Автобіографічна основа «странствованій» Василя Григоровича-Барського
Автобіографічна основа «странствованій» Василя Григоровича-Барського
ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………………
Розділ
І. Життя Василя Григоровича-Барського………………………
1.1 Біографія………………………………………………………
Розділ
ІІ. «Странствованія»……………………………………
2.1 Монументальний зразок паломницької літератури…………………...5
2.2 Подорожні записки……………………………………………………….6
2.3 Місто Лева
у долі Григоровича-Барського………………………
2.4 Звичаї іноземців в описах українсько мандрівника ХVІІІ ст………….9
Висновки…………………………………………………………
Список використаної літератури…………………………………………15
Мандрівник, вчений і письменник - Василь Григорович-Барський. Він вирішив побувати в багатьох країнах світу, здобуваючи знання «на користь собі і Вітчизни». У 18-му столітті його шлях проліг через Угорщину, Грецію, Палестину і багато інших країн. Допитливий мандрівник майже чверть століття вивчав географію, мистецтво та національні звичаї тих країв, де бував. Свої спостереження він фіксував у дорожніх «Записках», до яких потім додав докладний маршрут подорожей і близько 150 ілюстрацій. У 1747 році Григорович-Барський повернувся до Києва, і незабаром помер. Майже відразу його «Записки» набули широкої популярності в Україні і Росії. Вони поширювалися в рукописному вигляді, а в 1778 році були надруковані.
Не вмирає і досі ця дивовижна історія мандрів по далеких краях «пішоходця» Василя Григоровича-Барського, який, як сказав в написі на його могилі безвісний віршотворець:
Удолий глубину, гор знатных высоту
Ступанием своим и пядию измерил,
И чрез перо свое Отечество уверил
О маловедомых в Подсолнечной вещах…
Розділ І. Життя Василя Григоровича-Барського
Василь Григорович-Барський народився в сім'ї купця, навчався в Києво-Могилянській академії, куди поступив завдяки допомозі її ректора Феофана Прокоповича. У середині 1723 хвороба змусила Г.-Б. припинити навчяння і відправитися для лікування у Львів. Там Г.-Б. і його товариш Іустін Леніцкій надійшли в клас риторики єзуїтської академії під ім'ям уніатів братів Барських. Незабаром обман розкрився, і Г.-В. залишив Львівську академію.
З дитинства Г.-Б. «Мав охоту бачити чужі країни» і в квітні. 1724 в одязі римського пілігрима вирушає в подорож, яка тривала близько 24 років. Відвідавши Кашау (Кошице), Пешт, Відень, Барі (місто в Італії, де знаходилися мощі Миколая Мирлікійського) і, нарешті, Рим і Венецію. Г.-Б. відправляється на острів Корфу і через Кефалонію, Занте досягає острова Хіос, а потім - Солуня й гори Афон. 10 вересня 1726 Г.-Б. відплив з Солуня до Палестини, побував у Єрусалимі, на Синайській горі, відвідав острів Кіпр; вісім місяців прожив в Єгипті, на подвір'ї александрійського патріарха Козми в Каїрі (1727-1728). Слідом за цим Г.-Б. знову вирушає на Синай і до Палестини. Усюди мандрівник глибоко цікавиться життям та історією народів Балкан і Близького Сходу.
У 1729-1731 Г.-Б. живе в Тріполі (Сирія), де в місцевому училищі вивчає грецьку мову під керівництвом ієромонаха Іакова. У Дамаску Г.-Б. був пострижений у ченці антіохійським патріархом Сильвестром (1734) під ім'ям Василя. Шість років Г.-Б. провів на острові Патмос, де вивчав грецьку мову та літературу. У 1741 Г.-Б. отримав листа з Києва зі звісткою про смерть батька і захотів повернутися на батьківщину. Він написав листа до Києва своєму колишньому товаришеві Симону Тодорському, вчителю нововідкритого грецького училища в Києві, і просив посади вчителя. У травні 1743 за указом імператриці Єлизавети Петрівни руський посол у Константинополі А. А. Вешняков викликав Г.-Б. до себе і запропонував йому місце священика посольства. Г.-Б. прожив у Константинополі один рік, а в травні 1744 направився на Афон, де отримав доступ у всі греко-православні монастирі та їх бібліотеки. Повернувшись через Епір і Македонію в Константинополь в середені 1746, Г.-Б. застав уже нового руського посла А. І. Неплюєва, який хотів було його заарештувати і відправити на батьківщину. Через Болгарію, Румунію і Польщу Г.-Б. повернувся до Києва (2 вересня 1747). Ще в Бухаресті він отримав від префекта кіевоподольскіх шкіл Варлаама Лащевського лист із запрошенням зайняти кафедру грецької мови в Києво-Могилянській академії. Однак Г.-Б. важко захворів: труднощі і позбавлення довгих мандрів не пройшли безслідно.
Розділ 2
2.1 Монументальний зразок паломницької літератури
Література означеного періоду була різножанровою і різноманітною тематично. Ще протягом всього XVII ст. велася релігійна полеміка з католицизмом, уніатством, протестантизмом, іудаїзмом, ісламом, що породжувало полемічні твори. Їх виховний християнський пафос доповнювався і ораторсько-проповідницькою прозою. Проповіді, “слова”, “казання”, “поученія” Л. Барановича (“Меч духовний”, “Труби словес проповідних”), І. Галятовського (“Ключ разуменія”), А. Радивиловського (“Венец Христов”), С. Яворського, Ф. Прокоповича, а у XVIII ст. Г. Кониського, І. Леванди досягли високого мистецького рівня. Агіографічну традицію завершує 4-томна “Книга житій святих” Д. Туптала.
Багато писалося в ці часи мемуарно-історичних творів. Крім згадуваних вже літописів Самовидця, Г. Граб´янки і С. Величка в кінці XVIII ст. з´являється анонімна “Історія русів”. Видатною пам´яткою паломницької прози стали “Странствованія” В. Григоровича-Барського....
Подорожні записки Василя Барського стали монументальним зразком паломницької прози.
Головна праця Г.-Б. - Подорожні записки, в яких він називає себе то Барським, то Бєляєвим-Плакі-Альбовим, то Василем Київським. Після смерті записки Г.-Б. зберігалися разом із численними малюнками в будинку його матері (до 1774), яка давала переписувати рукопис всім бажаючим. «У Малій Росії і в навколишніх губерніях, - писав В. Г. Рубан, - немає жодного місця й будинку, де б не було її списку. Майже у всіх російських семінаріях для єпархіальних архієреїв по кілька разів її переписували, благочестиві ж люди з духовних і мирських станів за великі гроші діставали ону». Симон Тодоровський хотів, розібравши малюнки і вклеївши їх в оригінал, видати записки окремою книгою, але в 1754 помер, не встигнувши здійснити задумане. Уривок з книги Г.-Б. - «Опис міста Солуня» - вперше з'явився у пресі на сторінках журналу «Парнасский щепетильник» (1770, липень). Перше повне видання тексту книги було здійснене В. Г. Рубаном за вказівкою Г. А. Потьомкіна в 1778 з деякими поправками і доповненнями під заголовком «Пешеходца Василия Григоровича-Барского Плаки Албова, уроженца киевского, монаха антиохийского, путешествие к святым местам в Европе, Азии и Африке находящимся, предпринятое в 1723 и оконченное в 1747 г., им самим писанное…» Перше наукове видання записок по автографу Г.-Б. з урахуванням інших списків підготував Н. П. Барсуков (1885); до цього видання увійшли справжні малюнки Г.-Б. (В кількості 137) - види, плани, фасади чудових будівель Сходу, що збереглися в Уваровської рукописи; 11 малюнків, відомих В. Г. Рубану, в даний час втрачено; крім того, існує альбом малюнків Г.-Б. в рукописі з фонду Одеського о-ва історії і старожитностей, який включає малюнки, що не увійшли до видання Барсукова.
Дорожні записки Г.-Б. продовжують відомимий у російські літературі з XII в. жанр паломницьких ходінь до «святих місць». У записках Г.-Б. міститься багатий і різноманітний географічний, історико-археологічний і мистецтвознавчий матеріал по країнах південно-східного Середземномор'я та Близького Сходу. Особливо докладно описана гора Афон з її монастирями та книжковими скарбами. У «Записках» відбилася яскрава особистість їх автора, допитливого дослідника, уважного спостерігача, знавця мов і історії культур балканських і близькосхідних народів.
2.3 Місто Лева у долі Григоровича-Барського
Упродовж 24-річних мандрів Григорович-Барський пройшов пішки через Польщу, Угорщину, Австрію, Болгарію, Грецію, Румунію, Італію, відвідав головні пам’ятки давніх цивілізацій та раннього християнства у Сирії, Лівані, Іраку, Йорданії, Ізраїлі, Єгипті, двічі відвідував Афонські монастирі. Увесь складний шлях мандрівника знайшов відображення в описі подорожі, проілюстрованому 148-ма малюнками – видами міст, планами та видами монастирів, розчитками написів (до нашого часу збереглося 137). Як ревний православний український прочанин вшанував і докладно описав пам’ятки як східної, так і західної християнської культури. Ще за життя мандрівника фрагменти його твору переписувалися, користувалися популярністю і отримали високу оцінку читачів, твір був надзвичайно популярним серед духовної і світської еліти на Україні.
Коли Василь Григорович-Барський почув, що його одноліток та однокласник, брат ігумена Свято-Михайлівського монастиря (1716-1719), а на той час суздальського єпископа Варлама (1719-1724), Юстин Леницький вирішив навчатися у Львівській єзуїтській колегії, то вирішив спробувати і собі, тим більше, що чув про добрих львівських лікарів, які могли б допомогти у його недузі. Покинувши домівку без згоди батька, у липні 1723 р. Василь з Юстином вирушили в далеку дорогу. Мандрівник із захопленням згадував своє перебування “у славетному місті Львові, в якому є кам’яні будівлі, і чудові церкви, і дзвіниці, і школи, і чимало освічених людей”, тим більше, що саме тут він і справді знайшов лікаря, який швидко допоміг вилікувати ногу. Із великою радістю прийняли православних мандрівників і львів’яни-українці. Василь Григорович-Барський згадував їхні розповіді про насильне упровадження унії та таємне збереження православної віри. Тепло прийняв у себе і на якийсь час забезпечив житлом молодиків ігумен львівського монастиря св. Іоана Богослова Пахомій (Гучинський), який згодом і благословив Василя Григоровича на прощу.
Наступним завданням, яке ставили перед собою молоді мандрівники, полягало у зарахуванні на навчання до єзуїтів. Блискуче володіння латинською мовою та високий рівень ерудиції дозволили їм створити правдоподібну легенду, якої навіть після тривалих розпитувань не зміг викрити префект колегії. Хлопці представилися як рідні брати з Бару – “Барські”, розповіли свою версію про попереднє навчання, і були прийняті у колегію. Але навчалися вони недовго – хтось із студентів-уніатів таки викрив їхнє походження і віровизнання, та оскільки нові студенти були позитивно прийняті префектом і професором риторики, побоявся заявити про це відкрито. І “заздрістю чи ненавистю сповнені” недоброзичливці вигадали підступ: написали листа, нібито від імені батьків з Києва, із застереженнями від “уніатського лицемірства і папської отрути” та через якусь стару жінку передали префектові, ніби від якихось купців. Коли префект отримав таке “послання”, відразу ж вивісив на воротах академії “ексклюзію” – наказ про відрахування, а сам увійшов до класу і різко оголосив своє рішення стосовно “прокажених козлів” та “вовків з лісів київських”, які обманом проникли у школу.
Тиждень хлопці нікуди не ходили і вирішували, як діяти далі. Василь надумав повертатися до Києва через брак коштів на подальше життя і важке відчуття через перехід в унію львівських православних храмів і монастирів. За намовою Юстина вони обоє звернулися до львівського уніатського єпископа Афанасія (Шептицького), розповіли йому про все і просили підтримки. Єпископ прийняв їх дуже радо, скористався своїми близькими стосунками з латинським духовенством і посприяв їм у поверненні на навчання. Кафедральний архідиякон, за порадою Афанасія, засвідчив, що хлопці походять із Львівської єпархії, а до Києва ходили, щоб побачити “чужі землі”. Уже наступного дня обидва студенти на великий подив та заздрість учнів були повернуті за студентську парту (чого раніше не траплялося, незважаючи на причину відрахування). Можливо, саме цей епізод із життя Василя Григоровича-Барського зумовив практику тогочасного і наступних ректорів Львівської єзуїтської колегії, які з 1724 р. у випадку вступу на навчання українців суворо стали вимагати рекомендацій уніатських архієреїв.
Але й тепер навчання Григоровича-Барського у Львові було уже нетривалим – через кілька місяців у квітні 1724 р. він вирішує піти у далеку прощу до міста Барі (обітницю поклонитися мощам св. Миколая Чудотворця він дав ще під час хвороби) та Риму. Отримує підтримку Афанасія (Шептицького), який подбав про видання патентів-свідоцтв для прощі, а також відповідних грамот від єзуїтів та латинського архієпископа.
Таким чином, Львів став відправним пунктом мандрів Василя Григоровича-Барського, початком пізнання нового, і важливим етапом його навчання. Також про нього згадуємо як про одного із найвизначніших читачів теперішньої Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
2.4 Звичаї іноземців в описах українського мандрівника ХVІІІ ст.
У Єрусалимі Василь Григорович-Барський пробув близько семи місяців - з кінця вересня 1726 року і до кінця квітня 1727 року. Його допитливості та рухливості міг би позаздрити і сучасний турист. Григорович-Барський по кілька разів бував у тих же місцях, а особливо в тих, які описані в Біблії. Він цитує Святе Письмо, вказуючи розділи й вірші процитованих фрагментів, наче звіряє достовірність написаного. Безумовно, його погляд щодо матеріального підтвердження присутності Ісуса Христа, Богородиці, пророків, апостолів - це погляд віруючого християнина, який ні на мить не сумнівається в ідентичності кожного камінчика на Єлеонській горі, біля Кедронського потоку, у храмі Воскресіння Христа, гробу Господнього тощо. Майже біля кожного пам'ятного місця описує своє піднесення, хвилювання і здивування від побачених біблійних реліктів. Особливо багатим на враження видався у нього день 23 жовтня 1726 року, коли він оглядав камінь на вершині Єлеонської гори, з якого вознісся на небо Ісус Христос, потім пішов до Гефсиманського саду, де в храмі гробу Богородиці брав участь у Святій Літургії. Відтак, вийшовши з церкви, пішов уздовж Кедронського потоку і натрапив на стародавній єврейський цвинтар, де знайшов (з великим подивом для себе) гробівці Авесалома і пророка Захарії, які відразу ж зарисував. В описах його вражень відчувається не тільки молодеча допитливість, але й романтична вдача, вразливість, природна доброта серця.
За всієї
відданості християнству, Григорович-Барський
не був фанатиком. У його описах нема
осуду обрядів і звичаїв
В цих описах українського паломника відчувається повага і до юдейських святинь. Так, 16 жовтня він відвідав місце, де колись стояв храм, який збудував цар Соломон. Це місце Григорович-Барський з пошаною назвав "святилищем Соломона", водночас згадуючи історію і "велике зруйнування Єрусалима" та забудову румовищ новими будівлями. Біля мечеті Омара він побачив сторожу, яка забороняла "входити усім, хто був іншої віри, крім магометанської". Автор мав схильність коментувати побачене: чи то вулична сцена, чи розмова, чи цікавий краєвид. Він старається в усьому помітити риси позитивного, оцінюючи людей не за їхньою вірою, а за приязними взаєминами. Але оця позитивістська налаштованість Григоровича-Барського не була безмежна: він засуджує брутальність, насильство, нетерпимість, лихослів'я. Так, ще коли паломники наближалися до Єрусалима і, побачивши Емаус, замилувались його краєвидом та пригадували євангельську розповідь про те, як у цьому місці учні Христа впізнали воскреслого Ісуса під час ламання хліба, несподівано на них напали з дрючками вимагачі бакшиша. "О, роде невірний і розбещений, - скаржиться наш мандрівник. - По-правді невірний, бо тримаєшся Магометанського закону, а розбещений, бо не маєш не тільки жодних чеснот, але й ніякої людської моралі, ні звичаю; якби хто захотів описати їхнє нелюдське життя та звичаї, то стало б моторошно не лише тому, хто пише, але й тому, хто читає" (запис зроблено 29 вересня 1726 р.).
Якщо в українській літературі багато попередніх паломницьких описів Єрусалима мали повчально-дидактичний стиль, якщо їх автори звертали більшу увагу на релігійні аспекти побаченого, то описи Григоровича-Барського рясніють особистими враженнями, пізнавальними моментами. Він виявляє якесь особливе замилування старовиною та із захопленням описує кожне місце, про яке раніше тільки читав або чув. Навіть сам перелік місць, які він відвідав у Єрусалимі та його околицях, може здивувати читача, і то не лише тогочасного, а й нинішнього.
Ось основні місця, які побачив, описав, а деякі й зарисував наш мандрівник від середини жовтня до кінця грудня 1726 року: дім Якима й Анни - батьків Діви Марії; рів Єрусалимський - місце вбивства першодиякона Степана; Кедронський потік, уздовж якого наш мандрівник ходив неодноразово; Єлеонська гора, яку він пройшов у різних напрямках та описав, як вона була забудована: "Будинки, що стоять на вершині гори, добре збудовані, там і мечеть турецька стоїть, у ній турки Богу моляться, а також навколо росте багато оливкових дерев"; дім святої Мелани Римлянки; Гефсиманський сад; гробівець Богородиці Марії - особливо улюблене місце паломництва нашого мандрівника; Силоамська купіль і стовпи Силоамські; гора Сіон; дім Заведея; гробівці Давида і Соломона; чисельні єрусалимські брами в мурах Давида і Соломона, Єзекії й Манасії, Ірода Агриппи та імператора Адріяна; монастир святого Дмитра, в якому український мандрівник зустрів чимало "хаджіїв" з Царгорода, Греції, Вірменії та слов'янських країн; монастирі Святого Георгія, Святого Сави, Пророка Іллі, Чесного Хреста та інші; Давидові ставки; річка Йордан, Мертве море, Вифлеєм, гріб Рахилі та низку інших видатних місць. Навіть сучасний турист "на колесах" навряд чи встигнув би побачити так багато, як цей допитливий київський хлопець, ходячи всюди пішки. Звичайно, тут мали значення такі обставини як молодість мандрівника (тоді йому було тільки 25 років), його освіта, добра обізнаність у Біблії, світській та церковній історії, географії, доброзичливе ставлення до представників різних народів та етнічних груп, релігійна віротерпимість. В його описах нема ні расового, ні національного упередження. Нарікання й критика Григоровича-Барського адресовані лише тим, хто був брутальним, вимагачем та невіруючим. Причому віру в Бога паломник пов'язує не виключно з християнством, але й з юдаїзмом та мусульманством.
Цей дивовижний
демократизм світоглядних переконань
Григоровича-Барського
Григорович-Барський не був священиком, але добре знав церковні обряди, які побутували в його краю. У Богослужіннях в єрусалимських храмах, які він одвідував, завважував місцеві особливості, відмінні від тих, що були поширені на Батьківщині. Його дивує, що під час урочистих свят, коли до храмів приходить більше людей, ніж звичайно, перед ворітьми араби збирають з віруючих щось на зразок данини або мита ("мзду") і не пропускають нікого, хто не дав їм грошей. А першого січня 1727 року в храмі Воскресіння Христового під час Служби Божої зауважив, що архієпископи служили Святу Літургію без митр. Особливе зацікавлення в паломника викликала поява вогню в цьому ж храмі під час передпасхального Богослужіння. Він, очевидно, вірив у його надприродну силу, але спостеріг, що при храмі є люди, які мають кам'яні кресала, викрещують іскри, запалюють свічки і спричиняють появу цього загадкового вогню. В одних випадках український мандрівник демонструє поміркований, раціональний підхід до подібних чудес, а в інших - підвищено емоційний. Це, очевидно, було зумовлено його ґрунтовним знанням природних явищ, як і вразливою поетичною вдачею.
Життєва історія Василя Григоровича-Барського схожа на сюжет захоплюючого пригодницького роману. Син поважного київського купця, щоб вступити до Києво-Могилянської академії, таємно від батька з’явився до її префекта Феофана Прокоповича, який і зарахував хлопця в бурсу.
Його неодноразово били й грабували, незвичний клімат ставав причиною тяжких захворювань, що врешті-решт і вкоротило віку мандрівникові. Давалася взнаки ще дитяча травма лівої ноги. Якщо не мав грошей і харчів – жебракував, жив на пожертви. Коли не було за що їхати, просив, аби дозволили примоститися на відкритій палубі корабля.
Якщо з’являлися проблеми з в’їздом до чужої країни, перетворювався на “убогого турецького подорожнього”, видавав себе за дервіша — жебрака-ченця, що йде поклонитися могилі пророка Мухаммеда. У католицькій Польщі перетворювався на ревного католика, в арабських країнах — на правовірного мусульманина. Випадкових попутників називав “єдиноутробними братами”, а з Григоровича під час серйозної небезпеки став Барським, щоб приховати своє походження. Якось для порятунку життя йому навіть довелося прикинутися юродивим.
Один тільки список країн, в яких побував Василь Григорович-Барський, займе чимало місця. Тут і Європа — Болгарія, Угорщина, Румунія, Молдавія, Австрія, Італія, Греція, а потім Близький Схід — Палестина, Сирія, Аравія, Туніс, Єгипет.
Першим містом в Єгипті, яке відвідав мандрівник, стала Розетта. Пізніше там знайдуть знаменитий Розетський камінь, за допомогою якого вдасться розшифрувати єгипетські ієрогліфи. Але на той час то були -«неведомо какие письма: сабли, луки, рыбы, человечьи головы, руки, ноги, топорки, а иного и знать нельзя, видимая и невидимая, а сказывают, будто некая мудрость учинена». Біля Каїру його вразили «рукотворні гори» — величні піраміди.
У Дамаску Григорович-Барський прийняв чернечий сан від антіохійського патріарха Сильвестра (1734 р). Шість років прожив він на острові Патмос, де святий Іоанн написав своє «Откровення».
Історію своїх подорожей Григорович-Барський виклав у записках, що разом з багатьма ілюстраціями зберігались спочатку у його матері, яка давала їх переписувати усім охочим.
А на Подолі залишилося багато перлин брата мандрівника – видатного архітектора Івана Григоровича-Барського, і серед них знаменитий фонтан «Самсон» на Контрактовій площі.
У 1747 році Василь Григорович-Барський повернувся до Києва, де невдовзі помер.
Список використаної літератури:
1.Барсуков Н. П. Жизнь и тр. В. Г. Барского. СПб,1885
2.Греков Ф. Жизнь и странствования Василия Григоровича - Барского.
СПб., 1892
3.Історія української літератури. Том другий. Київ, «Наукова думка», 1967
4.Родаченко I. Мандрiвки Василя Барського: Документальна повiсть.
Киïв, 1967.
5.Украïнськi письменники: Бïобiблiогрфiчний словник. Т. 1. Давня украïнська лiтература (XI — XVIII ст. ст.). Киïв, 1960
- Автобіографія
- Автобіографія з соціологічним аналізом
- Автобіографія Чарльза Діккенса
- Автоблокировка постоянного тока
- Автобуси і автопоїзда
- Автобусные остановки
- Автобусные остановки
- Автобаны Германии
- Автобетононасосы
- Автобиографический жанр на примере романа Марка Твена "Приключения Тома Сойера"
- Автобиографичность произведений М.Горького
- Автобиографию для резюме
- Автобиография А.В. Чаянова
- Автобиография Минтимер Шарипович Шаймиев
