Значення і розвиток виробництва технічних культур

                                             Вступ

Сільське господарство відіграє важливу  роль у світовій економіці – за числом зайнятих і часткою економічно-активного  населення воно переважає промисловість, хоч за вартістю продукції значно поступається їй.

Світове сільське господарство в останні роки зберегло тенденцію  до зростання. Особливе значення мало збільшення на 7,5% виробництва технічних  культур. Проте повного забезпечення ринкового попиту на технічні культури немає. Виходячи із вищесказаного я зацікавилась цією темою і поставила перед собою мету: вивчити продовольчу проблему як одну з глобальних проблем світу, порівняти розвиток сільського господарства і технічних культур в розвинутих країнах, країнах що розвиваються і постсоціалістичних країнах, зокрема в  Україні.

З поставленої мети випливають такі завдання:

• показати значення і структуру галузі
• назвати чинники, що впливають на розміщення технічних культур
• проаналізувати сучасний стан  і територіальну організацію   галузі
• дослідити місце продукції галузі в торговельному потенціалі України
• проблеми та перспективи галузі

При виконанні курсової роботи використана основна і  додаткова література, матеріали  періодичної преси, для наглядного і візуального підтвердження  використано картосхеми, побудовані графіки і діаграми

1. Сучасні проблеми розвитку виробництва технічних культур

1.1 Значення і розвиток виробництва технічних культур

Технічні культури вирощують заради одержання сировини для виробництва  різноманітних продовольчих і промислових  товарів. Найбільше значення мають цукрові буряки, цукрова тростина; олійні – соняшник, олива, арахіс, плоди олійной пальми, рапс, волокнисті – бавовник, льон, коноплі та ін. Важливу роль відіграють також культури, з яких виготовляють тонізуючі речовини – особливо чай, кава, какао (рис. 1.1), наркотичні речовини – тютюн, олійник, мак та ін.; прянощі – перець чорний та червоний, гвоздичне дерево, мускатник та інші; а також каучуконоси (гевея) корнові, лікарські, ефірно-олійні рослини.

Технічні культури

Рис. 1.1. Структура технічних культур.

Технічні культури хоч і трудомісткі, але і дуже прибуткові, тому у всіх районах, де вони культивуються під них відводяться найкращі землі.

Наведемо приклад з  географії цієї галузі:

З кінця ХХ ст. щороку в  світі виробляється 116 млн. т цукру. Частину його одержують з цукрової тростини в тропічній, субтропічній і субекваторіальних зонах (Індія,  Бразилія, Куба, Таїланд, Австралія). У помірній зоні основними виробниками цукру є бурякосіючі регіони (Франція, ФРН, Україна, Росія). В США та Китаї цукор виготовляють як з цукрової тростини, так і з цукрових буряків. Частково цукор виробляють також з кукурудзи (США) і кокосових горіхів (Індія та інші країни тропічної Азії та Океанії) [15].

Серед волокнистих культур  найважливіше значення має бавовник, щороку виробляється  18-20 млн. т волокна бавовни. Основні райони його вирощування – субтропічна, тропічна та субекваторіальна зони: майже по збору дають Китай та США, близько Індія, інші важливі виробники – Пакистан, Узбекистан, Туркменістан, Туреччина, Єгипет, Бразилія. В помірній зоні основною волокнистою культурою є льон, якого найбільше вирощують у Китаї, Франції, а також в Росії, Україні та Білорусі. Основні виробники джгуту – Індія, Бангладеш, Китай [11].

1.2. Світовий ринок технічних культур і міце України в його формуванні

До технічних культур відносяться цукроносні, олійні, волокнисті культури та каучуконоси. До цукроносних культур відносяться цукрова тростина та цукровий буряк. Більше половини цукру виробляється з цукроносної тростини – тропічної трав’янистої однорічної культури. Цукрову тростину переробляють поблизу плантацій, бо її перевезення та тривале зберігання пов’язані з великими труднощами. Отриманий у результаті переробки цукор-сирець транспортується на будь-яку відстань на цукрорафінадні заводи. Цукрову тростину вирощують в США, Індії, Бразилії, Мексиці, Австралії, на Кубі, Філіппінах, у Пакистані, Аргентині, ПАР, Перу, В’єтнамі, Китаї. Головні транспортери тростинного цукру-сирцю: Куба, Бразилія, Мексика, Ямайка, Пуерто-Ріко, Філіппіни, Маврикій, Австралія. Основними імпортерами є країни Європи, Японія, Канада.

Цукровий буряк як цукроносна культура з кожним роком набуває дедалі більшого значення. Вирощують його переважно в країнах Європи і Північної Америки. Головними виробниками цукру-сирцю з цукрового буряку є Франція, Німеччина, Україна, Італія, Росія, Великобританія, Іспанія, Польща, Чехія, Словаччина. Великих експортерів бурякового цукру немає. Винятком є Франція. Поступово стає великим експортером цього продукту Україна. Більщість країн Європи та США імпортують цукор, навіть якщо у них є власне виробництво [15].

Олійні культури є сировиною для одержання жирів рослинного походження, що відіграють і раціоні харчування питомішу роль, ніж жири тваринного походження. Головною олійною культурою є соєві боби, з яких у світі отримують до олії. Близько 60% збору соєвих бобів та 80% виробництва соєвої олії припадає на США. Ця олія виробляється також у Китаї, Кореї, Японії, Канаді, Бразилії, Індонезії. Важливе значення для корму худобі має те, що залишається після видобування олії з бобів, - соєвий шрот. Його експортують з США до країн Європи.

Арахіс вирощують в багатьох країнах субтропіків та тропіків. Він поширений в Індії, Нігерії, країнах Західної Африки, Індонезії, Бразилії, Аргентині, США, Китаї. Основні експортери – країни Західної Африки, імпортери – країни Європи.

Рапс – однорічна трав’яниста рослина; розповсюджений як олійна культура у Польщі, Угорщини, країнах Північної Європи, США, Канаді, Китаї. Найбільшим експортером рапсового насіння та олії є Канада.

Соняшник вирощується головним чином у Росії, Україні, країнах Південної Європи, США, Аргентині, Китаї.

Найбільшу кількість бавоняного насіння збирають в Індії, Пакистані, Китаї, США, Узбекистані [15].

Окрім згаданих польових олійних культур, є важливі деревні олійні культури. Так, сушена м’якоть кокосових горіхів (корпа) переробляється на кокосову олію. Половина світового виробництва  корпи припадає на Філіппіни. У країнах  Південно-Східної Азії та екваторіальної Африки поширені оливні пальми, з плодів яких одержують пальмову та пальмово-ядрову олії, що використовуються як в харчовій, так і у парфумерній промисловості.

 Значне місце серед продукції  олії займає маслична олія, що  одержується з маслин – плодів оливкового дерева. Основний регіон вирощування довговічних оливкових дерев – середземноморські країни. Перше місце належить Італії, друге – Іспанії, потім ідуть Португалія, Греція, Туреччина, Кіпр, країни Північної Африки, Албанія, Болгарія.

Волокнисті культури є сировиною для текстильної промисловості. Більша частина їх вирощується в країнах і районах тропічного і субтропічного клімату. Найважливішою волокнистою культурою є бавовник. Найцінніші сорти бавовнику вирощуються в пустелях при штучному зрошенні (країни Північної Африки).

Посіви бавовнику в світі  займають близько 35 млн. га. Вони зосереджуються у північній півкулі між 20 п.ш. і 40 п.ш. Світове виробництво бавовнику  постійно зростає і становить 18 млн. т.

Найбільші виробники бавовнику: Китай (4,5 млн. т), США (3,4 млн. т), Індія й Пакистан (по 1,5 млн. т), Таїланд (1 млн. т), Узбекистан (1,5 млн. т), Туреччина і Бразилія (по 0,7 млн. т).Багато бавовнянику виробляють також Іран, Ірак, Сирія, Афганістан, Єгипет, Судан, Ефіопія, Уганда, Танзанія, Нігерія, Камерун, Заїр, Мозамбік, Мадагаскар, Мексика, Аргентина, Венесуела, Перу, Австралія.

Експортери бавовнику: США, Узбекистан, Китай, Пакистан, Індія, країни Африки. Імпортери: країни Східної  і Південно-Східної Азії та Європи.

Льон-довгунець виробляється тільки в країнах Європи: у Білорусії, Росії, Україні, Польщі, Німеччині, Чехії, Словаччині, Румунії, Франції, Бельгії, Нідерландах.

На світовому ринку  волокнистої сировини важливе місце  належить волокнистим культурам, як джут, сизаль, абака, кенаф. Ця сировина використовується для виробництва грубих тканин: мішковини, парусини, брезенту. Джут вирощується у Китаї, Індії, Бангладеші, Таїланді, Бразилії, Ірані. Головний експортер необробленого джуту – Бангладеш, а джутових виробів – Індія, Китай, Бразилія; імпортери – країни Європи, Північної Америки, Японія [5].

Основні виробники та експортери абаки – Філіппіни, сизалю – Бразилія, Мексика, Таїланд, кенафу – Таїланд.

Основними районами вирощування  каучуконосів є Малайзія, Індонезія, Таїланд, Шрі-Ланка, Ліберія, В’єтнам. Бразилія втратила значення великого виробника натурального каучуку, яким вона була у першому десятиріччі ХХ ст., і тепер на її частку припадає не більше як 3-4% світового збору цієї сировини. Натуральний каучук, у зв’язку з подорожчанням нафти та газу – сировини для синтетичного каучука, а також у зв’язку з екологічними проблемами, успішно конкурує з синтетичним каучуком і поступово повертає свої колишні позиції на світовому ринку.

Особливу групу в  рослинництві становлять культури тропічного землеробства: чай (гербата), кава, шоколадне дерево. Найбільші виробники чаю: Індія, Шрі-Ланка, Китай, Японія, Індонезія. Розвиток чаївництва спостерігається також у Кенії, Уганді, Мозамбіку, Танзанії, Аргентині, Грузії, Росії та інших країнах. Головним постачальником чаю на світовий ринок є Індія та Шрі-Ланка, а його споживачами – країни Європи, США, Канада.

Кавове дерево зростає  в Африці, Латинській Америці, Південній  та Південно-Східній Азії. Виробники  кави: Бразилія, Колумбія, Мексика, Сальвадор, Гватемала, Уганда, Кот д’Івуар, Ефіопія, Камерун, Ангола, Заїр, Індія, Індонезія. Найбільші експортери кави: країни Латинської Америки, імпортери – США, країни Європи, Японія, Канада.

Шоколадне дерево росте  у Африці та Південній Америці. Головними виробниками какао-бобів, плодів шоколадного дерева, є Гана, Нігерія, Кот- д’Івуар, Камерун, Бразилія, Еквадор. Імпортерами какао-бобів, що йдуть на виготовлення шоколаду та напою какао, є країни Північної Америки та Європи [12].

Україна займає провідне місце за рівнем територіальної концентрації посівних площ технічних. Провідне місце посідають цукрові буряки. Друге місце за посівами технічних культур належить соняшнику. В Україні отримують досить високі врожаї цієї культури.

Традиційно прийнято виділяти кілька видів технічних культур: волокнисті, олійні, сахароноси, лакофарбові тощо. Звичайно, в силу певних кліматичних умов, ми не можемо вирощувати пробконоси та каучуконоси, каву і какао, складно також з дубильними та фарбувальними культурами. А ось цукровий буряк завжди був нашою стратегічною культурою.

В цілому ж, усі технічні культури, хоча і трудомісткі в  обробітку, проте завжди прибуткові.

Ріпак. Сьогодні ця рослина у центрі уваги ЗМІ постійно, хоча ще років п’ять назад про неї говорили в основному фахівці. Адже ріпак - нехай не дуже поширена, але традиційна для України культура. До 1910 року він займав 30-40 тис. гектарів ріллі, де сіяли як озимі, так і ярі сорти. Він тоді був значно популярніший за соняшник. Наприкінці 1930-х років основний масив товарних посівів ріпаку сформувався в районах Західної України, Полісся і Лісостепу і зайняв 120-130 тис. гектарів. Однак, з різних причин, до кінця 1950-х років виробництво ріпаку практично згорнулося.

Льон-довгунець – культура довгого дня і краще росте в більш північних районах. Південь – основний район вирощування сої, яка переважно культивується на зрошувальних землях. Вирощують також тютюн і махорку в західних областях.

Для потреб пивоварної дріжджової та хлібопекарської промисловості  викоритовують суцвіття хмелю.

В Україні хміль почали вирощувати у промислових масштабах  з XIX століття. У 70-80-ті роки ХХ століття хмелярство досягло піку - цією культурою  було засаджено 10 тис. га, а валовий  збір досяг 8 тис. тонн. Для внутрішнього споживання в Україні достатньо було 20-25% зібраного врожаю, тож решта йшла в Росію і на Захід, навіть до віддавна «пивоварних» країн - Німеччини та Чехословаччини. Але на початку 1990-х посівні площі, та й саме виробництво хмелю різко скоротилися. Галузь фактично виявилася зруйнованою, в результаті чого Україна, будучи спочатку одним з лідерів виробництва хмелю, опинилася на останньому місці у світі.

Тим не менш, сьогодні для  України пивоваріння є найважливішою  галуззю, незмінно дає прибуток. Нашим  пивоварам доводиться постійно вирішувати проблему забезпечення виробництва сировиною. У 2008 році в країні вироблено трохи більше 900 тонн хмелю, а  за даними ЗАТ «Укрпиво», на 2009 рік необхідно 6 тис. тонн сировини. Фактично вітчизняний хміль забезпечує лише 15% потреб виробників, решту вони змушені імпортувати.

Перед хмелярами в умовах вільного ринку стоїть завдання: виводити і вирощувати нові конкурентоспроможні сорти, що відповідатимуть вимогам пивоварної індустрії і реалізовуватимуться за прийнятними цінами.

Для задоволення внутрішніх потреб у виробництві найбільш популярного рядового пива, наші пивовари закуповують у США та Німеччині так званий гіркий хміль. Зате Україна, поряд з Польщею, Німеччиною, Чехією, Словаччиною, має найбільш сприятливі умови для вирощування вибагливих ароматичних сортів хмелю, які йдуть на експорт.

Традиційно потужним регіоном, що спеціалізується на вирощуванні  хмелю, є Житомирщина. Область займає в цій справі провідне місце - даючи  близько 76% загальних державних обсягів  виробництва цієї технічної культури. В обласному центрі побудовано єдиний в країні гранулятор, що перетворює зелену масу на сировину сучасних форм. У 1994 році було створено Український державний виробничо-технічний центр хмелярства “Укрхмель”, на який покладені функції координації питань розвитку галузі в Україні шляхом укладання договорів про співробітництво[12].

1.3.Технологічні  і екеномічні показники ефективності виробництва технічних культур і методи їх визначення

  Валовий збір і врожайність сільськогосподарських культур — найважливіші результативні економічні показники, що використовуються для оцінки стану, розвитку та ефективності окремих галузей рослинництва, всього рослинництва і сільського господарства в цілому. Всі агротехнічні заходи, меліорація земель, природно-економічні умови і рівень організаційно-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств знаходять свій конкретний вираз у рівні валового збору і врожайності.

Під валовим збором сільськогосподарських культур, або врожаєм, прийнято розуміти загальний розмір продукції в натуральному виразі, зібраної з основних, повторних і міжрядних посівів, площі багаторічних насаджень та інших сільськогосподарських угідь [1].

Під врожайністю сільськогосподарських культур розуміють середній розмір певної продукції рослинництва з одиниці фактично зібраної площі даної культури. Врожайність вимірюють у центнерах з гектара (ц/га) або з 1 м² закритого ґрунту.

Валовий збір характеризує загальний обсяг виробництва  даної культури, а врожайність  — продуктивність цієї культури в конкретних умовах її вирощування.

Валовий збір і  врожайність пов’язані між собою  завдяки застосуванню показника «посівна площа» в такий спосіб:

Валовий збір = Врожайність × Посівна площа,

або

Врожайність = Валовий збір : Посівна площа.

Звідси  випливає, що розмір врожайності залежить не тільки від розміру валового збору, але й від розміру посівної площі. Оскільки розрізняють кілька облікових категорій посівних площ (весняна продуктивна, фактично зібрана тощо), які не збігаються за своїми розмірами, то постає питання: яку з категорій посівних площ варто використовувати при визначенні врожайності [2].

Сільськогосподарські  підприємства ще до початку календарного року складають виробничо-фінансові плани, в яких з огляду на запланований обсяг агротехнічних заходів, а також беручи до уваги природно-кліматичні умови та досвід і традиції даної місцевості, визначають на майбутній рік план посівних площ, врожайності і валового збору. Ці показники врожаю і врожайності називаються плановою врожайністю і плановим валовим збором.

Перші відомості  про валові збори і врожайність  сільськогосподарських культур  поточного року одержують шляхом узагальнення даних про стан посівів, які збираються задовго до появи врожаю. Ці відомості стають основою формування таких показників, як видовий урожай і видова врожайність. Видовий урожай і врожайність — це розміри врожаю і врожайності, що формуються на різних стадіях розвитку рослин, які передують стадії повної стиглості, і визначаються за станом розвитку рослин на визначені моменти, іноді з урахуванням метеорологічних умов і стану ґрунту. Залежно від часу оцінка видів на врожай і врожайність здійснюється на підставі різних показників, зокрема густоти сходів, ступеня кущіння, розміру колоса тощо. Визначаються показники врожаю і врожайності також за методом окомірної експертної оцінки. Крім того, сьогодні застосовується багатофакторний кореляційно-регресійний аналіз на основі цілого ряду показників погоди, стану рослин і ґрунту. Для оцінки видів на врожай 
і врожайність до початку збирання врожаю використовуються дані систематичного спостереження за станом посівів, що здійснюють метеорологічні станції [3].

Оцінку видів  на врожай не варто плутати ні з  прогнозом врожаю, ні з розрахунками очікуваного врожаю. При визначенні прогнозних показників врожаю і врожайності до уваги беруться можливі зміни в стані посівів під впливом основних чинників, що формують урожай, наприклад запаси продуктивної вологи в метровому шарі ґрунту в першу декаду після сходів, число стебел на 1 м² на ту ж дату тощо, причому для визначення їх розмірів широко використовуються багатофакторні моделі кореляційно-регресійного аналізу. Очікуваний валовий збір не прогнозується, а розраховується на основі фактичних даних звітності про намолоти з 1 га по неповному або вибірковому колу господарств і загальних розмірів фактично зібраної площі.

Врожай і врожайність на корені перед початком збирання — це фактично вирощений, але ще не зібраний врожай. Біологічний процес формування врожаю при цьому вже завершено, однак економічно виробництво ще не закінчено, оскільки врожай треба зібрати. Звичайно, в процесі збирання врожаю можливі його втрати.

Показник врожаю і врожайності на корені може бути визначений за трьома методами:

1) експертно, тобто шляхом ретельного огляду посівів перед збиранням урожаю; цей метод іноді називають суб’єктивним;

2) об’єктивний метод, або інструментальний, тобто шляхом вибіркового накладання метрівок, збору й обліку з них урожаю або шляхом вибіркових обмолотів з перерахуванням збору на всю площу, а також шляхом вибіркового визначення числа рослин на 1 га і маси продукції з 1 рослини, добуток яких і є врожайність;

3) методом балансових розрахунків, або просто розрахунковим методом, тобто додаванням до фактичного збору розміру втрат, що визначаються вибірковим методом шляхом накладання петрівок [4].

Слід зазначити, що в перші роки після масової  колективізації сільського господарства (1933—1939 рр.) з появою звітності колгоспів і радгоспів для перевірки достовірності їх звітів проводилися контрольні виміри врожаю і врожайності шляхом вибіркового накладання метрівок на посіви перед їх збиранням. Таким чином визначався так званий нормально-господарський врожай і нормально-господарська врожайність, під яким розуміли відповідно врожай і врожайність на корені, за винятком так званих нормальних, неминучих втрат при даному рівні розвитку агротехніки та організаційно-господарських умовах сільськогосподарського виробництва.

Фактичний урожай — це фактично зібраний та оприбуткований урожай із зібраних основних, повторних і міжрядних посівів сільськогосподарських культур. По зернових та олійних культурах він визначається за двома варіантами: у первісно-оприбуткованій вазі (бункерній вазі) і фізичній вазі після доробки, тобто очистки і сушіння. Облік у первісно-оприбуткованій вазі ведеться під час збирання врожаю. Він необхідний для контролю за рухом усієї маси продукції з моменту її отримання до закладання на збереження і реалізацію.

В аналітичних  цілях обчислюють такий показник врожаю, як чистий збір — фактичний урожай у масі після доробки за відрахуванням насіння на всю засіяну площу даної культури. Цей показник застосовується для порівняння врожайності сільськогосподарських культур з різними нормами висіву.

Фактична врожайність  сільськогосподарських культур (фактичний збір з 1 га) визначається діленням фактичного валового збору з основних, повторних і міжрядних посівів на фактично зібрану площу. Відзначимо, що показник урожайності з 1 га весняної продуктивної площі (у_вп) дорівнює добутку врожайності з 1 га фактично зібраної площі (у_збп) і коефіцієнта зібраної площі (К_збп), що визначається відношенням зібраної площі до весняної продуктивної площі, тобто                                                                                

Фактичний валовий  збір і фактичну врожайність визначають по кожній культурі та групах однорідних культур (зернових, овочах), по кожному сільськогосподарському підприємству та його підрозділах, по окремих адміністративно-територіальних одиницях, економічних районах і природно-економічних зонах, категоріях господарств і в цілому по країні [5].

При визначенні валового збору і врожайності  окремих культур існують певні  особливості, пов’язані з обліком  їх посівних площ, видом та якістю продукції, з наявністю сполученої продукції.

Для  цукрових буряків  важливе значення має показник урожайності, що характеризує чистий збір з розрахунку на 1 га весняної продуктивної площі. Його обчислюють, віднімаючи від фактичної  урожайності (за масою після доробки) витрати насіння на 1 га весняної продуктивної площі. У процесі аналізу даних про урожай і урожайність оцінюють рівень виконання планових завдань урожайності і валового збору, досліджують динаміку урожайності, а також визначають вплив природнокліматичних і економічних факторів на її рівень для виявлення резервів підвищення урожайності і збільшення виробництва продукції рослинництва. Рівень виконання плану валового збору і урожайності визначають способом різниць і за допомогою індексів Спосіб різниць використовують при аналізі виконання плану по окремих сільськогосподарських культурах, індекси – при аналізі виконання плану по групі однорідних культур (зернових, овочевих, баштанних, кормових тощо)

Собівартість продукції – це грошова форма витрат підготовку її виробництва, виготовлення і збут. Відображаючи рівень витрат   на   виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання усіх ресурсів підприємства, а значить, і рівень техніки, технології та організації виробництва. Чим краще працює підприємство, інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішніше удосконалює техніку, технологію і організацію виробництва, тим нижча собівартість продукції. Тому собівартість є одним з важливих показників ефективності виробництва. Собівартість продукції має тісний зв'язок а із ціною. Це проявляється в тому, що собівартість слугує базою ціни товару і її нижньою межею для виробника.

При  обчисленні   собівартості   продукції   важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включаються, як   відомо,    витрати   підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості і прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються у собівартість, є питання їх розмежування між зазначеними джерелами відшкодування [6].

Важливою передумовою визначення результативності праці є правильне обчислення рівня і динаміки продуктивності праці в усіх сферах економіки.

Продуктивність праці вимірюється  відношенням обсягу виробленої продукції  до затрат праці (середньооблікової  чисельності персоналу). Залежно  від прямого або зворотного відношення маємо два показники: виробіток і трудомісткість.

Виробіток — це кількість виробленої продукції за одиницю часу або  кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника або робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виробленої продукції до величини робочого часу, витраченого на його виробництво:

В = Q / Т    

де В — виробіток;

Т — затрати робочого часу;

Q — обсяг виробленої продукції.

Трудомісткість — це показник, який характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто зворотна величина виробітку):

Тр = Т / Q  

де Тр — трудомісткість на одиницю  продукції.

Чим більший виробіток продукції  за одиницю часу, або чим менші  затрати часу на одиницю продукції, тим вищий рівень продуктивності праці. Проте відсоток підвищення виробітку не рівнозначний відсотку зниження трудомісткості.

Найпоширенішим і універсальним  показником є виробіток. У масштабі економіки рівень продуктивності праці (виробітку) у сфері матеріального  виробництва визначається відношенням величини знову створеної вартості — національного доходу — за певний період до середньооблікової чисельності персоналу, зайнятого у сфері матеріального виробництва протягом цього періоду. У сфері послуг продуктивність праці (виробіток) визначається відношенням вартості послуг без вартості матеріальних витрат на їх надання за певний період до середньооблікової чисельності персоналу сфери послуг за цей самий період.

Розрізняють показники виробітку  залежно від одиниці виміру робочого часу:

• виробіток на одну відпрацьовану людино-годину — годинний;

• виробіток  на один відпрацьований людино-день —  денний;

• виробіток  на одного середньооблікового працівника — річний (квартальний, місячний).

Годинний виробіток характеризує продуктивність праці за фактично відпрацьований час. Денний залежить також від тривалості робочого дня і використання робочого часу всередині зміни. На його рівень впливають внутрішньозмінні простої та збитки часу.

Річний виробіток  ураховує не тільки внутрішньозмінні, а й цілодобові простої.

Методи вимірювання продуктивності праці (виробітку) залежать від способу визначення обсягів виробленої продукції. Розрізняють натуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи [7].

Сутність  натурального методу полягає в тому, що обсяг виробничої продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних одиницях (штуках, тоннах, метрах тощо).