Азербайджанці, вірмени і грузини в Україні

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ, НАУКИ І СПОРТУ МОЛОДІ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені Г. С. СКОВОРОДИ

                                                                                                   Історичний факультет

                                                                                                      Кафедра історії України 
 
 

РЕФЕРАТ

на тему:

«Азербайджанці, вірмени і грузини в Україні» 

                                                                                                            Виконав: 

Перевірила: 
 
 
 
 
 
 
 

Харків  – 2011 
 

Зміст

1. Азербайджанці……………………………………………………………3

2. Вірмени……………………………………………………………………...5

3. Грузини………………………………………………………………………8 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Азербайджанці.

Назвати хоча б одну країну, в якій жили б люди тільки однієї національності, неможливо. 
 
Що й говорити про Україну, яка і за часів СРСР, і після його розпаду стала батьківщиною для багатьох націй і національностей. Серед тих, хто живе на території України, є й вихідці з Азербайджану. Одні з них - нащадки багатьох поколінь, для яких Україна за народженням стала рідною землею. Адже перші вихідці сонячної гірської країни оселилися в Криму в 1850-х роках. Багато з'явилися на початку важких 90-х років. Деякі приїхали сюди після укладення шлюбу. Багато колишні мешканці Баку і Нахчиван стали гарними батьками сімейств у Полтаві та Львові, Донецьку і Харкові. Але нові мешканці країни не забувають про своє коріння. За ці роки в Україну зіграв безліч азербайджанських весіль, які тільки прекрасні весільні сукні не надягали чорноокі красуні на цих святах! 
 
У цій країні існує і активно працює Конгрес азербайджанців України. Очолює його Акіф Гюльмамедов. За його підрахунками, на території країни проживає близько півмільйона азербайджанців. Більшість надають жителі Донецької, Дніпропетровської, Харківської, Миколаївської, Одеської та Київської областей. Є також невелика кількість іранських студентів, які за національністю також є азербайджанцями. «Конституція демократичної України не розділяє людей за національною та релігійною ознаками, тому серед багатьох керівних працівників можна зустріти азербайджанців, приміром, Бурзу Алієва - заступника міністра палива і енергетики, серед депутатів Верховної Ради теж є двоє азербайджанців», - зазначає Акіф Гюльмамедов. Велика частина етнічних азербайджанців займається малим та середнім бізнесом. 
 
Величезною популярністю користуються по всій країні кафе і ресторани з азербайджанською кухнею. Тут грають українські та російські, татарські та єврейські весілля. А наречена, одягнена в білосніжне весільне плаття, підкоряє своєю красою людей різних національностей. 
 
На початку 90-х років практично в кожному регіоні України були свої азербайджанські земляцтва. У 1997 році вони об'єдналися в Конгрес азербайджанців в Україні (КАУ). В даний він має 27 відділень. У них активно відзначають національні свята і траурні дати. Нещодавно в національному Палаці мистецтв України пройшов 6-ти годинний концерт кращих азербайджанських виконавців. Також відзначалося 90-річчя Кара Караєва. 
 
На побутовому рівні представники КАУ не відзначають ознак національної нетерпимості. Основною проблемою в КАУ вважають недотримання міграційного законодавства та безвідповідальне ставлення до власних документів колишніх жителів Азербайджану. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вірмени в Україні — вірменська етнічна меншина, яка проживає в Україні. Вірмени нараховують 99 894 чоловік згідно з переписом населення України 2001 року. Вірменське населення в Україні, майже подвоїлося з моменту розпаду СРСР, багато в чому через нестабільність на Кавказі.

Вірмени вперше з'явилися в Україні за часів Київської Русі. В XI столітті після нападів сельджуків, падіння вірменської держави і антивірменської політики у Візантії значна частина вірмен переселилася на південь України, перш за все до Криму. В XI столітті окремі вірменські купці, найманці і ремісники служили у руських князів. «Києво-Печерський Патерик» згадує вірменського лікаря, який лікував Володимира Мономаха. У 1230 р. галицький князь Лев Данилович запросив вірмен у військо для оборони східного кордону своєї держави.

Вони прибули  в основному на Кримський півострів, де були створені великі вірменські колонії у Кафі (Феодосія), Судаку і Солхаті (Старий Крим). Їх чисельність зросла протягом XII-XV століть в результаті міграції вірмен, які рятувалися від монгольської навали. Це призвело до появи нового прізвиська Кримського півострова в середньовічних літописах — Armenіa Magna (Велика Вірменія) або Armenіa Marіtіma (Морська Вірменія) в середньовічних літописах. Невеликі вірменські громади були засновані в центральній Україні, включаючи Київ, і західних регіонах — Поділлі та Галичині.

У 1267 році Львів став центром вірменської єпархії, а освячений в 1367 роцівірменський собор у цьому місті — єпархіальним. У Львові в 1510 році вірмени отримали від польського короля Сигізмунда І дозвіл судитися за своїм власним правом — статутом львівських вірмен, однак вони не допускалися в роботу міського магістрату (у міському самоврядуванні могли брати участь тільки католики). Важливим центром вірменської колонізації став Кам'янець-Подільський (в XVI столітті там було 300 вірменських сімей), де вірмени мали свій магістрат. Поселення вірмен були в Києві, Луцьку, Галичі, Снятині, з часом в Станіславові. Після захоплення Криму Османською імперією в 1475 році, багато кримських вірмен переїхали в ці північно-західні регіони України. В Галичині і на Поділлі працювали вірменські друкарні, а в 1618 р. Ованес Карматенянц видав «Альгіш Бітікі» («Молитовник») — єдину в світі друковану книгу вірмено-кіпчацькою мовою , яка була письмовим варіантом розмовної мови вірмен в Криму і в Україні. Після прийняття частиною вірмен унії (1630 рік) з католицькою церквою, вірмени в Речі Посполитій поступово асимілювалися серед місцевого польського населення, а частина з них емігрувала до Криму.

У 1778 році велика група кримських вірмен покинула територію Османської імперії і поселилася в межах Росії, в Ростові-на-Дону. Однак через двадцять років після входження Криму до складу Росії, на заклик російського уряду туди повернулися багато з переселенців повернулися і прибули нові групи вірмен з Туреччини.

У першій половині XX століття в Галичині налічувалося 5,5 тисяч вірменокатоликів за віросповіданням, як правило польськомовних. Вони мали 9 парафіяльних церков, 16 каплиць, монастир сестер-бенедиктинок у Львові. Львівська архиєпархія вірменокатоликів перебувала в безпосередньому підпорядкуванні Папи Римського і проіснувала до кінця Другої світової війни, коли була знищена радянською владою.

У 1944 році кримські вірмени були депортовані з півострова поряд з греками, болгарами і кримськими татарами, однак їм дозволили повернутися в 1960-і роки.

Після 1991 року спостерігається відродження Вірменської католицької церкви в Україні. 28 листопада 1991 в Україні було офіційно зареєстровано єпархію Вірменської апостольської церкви, громади якої зараз діють у Львові, Києві, Одесі, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, а також у деяких містах Криму.

Сучасність

Сьогодні найбільша  концентрація вірмен в Україні спостерігається  в Донецькій області (15 700, 0,33% від населення, збільшилася з 1989 року в 2,5 рази), друга за кількістю — в Харківській області — 11 тисяч (збільшилася з 1989 року в 2 рази ), третє у Дніпропетровській області. Згідно з даними перепису населення близько половини вірмен в Україні вважають рідною вірменську мову, більше 43% — російську та 5,8% українську. Видається «Арагац», газета Київської вірменської громади.

Вірменська апостольська церква в Україні.

За даними на 2007 рік Вірменська апостольська церква найбільш за все була поширена в Автономній республіці Крим (7 громад), Донецькій (2 громади) і Одеській (також 2 громади) областях.

Пам'ятники.

У місцях середньовічних поселень вірмен збереглися кам'яні  хрести — хачкари. У Львові, Чернівцях, Кам'янці-Подільському, Івано-Франківську, Бережанах, Кутах, Снятині, Городенці, Лісці, Жванці, Луцьку, Язловці, Тисмениці, Ізмаїлі, Білгород-Дністровському, Ялті, Феодосії, Євпаторії та інших містах України збереглися старовинні вірменські церкви та каплиці, а недалеко від міста Старий Крим — монастир Сурб Хач (Святий Хрест), який зараз реставрується. 

Розміщення.

Розміщення вірмен в Україні по регіонам відповідно до перепису населення України 2001 року

Грузини - самоназва картвелі - основне населення Грузії, що складає 3 787,4 тисяч чоловік. Грузини належать до південної гілки європеоїдної раси. Грузинська мова належить до картвельської сім´ї. На території Грузії та в сусідніх державах існує 17 грузинських субетнічних груп, що мають свої діалекти: аджарці, гурійці, імеретини, лечхумці, рачинці - на заході; картлійці, кахетинці, мохевці, мтіули, пшави, тушини, хевсури - на сході; джавахи, месхи - на півдні; інгілойці - в Азербайджані; ферейданці - в Ірані, імерхевці - в Туреччині. За віросповіданням грузини переважно ортодоксальні християни, але є й частина мусульман-сунітів.      

 Грузія знаходиться  на геоґрафічній межі Європи  та Азії. Предки грузинів були  автохтонами на цій території.  Первісна людина тут з´явилася  в епоху нижнього палеоліту  (600-700 тис. років тому). Археологам відомі стоянки на узбережжі Чорного моря поблизу Сухумі, Галі, Очамчире, Зугдіді, на Заході Грузії (Чиатурський р-н), у Східній Грузії (Марнеульський, Джавський, Знаурський р-ни) та ін.       

 Епоха маріархату  на території Грузії представлена культурою родових общин поблизу Кутаїсі (печера Сакажіа), в Харагаульському р-ні (печера Девісхврелі) та ін.      

 Обробка металу  була відома на теренах Грузії 5 тисяч років тому: населення  знало примітивні способи обробки  металу, а трохи пізніше навилося плавити мідь, з ІІ тис. до н. ч. - бронзу. Бронзовий вік Грузії представлений відкритим археологами центром поблизу м. Тріалеті з його високомистецькими виробами: золотою чашею, прикрашеною коштовним камінням, срібним кубком, позолоченим глеком, чотириколісною дерев´яною колісницею, прикрасами і знаряддями.      

 В епоху  пізньої бронзи тут виникають  плем´яні союзи і об´єднання. Найбільші з них Діаухі та  Колха проіснували до VІІІ ст. до н. ч.      

 В етногенезі  грузинів брали участь інші племена, що змішалися з аборигенами: у VІІІ-VІІ ст. до н. ч. Серед грузинських племен виділились карти, мегрело-чани, свани, які мали власні плем´яні мови, територію, звичаї. Це поклало початок утворенню народностей Грузії, які в VІ-ІV ст. до н. ч. створили в Західній і Східній Грузії державні об´єднання. Держава, що утворилася на Західній Грузії в долині р. Егрісі, відома в грецькій літературі, як "Країна Колхів". Уже в середині VІ ст. до н. ч. Колхідське (Егріське) царство чеканило свою монету під назвою колхідки ("колхурі тетрі"). Ці монети були поширені до ІІ ст. до н. ч. На всьому узбережжі Чорного моря. Одночано з Колхідським царством на території Східної Грузії виникло Картлійське (чи Іберійське) царство зі столицею Мухета. Це було могутнє місто. Тут залишився величний акрополь і архітектурні споруди.      

 Давньогрузинські  держави підтримували зовнішньополітичні  стосунки з греками, Ахеменідським  Іраном, з Селевкідами, Понтійськими  державами давнього світу. Водночас  Колхідське та Іберійське царства вели безперервні війни з іноземними поневолювачами, які намагалися їх завоювати. Грузини завдали великої поразки римлянам, після чого з ІІ-ІІІ ст. римські імператори змушені були рахуватися з Іберією і встановили з нею дипломатичні відносини. Успішно відбила Грузія також агресію Персії.      

 Ш. А. Мєсхиа  пише: "Колосальних сил і енерґії  коштувала грузинському народові  боротьба проти одвічних гнобителів - арабів. Боротьба ця носила характер  народного руху.       

 В ній бали  участь не лише грузини, але  і їх сусіди - вірмени і албанці" (История Грузии, с. 9). В V-VІ ст. Грузія вела важку боротьбу з Іраном. Іберійський цар Вахтанг Горгасал очолив цю боротьбу і уславився як засновник м. Тбілісі, що й нині є столицею Грузії. Х-ХІ ст. в історії Грузії позначений створення єдиної об´єднаної держави.      

 Добрі відносини  існували між Грузією й Київською  Руссю в період правління Володимира  Мономаха (1053-1125). Є відомості, що  грузинський цар Давид відвідував  Київську Русь на запрошення  київського князя. Пізніше Київськийкнязь Ізяслав одружився з дочкою грузинського царя, а цариця Тамар була одружена з колишнім новгородським князем Юрієм (Георгієм) Андрійовичем.      

 Релігія.  Відомо, що Грузія досить рано  в порівнянні з іншими європейськими  державами прийняла християнство. Тому в Грузії та й у літературі про неї небагато написано саме про етнічну язичницьку релігію цього народу. Витоки з етнічної віри бере грузинський музичний фольклор, що нині вже відзначається поліфонічним хоровим складом, багатством форм і жанрів. Збереглися національні танці картулі, перхулі, церулі. Існує також вид давнього народного театру "берикаоба" (театр масок) та "кеєноба" (масове карнавальне свято) та ін. Писемність в Грузії існувала ще за античних часів, і носила переважно світський характер. Представники грузинської еліти були добре ознайомлені з літературою і філософією Сходу і Заходу. Однак, з оголошенням християнства державною релігією (в 30-40-х роках IV cт.), починається інтенсивне поширення суто християнської літератури. З цього часу аж до ХІ ст. релігійно-християнські мотиви є головною темою грузинської літератури. В ХІІ-ХІІІ ст. вершиною грузинської поезії став "Витязь у тигровій шкурі" Шота Руставелі.      

 Боротьба  Грузії з турками-сельджуками,  на думку Мєсхіа, носила не  стільки конфесійний характер боротьби проти мусульманства, скільки боротьби проти іноземних завойовників (там же, с. 16), однак христоносці вважали грузинів своїми союзниками у війнах з турками. Християнська Грузія виступала своєрідним заслоном для інших народів проти мусульманського сходу. Однак, татаро-монгольська навала не обійшла й Грузинське царство. В 1240 р. монголи вже хазяйнували на всій території Грузії.        

 Після довгої  бротьби грузини нарешті звільнили  свою країну, однак зруйноване  господарство вдалось відбудувати вже за царя Георгія V Блискучого (1314-1345). Та через півстоліття сталася нова катастрофа. Нашестя монгольських полчищ Тімура (Тамерлана) знов піддало Грузію жорстокому руйнуванню. Однак, Грузія завжди виживала протягом своєї драматичної історії.      

 Національний  характер грузинів відзначається  високим рівнем національної  самосвідомості, гордості за своє  давнє походження, а також відвагою, гостинністю, працьовитістю. Грузини  здатні до прийняття мудрих  рішень, мають дипломатичні здібності. Всі ці риси здавна були помічені навіть чужинцями, які описували культуру та побут грузинів. Давній історик Менандр писав: "Жоден грузин із любові до своєї батьківщини не переселився в чужу країну".      

 В Україні  грузини з´явилися в 40-х роках  ХVІІІ ст. як військовики та поміщики, що створили свої маєтки на півдні України. За переписом 1989 р. їх чисельність сягала 23 540 чоловік, що становить лише 0,045 % від усього населення України. Більше половини грузинів України (13 091 чол.) мешкає в столиці - м. Києві та інших великих містах Харкові, Донецьку, Одесі, а також в Криму. Грузинську мову визнали рідною 12 447 чол., російську - 10 035 чол., українську - 967 (4,1 %). Однак, вільно володіють грузинською лише 2253 чол. (9,6 % всіх грузинів України).      

 Нині в  Україні існує 4 грузинських національно-культурних  товариства: у Львівській, Одеській  областях та в Криму.