Антицерковна та антифеодальна спрямованість «Декамерона» Джованні Бокаччо

Реферат

з ІЗЛ

з теми: «Антицерковна  та антифеодальна  спрямованість 

«Декамерона»  Джованні Бокаччо»

студентки 242 групи

факультету  іноземної філології

ЧДУ ім. Петра Могили

Мякініної Галини 
 
 
 
 
 
 
 

                               Кафедра теорії та історії зарубіжної літератури

                                          Доцент Береза І. Ю.

Вступ 

   Епоха Відродження посідає визначне місце у розвитку та історії світової літератури: вона була і залишається духовним і культурним феноменом. Ренесанс – це не тільки відродження античності та виникнення інтересу до старогрецьких і староримським пам’яток, а й велика історична смуга в житті європейського суспільства, яка була увінчана гуманізмом.

   Гуманісти виступали не лише проти церковної  доктрини аскетизму і проти Середньовічної моралі, вони виробили новий погляд на людину, яку ставили у центр усього. Вони вірили в необмежені можливості людського розуму, обстоювали право людини на земні радощі, на свободу думки, вважали найвищою метою існування людини побудову справедливого суспільства. Аскетичній моралі христиняства гуманісти протиставляли античний ідеал гармонійного розвитку людини.

   Джованні  Бокаччо як італійський представник  Ренесансу, де він, до речі, і зародився, був чистокровним гуманістом. У його шедевральному «Декамероні»  чітко спостерігається антицерковна й антифеодальна спрямованість. Акцентуємо далі на ній увагу.

   Тема  є актуальною у наш час, адже вона відображає тодішню епоху, допомагає  зрозуміти цілі гуманізму, встановити причинно-наслідкові зв’язки історичних та соціальних змін Відродження, побачити проблеми періоду, які є, насправді, «вічними» і навіть сьогодні зустрічаються у людей. А знайти вирішення цих проблем дає змогу нам Джованні Бокаччо і його сто дивовижних новел! 
 
 
 
 
 
 
 
 

Філософія Ренессансу

   Ренесанс визначається як історичний процес ідейного й культурного розвитку напередодні ранніх буржуазних революцій, що має самобутню цінність. Його елементи починають проявлятися на пізній фазі феодалізму й обумовлені розкладанням, що починається, феодальної системи. Весь процес триває аж до ранніх буржуазних революцій.

   У розвинених країнах Європи вже на переломі XII і XIII ст. у зв'язку з розвитком  ремесел і торгівлі, з розквітом  міст відбувається ріст продуктивності праці. Місто представляло силу, завдяки  якій феодалізм прийшов до вершин своєї економічної зрілості, але разом з тим у росту міст проявлялися риси, які переходили за рамки феодального ладу. Із прогресуючим економічним розвитком міст зв'язаний процес швидкого нагромадження торговельного й лихварського капіталу, а згодом виникають зародки (локальні, обмежені, нестійкі) капіталістичних виробничих відносин. Мануфактури були, однак, спочатку скоріше виключенням, чим правилом. У сутності Ренесанс є періодом подолання попередньої тривалої стагнації продуктивних сил.

   У феодальній Європі існували більші розходження  в економічному, політичному й  культурному розвитку міст, тому Ренесанс не виникає відразу у всіх країнах, але насамперед у найрозвиненіших. Його колискою є Італія - майже весь перший період свого розвитку Ренесанс був «італійським явищем», і лише в другому періоді він здобуває європейський характер. В історіографії на Заході існує лапідарна хронологія Ренесансу: ранній Ренесанс - Trecento (починаючи з 1300 р. XIV в.), зрілий Ренесанс-Quattrocento (XV в.), пізній Ренесанс - Cinquecento (XVI в.). Це розподіл безпідставно, тому що воно абстрагується від національних і інших розходжень розвитку Ренесансу в різних країнах тодішньої Європи. .

   Головні носії ідеології Ренесансу - міські вищі шари, умільці, міщани, монастирські й церковні інтелектуали - перебували в гострому політичному протиборстві із середніми й нижчими шарами міського населення, нехтували бідноту («плебс»), незаможних. У той період ще не дозріли класові протиріччя між міщанами й феодальним дворянством, навпаки, дворяни й навіть високі представники церкви симпатизували міщанським шарам, положення й спосіб життя яких представлялися привабливими.

   Ідеологія Ренесансу має подвійну спрямованість: з одного боку, антифеодальну, з іншого боку - антиплебейську. Міщанські верхи прагнули стабілізації й розширення товарно-грошових відносин за допомогою реформ державного апарата й церкви. Термін «ренесанс» правильно вживати саме в цій класовій визначеності. Головний зміст і навіть головну рису цього історичного процесу відбиває не дослівний переклад цього терміна (фр. renaissance - відродження, тобто відродження, новий розквіт античної культури, науки й філософії), а антифеодальний зміст процесу, спрямованість проти церкви, дворянства й всіх феодальних порядків.

   Для мислення, ідеології й культури Ренесансу  вирішальною тенденцією, що характеризує переворот, є перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння миру. Це процес діалектичний, суперечливий, складний, здійснюється він повсюдно, але в різних модифікаціях, варіантах, формах.

   Ренесанс  охоплює ту фазу історії, у якій християнська релігія вже не має домінуючої, монолітної позиції. Цей переворот  відбувається насамперед у релігійних рядах; ні у філософії, ні в мистецтві  або літературі відразу не усувається існуючими сторіччями традиційний напрям думок.

   У боротьбі із середньовічним теократизмом на перший план культури Ренесансу  виступають гуманістичні, антропоцентричні мотиви. Презирство до земного єства  заміняється визнанням творчих  здатностей людини, розуму, прагнення до земного щастя. Реалізація людяності припускає освоєння досягнень культурного багатства минулого, тому гуманізм Ренесансу спонукує інтерес до античної культурної спадщини, до оволодіння багатоликим багатством древньої філософії. Знову й по - іншому відкриваються Платон і Аристотель, а також неоплатоніки, стоїки, епікурейці, Цицерон і ін. Їхня філософія розглядається в історичному контексті. Ренесанс - це насамперед вільне осмислення добутків античності, відмова від готових і незмінних істин. Замість поняття істини самої особистості надаються можливість і право вирішувати, що істинно, а що ні. Древні філософи приймаються скоріше як союзники, чим «вища інстанція». Учені, філософи вже виступають не як представники закритих шкіл, але як окремі дослідники. Цьому відповідали нові форми філософського пояснення, індивідуального стилю літературної обробки. Як реакція на схоластичну складність повсюдно спостерігалося прагнення до більше зрозумілого викладу. Проти колишнього схематизму більше враховується реальність, увага зосереджується на питаннях, які мають практичне значення й користь.

   Однак було б неправильним ідеалізувати гуманізм Ренесансу й не зауважувати його внутрішніх протиріч, які зрештою  відповідають його історичної обумовленості XIII-XV ст. Границі ці зримо проявляються в елітарності, в «аристократичних» тенденціях. Так, гуманістичні ідеї моральності були призначені вищим соціальним колам і класам, що мали можливість одержати утворення. Люди, які проголошували гуманізм, мали доступ до античної культури й філософії, знали мови (знання латинської мови, літератури було істотною ознакою Ренесансу). Не можна забувати, що гуманізм Ренесансу із самого початку різко суперечив аверроїзму (у деяких роботах викладається думка, що італійський гуманізм є католицькою реакцією на вчений аверроїзм), тому що гуманісти насамперед підкреслювали суб'єктивну, активну, практичну сторону пізнання.

   Поворот до антропоцентризму не можна тут  розуміти спрощено, що як миттєво перемагає  дія або як якесь «прозоро чисте» вираження матеріалістичних поглядів. Суть у тім, що гуманізм Ренесансу проявлявся в революційних ідеях, звернених на внутрішню, земну «божественність» людини, у відмові від зовнішньої «інституціональної» істини божої, у залученні людини до життєвої активності, у твердженні віри людини в себе. Але й це нове, безсумнівно прогресивне, будучи історично обумовленим, могло виявитися лише в тій або іншій формі, обумовленої рамками релігії.

   Часто дискутується проблема відносини між  Ренесансом і Реформацією. Іноді спрощено затверджується, що між ними існує протилежність, що складається в тім, що Ренессанс - явище міжнародне, загальноєвропейське, тоді як Реформація - явище лише національне (німецьке). Істотним, однак, є те, що Ренесанс і Реформація мають загальну антифеодальну спрямованість, у їхній основі лежить антифеодальний рух, носієм якого у феодальному суспільстві, що розкладається, були міські шари суспільства. Якщо Ренесанс висуває вимогу перетворення суспільства шляхом розширення світського утворення, то Реформація залишається в рамках середньовічного миру думок людини й у цих границях пропонує йому новий, спрощений шлях до бога. Ідеї Ренесансу могли активізувати лише верхні буржуазні шари (у сутності не було ніякого гуманістичного варіанта, що виражає інтереси середніх і нижчих шарів); навпроти, ідеї зміни церкви і її навчань - як головний зміст Реформації - були здатні мобілізувати середні й нижчі шари суспільства, більше прив'язані до релігійних подань у силу умов свого існування. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Джованні  Бокаччо 

   Джованні  Бокаччо був другим (після Петрарки) великим італійським гуманістом. Як і Петрарка, він поєднував у  своїй особі письменника-художника  і вченого-філолога. І хоча Бокаччо  вважав свого старшого сучасника  своїм головним учителем, його дарування лежало у дещо іншій площині, оскільки прийнято вважати, що він був поетом купецького стану відокремлених міст-держав. Це визначає новаторство автора «Декамерона» в галузі літератури.

   Ще на початку своєї творчості Бокаччо розробляв власний підхід до сучасних йому жанрів, наприклад, психологічної історії, роману, створивши «Елегію мадонни Фьяметти». Вже в цьому творі автор використовує в якості літературної реальності сучасне для нього життя, а в якості головної героїні – сучасницю. Тільки Бокаччо розробляв жанр новели, що вважався в його епоху низьким. Саме з новел складається головний його твір - «Декамерон». І це не єдине новаторство книги.

   У «Декамероні» вперше в історії літератури героєм широкої і цілісної розповіді стає сучасне автору суспільство. Сама форма твору не є новаторською. У пам'ятках попередніх епох діяли якісь фігури міфічного чи реального, але дуже далекого минулого. Подібну складову структуру, коли ціле складається з багатьох частин, що мають яку-небудь спільну рису, мали, наприклад, санскритські веди або Біблія, арабська збірка казок «Тисячі і однієї ночі» або перська збірка «Книга папуги», а більш сучасні - романи артурівского циклу. У них діяли або герої епосу, або окремі соціальні групи, роди, касти, що прийшли з міфів і легенд. А в середньовічних притчах-повчаннях - «exampla» - образи часто запозичувалися з агіографій, життєписів або трактувалися як абстрактні характери, які тяжіли до типовості. Ці герої належали до дуже далеких читачеві світів, далеких, по-перше, у часі, по-друге, у соціальному відношенні. Герої повинні були стати прикладом для наслідування, таким собі ідеалом, з якого треба брати приклад, тому дистанція між героєм і читачем була велика.

   Не  такий «Декамерон». Так, Бокаччо  використовує відому форму, характерну для більш епічних творів, але він рішуче «знижує», вже з самого Вступу, розповідь і тісно пов'язує її із сучасністю, наповнюючи «Декамерон» впізнавальною злободенністю. Це вже не епопея, а, швидше, комедія, адже її мета - не повчати і навчати, а «підбадьорити та розважити». До того ж мова у новелах іде про людей, що живуть в ту ж епоху, що й автор, і про найпалкіші питання епохи.

   Вже у Вступі автор говорить про події  недавнього часу - «останню чумну пошесть», тобто чуму 1348 року. Дев'ять десятих описаних у «Декамероні» подій та героїв відноситься до епохи (виняток - Х день). Більше того, Бокаччо вводить в оповідання образи сучасників, живих або зовсім нещодавно померлих, безсумнівно відомих сучасному автору і читачеві. Все це – приклади безпосереднього відображення дійсності, тенденції «описувати випадки і пригоди, що сталися як в новітні, так і в стародавні часи». Особливо помітна ця орієнтація у перших рядках новел: «не багато років минуло, як ..." - хронологічна наближеність, недавнє минуле, «як ми бачимо щоденно ... » - безпосередню вказівку на сучасність, що відбувається.

   Ще  одним зі способів «осучаснення»  є уточнення місця, аж до детальної вказівки. На противагу попереднім «Декамерону» епічним творам, де часто фігурують якісь казкові світи або цілком реальні місцевості, але які мають казкову забарвлення описів, дія у Бокаччо розвивається у цілком конкретних місцях, які звучать на вустах. Зрозуміло, такі точні географічні визначення мимоволі обростають повсякденними подробицями. Так, Венеція у другій новелі четвертого дня згадується як «гнездилище усілякої скверни»; а ось опис Марселя у третій новелі того ж дня: «Наскільки вам відомо, Марсель знаходиться у Провансі, біля самого моря, але тільки в цьому древньому і славному місті раніше було більше багатих людей і знатних купців, ніж нині».

   Але ще сильніше, ніж згадування історичних імен або назв місць, прикмети сучасності проявляються в самому характері розповіді, в його соціально-політичній проблематиці. Бої, подвиги, опис яких притаманний лицарським романам, ніколи не є домінуючими або рушійними в сюжеті, як, втім, не можуть стати і яскравим фоном для, по суті, побутових історій, часто просто анекдотів, зібраних у «Декамероні». Але якщо навіть і стають (як, наприклад, хрестові походи, діяння імператорів і королів), то використовуються Боккаччо, як туман спогадів, мимовільна перешкода, що послужила двигуном самої дії, чим в багатьох новелах є, наприклад, несподівана поява чоловіка, коли невірна дружина приймає у себе коханця. На перший план висуваються найактуальніші питання та проблеми італійського суспільства кінця XIII - початку XIV століття. У центрі твору - інтереси діяльного і розторопного купецтва вільних міст. За словами Вітторе Бранка, головного дослідника творчості Бокаччо, «Декамерон» - дзеркало його [купецтва] переконань, смаків, повсякденних занять».

   Однак важливо не тільки те, що головна роль відійшла до нової панівної групи. Проблематичний фон «Декамерона» широкий і різноманітний. Тут і англо-французькі війни (II, 3 і 8), війни між Анжуйським королівством і Швабською-Арагонською Сицилією (V, 5 і 6; VI, 3) - то є міжнародні події, які жваво зачіпали інтереси морської та сухопутної торгівлі. Виражені і принципові тези тодішнього світогляду: найстрашніше - пірати і розбійники (II, 2 і 10), найдорожче - власність.

   Проте особливо яскраво риси епохи виявлені в еротичних сценах. У Бокаччо кохання відходить від епічних, ліричних зразків і зводиться найчастіше до пікантно-побутової любовної історії, до анекдотичних любовних трикутників, до звичних тем міських пліток і пересудів.

   У «Декамероні» два дні з десяти присвячені історіями любові, у четвертий  день розповідаються новели про нещасну  любов, п'ятий - історії із щасливим кінцем. Треба зауважити, що всі вищевказані ознаки «осучаснення» у Бокаччо «працюють» і в новелах про любов. Почуття героїв, перепетії сюжету відбуваються на тлі історично реальних пейзажів (міста, Італії сусідні країни, вулички і кораблі піратів), згадуються історичні особистості і так далі. Але оновлені також і традиційні літературні мотиви і прийоми, що набагато важливіші в аналізі трактування любовної теми у Бокаччо.

   Так, наприклад, мотив «пізнання», який грає у багатьох творах, починаючи з Гомера і закінчуючи лицарськими романами, роль такого собі «Важеля», маяка несподіваного повороту подій, втрачає в «Декамероні» казково-чарівне забарвлення і набуває реалістичності, тобто проектується на реальну основу. У п'ятій новелі п'ятого ж дня цей мотив відіграє визначальну роль. Юна дівчина в дитинстві була вивезена з Фаенца під час його облоги. Далі вона переїхала з називним батьком у рідне місто, де в неї закохалися два юнаки, один з яких був її рідним братом. Закінчується новела зворушливим впізнанням дівчини її рідними. Так цей мотив грунтується на цілком реальних подіях боротьби між італійськими містами. «Розпізнавання» базується і на події міжнародного масштабу. У сьомий новелі п'ятого дня порушено тему торговельних і політичних відносин Італії із Вірменським царством. Головний герой - син вірменського дворянина - в дитинстві викрадений корсарами і проданий у рабство. Дорослим він закохується у дочку господаря, що призводить до її вагітності і, здавалося б, кривавої розв'язки: герой вирушає на страту, батько, не витримавши ганьби, посилає отруту доньці. Але посол Вірменії в Римі, батько юнака, впізнає сина, і все закінчується якнайкраще, тобто весіллям закоханих.

   Не  менш цікаве трактування сюжету античних романів: дівчина і юнак люблять один одного, але зовнішні обставини розлучають їх, і тільки через багато випробувань вони знов знаходять один одного. Така канва, наприклад, другої новели п'ятого дня. Два героя, юних і гожих, що, до речі, не суперечить традиції античного роману («красуня, дочка шляхетних батьків Констанца» і «Мартуччо Гоміто, гарний, чесних правил») люблять один одного. Батьки проти одруження, оскільки юнак бідний, і він стає піратом. Під час бою з сарацинами, Мартуччо потрапляє в полон, дівчина ж чує, що він загинув. І вирішує покінчити з собою, для чого лягає в човен, який прибиває прямо до берегів Сузи. Бранець Мартуччо своєю винахідливістю допомагає сараінам перемогти гранадцев (тут Бокаччо мимохідь повідомляє цілком достовірні історичні факти), і стає багатим і могутнім чоловіком. Дівчина, яка весь цей час жила недалеко від коханого, чує про його успіхи і домагається зустрічі з ним. Справа, звичайно, закінчується весіллям. Знову ж таки ми бачимо, як уже відомий світовій літературі мотив накладається на італійську дійсність кінця XIII - початку XIV століття.

   Бокаччо прагнув відновити і осучаснити одну з найбільш піднесених тем лицарського роману - тему любові і смерті. Закривавлене серце коханого, благородна смерть - всі ці атрибути лицарського роману є в новелах четвертого дня. Дії в них відбувається при дворах королів або феодалів. Наприклад, у дев'ятій новелі головні герої - «шляхетні лицарі, які володіли замками і васалами». Дружина одного з них любить іншого, про це дізнається її чоловік і, прийшовши в «таке шаленство, що серцева неприязнь ... змінилася у нього смертельною ненавистю», вбиває суперника, а серце його пропонує в якості смачної страви дружині. Коли та дізнається, що з'їла серце коханого, викидається з вікна башти. Зауважте, новела позбавлена трагічного пафосу, завдяки простій мові розповіді і відсутності витіюватих виливів. Передсмертна мова героїні проста, але піднесена шляхетністю: «Я добровільно зробила його [коханого] володарем моєї душі - він мене до цього не примушував, - і якщо я цим вас образила, то карати треба було не його, а мене. Але Господь не допустить, щоб я вкусила що-небудь ще після тієї благородної їжі, яку представляє собою серце настільки доблесного і великодушного лицаря, який був мессер ГВІЛЬЄЛЬМО ГВАРДАСТАНЬО! »

   У лицарських романах і в деяких новелах «Декамерона» діють люди шляхетного походження. Але є в творі чітко позначена група з п'яти новел, герої яких належать до міщанського, а то й ремісницькій стану (3, 5-8, IV). Тема любові і смерті в них розвивається не серед розкоші та золота, а розкривається посеред садових кущів, у перервах важкого трудового дня. Це сама здорова любов і найбільш трагічна смерть, найбільш чутлива реакція автора. Сьома новела є, по суті, історією Трістана та Ізольди з ремісників. Симона любить Пасквіна, зустрічається з ним в саду, де юнак протирає зуби шавлією і вмирає. Щоб довести свою невинність у смерті коханого, Симона теж протирає зуби шавлією і вмирає поряд з тілом Пасквіна. Історія закінчується патетичним вигуком (приблизно, високий стиль вибрано для того, щоб підвищити персонажів низького походження): «Про блаженні душі! Вам випало на долю в один і той же день покласти межа вашої палкої любові та Цього тлінній життя. Про тим паче блаженні, якщо тільки вам не буде розлучатися в потойбічному світі! »І справді тільки смерть рівняє людей, навіть смерть серед юрби голодранців, про що не забуває Боккаччо і забули лицарські романи. Автор Декамерона відверто полемізує з традицією лицарського роману, коли оспівувалася тільки любов вищих станів. Та й взагалі нижчі стани ніби й не могли любити. Однак Бокаччо нагадує: «Амур охоче поселяється в багатих хоромах, проте ж не гребує і убогими хатинами». І в цьому теж його новаторство.

   Однією  з характерних рис у трактуванні  теми любові у Бокаччо є велика роль долі, яка, вочевидь, і рухає все дійство або до трагічного кінця, або до щасливої розв'язки. Ця риса нерозривно пов'язана зі світоглядом гуманіста Бокаччо. Поза сумнівом, віра в долю, в її рушійну силу, оптимістичний фаталізм є частиною всього світоглядного ряду людей епохи Відродження. Як непохитний авторитет багатства, доля займає більшу частину умов середньовічних людей. І як все пов'язано, як дивно заносить доля дівчину в некерованою човні на берег країни, де знаходиться живий-здоровий її коханий. Як несподівано саме під тією шавлією, якою протерли зуби міщанські Трістан та Ізольда, сиділа отруйна жаба, яка і просочила рослина своєю отрутою. І як вдало стражники провели молодого раба повз готелю, де оселився його батько. Все у «Декамероні» побудовано на мінливість і парадокси долі, і це не суперечить діалектиці Відродження.

   Як  ми бачимо, в інтерпретації любові Бокаччо є новатором. Використовуючи старі мотиви, вже відомі і раніше використані теми лицарського і  античного роману, міфів, легенд, він накладає на них відбиток сучасної йому епохи. Автор, до того ж, вводить нових героїв - міщан, купців, навіть ремісників. Бокаччо полемізує з традицією, яка не допускала можливості любові в інших країнах, за винятком вищих. Історії закоханих, щасливих і знедолених, малюються на тлі реальних історичних подій і реально існуючих географічних місць. На шляху розвитку дії читач захоплює історію відносин вільних міст, виявляє відгомони принципів гуманізму епохи Відродження. Новаторство Бокаччо неоціненне в подальшому розвиткові літератури і, зокрема, інтерпретації любові.

   У новелах Бокаччо розказано чимало історій, в яких яскраво висвітлюється  і дотепність, і веселість, і щедрість, і широта натури людей. В «Декамероні» можна знайти приклади найкращих  душевних поривань і якостей людини: благородства, щедрості, чесності. З розповідей Бокаччо абсолютно очевидно, що для нього людина і її душевні переживання важливіші за становища цієї людини в суспільстві, а бути наділеними кращими моральними якостями можуть і люди різних соціальних станів, не тільки королі та вельможі, як вважалося раніше.

   Він розбивав міцне середньовічне уявлення про те, що значущість окремого індивіда визначається не його особистими якостями, а місцем в соціальній ієрархії. Автор використовує імена, події, відомі його сучасникам, в Бокаччо королі, султани, давньоримські імператори – імена не вигадані, а реальні.

   Джованні  Бокаччо вважав: “не вінець : скіпетр, але особисті чесноти підносять  людину на справжню висоту”. При цьому  в його “Декамероні” об’єктом зображення вперше стає сучасний міський побут, а ім’я нічим не примітного городянина або назва нічим не примітно: вулички… котрі, проте, достатньо назвати, щобучитача на якого орієнтований текст, негайно виник цілий комплекс конкретно-почуттєвих уявлень, стає найважливіший стильовим компонентом того ефективного реалістичною прийому, який дослідник творчості Бокаччо Вітторе Бранкг вдало назвала “осучасненням новелістичної розповіді”.

   Дуже  поширеним у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, “творчого облич чя” окремого письменника.

   Олександр Блок стверджу вав: “Поети цікаві не тим, що в них є загального, а тил: чим вони відрізняються один від  одного”. За знаменита: афоризмом французького вченого Бюффона, “стиль – це людина”.Стиль автора складається з його теми, власного стилю і стилю епохи”.

   Найяскравішою рисою стилю Бокаччо в «Декамероні  є запозичення сюжетів новел  та використання в твора не вигаданих, реальних імен і подій. Усі новели вирізняє багата й яскрава мова. Живі розмовні вирази, прислів’я, приказки, дотепи, що стосується комічних персонажей, і чіткість, виваженість в філософських роздумах. В Італії були популярними оповідки – анекдоти, в яких розповідалося про випадки із життя кумедного чи повчального характеру існували і оповідки, схожі на наші побутові казки. Дослідники творчості Бокаччо вважають, що 85 із 100 новел були запозичені письменником із античних джерел, середньовічних переказів, куртуазних повістей, анекдотів та реальних випадків із життя.

   Письменник використовує чимало фольклорних мотивів, а також тематику народних притч і фабльо. Фабльо – жанр середньовічної розповідної літератури, невеличке гумористичне або сатиричне оповідання переважно на побутові теми. Увійшли до його книги і деякі сюжети, запозичені у стародавніх авторів. Коли читаєш твір, то здається, що в ньому звучать мотиви арабських казок «Тисячі і однієї ночі», пригод відомого своєю мудрістю Ходжі Насреддіна. На прикладі новел поданиху підручнику, проведемо дослідження істинності чи хибності припущень учених.

   Сучасники Бокаччо вдавалися в творахдо зображення в своїх героях кращих якостей епохи середньовіччя  – лицарства, доброчинності, людяності. Герої ж “Декамерона” помітно  вирізнялися – вони були розумними, натхненними та прагматичними, що робило їх реальними, відповідало духу епохи, моральним принципам того часу. «Головним героєм і господарем світу “Декамерона” є розумна, мужня та інтелігентна людина… вона виявляється сильнішою за долю»

   Від описаних Бокаччо подій нас відділяють століття. Чи відбулися зміни за цей час в розумінні кращих моральних якостей людини? «Людям необхідна людська мораль, заснована на природі людини, надосвіді, на розумі»

   Церква  засудила “Декамерон”. Автор в старості відрікся від цього твору як від  помилки молодості. Книжка була оголошена аморальною і неодноразово заборонялася. Особливе обурення викликали окремі новели, які здавалися занадто фривольними. Сьогодні дуже відверті сцени “Декамерона” виглядають зовсім в іншому світлі. Боккаччо черпав сюжети з різних джерел: тут античні легенди, середньовічні перекази, куртуазні повісті, міські фабльо, але найчастіше — сучасні письменнику анекдоти та реальні випадки з життя. Новели систематизовані: першими йдуть сатиричні, потім — авантюрні з крутійськими, але загалом привабливими героями, а кінцеві новели — про людську шляхетність, де персонажі явно ідеалізовані. Задум «Декамерона» позначений впливом Данте: якщо згадати, що у «Божественній комедії» нараховується рівно сто пісень і епізоди так само вибудовані за принципом готичної вертикалі, від низького до високого, від грішників «Пекла» до найсвятіших «Раю», схожість обох композицій стає очевидною. Та й концепція світу була також гармонійною — доброго і злого у світі порівну, при цьому зло внизу, а добру належить вись, що певною мірою уособлювало собою і майбутнє. Новаторство Боккаччо полягало в тому, що дантівську композицію космічного простору він переніс винятково на одне лише земне, повністю вилучивши образи чортів та ангелів і відмовившись від алегоричного зображення життя. Універсальність «Декамерона» задовольняється самим лише земним простором.

   Обрамлююча  новела не заявляє одразу ж про  нові гуманістичні принципи естетичного  зображення дійсності. Змальована чума у Флоренції 1347 р. — це опис очима  очевидця. Розповідь сконденсована у конкретному художньому часі — близька письменникові сучасність. Водночас обрамлююча новела має й умовності, у ній розрізняються доля спільна і доля індивідуальна: в «холерному» місті все ж існують Божі храми, осередки культури і милосердя, і в одному з них, у церкві Санта Марія Новелла, — автор конкретний в адресуванні подій — зустрічаються сім юних вродливих жінок — Пампінея, Ф'яметта, Філомена, Нейфіла, Емілія, Лауретта, Еліза. Згодом з'являються і троє шляхетних юнаків: Панфіло, Філострато та Діонео. Молоді люди змовляються покинути Флоренцію і перебути холеру в одній із заміських вілл. Саме їхнє гаяння часу є зразком нового, гуманістичного спілкування, культурного дозвілля, скрашеного небайдужістю молодих людей, яка, проте, жодного разу не переходить в куртуазне залицяння і не передбачає серйозної пристрасті. Новела-обрамлення залишається у цьому плані статичною, її функції — охоплювати собою всі інші новели, з якими вона співвідноситься як ідеальне з реальним, умовне — з конкретним. І все ж таки внутрішня композиція обрамлюючої новели — контраст поміж хаосом як найстрашнішим життєвим явищем і гармонійною людською особистістю, представленою десятьма оповідачами.