добре продумана  система реєстрації забезпечує розвиток земельного ринку і підвищення ефективності використання земель, а також захист прав на нерухоме майно, що значною мірою нормалізує економічне життя країни.

     Управління  раціональним землекористуванням здійснюється за допомогою постійного моніторингу  за станом земельних ресурсів. Дисертантом обґрунтовано методологічні аспекти щодо інструментів забезпечення управління земельними ресурсами в контексті їх функцій (методи, засоби, принципи), доведена їх значимість і необхідність удосконалення.

     Одним з найбільш перспективних напрямків щодо ефективного управління землекористуванням спеціалістами визнається питання грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення.

     У світі існує декілька способів визначення ринкової експертної оцінки земель сільськогосподарського призначення: підхід на основі порівняння продажу та доходний підхід. Це дає змогу не тільки ураховувати отримуваний доход з земельної ділянки, але й брати до уваги попит та пропозицію на аналогічні землі сільськогосподарського призначення. В Україні застосування першого підходу поки не можливо, тому що ринок землі почне діяти з 2005 року. Але суму доходу отримуваного від земельної ділянки можна вже підрахувати зараз, тому використання другого підходу, розрахунки на його базі, при здійсненні ринкової оцінки земель сільськогосподарського призначення можливі. 
 
 
 
 

    2. Ринок землі та  його функції

    В ринковій економіці всі фактори  виробництва: земля, праця і капітал  — повинні функціонувати як товар. В іншому разі, коли той чи інший  ресурс, у даному випадку земля, виключається з повноцінного товарного обігу, це призводить до звуження дії законів товарного виробництва і унеможливлює досягнення повного ефекту від створення нових форм господарювання на селі ринкового типу. В нашій країні на законодавчому рівні в основному вирішена проблема створення ринку засобів виробництва, робочої сили, цінних паперів, фінансових ресурсів, інформації, технологій тощо. З прийняттям нового Земельного кодексу закладено правове підґрунтя і для створення ринку землі. Його становлення — це складний процес, зумовлений насамперед політичним чинником. Нерідко існує не цілком правильне розуміння суті ринку землі, яку часто трактують надто звужено, зводячи її лише до купівлі-продажу землі. Але це — помилкове тлумачення ринку землі. Навіть у країнах з високоорганізованими ринковими відносинами купівля-продаж сільськогосподарських земель має обмежений характер і становить, за даними ряду дослідників, лише 0,5—1 % від їх загальної площі.

    Ринок землі — це набагато ширше поняття, в основу якого покладено юридичне визнання землі капіталом і можливість здійснення фізичними та юридичними особами загальновизнаних у світі земельних операцій. Відповідно до сказаного ринок землі можна визначити як сукупність юридично-правових і економічних відносин, що виникають між суб’єктами такого ринку в процесі обігу земельних ділянок: їх оренди, обміну, купівлі-продажу, застави, дарування і спадкування.

    Найважливішою умовою становлення повноцінного ринку  землі є утвердження приватної  власності на землю, яке дає право  володіти, користуватися і розпоряджатися нею . Водночас мають бути створені умови для практичної реалізації цього права. Скажімо, власник земельної ділянки повинен мати можливість вільно в межах чинного законодавства використовувати право розпорядження землею шляхом її продажу, дарування, міни, передачі в заставу, спадщину та оренду. Має також бути економічна мотивація виходу на земельний ринок продавців земельних ділянок і їх покупців. При цьому покупці повинні мати відповідну платоспроможність і можливість отримувати прийнятний для них дохід від підприємницької діяльності в сфері сільськогосподарського виробництва. В свою чергу це вимагає створення сприятливого економічного середовища та інфраструктури земельного ринку.

    Реалізація  права власності на землю дає  змогу здійснювати пошук більш ефективного господаря через купівлю-продаж землі та її оренду, залучати додаткові кредитні ресурси через заставу землі й одержувати додаткові інвестиції завдяки так званому зв’язаному продажу земельних ділянок. Світовий досвід, насамперед Англії, переконує, що продаж сільськогосподарських земель нерідко відбувається саме таким способом, коли продана фермером земельна ділянка береться ним у довгострокову оренду (не менше ніж на 25 років) і водночас він інвестує у розвиток фермерського господарства обумовлену договором оренди частку виручених від продажу коштів. Ціна на землю при цьому дещо знижується (на 10—15 %), але взамін фермер отримує надійне фінансове джерело здійснення капіталовкладень у сільськогосподарське виробництво.

    Новим Земельним кодексом реалізована вимога ст. 14 Конституції України про гарантії права приватної власності на землю для всіх суб’єктів господарювання та положення про їх рівність перед законом. З метою еволюційного розвитку ринку землі в нашій державі, набуття селянами, які одержали земельні ділянки у приватну власність, відчуття справжнього власника вказаним законом накладений, як уже зазначалося, трирічний мораторій на право купівлі-продажу землі. Ця норма не розповсюджується на ділянки, що передані у приватну власність для ведення особистого підсобного господарства, для ведення садівництва, дачного і гаражного будівництва.

    Слід  зазначити, що введене новим Земельним  кодексом тимчасове обмеження щодо розміру земельної ділянки для  сільськогосподарського використання, яка може бути у приватній власності, розцінюється неоднозначно. З одного боку воно обмежує рух землі до більш ефективного власника, а з іншого — через нерозвинутість інфраструктури ринку, низьку платоспроможність багатьох селян, які можуть ефективно працювати на землі, але не в змозі тепер її купити, є загроза скупівлі землі людьми, які мають грошовий капітал (а це — не селяни), але самостійно працювати на землі не будуть. Враховуючи це, тимчасове обмеження розміру земельних ділянок у приватній власності є виправданим. 

    2.1. Характеристика попиту  та пропозиції  на землю 

    Попит на землю є вирішальним чинником земельної ренти, він визначається цінністю землі для фірм-користувачів. Можна вирізнити сільськогосподарський попит і несільсь-когосподарський (попит на землю для житлового будівництва, для промислового використання тощо). На цінність землі сільськогосподарського призначення впливає якість ґрунтів, клімат, віддаленість від центрів споживання (хоча вага останнього чинника послаблюється внаслідок удосконалення засобів зберігання продукції та її транспортування). Сільськогосподарський попит є вторинним по відношенню до попиту на продовольство,