Анатомо-топографічні дані сечостатевої системи

                     2. Анатомо-топографічні дані сечостатевої  системи.

1.1 Анатомо-топографічні дані сечової системи.

   До органів сечовиділення — organa uropoetica — належать парні нирки і сечоводи, непарний сечовий міхур, сечівник, сечостатевий канал. У самок сечівник відкривається в сечостатевий присінок. Органи сечовиділення виробляють сечу, тимчасово її зберігають і виводять з організму. З крові сечею виділяються кінцеві продукти білкового обміну, неповного окиснення жирів і вуглеводів, різні солі та вода. В сечі містяться деякі гормони (пролан, фолікулін, андростерон).

    Нирки підтримують сталий осмотичний тиск і хімічний склад крові виділенням надлишків солей, кислих продуктів та інших шкідливих речовин. Процес виділення сечі надзвичайно складний. На першому етапі виділяється первинна сеча, що містить солі, цукор, білок та інші речовини і суттєво відрізняється від вторинної сечі. Вважають, що для виділення 1,5 л сечі у людини через нирки проходить до 1500 л крові.

      Нирка — ren, s. nephros — парний компактний паренхіматозний орган червоно-бурого кольору. Нирки мають різний тип будови, що впливає на їх зовнішню форму. Вони можуть бути гладенькі й борозенчасті. При класифікації будови нирок за основу взято найменшу структурну одиницю, що відповідає ембріональній часточці нирки, маленьку нирку — reniculus. Кожна маленька нирка має таку саму будову, як і звичайна нирка. Всі маленькі нирки з’єднуються стебельцями з одним спільним сечоводом. Нирки такого типу належать до множинних нирок і спостерігаються у ведмедя й дельфіна.         

       Множинно-компактні нирки є перехідними формами від множинних нирок до компактних, коли маленькі нирки зростаються тією чи іншою мірою між собою. Такі нирки борозенчасті, маленькі нирки згруповані в єдиний компактний орган. Сечові протоки з’єднуються в один сечовід. Ниркової миски немає. За таким типом побудовані нирки тюленя, бегемота, носорога.

      Борозенчасті багатососочкові нирки частково зливаються середніми ділянками і з поверхні борозенчасті. Всередині такі нирки зберігають багатососочковість. Протоки, що відходять від кожної чашечки, зливаються і переходять у сечовід. Такі нирки властиві великій рогатій худобі, слону, деяким мавпам.

       Гладенькі багатососочкові нирки являють собою неповне злиття маленьких нирок, сосочки ще відокремлені один від одного. Кожний сосочок має свою чашечку, що відкривається в ниркову миску. Нирки з поверхні гладенькі. На розрізі таких нирок можна побачити сліди межі маленьких нирок у вигляді особливих пірамід. Такі нирки у свині, ламантина, людини.

       Борозенчасті однососочкові нирки — коли маленькі нирки з поверхні ще не злилися, але сосочками вже об’єдналися в одне ціле, трапляються у гієн.

       Гладенькі однососочкові нирки характеризуються тим, що маленькі нирки розміщені в один ряд і повністю злилися між собою Сліди ниркових пірамід непомітні. Загальний сосочок спрямований у ниркову миску. Такі нирки властиві більшості ссавців (кінь, верблюд, дрібні жуйні, хижаки, більшість оленів, мавпи, гризуни, комахоїдні). Іноді у дрібних жуйних, собак, шимпанзе зустрічається перехідний тип нирок, коли не всі сосочки зливаються між собою, а два-три лишаються самостійними, внаслідок чого утворюється гладенька нирка з кількома сосочками.

        Нирки за формою нагадують дещо сплющений біб. Права і ліва нирки за розмірами майже однакові. Кожна нирка має дорсальну й вентральну поверхні, дещо загострений краніальний і притуплений каудальний кінці.

        Медіальний край увігнутий і несе ворота нирок — hilus renalis — місце входження артерій, нервів і виходу сечоводу, лімфатичних судин та вен.

        Латеральний край нирки опуклий. На розрізі нирки розрізняють кіркову (сечоутворювальну), пограничну та мозкову (сечовивідну) зони, а також ниркову порожнину.

        Кіркова зона — cortex renis — тонкий зовнішній шар темночервоного кольору, дрібнозернистої будови. В цій зоні знаходиться структура й функціональна одиниця нирок — нефрон (nephron). Нефрон складається з ниркового тільця —corpusculum renis — і покрученої ниркової трубочки — tubulus renalis contortus. Ниркове тільце складається із судинного клубочка — glomerulus — і капсули клубочка — capsula glomeruli. Останню ще називають капсулою Боумена—Шумлянського. В кожній нирці міститься кілька мільйонів нефронів.

         Мозкова зона — medulla renalis — внутрішня, найтовща, червоно-жовтуватого кольору. Заходячи в кіркову зону нирки, мозкова зона утворює мозкові промені, а ділянки кори в мозковій зоні відділяють ниркові піраміди — pyramis renalis. Основа піраміди спрямована до периферії, а верхівка утворює нирковий сосок — papilla renalis.

         У пірамідах звивисті ниркові трубочки переходять у прямі ниркові трубочки — tubuli renalis recti, утворюючи основу мозкової зони. Прямі трубочки переходять у ниркові петлі (петлі Генле), які переходять у збиральні канальці. Всі канальці збираються в соскові протоки —ductuli papillarеs, що відкриваються отворами на нирковому соску. Всі отвори на нирковому соску утворюють решітчасте поле — area cribrosa.

        Погранична (проміжна) зона — zona intermedia — знаходиться на межі між попередніми зонами. Вона має вигляд вузенької стрічки темно-червоного кольору. В зоні знаходяться дугові артерії, які віддають у мозкову зону променеві артерії. Уздовж артерій розміщені ниркові тільця. Ця зона не в усіх тварин різко виділяється, хоча багата на судини. Навколо кожного ниркового сосочка (багатососочкові нирки) розміщена ниркова чаша — calix renalis. Кожна чаша від-

кривається  короткою протокою в ниркову миску  — pelvis renalis. Стінка чаші складається із слизової та м’язової оболонок і адвентиції. Ступінь вираженості й розвитку зон у нирках тварин значно коливається. Зони можуть бути добре виражені (кінь, хижаки, верблюд) або майже непомітні (морська свинка). У гризунів мозкова зона розвинута гірше, ніж у свині, оленів, приматів. У коня, дрібних жуйних усі три зони майже однакові, проте у хижаків, верблюда, приматів краще розвинута мозкова зона. Погранична зона добре розвинута у дрібних жуйних, хижаків і верблюда. Розвиток зон залежить і від віку — у молодих тварин кіркова зона слабко розвинута, проте з віком потовщується. У молодому віці краще виражені ниркові піраміди.

        Зовні нирки вкриті щільною волокнистою капсулою — capsula fibrosa, яка легко знімається з нирки. Капсула може бути дуже щільна (верблюд, кішка, буйвіл, олені) або менш щільна (кролик, свиня). З поверхні волокниста капсула обмежена пухкою сполучною тканиною, в якій міститься багато жирових відкладів, що в цілому формують жирову капсулу — capsula adiposa. Остання вкрита фасцією. Вентрально нирки вкриті очеревиною. Отже, нирки розміщені ретроперитонеально, тобто між м’язами ділянки попереку й очеревиною. Проте у деяких тварин ліва нирка звисає, прогинає очеревину і підвішена на брижі. Це особливо помітно у великої рогатої худоби, дещо менше — в оленів і верблюдів. Така нирка може зміщуватися в черевній порожнині (внаслідок наповнення рубця) і називається блукаючою ниркою. Нирки у ссавців лежать асиметрично, тобто на різному рівні. Права нирка лежить дещо спереду відносно лівої.

        У великої рогатої худоби нирки борозенчасті, багатососочкові. Ниркових пірамід 16–35. Ниркові сосочки обмежені нирковими чашами. Чаші відкриваються в дві основні протоки й утворюють сечовід. Ниркової миски немає. Ліва нирка за формою нагадує біб, скручена по довгій осі. Каудальний кінець її товщий від краніального. Нирка лежить на рівні 2–5-го поперекових хребців і висить на короткій брижі. Права нирка міститься попереду лівої нирки на рівні від 12–13-го ребра до 2–3-го поперекових хребців.

        У кози й вівці нирки гладенькі, багатососочкові, товсті, бобоподібної форми. Ниркових пірамід 10–16. Є ниркова миска. Права нирка торкається печінки і утворює ниркове втиснення. Ліва нирка лежить на рівні 3–6-го поперекових хребців.

       У коня нирки гладенькі, однососочкові. Права нирка серцеподібної, а ліва — бобоподібної форми. Ниркових пірамід 10–12, ниркових чаш немає. Ниркова миска продовжується в кінцеві заглибини — recessus terminalis. Ліва нирка розміщена на рівні від 18-го грудного до 3-го поперекового хребця, а права — від 14–15-го ребра до 2-го поперекового хребця. Права нирка утворює на печінці втиснення.

       У свині нирки гладенькі, багатососочкові, бобоподібної форми. Ниркових пірамід 10–12. Ниркові сосочки обмежені нирковими чашами, що з’єднуються з нирковою мискою. Обидві нирки лежать майже на одному рівні — 1–4-го поперекових хребців. Права нирка не досягає печінки.

      У собаки нирки гладенькі, однососочкові, бобоподібної форми, товсті. Кінцеві заглибини виражені менше, ніж у коня. Нирки розміщені на рівні 1–3-го поперекових хребців. Права нирка торкається печінки.

Нерви: n. vagus, nn. splanchnici lumbales.

Судини: aa. renales.

     Сечовід — ureter — парний трубчастий орган, який проводить сечу з нирки в сечовий міхур. Він розміщений на бічній стінці черевної порожнини. Злегка звисає, утворюючи коротку складку очеревини — сечостатеву складку. У сечоводі розрізняють черевну і тазову частини. В тазовій порожнині сечовід переходить на дорсальну стінку сечового міхура, косо пронизує останню і, пройшовши певну відстань (3–5 см) між м’язовою й слизовою оболонками, відкривається біля шийки сечового міхура. Таке співвідношення сечоводу з оболонками сечового міхура запобігає зворотному відтоку сечі.

      Слизова оболонка сечоводів вистелена перехідним епітелієм, в початковій частині містить слизові залози. М’язова оболонка сечоводів складно побудована, утворює сполучення з нервами, що дає змогу здійснювати перистальтичні скорочення і переміщувати сечу в сечовий міхур. М’язова оболонка побудована з непосмугованої м’язової тканини. Зовні сечоводи вкриті адвентицією.

Нерви: гілки  нервів з каудального брижового  й тазового сплетень.

Судини: артерія сечоводу.

      Сечовий міхур — vesica urinaria — непарний еластичний порожнистий орган овальної форми, що виконує роль резервуара, в якому накопичується сеча. Його розмір, а відповідно, і форма змінюються залежно від наповнення. Порожній сечовий міхур має округлу форму, зморшкуватий, з товстими стінками. Сечовий міхур розміщений на дні тазової порожнини і в наповненому стані звисає в черевну порожнину. В сечовому міхурі розрізняють тіло — corpus vesicae, верхівку — vertex vesicae — і шийку — cervix vesicae, що спрямована каудально і переходить у сечівник. Слизова оболонка сечового міхура блідо-рожева, вистелена перехідним епітелієм, без залоз. На дорсальній стінці міхура, біля шийки, виділяється два сечовідних стовпи — columnae uretericae, які ведуть до отвору сечоводу — ostium

uretericae. Від цих отворів  продовжуються каудально сечовідні складки — plicae uretericae, що обмежують трикутник міхура — trigonum vesicae. Складки каудально зливаються і утворюють сечівниковий гребінь — crista urethralis.

       М’язова оболонка товста, складається з двох поздовжніх (зовнішнього й внут-

рішнього) і колового шарів  непосмугованих м’язових волокон. Останній шар розміщений між поздовжніми шарами. Коловий шар утворює в ділянці шийки сечового міхура стискач. Верхівка й тіло сечового міхура вкриті серозною оболонкою, а його шийка — адвентицією.

       Сечовий міхур має зв’язки: непарна — серединна зв’язка міхура — lig. vesicae medianum — проходить до лобкового зрощення і продовжується краніально по черевній стінці до пупка, в ній у плодів проходить сечова протока — urachus — до сечового мішка зародка (allantois); парні — бічні зв’язки міхура — lig. vesicae laterale — є залишком початкової частини пупкової артерії. Дорсально сечовий міхур межує з прямою кишкою (у самців) і з маткою та піхвою (у самок).

      У великої рогатої худоби трикутника міхура немає, а у коня він ледве виражений. У коня вентральна частина тіла і шийки сечового міхура не вкриті серозною оболонкою. У свині сечовідні складки подвійні.

Нерви: гілки  нервів тазового сплетення.

Судини: міхурові артерії.

      Сечівник — urethra— має значні статеві особливості. У самок він короткий і широкий, має вигляд прямої трубки, що починається від шийки сечового міхура, спрямовується назад і вгору. Він відкривається в нижню стінку статевих органів на межі між піхвою і сечостатевим синусом — зовнішнім отвором сечівника — ostium urethrae externum. У жуйних, верблюда і свиней на нижній стінці сечівника, перед його відкриттям у сечостатевий синус, є значний підсечівниковий випин — diverticulum suburethralle. У верблюда, крім того, є ще ряд дрібних випинів, що слід враховувати при введенні катетера. Слизова оболонка сечівника вистелена перехідним епітелієм, без залоз. У товщі слизової оболонки проходять великі вени.

М’язова оболонка складається з непосмугованої м’язової тканини, проте в каудальній частині знаходяться посмуговані м’язові волокна, які формують сечівниковий м’яз — m. urethralis, виконуючи функцію стискача. У корови сечівник завдовжки 10–14, у кобили — 6–8 см.

     У самців сечівник майже відразу з’єднується із сім’явипорскувальною протокою, утворюючи сечостатевий канал. Сечівник починається внутрішнім отвором — ostium urethrae internum — у шийці сечового міхура, а зовнішнім отвором закінчується на голівці статевого члена.

Нерви: гілки  нервів тазового сплетення.

Судини: гілки артерії  передміхурової залози.

2.2 Анатомо-топографічні дані статевої системи.

       Органи розмноження — organa genitalia — забезпечують відтворення тварин, а

відповідно, і  збереження певного виду. Статевій системі властива й гормональна функція, яка впливає на ріст і розвиток організму. Статевий апарат самців і самок має багато спільного в будові: 1) статеві залози (парні) у самців —сім’яники, у самок — яєчники, які виробляють здатні до запліднення статеві клітини; 2) статеві протоки, що проводять статеві клітини: сім’явиносна протока (сім’япровід) у самців і маткова труба (яйцепровід) у самок; 3) матка розвинута у самок і призначена для виношування плода; 4) зовнішні статеві органи: у самців — статевий член, у самок —присінок піхви, соромітні губи з соромітною щілиною й клітором, які забезпечують контакт статевих органів. Статева клітина самців, або сперматозоон (спермій) — spermatosoon (spermium), — значно відрізняється від статевої клітини самок (яйцеклітини — ovocytus) як за формою, розміром, так і за рухливістю. Об’єм сперматозоона, наприклад, у свині в 12–20 разів менший за об’єм яйцеклітини, у кроля — в 20–30 тисяч разів. Сперматозоон рухливий, а яйцеклітина інертна. Швидкість руху сперматозоона становить у людини — 3–3,3, у собаки — 2,6, у великої рогатої худоби — 4–4,5, у коня — 5 мм за 1 хвилину. Сперматозоони в статевих органах самців можуть зберігати життєздатність до 3 діб навіть після смерті самця. Зовнішнє середовище на них діє згубно. У статевих шляхах самки вони живуть тривалий час (у жінки до 24 діб, у кажанів — кілька місяців).

      Органи розмноження самців — organa genitalia masculina — складаються із сім’яникового мішка, парних сім’яників, придатків сім’яників, сім’явиносних проток, сім’яного канатика, сечостатевого каналу, додаткових статевих залоз, статевого члена і препуція.

      Сім’яниковий мішок — saccus testicularis — являє собою випин черевної стінки, в якому розміщені сім’яники й придатки сім’яників. Форма сім’яникового мішка, ступінь його звисання та розміщення під черевною стінкою значно різняться у тварин. В одних тварин він зміщений більш назад і наближається до анального отвору (кнур), у інших, навпаки, більше зміщується краніально і звисає у вигляді відтягнутого мішка (жуйні).

      Сім’яниковий мішок складається з мошонки, загальної піхвової оболонки та зовнішнього підвішувача сім’яника.

      Мошонка — scrotum — складається зі шкіри і м’язовоеластичної (м’язистої) оболонки. Шкіра мошонки — cutis scroti — вкрита рідким волоссям, зморшкувата, з потовими та сальними залозами. По середній лінії виділяється шов. Шкіра щільно з’єднується з м’язистою оболонкою — tunica dartos, яка бере участь в утворенні серединної перегородки — septum scroti. Перегородка поділяє порожнину мошонки — cavum scroti — на дві камери.

     Загальна піхвова оболонка — tunica vaginalis communis — складається з двох пластинок, які міцно з’єднані між собою. Зовнішня пластинка — фасціальна (продовження поперечної черевної фасції), внутрішня — серозна (продовження пристінкової пластинки очеревини). Разом пластинки формують піхвовий мішок, у якому міститься піхвова порожнина — cavum vaginale. Між загальною піхвовою оболонкою і мошонкою знаходиться слабко виражена зв’язка мошонки — lig. scroti. Пахвинна зв’язка — lig. inguinale — з’єднує загальну піхвову оболонку з хвостом придатка сім’яника. Ця зв’язка міцна, її перерізують при кастрації відкритим способом.

      Зовнішній підвішувач сім’яника — m. cremaster externus — є продовженням внутрішнього черевного косого м’яза живота і розміщений на латеральній поверхні загальної піхвової оболонки. Зовні м’яз вкритий фасцією підвішувача сім’яника — fascia cremasterica, яка є залишком фасції зовнішнього косого м’яза живота.

      Сім’яник — testis, s. orchis, s. didymis — парний орган яйцеподібної форми, дещо сплющений з боків. Лівий сім’яник більший за правий. Особливо великі сім’яники у жуйних, кнура, малі — у верблюда. На сім’янику розрізняють два кінці — головчастий і хвостатий — extremitas capitata et caudata, два краї — придатковий і вільний — margo epididymalis et liber, дві поверхні — латеральну й медіальну. Зовні сім’яник вкритий спеціальною піхвовою оболонкою — tunica vaginalis propria, яка переходить на придаток сім’яника, утворюючи брижу сім’яника — mesorchium. Під серозною оболонкою розміщена щільна білкова оболонка — tunica albuginea. Від неї з боку головчастого кінця відходять сполучнотканинні тяжі, які тягнуться в бік хвостатого кінця, формуючи середостіння сім’яника — mediastinum testis — та перегородочки сім’яника — septula testis. Останні поділяють сім’яник на часточки. У білковій оболонці, середостінні та перегородочках проходять судини й нерви. Судини особливо помітні на білковій оболонці. Всередині часточок сім’яника міститься паренхіма сім’яника — parenchyma testis, яка складається із звивистих сім’явиносних трубочок — tubuli seminiferi contorti — та проміжної (інтерстиціальної) тканини. У звивистих сім’явиносних трубочках утворюються і розвиваються сперматозоони. Довжина кожної трубочки у випрямленому стані — 35–75 см. Таких трубочок нараховується від 200 до 600, загальна їх довжина становить 200–300 м. Звивисті сім’явиносні трубочки переходять у прямі — tubuli

seminiferi recti, які переходять у середостіння, де формують сім’яникову сітку — rete testis. Із сім’яникової сітки виходять 12–23 виносних канальців сім’яника — ductuli aberrantes testis, які формують голівку придатка сім’яника.

       Клітини проміжної тканини виділяють статевий гормон самців.

      Придаток сім’яника — epidіdymis  — розміщений у вигляді тонкого тяжа на придатковому краї сім’яника і з’єднується з ним брижею, а з латеральної поверхні між ними є вузька щілина — придаткова пазуха — sinus epididymidis. Форма придатка і ступінь його розвитку у тварин надзвичайно різні. У придатках сім’яника розрізняють голівку, тіло і хвіст — caput, corpus et cauda epididymidis.

      Виносні канальці переходять у протоку придатка сім’яника — ductus epididymidis, яка переходить у сім’явиносну протоку — ductus deferens. Протока придатка сім’яника досягає значних розмірів (у жеребця — 20–86 м, у бугая — 30–50, у барана й цапа — 47–58, у кнура — 17–18, у пса — 5–8, у чоловіка — 11 м). У протоці придатка зберігаються статеві продукти. Придаток сім’яника з’єднується із сім’яником власною зв’язкою сім’яника — lig. testis proprium, а із загальною піхвовою оболонкою — пахвинною зв’язкою.

     Сім’явиносна протока (сім’япровід) — ductus deferens — починається з хвоста придатка сім’яника і являє собою довгу вузьку трубку. Стінка сім’явиносної протоки складається із слизової, м’язової та серозної оболонок. Сім’явиносна протока проходить через пахвинний канал у черевну порожнину в складі сім’яного канатика, потім прямує в складці сім’явиносної протоки — plica ductus deferentis — у тазову порожнину. У тазовій порожнині сім’явиносні протоки розміщені на дорсальній стінці сечового міхура в сечостатевій складці — plica urogenitalis. Позаду шийки сечового міхура сім’явиносні протоки з’єднуються з вивідними протоками міхурцевих залоз, утворюючи парну сім’явипорскувальну протоку — ductus ejaculatoris, яка відкривається на сім’яному горбку — colliculus

seminalis. У жеребця і бугая кінцеві відділи сім’явиносних проток утворюють розширення — ампулу сім’явиносної протоки — ampulla ductus deferentis. Ампули містять залозисту тканину. Між ампулами, в сечостатевій складці, розміщена чоловіча матка — uterus masculinus.

       Сім’яний канатик — funiculus spermaticus — являє собою складку сім’яникової брижі, в якій розміщені сім’явиносна протока, сім’яникова артерія і вена, нерви, лімфатичні судини та внутрішній підвішувач сім’яника — m. cremaster internus. Сім’яний канатик лежить у пахвинному каналі, має форму конуса, розширена частина якого спрямована до сім’яника і його придатка. Сім’яникова артерія знаходиться в судинній складці — plicа vasculosa, яка по черевній стінці спрямовується дорсально до аорти. В складці проходять вена і нерви. Сім’яникова вена формує лозоподібне сплетення — plexus pampiniformis. Сім’явиносна протока розміщена з медіального боку брижі.

      Сечостатевий канал — canalis urogenitalis — утворюється сечівником і сім’явиносними протоками і призначений для виведення сечі та сперми. Канал поділяється на тазову частину — pars pelvina, яка позаду сідничної дуги переходить у статевочленну (губчасту) частину — pars spongiosa. Остання розміщена на вентральній поверхні статевого члена і на його голівці закінчується зовнішнім отвором — ostium urethrae externum. При переході тазової частини в статевочленну утворюється перешийок сечостатевого каналу — isthmus urethrae. Стінка сечостатевого каналу складається із слизової, судинної (кавернозної) та м’язової оболонок. Слизова оболонка вкрита перехідним епітелієм. Судинна оболонка (кавернозна) в тазовій частині слабкіше виражена, ніж у статевочленній. Основою оболонки є сполучна тканина, що містить еластичні й непосмуговані м’язові волокна та густу сітку кровоносних судин з розширеннями — лакунами. Під час ерекції лакуни заповнюються кров’ю, забезпечуючи зіяння сечостатевого каналу.

М’язовий шар складається  з товстого шару посмугованих м’язових волокон, які формують сечостатевий м’яз — m. urogenitalis.

     Додаткові статеві залози виділяють секрет у тазову частину сечостатевого каналу. Секрети цих залоз є необхідним середовищем для сперматозоонів, виділяються в певній послідовності і мають спеціальне призначення. До цих залоз належать міхурцева, передміхурова та цибулино-сечівникова. За будовою залози альвеолярно-трубчасті.

       Міхурцева залоза — gl. vesicularis — парна, розвинута в різних тварин неоднаково, розміщена в сечостатевій складці дорсально від сечового міхура. Вивідна протока залози зливається із сім’явиносною протокою, утворюючи сім’явипорскувальну протоку. Секрет залози клейкий і виділяється в останню чергу.

      Передміхурова залоза — prostata — непарна, обмежує початкову частину сечостатевого каналу. Вона буває застінна і пристінна. Застінна частина розміщена дорсально на шийці сечового міхура та початковій частині сечостатевого каналу. Вона відкривається численними вивідними протоками латерально від сім’яного горбка. Пристінна, або розсіяна, частина залози — pars disseminata prostatae — розміщена між слизовою й м’язовою оболонками сечостатевого каналу. Її численні протоки відкриваються в дорсальну стінку каналу отворами, розміщеними в чотири ряди. Ступінь розвитку передміхурової залози залежить від ступеня розвитку сім’яників, тобто сильніше вона розвинута у тварин з великими сім’яниками. Рідкий секрет залози виділяється разом із сперматозоонами, розбавляючи їх густу масу.

       Цибулино-сечівникова залоза — gl. Bulbourethralis — парна, розміщена в кінцевому відділі тазової частини сечостатевого каналу. Залоза прикрита цибулино-печеристим м’язом. Протока залози відкривається в дорсальну стінку сечостатевого каналу. Секрет залози виділяється в канал перед проходженням сперматозоонів.

       До додаткових статевих залоз слід віднести розсіяні по сечостатевому каналу незначні за розмірами сечостатеві залози — gll. urogenitales, які виділяють невелику кількість секрету. Сюди ж можна віднести залози чоловічої матки, залозиста частина якої особливо розвинута у гризунів і кроля.

       Статевий член — penis — складається з печеристого тіла — corpus cаvеrnosum

penis — та сечостатевого каналу. Парні печеристі тіла члена розміщені дорсально від сечостатевого каналу і розділені поздовжньою фіброзною перегородкою. Печеристе тіло складається з білкової оболонки і печеристих порожнин.

        Білкова оболонка — tuniсa albuginea — щільна, фіброзна, утворює перетинки, або трабекули, які обмежують печеристі порожнини (каверни). Перетинки містять непосмуговані м’язові волокна. Каверни — це видозмінені судини, які всередині вкриті ендотелієм. Кров до статевого члена приноситься глибокою артерією статевого члена, а відводиться внутрішніми соромітними венами. В стані ерекції статевий член видовжується, потовщується і стає щільним внаслідок того, що каверни наповнюються кров’ю.

       На статевому члені розрізняють голівку, тіло, корінь і дві ніжки. Парні печеристі тіла члена беруть початок від сідничних горбів і утворюють ніжки члена, які підвішують його до таза. Кожна ніжка обмежена добре розвинутим сіднично-печеристим м’язом (стискаючи ніжку, м’яз обмежує відтік крові під час ерекції). При сходженні між собою ніжки утворюють корінь члена — radix penis, який переходить у тіло — corpus penis, що закінчується голівкою — glans penis. Тіло статевого члена на вентральній поверхні несе сечостатеву борозну — sulcus urethralis. На голівці статевого члена розрізняють вінець голівки — corona glandis, шийку — collum glandis — і перегородку — septum glandis. Розрізняють дві форми голівки: голівку — glans penis — у тих випадках, коли вона сильно розвинута і являє собою капелюхоподібний утвір (кінь, пес, примати), і чохол — galea penis, коли потовщення на верхівці члена слабко виражене і має вигляд напластування (жуйні, верблюд, кнур, лев, тигр, гризуни). У деяких тварин вона розділена на 2–4 лопаті (єхидна, качконіс) або подвійна (сумчасті).

        У деяких тварин верхівка статевого члена зігнута назад, проте під час ерекції вона випрямляється і спрямовується вперед (верблюд, слон, носоріг). У передній частині статевого члена, на межі печеристих тіл сечостатевого каналу, розвивається особлива борозенчаста кістка — os penis (у моржа — великих розмірів). Ця кістка є у сумчастих, хижаків, багатьох гризунів, кажанів, мавп (у людини інколи спостерігається сполучнотканинний чи хрящовий тяж).

       Препуцій (крайня плоть) — preputium — складка шкіри, яка вкриває зовні голівку статевого члена. Внутрішня пластинка крайньої плоті дуже ніжна і переходить безпосередньо на голівку, вкриваючи її. Вона містить видозмінені сальні залози — залози крайньої плоті — gll. preputiales, які виділяють секрет — смегму, що має специфічний запах.

       Препуцій натягується на голівку статевого члена парним краніальним м’язом крайньої плоті — m. preputialis cranialis, який починається в ділянці мечоподібного відростка груднини. Голівка статевого члена втягується в препуцій парним м’язом — відтягувачем статевого члена — m. retractor penis, що починається від 2–3-го хвостового хребця.

       У бугая сім’яниковий мішок розміщений перед лобковими кістками, кисетоподібний, шкіра непігментована. Сім’яники розміщені в мішку вертикально, головчастим кінцем догори. Вони добре розвинуті, мають видовжено-овальну форму, на розрізі — жовтуватий колір. Придаток сім’яника розвинутий слабко, звужений. Власна зв’язка сім’яника не виражена. Лівий сім’яник більший, ніж правий. Маса сім’яників у бугая становить 550–650 г. Сім’яний канатик звужений. Сім’явиносна протока в кінцевому відділі утворює розширення — ампулу. Сечостатевий канал має човноподібну ямку — fossa navicularis urogenitalis, яка знаходиться каудально від перешийка сечостатевого каналу. Міхурцеві залози великі, компактні, з горбкуватою поверхнею. Застінна частина передміхурової залози має довгу середню частину (3–5 см). Пристінна частина залози концентрується в основному в дорсальній стінці сечостатевого каналу.