Банківські операції у стародавній Греції

Міністерство  освіти і науки України

Вінницький  національний технічний університет 

Кафедра Фінанси і кредит 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РЕФЕРАТ

на тему: «Банківські операції у стародавній Греції»

з дисципліни «Гроші і кредит» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вінниця 2011

ЗМІСТ 

Вступ

1. Обмін грошей……………………………………………………...6-8

2. Депозити………………………………………………………….8-12

3. Кредит…………………………………………………………...12-15

4. Укладання  контрактів……………………………………………...15

Висновок

Список  використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

     Сьогодні  існує багато гіпотез про характер операцій банків. Окремі з них пов’язані з модернізацією та екстраполяцією в сучасну банківську справу або в наступні за Стародавньою Грецією епохи – елліністичну і римською. Принижувати значення трапез не можна. Передбачення щодо діяльності трапез можуть бути різними, бо жодна облікова книга не збереглася. Всі висновки з цього питання робляться на основі промов Ісократа, Демосфена й деяких інших джерел, які мають фрагментарний характер і описують банківські операції. Наприклад, Демосфен у своїй промові “Проти Каліппа” писав так: “Лікон із Гераклеї, від’їжджаючи в Африку, упорядкував свої справи через свого банкіра й розпорядився заплатити залишені в нього 16 мін і 40 драхм Кесрісіаду”. У промові “Проти Тимофія” Демосфен повідомив: “Тимофій збирається покинути Афіни, але, очікуючи прибуття лісу з Македонії, він домовився зі своїм банкіром, щоб той, коли прибуде цей вантаж, заплатив витрати за перевезення (1750 драхм); банкір заплатив і записав Тимофія в число своїх боржників”. Або ще один вислів Демосфена з промови “Проти Каліппа”, у якому говориться про техніку фінансових операцій по вкладах: “Звичайно всі міняйли, якщо приватна особа, вкладаючи в них гроші, вказує, кому їх необхідно віддати, записують передовсім все ім’я вкладника та суму вкладу, потім приписують, кому цей вклад віддати; при цьому, якщо вони знають в обличчя людину, якій слід віддати, вони обмежуються лише записом імені, якщо ж не знають, то крім того приписують ім’я того, хто повинен буде представити і вказати ту людину, якій гроші повернути”. 

     Промова Ісократа “Трапезитика” висвітлює  діяльність трапез, характер операцій й побічно – їх облік. Спершу складався  договір банкіра з клієнтом у  присутності свідка і, можливо, поручителя. Договір міг укладатися й усно з подальшою перевіркою через показ катування раба як свідка угоди. Цей спосіб допускався й при втраті договору клієнтом або навіть двома сторонами, тобто банкіром і клієнтом. Звісно, така практика значно ускладнювала судовиробництво, але вона була розрахована на катування раба-свідка як на останній аргумент, коли інші документальні докази були відсутніми. Але якщо договір було складено, то існувала можливість його фальсифікації. Про це відомо з різних джерел (Демосфен. “Проти Медіаса”, §85; Ісократ. “Трапезитика”, §31, 32, 34), де прямо висловлювалося підозріння у підробленні договору. За таких обставин залишалося знову ж таки катувати раба-свідка. Державна влада не втручалася у справи банків, а юридичні норми документального обліку для захисту інтересів клієнтів й банкірів не були розроблені. Таке законодавство з’явилося лише у Римі. 

     Банкіри також не були захищені юридично. В  одному з документів зазначалося: “Ми, чия справа фінансувати корабельні підприємства та вкладати наш капітал  у руки інших людей, знаємо досить добре, що кожного разу людина, яка бере позику, має перевагу над нами. Вона бере наші гроші, реальну готівку в руки, й залишає нам листа на аркуші паперу, який коштує один халк або близько цього, із згодою чесно вести справи з нами; що ж до нас, то ми не просто обіцяємо платити, ми дійсно зразу ж платимо повністю тому, хто бере позику. Яка ж гарантія, що ми одержимо що-небудь, коли даємо позику, і яка у нас впевненість у поверненні наших грошей назад? Ми довіряємо вам, судді і закону, який доводить, що всі договори, укладені добровільно, будуть мати силу. Ще, на мою думку, ні закон, ні договір не дають будь-якої гарантії, якщо той, хто бере позику, не є людиною чесною і не боїться суду та ганьби за порушення договору”. Банкір ніс відповідальність своїм особистим майном перед клієнтом і суспільством, бо в банках приховували доходи від оподаткування. Але, мабуть, клієнт був незахищений більшою мірою, оскільки умовою угоди з банкіром було поручництво. У разі відмови або неможливості клієнтів повернути позику поручник відшкодовував його. Продавати боржника-громадянина в рабство за законом було заборонено, у зв’язку з чим і з’явилася фігура поручника зі спільною матеріальною відповідальністю перед банкіром. Була навіть приказка: “Поручись – і ти в нещасті”. 

     У трапезах була посада контролера монет. Контролери також залучалися і державною  скарбницею до перевірки розрахунків  по податках у період їх сплати. Платон часто згадував про контролерів. Монети оглядали, обмацували, перевіряли на вагу, кидали на стіл, щоб за звуком визначити, чи вони не фальшиві.  

     Вклад клієнта поміщався у сховище, поповнюючи ємності з ярликами. Подальша доля вкладу залежала від розпорядження  клієнта. Вклади були закритими, зданими  лише з метою збереження, і відкритими, які використовувалися банкіром в обороті. Чи платив клієнт проценти банку за збереження і використання відкритого вкладу банкіром, чи навпаки, банкір платив йому, невідомо.  

     Найбільш  складними були кредитні операції. Важливо було визначити ринкову  вартість застави, ризик неповернення позики, можливий дохід з клієнта. Об’єктами застави були вантажі, під які брався кредит, кораблі з товарами, земельні ділянки і нерухомість (найбільш надійне забезпечення), інші цінності. До речі, ці цінності банкір потім міг надавати в оренду. Об’єкт застави міг бути будь-яким. Одного разу в заставу було запропоновано грецьке місто. 

     Призначення коротко- і довгострокових позик  могло бути різним – розроблення  рудників, заснування або розширення ремісничої майстерні, морська торгівля. Останній вид кредиту давав банкірам підстави для хвилювання, хоча процент був високим – 20-30% за одне плавання. Морських позик банкіри уникали через надто високий ризик піратства, війн, політичних суперечностей. Але не можна казати, що їх взагалі не було. Вони були, і їх можна розглядати як найраніші й примітивні форми морського страхування. 

     Проценти  за кредитами звичайно встановлювалися  в межах 12%. Доходи банку складали 20-40% основного капіталу. Розмір процентів  законодавством не регулювався і  не обмежувався. Відомо, що банкіри надавали перевагу великим оборотам. Оперування дрібними сумами називали “небезпечною торгівлею грошима інших людей”. 

     У Стародавній Греції велися безготівкові розрахунки в банках. Внесок або  переказ оформлявся “платіжним дорученням”. Воно називалося діаграфе. З часом термін набув ширшого змісту – “оплачувати через банк” або просто “платити”. Утім, мало місце й інше оформлення – з використанням симбола. Він заступав діаграфе.  

     Симбол  являв собою кільце-печатку, яке  засвідчувало особу клієнта банку. Ним могла бути й розламана навпіл монета або навіть глиняна табличка. Симбол використовувався також у приватних розрахунках; його можна було продати, подарувати, передати у спадщину. Клієнт, його агенти або інша особа могли одержати вклад, тільки пред’явивши цей впізнавальний знак. За необхідності додаткової експертизи викликали свідків.  

     Про здійснення безготівкових розрахунків  є фрагмент у “Трапезитику” Ісократа: ”Я [син Сопея]… попросив його [Стратокла] свої гроші залишити у мене, в  Понті ж одержати гроші від мого батька; я вважав, що я багато виграю, якщо гроші не будуть наражатися на небезпеку під час плавання… На питання Стратокла, хто відшкодує йому гроші, якщо батько мій не виконає мого прохання, а він сам… не застане мене, я вказав йому на Пасіона, а той погодився відшкодувати йому і основний капітал, і належні проценти”. 

     Окремі  поточні рахунки вкладників, взаєморозрахунки за ними, інтерес до обігу грошової готівки з боку клієнтів і банку, оформлення первинного обліку за допомогою  діаграфе певним чином обгрунтовують існування безготівкових розрахунків. Необхідно також відзначити, що зберігання грошової готівки становило на той час серйозну проблему. У банкірів було дуже складне завдання – і пускати готівку в оборот, щоб звільнити себе від турбот про безпеку вкладів, і мати запас, який би охоронявся. Крім залучених, банкір використовував у кредитуванні і власні кошти. 

     Зважаючи  ризик зберігання і використання грошей, простіше і безпечніше було “перекидати” вклади записами з рахунку  на рахунок. А грошова готівка при цьому може залишатися в банку або використовуватися в обігу. Зрештою, в обігу були зацікавлені й клієнти. Якби вони хотіли просто зберігати гроші, то тримали б їх лише в храмі. Але багаті громадяни хотіли бути ще багатшими й довіряли свої багаства банкіру, щоб анонімно, через банк дати тим, хто потребує, кредит і нажитися на процентах. Від банкіра вимагалося знайти вигідне прикладення капіталу й організувати відповідну рекламу для залучення нових вкладів та їх подальшого розміщення. 

     Організація обліку банківських операцій йшла двома  напрямами: облік приймання й  видавання вкладів та їх взаємних розрахунків між клієнтами. Вивчення творів Демосфена дозволяє вирізнити такі опорні позиції і терміни: 

1. Вкладник (ім’я). 

2. Сума  його вкладу – графé. 

3. Одержувач  (ім’я) – параграфé. 

4. Треті  особи (поручник або кому повернути)  – проспараграфé. 

     За  побічними даними відомо, що в тарпезах вели облікові книги, куди записували грошові операції. У списках попередньо записували строки платежів та суми внесків за ними на кожну особу. Дослідники історії трапез вважають, що записи в банкіра велися по графах (є думка, що навіть в розрізі дебету й кредиту). 

     З погляду банкіра, видавання вкладу або позики клієнту – це витрачання коштів. Вклад або погашення боржником кредиту, враховувалося, цілком зрозуміло, як надходження. 

     Документи, що стосуються пізнішої діяльності банків, прямо свідчать про письмове оформлення  вкладів із клієнтами. У всякому  разі, всесильність усного свідчення  можна поставити під сумнів. Про це свідчить одна цікава анекдотична історія, датована 134 р. до н. е. Якийсь Аттік залишив заповіт, за яким кожному громадянину обіцяв щорічне утримання – одну міну. Після його смерті спадкоємець, син Герод Аттік, запропонував афінянам аж цілих п’ять мін. Всі заспішили в банк. Але Герод показав їм боргові розписки їх батьків й дідів, які позичали у предків Аттіка. У підсумку одні одержали менше обіцяного, інші – нічого, ще якісь залишилися винними. Однак ні взаємні претензії, ні загроза втратити капітал, а то й голову, ні банкрутства не зменшували зацікавленість греків у фінансових справах. Банки виникли і залишилися вражаючим пам’ятником історії економіки Стародавньої Греції. Вони перейшли в елліністичний Єгипет, а потім і в Рим. 
 

1. Обмін грошей 

     Обмін валют був першою банківською  операцією, що виконували трапезити. Це потребувало добрих технічних навичок, враховуючи те, що грецька монетарна  система була дуже складною — існувало не менше як п'ятнадцять норм та близько 2750 різних монет. Оскільки на багатьох із цих монет не було написів, обмінювачі грошей мали розпізнавати їх за позначками, вибитими на них. На грецьких монетах рідко було зазначено номінальну вартість. Це випливало з ваги монети, проте, навіть незважаючи на універсальність офіційного стандарту, вага могла бути різною залежно від використання, зносу та системи виробництва монет. Уряди стародавнього світу не визначали обмеження на прийнятний стан монет, тому вони часто перебували в обігу більше як століття. Рідко траплялося вилучення монет з обігу владою. Трапезити мали ідентифікувати сумнівні позначки та інші штампи, знати правила карбування монет, монетарні спілки, принаймні ті, що існували у IV ст. до н. е. між Фосісом та Мітеліном, курси обміну на головних ринках, так само як і офіційні та ринкові ціни на цінні метали. 

     Вони  також мали відрізняти монети високої  проби від фальшивих, що часто  було нелегко зробити. Це було зумовлено  тим, що монети карбувалися частіше  вручну, ніж за допомогою спеціальних  форм. Тому незначним неточностям та відмінностям у вазі не можна було запобігти. Фальшивомонетники часто зустрічалися серед працівників монетних дворів, де вони могли використовувати оригінальну сировину. Вони виготовляли багато монет з неповним вмістом, які могли використовуватися як офіційна валюта за таким самим номіналом, як і монети вищого ґатунку, що значно ускладнювало розпізнавання підробок. Уряди, які тимчасово відчували негаразди з грошима, часто були спокушені також виготовляти монети з неповним вмістом. Такий випадок трапився в Афінах у період Пелопоннеської війни, що знайшло відображення у праці Аристофана "Жаби" (717—725). Випуск монет неповного вмісту за кордоном значно ускладнив роботу обмінювачів грошей. Насправді Демосфен зазначав, що в період кризи багато грецьких держав знизили вартість своїх валют. Монети, що збереглися до нашого часу, не дають змоги ні погодитися з Демосфеном, ні його заперечити. Стародавні монети, що дійшли до нас, були в більшості випадків монетами резервного запасу, які, як правило, були найвищого ґатунку. Випробування монет набуло такого значення, що деякі держави-міста офіційно призначали спеціальних перевіряючих, про що свідчать два документи. Текст закону, виданого у 375 чи 374 р. Номотетом в Афінах та знайденого у 1970 p., визначає досить точно умови роботи та обов'язки докімастів (dokimastes), або офіційних випробувачів грошей. Робітника, докімаста, було додано до обмінювачів грошей як агора (agora). Порівняно з аттичними тетрадрахмами (tetradrachms), що виникли для такої мети у Єгипті, його завдання були ще більш складними. Законом було лише призначено другого докімаста, завданням якого було визначення сумнівних монет в Піреї. Будь-хто міг скористатися його послугами, проте основними його клієнтами були купці, які відправляли чи отримували вантажі морем. Другий документ підтверджує, що відсутність компетентних перевірювачів монет, що виконували інструкції, могла б ускладнити комерційні операції. У 258 р. до н. е. в листі до Аполлонія службовець, відповідальний за фінанси при Птолемеї II, Деметрій, який був головою царського монетного двору в Александра, писав: "Ці люди (іноземні купці) такі настирливі, що ми більше не будемо приймати монети, які приймають банки. Таким чином, вони не можуть послати свого агента в іноземну країну для придбання товарів. їх золото залишається бездіяльним, а вони є жертвами значної шкоди". 

     Монетний  двір відмовився приймати іноземні монети з двох причин. По-перше, він не мав  компетентних перевірювачів, а по-друге, не отримав ніяких офіційних вказівок щодо того, як працювати з цими монетами. Оскільки їх не можна було прийняти на монетний двір за будь-якою ціною, обмінювачі грошей також відмовилися приймати їх. Через кілька років перші докімасти почали працювати в царських банках Єгипту. 

     Різниця між цінами купівлі та продажу іноземних монет була премією обмінювача грошей. Для позначення такого роду прибутку використовувалися три вирази: каталаг (katalage), епікаталаг (epikatalage) та коллибос (kollybos). Як правило, обмінні курси коливалися вільно, як і сьогодні, залежно від виду монети, терміну та обмінювача грошей. Однак водночас коливання обмінних курсів відносно їх паритетів, що базувалися на чистому вмісті цінного металу в різних монетах, були менш драматичними в інтенсивності та часі. У випадку срібної валюти лаг коливався від 5 до 6 %, але при обміні срібних монет на мідні він досягав 25 %. 

     У Греції монети зустрічалися ще рідко, хоча в класичний період вони опосередковували всі платежі; чекових та жироплатежів ще не існувало. Це було причиною того, чому відсоткові ставки та лаги знаходилися на високому рівні, що, безумовно, перешкоджало комерції. З метою зниження вартості обмінних операцій і обмежень, пов'язаних із цими витратами, купці віддавали перевагу використанню лише деяких монет. Такі валюти набули міжнародного характеру, як нині, скажімо, долар США. Ключовими валютами, що використовувалися, були аттична тетрадрахма (Attic tetradrachm). Таку монету було знайдено у скарбницях грецького світу. Статер Кізіка (stater of Cyzicus) мав тенденцію обігу насамперед у грецьких колоніях на узбережжі Чорного моря, а також в Афінах. В Ольвії заборонялося навіть збільшувати спред під час грошових платежів, ціни купівлі та продажу мали були бути однаковими в усьому регіоні — 8,5 статера. 

     В еллінську еру обмінні операції стали рідшими. Монети, які внаслідок обігу в імперії Александра Македонського мали обмінний курс, тепер функціонували на значно ширшій території. Це стосується, зокрема, александрійських драхм (drachm) та тетрадрахм (tetradrachm) і монет діадохів. 

     Монетарні трансакції між містами, які іноді вдвічі перевищували обмінні операції, як правило, потребували транспортування монет з усіма притаманними йому ризиками, оскільки акредитиви та векселі ще не використовувалися. Однак люди намагалися уникати перевезення монет. У цьому контексті Греція дає три приклади, в яких було потрібне втручання банкірів. 

     По-перше, житель Боспорського царства, який у 395 чи 394 р. до н. е. жив у Афінах, хотів  використати гроші, що були в нього  в його рідній країні. Для того щоб  це зробити, він позичав необхідну суму у купця, що незабаром мав повернутися до Боспорського царства, а Сопіосу (своєму батькові) писав листа, в якому наказував йому виплатити цьому купцю суму у 300 статерів. Гарантом того, що батько не відмовиться виконати вимогу свого сина, виступав афінський банкір Пасіон. 

     Другий  приклад мав місце у 257 р. до н. е., коли Ксантіпп, трієрарх царства  Птолемеїв, який в той час проживав у Галікарнасі, відчув гостру потребу  у грошах. Банк Сополіса надав йому аванс у розмірі 3000 драхм, отриманих з податків, які Галікарнас заборгував Птолемею II. Ксантіпп повернув цю суму Аполлонію, що керував царськими фінансами в Александра. Отже, скарбниця царства могла отримати свої 3000 драхм замість податків, не вдаючись до перевезення грошей. 

     По-третє, у 541 р. н. е. в Константинополі банкір Флавій Анастасій надав двом єгиптянам позику в розмірі 20 солідів (solidity) під звичайну ставку — 8 %. Цю позику вони мали повернути через 4 міс. його агенту Фомі в Александра. 

2. Депозити 

     Наприкінці V ст. до н. е. обмінювач грошей перетворився на депозитарій фондів. Тепер слід показати відмінності між двома типами депозитів — платіжним та інвестиційним. Щодо термінології, то у греків таких відмінностей не було. В класичний період вони використовували єдиний термін "паракататек" (parakatatheke), а в еллінський — "паратек" (paratheke) та "тема" (thema). 

     Сучасна банківська термінологія пропонує терміни "безстроковий вклад" та "строковий  вклад", проте це не повністю відповідає депозитам античного періоду, оскільки всі вони, включаючи інвестиційні депозити, завжди виконувалися негайно; це було основним постулатом банківської діяльності. На противагу платіжному інвестиційний депозит не можна було використовувати для розрахунків. Він передбачав певну винагороду, тоді як на платіжний депозит відсотки не нараховувалися. Можна провести паралель між інвестиційними депозитами в античності та ощадними депозитами в наші часи, які також мають відсоток та є негайно сплачуваними. 

     У класичний період практика здійснення платежів шляхом відрахування з платіжного депозиту передбачала, що власник рахунку дасть усні вказівки своєму банкіру. Здається, що довіри до письмових інструкцій майже не було. Візьмімо Демосфена: "Чи знайдеться такий дурень, який зробив би платіж іншій особі, окрім кредитора, на основі всього на всього якогось листа та ще й на вказану у цьому листі суму грошей?" Власник рахунку завжди мав можливість надіслати своїх працівників із наказом платежу до банку, маючи на увазі, що банкір його знав чи міг встановити його особистість. Якщо бенефіціар платежу не міг знаходитися в банку в компанії свого дебітора, який був власником рахунку, він мав ідентифікувати себе за допомогою свідків для отримання платежу. 

     У III ст. до н. е. в процедурі здійснення платежів через банк з'явилися три важливі інновації: письмове платіжне доручення, жиророзрахунок та чековий платіж. Велика кількість банківських документів на папірусі та остраках (глиняних черепках), що збереглися в Єгипті, надали багато корисної інформації з цього приводу. Існування письмових наказів банкірам датується вже 254 р. до н. е. Це взагалі є одним із найдавніших прикладів: "Зенон вітає Артемідора. Будь ласка, заплатіть секретарю Діодору його місячну платню у Фаменоті в розмірі 15 драхм. 28-й день Фаменота 30-го року". В цьому документі зазначено автора, Зенона, добре відомого службовця Аполлонія, який працював діоїкетом (адміністратором фінансів) за Птолемея II; банкіра Артемідора (в документі не вказано точно його професію, але висновок можна зробити з багатьох інших джерел); бенефіціара (одержувача) Діодора; мотив платежу та необхідну суму; дату. 

     З періоду Птолемея до нас дійшло близько 27 аналогічних документів під загальною  назвою " хрематизми" (chre-matismoi, письмові платіжні доручення), в яких від вказаного  банкіра вимагалося здійснити платіж. До цього можна додати і 26 інших документів римської ери. В ті часи вони були відомі як епісталм (epistalma) або епітека (epitheke) — платіжні доручення. Слово "діаграфен" (diagraphein) тоді використовувалося для означення банківських платежів, що виконував вказаний банк. Крім Єгипту, такий метод асигнування банку платежів також застосовували у Делосі, Косі, Самосі та Теносі (на це часто зустрічаємо посилання у грецьних комедіях того часу), але тільки для обмеженого кола клієнтів: магістратів, осіб, які впродовж тривалого часу не могли приходити до банку для здійснення кожного платежу; власників рахунків, які не були присутні в місті, де під час платежу знаходився їх банк. В інших країнах усні платіжні доручення виконував банкір; так було і в середньовіччі. 

     Коли  банкір отримував від одного зі своїх  клієнтів доручення, він заносив  це у свою банківську книгу та надсилав одержувачу ноту, відому під назвою діаграф (diagraphe), в якій він інформував останнього, що для нього в банку є гроші. Коли одержувач приходив до банку з нотою, щоб отримати гроші, банкір, як правило, підписував чек (гіпограф (hypographe) — підпис), і цей документ залишався у банку. 

     Твердих доказів існування жиротрансферів між рахунками у IV ст. до н. е. немає, але наявність таких операцій не здається неможливою. Лише в папірусі, знайденому в Тебтунісі, що датується П ст. до н. е., є беззаперечні докази використання жиротрансферів між рахунками з метою здійснення платежів через посередництво банка. Цей документ є великим уривком з головної книги банку, який мав досить розгалужену адміністративну структуру. Тут є деталі 127 операцій: розрахунків та отримання платежів від імені клієнтів. Саме в ньому можна знайти (в родовому відмінку) імена тих осіб, рахунки яких кредитувалися, та (в давальному відмінку) тих, рахунки яких дебетувалися. Ці імена розміщено одне за одним: ті, що в давальному відмінку, — з відступом 1 см з правого боку, щоб можна було легко розрізнити платежі та отримання. 

     УІ  ст. до н. е. чекові платежі нарешті з'являються в Єгипті. У 1973 р. бібліотека Державного університету Флориди придбала 24 банківські документи, зроблені на папірусі приблизно між 87 та 84 pp. до н. е. Вони стосуються платіжних доручень банку гераклеопольського відділення та оформлені однаково. Ось приклад: "Птолемей, син Хестіея, вітає банкіра Протарка. Будь ласка, заплатіть Епітеуксу 500 (п'ятсот) драхм міддю. 26 Фармоута 31 року". Спосіб складання хре-матизми значно відрізняється від асигнацій Птолемейського та Римського періодів. Відмінності полягають у тому, що дуже часто, у 25 випадках із 52, імена трьох сторін (банкіра, одержувача та упорядника) пишуться скорочено. Чотири з десяти імен одержувачів скорочено; ім'я батька та професія одержувача часто не вказані; в документах університету Флориди відсутні мотиви платежу, що були присутні в платіжних дорученнях, на які були посилання вище. Ці тексти, однак, вказують на спільні риси із сучасними чеками, хоча не дуже віриться, що ці неповні документи з досить скороченою формою могли бути ефективним інструментом платежу. Незважаючи на це, є докази, що ці так звані чеки, письмові доручення банкіру виплатити певну суму грошей третій особі для здійснення платежів, існували в Римську епоху. 6 ті часи позичальник складав два документи: чек для одержувача та записку, що містила основну інформацію чеку (ім'я одержувача та необхідну суму), яку він потім надсилав своєму банкіру. Отже, останній отримував інструкції щодо необхідного платежу, а в результаті й засіб фінансового контролю. 

     Така  записка була подібна чеку. Сучасні форми чеків з'явилися в Англії приблизно у 70-х роках XVII ст.; тоді вони мали назву "позичальна записка". Слово "чек" вперше почали використовувати у 1706 р. в значенні квитанції до позичальної записки. Пізніше цей термін використовувався відносно документів, що складалися через позичкову записку та квитанцію, а з XIX ст. його використовували для позначення самої позичальної записки. Однак не можна вважати, що папіруси з Флориди є чеками, вони, безперечно, є квитанціями, що видавалися як засіб контролю. Відмінності між квитанціями, що початково контролювали англійські чеки, та сучасними квитанціями полягають у тому, що сьогодні вони зберігаються у позичальника, тоді як у Птолемейський період ці документи надсилалися до банку як позичальні записки. Вони не були чеками в сучасному розумінні. 

     Папіруси  з Флориди опублікували у 1975 p., зі сподіванням, що і чеки Птолемейського періоду колись будуть знайдені. Це відбулося у 1980 p., коли колекція папірусів  у Берліні була збагачена 17 платіжними дорученнями, що призначалися для банкіра Гефестіона. Ці документи були знайдені в тому самому саркофазі, що й папіруси з Флориди, та датувалися 82 р. до н. е. Вони також належали до гераклеопольського підрозділу. На наш погляд, їх можна назвати чеками в сучасному розумінні, а не квитанціями; вони є інструментом платежу, що спрямовується прямо до одержувача. Від папірусів з Флориди вони відрізняються тим, що імена сторін майже не скорочувалися (за винятком п'яти випадків); в багатьох випадках вказується ім'я батька та професія одержувача; в деяких документах зазначено мотив платежу. Всі ці інструменти платежу перекреслені, щоб бути анульованими. Це дає змогу припустити, що вони були саме інструментами платежу, а не квитанціями. 

     У цей період банки почали виписувати чеки один одному та впроваджувати  між собою жиротрансфери. Зауважимо, що в Єгипті чеки не використовувалися, крім випадків, коли люди добре знали одне одного, тобто були членами однієї родини, друзями чи політиками. Таким документам не надавалося ніякого правового захисту та вони не могли бути підписані, оскільки не містили ніякої вказівної чи платіжної пропозиції, іноді в них було зазначено тільки мету платежу. З технічного погляду, чек у тому вигляді, в якому він існував в Греції, напевно містив дуже важливу інновацію. З економічного погляду, чеки, що використовувалися в стародавньому світі, могли мати обмежену корисність. 

     Можливо, поява чеку в Єгипті була пов'язана з природою грошей у цій країні, оскільки майже всі рахунки та платіжні доручення були виражені в міді. Якщо платежі здійснювалися так (а в І ст. до н. е. було неможливо обмінювати мідь на срібло), такі операції, що здійснювалися на основі ваги монет, ніколи не могли бути зручними. За часів Клеопатри VII (51—ЗО pp. до н. е.) злитки у 80 драхм, наприклад, важили 18,4 г. Загальна вартість, вказана в папірусах університету Флориди, становить 12 128 драхм, тобто 2815 кг металу. Найбільша сума (10 талантів) відповідала 13 800 кг міді. Чеки також могли використовуватись для розрахунків меншими сумами, наприклад, менше 100 драхм. 

     У Римський період у Палестині була інша причина для виникнення чеків. Єврейські банкіри відкрили чеки через посередництво своїх єгипетських колег, які були прихильниками використання цього виду платежу. Закон Мойсея (Второзакония, 24,15) зобов'язував роботодавців сплачувати платню своїм працівникам на щоденній основі, до заходу сонця. 

     Відповідно  до Талмуда а цією метою вони могли видати працівнику доручення банкіра, по іншому — чек, якщо наявних грошей було недостатньо для сплати всім працівникам. Існувала вимога, що ці чеки мали бути написані рукою працедавця, та всі сторони повинні були дати згоду на такий вид платежу. 

     Більш того, чекові платежі були доступні для християн та іудеїв і за інших  обставин. Іудеї та християни вивчили  професію банкіра в арабському світі. Обмінювачі грошей — банкіри були відомі там під назвою "сарраф" (sarraf) і самі приймали чекові платежі як для себе, так і для третіх осіб. Існують докази, що така діяльність існувала в X ст. у важливому торговельному центрі — Басрі, де підприємці мали депозитні рахунки та здійснювали платежі через посередництво чеків.