Він народився в  Генті, стародавньому місті Східної  Фландрії, у сім'ї нотаріуса. Початкову  освіту одержав у єзуїтському  коллежі, що залишило  помітний слід у його світогляді у вигляді "фламандського містицизму". Після його закінчення Метерлінк вивчав право в Парижу, однак заняття юриспруденцією не приносили задоволення, оскільки він мріяв про літературну творчість.

В 1883 р. у журналі "Молода Бельгія" були опубліковані перші вірші молодого поета, що свідчили про сильний вплив на нього  французького символізму. В 1889 р. вийшли друком ліричний збірник "Теплиці" і п'єса "Принцеса Мален", що стали відправною точкою для формування символістської естетики й поетики Метерлінка. Найбільш повний їхній виклад міститься в есе "Скарби смиренних" (1896), а також у передмові до тритомного видання п'єс (1901), статтях 90-х рр.

Філософську основу художніх поглядів бельгійського драматурга склав ідеалізм, причому в його містичному варіанті. Метерлінк на місце католицького Бога поставив якесь  безлике і фатальне Невідоме, що керує світом і вороже людині. Воно всюди й часто забуває форми смерті, однак не зводиться лише до неї. Перед особою всесильного Невідомого люди - це тільки слабкі й жалюгідні істоти,

"тендітні й  випадкові мерехтіння, без видимої  мети віддані у владу подиху  байдужної ночі".

Людина ж, будучи вмістищем Невідомого, повинна жити "без справи, без думки, без  світла". А головне - без слова, тому що неможливо виразити словами  невимовне, "таємницю":

"Щире життя  створюється в мовчанні".

Таким чином, "театр  мовчання" Метерлінка став своєрідною художньою ілюстрацією його філософії.

Одноактні "маленькі драми" "Непрошена" (1890), "Сліпі" (1890), "Сім принцес" (1891), "Пелеас і Мелісанда" (1892), "Там усередині" (1894), "Смерть Тентажіля" (1894) склали перший символістський період творчості Метерлінка (1889 - 1896). У них головним героєм виступає Невідоме, котре завдяки таланту драматурга зробилося ніби відчутним, стало реально присутнім на сцені.

Ефект страху досягається  не зображенням численних убивств, катастроф, насильства, як це було в першій п'єсі "Принцеса Мален", а вираженням внутрішнього "стану" персонажів, що ніби застигли, чекаючи небезпеки, що наближається, паралізованим страхом перед таємничими й грізними силами. Це приречене очікування Невідомого, невідворотної Смерті й становить зміст символістських п'єс Метерлінка, тому їх часто називають "драмами очікування".

Це також й "театр  мовчання", тому що його учасники не стільки розмовляють один з одним, скільки вслухуються в себе, виявляючи  свій стан у лаконічних, нервових, музичних репліках. Вони певним чином настроюють глядача, викликають у нього наростаюче почуття страху перед Невідомим.

Класичним зразком  символістської драми Метерлінка є  п'єси "Непрошена" й "Сліпі", у яких відтворюється "трагедія кожного  дня" - вторгнення Невідомого в повсякденне життя. В одній з них на сцені представлена група людей, у тривозі й надії, що очікують звісток про стан здоров'я жінки, що народила недавно, їхньої родички, що лежить у сусідній кімнаті. Зовнішній світ таїть у собі неясну, але погрозу, що відчувається гостро: раптово гасне лампа, під вікнами лунає брязкіт відточуваної коси, у саду вмовкають солов'ї й обсипаються троянди, чуються чиїсь кроки по будинку, тихо відчиняється двері, але ніхто не входить і т.п.

Сильніше інших  турбується сліпий старий хворий батько; йому здається, що хтось увійшов у будинок, сів поруч із ним за столом. Він першим почуває наближення Невідомого, і його слова "мені дано знати більше, ніж вам...", незабаром підтверджуються. У фіналі тривожний лемент підриває тишу зануреної в морок кімнати, і фігура, що з'явилася на її порозі, жінки в чорному без слів оголошує про прихід Смерті.

У драмі "Сліпі" трагічний результат очевидний  глядачеві з моменту підняття завіси. Священик, що вивів групу  сліпих на прогулянку, раптово вмирає, а виходить, вони не зможуть знайти дорогу назад у притулок. Шість старців і шість жінок нерухомо й приречено чекають своєї долі. Навколо них такий же похмурий і застиглий світ: похмурий ліс під високим зоряним небом, самотні цвинтарні дерева, безмовність нічної темряви. Люди лякаються мирних шерехів, шелесту листів, лементу птахів; вони не знають, куди йти й що робити. Розпач і жах, їх що охопили, здаються цілком природними в положенні, у якому виявилися ці люди.

Однак Метерлінк  зовсім не ставив своєю метою розповісти про трагедії безпомічних сліпих, що залишилися без провідника. Навпроти, усе в п'єсі має символічний сенс. Сліпі - це втратило моральні орієнтири людство; мертвий священик - церква, уже не здатна утішити людські страждання, море - океан забуття й небуття. У світі, створеному Метерлінком, немає місця надії, радості. На перший погляд "драмам очікування" близька й п'єса "Смерть Тентажіля", що зображує непояснене вгасання хлопчика Тентажіля. Знову дія відбувається на загубленому острові, у напівзруйнованому стародавньому замку, сама атмосфера якого насичена страхом і передчуттям лиха.

Драматург майстерно  відтворює її за допомогою різного  роду ознак ("лампа гасне й розбивається", "повільно відчиняються двері, хоча нікого за нею не видно й не чутно"); вказівок на внутрішню пригніченість персонажів ("на душі неспокійно", "ми почуваємо нескориму вагу на душі"); лаконічного й експресивного діалогу; численних пауз; картин суворої північної природи ("реве море", "холодне світло місяця"; "мертві дерева стогнуть"), сіро-чорної колірної гами ("чорний замок", "чорний вітер", "темні зводи").

Разом з тим ця п'єса істотно відрізняється від  попередніх творів Метерлінка тим, що в ній є дія: одна із сестер Тентажіля  шпагою перепиняє шлях чомусь страшному, інша - намагається зламати двері, за якими гине хлопчик. Нехай їхні зусилля не увінчалися поки успіхом і Смерть перемогла, герої зрозуміли головне:

"Треба діяти  так, начебто на щось сподіваєшся".

Та й саме Невідоме втратило характер ворожої людині нескінченності; воно конкретизувалося в особі старої злої королеви. Подальша внутрішня еволюція творчості привела Метерлінка на початку XX сторіччя на позиції романтизму й реалізму.

Цьому в чималому ступені сприяли прилучення драматурга до соціально-політичних проблем сучасності (трактат "Таємний храм", 1902; есе "Наш громадський обов'язок", 1907), зближення із соціалістичними колами й участь в організованому ними суспільно-просвітительському русі. Тепер Метерлінк утверджує необхідність активного втручання в життя, кличе "не боятися зайти занадто далеко", не боятися руйнувати.

Початком нового періоду у творчості Метерлінка (1900 - 1917) є психологічна драма "Монна  Ванна" (1902), що розповідає про облогу флорентійцями м. Пізи наприкінці XVI в. У ній виняткові герої, поставлені у виняткові ситуації, роблять подвиги, віддають життя в ім'я порятунку батьківщини. Зображені в "Монні Ванні" значні почуття, сильні характери, споконвічний конфлікт "юрби" й "героя" ставлять п'єсу в один ряд із кращими творами неоромантичного мистецтва.

В "сатиричній легенді" "Чудо святого Антонія" (1903) Метерлінк  уперше звернувся до сучасності. Події  в п'єсі відбуваються в будинку  буржуа в маленькому провінційному  місті, куди потрапляє святий Антоній. Він намірився воскресити недавно  померлу тітку Гортензію, що зовсім не радує її родичів, людей багатих, але вони прагнуть одержати двохмільйонну спадщину. Зрештою вони здають святого як порушника спокою й пристойності у поліцейський відділок. Так Метерлінк за допомогою фантастичного допущення в реалістичних традиціях розкрив сутність сучасного суспільства, у якому природні людські почуття й відносини знівечені користю й розрахунком.

В 1905 р. драматург  створив свій кращий і найвідоміший твір - п'єсу "Синій птах", філософську  казку про зміст людського життя. Її герої - діти бідного дроворуба Тільтіль і Мітіль у супроводі ожилих сил природи відправляються на пошуки Синього птаха, що символізує істину й щастя. Вони попадають у Країну Спогадів, Царство Майбутнього, Сади Блаженств, переживають незвичайні пригоди, переборюють усілякі перешкоди й коли, нарешті, повертаються назад, то знаходять його у своєму будинку. Сам Метерлінк так сформулював основну думку твору:

"...я хотів сказати,  що людство завжди повинне  прагнути вперед, що в цих блуканнях  воно завжди росте, наливається новими соками й рухається далі, уперед".

Сполучення традицій фольклорної й романтичної казки  із прийомами символістського театру обумовили художню своєрідність "Синього птаха", "простий, легкий і радісної, як сон десятилітньої  дитини, але в той же час і грандіозний". Так відгукувався про цю п'єсу К.С. Станіславський, що поставив її в 1908 р. на сцені Московського Художнього театру.

"Синій птах" стала вершиною творчості Метерлінка, а сам драматург надбав європейську  популярність. В 1911 р. йому була присуджена Нобелівська премія з літератури. У третій період літературної діяльності (1917 - 1945), улаштувавшись у Франції, Метерлінк багато працював: ним написані майже два десятки п'єс ("Бургомістр Стільмонда", 1918; "Сіль життя", 1920; "Жанна д'Арк", 1940; "Страшний суд", 1941 й ін.), безліч трактатів й есе з різних проблем філософії й мистецтва ("Перед лицем Бога", 1937; "Інший світ", 1942 й ін.).

Однак в ідейному й художньому плані вони були лише повторенням сказаного ним наприкінці століття. Метерлінк, що прожив довге життя й став сучасником грандіозних подій XX століття, так і не зміг звільнитися від містицизму, від думки про Невідоме, від відчуття безсилля людини перед лицем цієї ворожої й фатальної сили: "Що прийшов я робити на цій землі? Те ж саме, що має намір робити комаха, що я роздавив по шляху".

Разом з тим художні  відкриття бельгійського драматурга (відтворення трагізму повсякденного  життя; багатоплановість образів; передача "стану" персонажів засобами іносказання, натяку, паузи, жесту, особливої музикальності фрази) вплинули на формування не тільки модерністського напрямку в театрі XX століття (і зокрема, "театру абсурду" Е.Йонеско й С.Беккета), але й на розвиток сучасної психологічної драми. 
 

МОРІС МЕТЕРЛІНК  
(1862-1949)  
 
      Бельгійський поет і драматург Моріс Метерлінк, лауреат Нобелівської премії (1912), залишив яскравий слід в історії європейської драматургії. Метерлінк, подібно до Ібсена чи Стріндберга, був справжнім першовідкривачем у царині "нової драми", визначним теоретиком і драматургом європейського символістського театру.  
      М. Метерлінк народився і провів дитинство в бельгійському місті Генті. Згодом, за наполяганням батька, юнак їде до Парижа - вивчати право, і там захоплюється творчістю поетів-символістів. У 1,889 році Метерлінк випускає у світ збірку віршів "Теплиці" і першу свою п'єсу "Принцеса Мален". Рання драматургія Метерлінка базувалася на естетичній теорії, яку він виклав у книзі "Скарби смиренних" (1896), зокрема в есе "Трагічне щоденного життя". У ньому письменник виклав основні принципи символістської "нової драми", а також дав назву своєму театру - "театр статичний", або "театр мовчання".  
      Полемізуючи з традиційним поглядом на природу трагічного як на вічний розлад між пристрастю й обов'язком, Метерлінк вбачає сутність трагічного в "трагізмі повсякденності", в "самому факті життя". Завдання драматурга - зображувати не виняткові події, де все вирішує випадок, а душевне життя людини, яка прагне до вищих сфер буття. Для спілкування з "вищою духовною сферою", як для істинного спілкування людей між собою, слід оволодіти мистецтвом мовчання, навчитися вступати в "нечутний", внутрішній діалог один із одним (принцип "другого діалогу" в "театрі мовчання"). Як і для інших творців "нової драми", внутрішня дія, яка розкриває стан душі, для Метерлінка важливіша за дію зовнішню, яка фіксує поведінку та вчинки людини.  
      У своїх п'єсах-казках Метерлінк говорить про явища буденності, про те, що сам він постійно називав трагізмом повсякденного життя. Матеріальні сили набувають у нього духовного змісту, перетворюються на фатум, а люди - на ляльок, маріонеток. Вони говорять нечіткою мовою, дерев'яніють у вимушеній нерухомості. Дія відбувається в умовному місці: якийсь замок, ліс, острів, берег моря, вулиця тощо. Немає й ознак часу, умовними є декорації, відсутні деталі побуту; можна сказати, що немає у драмі й самої дії. Персонажі стають уособленням настроїв і почуттів, символами страху, сподівань, передчуттів, безнадії, зневіри. Людина зробить порух - і це означає, що невидима рука смикнула маріонетку за ниточку.  
      На перший план виступають поняття підтексту і настрою. Г. Ібсен вже використовував ці елементи нової драматургічної техніки, але в нього вони стоять поряд із старими прийомами - відкритим діалогом, сповідальними монологами, гострими сюжетними перипетіями. Нові прийоми драматургічного письма Метерлінк відокремив, надавши їм абсолютного значення.  
      У Ібсена діалог болісно роздвоєний - люди в нього думають одне, а говорити повинні інше. Вони приховують від співрозмовника свої справжні почуття і наміри. Для Ібсена підтекст - ознака вимушеної нещирості людських стосунків. На словах герої репрезентують себе людьми благопристойними та щасливими; в підтексті ж прихована ганебна таємниця їхнього існування. У Метерлінка через підтекст, через настрій ми одержуємо доступ до істинного, духовно змістовного життя людини, оскільки воно спливає поза словами і всупереч їм.  
      "Принцеса Мален" - перше значне досягнення символічного театру Метерлінка. Незабаром після цієї драми були написані дві одноактні п'єси "Непрошена" і "Сліпі" (1890), які утвердили славу драматурга нового напряму. Дія в них зведена до процесу очікування. Не випадково критики назвали їх "драмами очікування" - настільки точно вони відповідали програмним вимогам теорії "статичного театру". В обох п'єсах "непрошеною гостею" стає Смерть - одна з трансформацій невідворотної долі в театрі Метерлінка.  
      Мотив пасивного, "сліпого" очікування, де "сліпота" виявляється символом самосвідомості людства, звучить у п'єсі "Сліпі", яка викликає віддалені асоціації із відомою картиною П. Брейгеля. Кілька сліпих старих чоловіків і жінок, утворивши півколо, сидять у лісі й чекають свого проводиря, старого напівсліпого священика, який вивів їх із притулку на прогулянку і пішов, щоб принести хліба й води. Він довго не повертається, і вони не знають, що з ним сталося. До сліпих прибігає пес із притулку, який приводить їх до місця, де, застигнувши нерухомо, сидить мертвий священик. Чути шум кроків. Дитина однієї із сліпих жінок, яка спала в неї на колінах, прокидається з плачем. Хлопчика підіймають над головами, щоб він побачив, чиї це кроки чути поряд. Голос дитини зривається на крик. Сліпі просять про милосердя, але їм ніхто не відповідає.  
      У "Сліпих", як і в "Непрошеній", висловлений песимістичний погляд на людство, яке блукає в пошуках вищої мети, ніби натовп сліпих чоловіків і жінок у нічному лісі, і нічого не знаходить, крім Смерті, яка підстерігає всіх і кожного.  
      Цей же мотив варіюється і в наступних символістських п'єсах Метерлінка - "Смерть Тінтажіля", "Алладіна і Паломід", "Там, усередині", об'єднаних під спільною назвою "Маленькі драми для маріонеток" (1894). Ідея актора-ляльки, актора-маріонетки вказує на символістську природу театру Метерлінка. Через наочну метафору демонструється, що людина - лише слухняне знаряддя в руках фатуму.  
      Поступово погляди письменника на світ, на людину, її роль і становище в суспільстві змінюються. Утворах Метерлінка з'являються нові образи й теми. В одній із його маленьких драм "Смерть Тінтажіля" (1894) провідною, як і досі, є тема неминучої смерті, але поряд із нею присутня й інша - тема любові. Ігрена любить свого брата Тінтажіля і не боїться двобою зі Смертю, яку уособлює стара королева зі страшним обличчям. Любов Ігрени активна, її сила змушує Смерть першого разу відступити.  
      У п'єсах бельгійського драматурга часто виникає символічний образ важких залізних дверей, які створюють перешкоду й загрозу для людини. Люди в п'єсах Метерлінка розміщуються по цей чи по той бік дверей - одні ззовні, інші - "там, усередині", у звичному затишку або ж у темниці. У п'єсі "Там, усередині" двері розділяють мирну щасливу родину та старого чоловіка, який несе звістку про страшне нещастя. За "залізними дверима" закатовують маленького Тінтажіля. П'єса "Пелеас і Мелісанда" починається із вигуків: "Відчиніть двері! Відімкніть двері!". Тіль-тіль у "Синьому птахові" всупереч страхам рішуче відчиняє двері в палаці Ночі.  
      "Смерть Тінтажіля" - остання з п'єс Метерлінка, де долю героїв визначає фатум, вона завершує перший період його творчості.  
      Від 900-х років драматург відмовляється бачити в людині лише пасивне знаряддя в руках сліпої долі - і тим самим піддає глибокому сумніву свою концепцію символістського театру. Новий погляд на людину, яка кидає виклик долі, визріває в "любовних драмах" Метерлінка "Пелеас і Мелісанда", "Алладіна і Паломід" (1894), "Аглавена і Селізетта" (1896), "Аріана і Синя Борода" (1896), де всемогутня доля набуває форми всепоглинаючого почуття кохання. Яскрава особливість "любовних драм" Метерлінка - у зверненні до казкових сюжетів. Відкидаючи обставини історичного, соціального плану, драматург набуває можливості зосередитися на проблемах життя, смерті, кохання. Тому доволі закономірним є звернення Метерлінка до творчості братів Грімм і Ш. Перро.  
      Творчість Метерлінка в 1900-х роках багато в чому відрізняється від попереднього періоду. Його герої стають активними, творчими, здатними боротися за своє щастя і щастя інших.  
      Наступний етап творчості Метерлінка відкриває п'єса "Монна Ванна" (1902), у якій провідною стає тема самовідданої боротьби людини зі злими силами долі, які вона перемагає. У цій п'єсі знаходить відображення філософська концепція, сформульована Метерлінком у книзі "Таємний храм" (1902) - прагнення подолати містику й песимізм, оспівати життєву активність, жадобу пізнання. Страх перед таємничим, перед сліпою долею, яка найчастіше набуває форми смерті, здається йому тепер безплідним. Необхідно йти за тією істиною, яка "дозволяє зробити якомога більше добра і дає якомога більше надії". У центрі уваги драматурга, вважає тепер Метерлінк, повинна бути не проблема ставлення людини до вічності, долі, смерті, а проблема ставлення людини до інших людей, до суспільства.  
      Одним з найвизначніших досягнень драматургії М. Метерлінка стала п'єса-казка "Синій птах" (1908) - гімн життю, пізнанню, душевному здоров'ю, красі та шляхетності. Ця драма Метерлінка більшою мірою романтична, ніж символістська.  
      П'єса багата на фантастику, її головні герої з легкістю Переносяться в чарівний світ казкових образів. Персонажі, які оточують головних героїв,- Кіт у чоботях, Хлопчик-мізинчик, фея, пес в одязі лакея Попелюшки, Хліб у одязі Сиьої Бороди,- нагадують дійових осіб різних казок.  
      Головні герої п'єси - діти, брат і сестра Тільтіль і Мітіль, які вирушають за допомогою доброї феї Берілюни в довгу дорогу на пошуки Синього Птаха, який потрібен для хворої онуки феї. Чарівна зелена шапочка повинна допомагати дітям бачити те, що "вміщають у собі різні предмети, наприклад душу хліба, вина, перцю". За її допомогою можна переноситися в минуле і майбутнє. Пошуки Синього Птаха приводять героїв у палац феї Берилю-ни, у Країну Спогадів, Палац Ночі, Ліс, Цвинтар, Сади Блаженства і Царство Майбутнього. За цими казковими краями проглядає повсякдення з його клопотами. Кожна наступна картина п'єси розкриває специфічне бачення драматургом світу, його розуміння моральних обов'язків людей.  
      Разом із дітьми в далеку дорогу вирушають Душі Світла, Хліба, Цукру, Кішка, Пес, поруч з ними ми бачимо Душу Вогню, що з'явилася з багаття, Душу Води, Душу Годинника. Одні з цих істот є символами боягузтва, фальшу, улесливості, злодіянь, Інші - уособлюють добро. Так, Блаженства - це відображення самовдоволеного та тупого міщанства, а Душа Світла є символом пізнання нового. Одні з них з радістю відкриваються людині та готові прийти на допомогу, інші ж, наприклад Кішка й Ніч, намагаються перешкодити дітям упіймати Синього Птаха.  
      Наділяючи душами навколишній світ, Метерлінк використовує особливість дитячого світосприйняття бачити казку за найбуденнішими речами, бачити "невидиме життя предметів".  
      Країна Спогадів, куди потрапляють Тільтіль і Мітіль,- це країна тих, кого вже нема серед нас. Тут діти зустрічають своїх померлих Дідуся і Бабусю, братів і сестричок. Словами Дідуся Тіля Метерлінк нагадує нам про моральний обов'язок пам'ятати про померлих.  
      Природа зберігає багато таємного, і хоронителькою її таємниць у п'єсі є Ніч. Разом з Кішкою Тілетою Ніч намагається перешкодити Тільтілю і Мітіль упіймати Синього Птаха, тобто оволодіти таємницями природи. Тільтіль пам'ятає, що повинен виконати наказ феї Берилюни - знайти Синього Птаха, і переборює страх перед невідомим у Палаці Ночі. Він відчиняє двері одні за одними, і перед ним постають розгадані й нерозгадані таємниці - і жахи, і краса, і Зірки, і Солов'їний спів, і світлячки, і Роси з Нічними Ароматами. Шлях до щастя - довгий і важкий, істину здобувати нелегко. Побороти страх перед невідомим ще не означає забезпечити успіх у досягненні мети.  
      Глибоко символічною є сцена в чарівних садах, де зосереджені всі земні Радощі та Блаженства. Пізнання їх - це пізнання самого себе. Щоб осягнути істину, потрібно мати силу волі побороти в собі слабкість, бути цілеспрямованим, не піддаватися спокусі Блаженств, які можуть зашкодити пізнанню істини, зробити неможливим справжнє щастя. Треба чинити опір і Блаженству Бути Наглим, і Блаженству Нічого Не Знати, і Блаженству Спати Більше, Ніж Потрібно. Рятуючись від них, Тільтіль повертає Діамант, і перед нами постає символічна сцена: усі ці Блаженства шукають порятунку в печері Нещасть - там, куди приходить людина, яка не може встояти перед спокусою бути багатою, нічого не знати чи навіть довго спати.  
      Але, крім негативних Блаженств, живуть у світі й інші Блаженства, які треба навчитися бачити і відчувати: Дитячі Блаженства, Блаженство Бути Здоровим, Блаженство Дихати Повітрям, Блаженство Любити Батьків, Блаженство Сонячних Днів, Блаженство Дощу та інші. Поряд з ними існують Великі Радощі: Радість Бути Справедливим, Радість Бути Добрим, Радість Думати, Радість Завтрашньої праці, Радість Материнської Любові.  
      Царство Майбутнього в п'єсі - це гімн людині, її необмеженим і прекрасним можливостям, а разом яскравий приклад віри драматурга в те, що людина зуміє зробити життя кращім. Єдиний, від кого залежить прихід майбутніх винахідників, учених, філософів, які зуміють ощасливити людство,- це Час. І він суворо стежить, щоб люди зуміли пізнати нове тоді, коли на це прийде пора.  
      В останній картині п'єси драматург підкреслює зв'язок казкових ідеалів з повсякденним життям. Сусідка нагадує Тільтілю і Мітіль фею Берилюну, її донька - Душу Світла. Тільтіль знаходить-таки Синього Птаха, але не в казці, а в себе в кімнаті: це горлиця, яка живе у клітці. Сама по собі вона не приносить щастя, але, коли Тільтіль віддає птаха сусідчиній доньці, та, ощасливлена, одужує. Щастя полягає не лише в пізнанні природи й світу, в осягненні істини. Щастя - в добрих справах, які слід робити для ближніх. У своїй хатині діти знайдуть щастя у простому: у свободі від заздрощів, у добрих Блаженствах і Радощах. І тоді всі дні тижня стануть "немов неділі", треба лише уважніше придивитись, "розплющити очі до найпотаємніших глибин душі".  
        
      ОСНОВНІ ТВОРИ:  
      "Сліпі" (1890), "Смерть Тінтажіля" (1894), "Там, усередині", (1894), "Монна Ванна" (1902), "Синій птах" (1908).  
        
ЛІТЕРАТУРА: 1. Андреев Л. Г. Морис Метерлинк // Сто лет бельгийской литературы.- М., 1967.; 2. Шкунаева И. Д. Ранний театр Мориса Метерлинка // Бельгийская драма от Метерлинка до наших дней.- М., 1973.; 3. Зингерман К. И. Очерки истории драмы ХХ века. Чехов, Стриндберг, Ибсен, Метерлинк, Пиранделло, Брехт, Гауптман, Лорка, Ануй.- М., 1979. 
 
 
 
 

Морис Метерлинк

Синяя птица

Краткое содержание пьесы

Время чтения: 10–15 мин.

Канун Рождества. Дети дровосека, Тильтиль и Митиль, спят в своих кроватках. Вдруг они просыпаются. Привлеченные звуками музыки, дети подбегают к окну и смотрят на рождественское празднество в богатом доме напротив. Слышится стук в дверь. Появляется старушонка в зеленом платье и красном чепце. Она горбата, хрома, одноглаза, нос крючком, ходит с палочкой. Это Фея Берилюна. Она велит детям отправиться на поиски Синей Птицы. Её раздражает, что дети не различают вещей очевидных. «Надо быть смелым, чтобы видеть скрытое», — говорит Берилюна и дает Тильтилю зеленую шапочку с алмазом, повернув который человек может увидеть «душу вещей». Как только Тильтиль надевает шапочку и поворачивает алмаз, все окружающее чудесно преображается: старая колдунья превращается в сказочную принцессу, бедная обстановка хижины оживает. Появляются Души Часов, Души Караваев, Огонь предстает в виде стремительно двигающегося человека в красном трико. Пес и Кошка тоже приобретают человеческий облик, но остаются в масках бульдога и кошки. Пес, обретя возможность облечь свои чувства в слова, с восторженными криками «Мое маленькое божество!» прыгает вокруг Тильтиля. Кошка жеманно и недоверчиво протягивает руку Митиль. Из крана начинает бить сверкающим фонтаном вода, а из её потоков появляется девушка с распущенными волосами, в как бы струящихся одеждах. Она немедленно вступает в схватку с Огнем. Это Душа Воды. Со стола падает кувшин, и из разлитого молока поднимается белая фигура. Это робкая и стыдливая Душа Молока. Из сахарной головы, разорвав синюю обертку, выходит слащавое фальшивое существо в синей с белым одежде. Это Душа Сахара. Пламя упавшей лампы мгновенно превращается в светозарную девушку несравненной красоты под сверкающим прозрачным покрывалом. Это Душа Света. Раздается сильный стук в дверь. Тильтиль в испуге поворачивает алмаз слишком быстро, стены хижины меркнут, Фея вновь становится старухой, а Огонь, Хлеб, Вода, Сахар, Душа Света, Пес и Кошка не успевают вернуться назад, в Молчание, фея приказывает им сопровождать детей в поисках Синей Птицы, предрекая им гибель в конце путешествия. Все, кроме Души Света и Пса, не хотят идти. Тем не менее, пообещав подобрать каждому подходящий наряд, фея уводит их всех через окно. И заглянувшие в дверь Мать Тиль и Отец Тиль видят только мирно спящих детей.

Во дворце Феи Берилюны, переодевшись в роскошные сказочные костюмы, души животных и предметов пытаются составить заговор против детей. Возглавляет их Кошка. Она напоминает всем, что раньше, «до человека», которого она именует «деспотом», все были свободны, и высказывает опасение, что, завладев Синей Птицей, человек постигнет Душу Вещей, Животных и Стихий и окончательно поработит их. Пес яростно возражает. При появлении Феи, детей и Души Света все затихает. Кошка лицемерно жалуется на Пса, и тому попадает от Тильтиля. Перед дальней дорогой, чтобы покормить детей, Хлеб отрезает от своего брюха два ломтя, а Сахар отламывает для них свои пальцы (которые тут же отрастают вновь, поэтому у Сахара всегда чистые руки). Прежде всего Тильтилю и Митиль предстоит посетить Страну Воспоминаний, куда они должны отправиться одни, без сопровождения. Там Тильтиль и Митиль гостят у покойных дедушки и бабушки, там же они видят и своих умерших братцев и сестриц. Оказывается, что умершие как бы погружены в сон, а когда близкие вспоминают о них, пробуждаются. Повозившись с младшими детьми, пообедав вместе со всем семейством, Тильтиль и Митиль торопятся уйти, чтобы не опоздать на встречу с Душой Света. По просьбе детей дедушка с бабушкой отдают им дрозда, который показался им совершенно синим. Но когда Тильтиль и Митиль покидают Страну Воспоминаний, птица становится черной.

Во дворце Ночи первой оказывается Кошка, чтобы предупредить хозяйку о грозящей опасности — приходе Тильтиля и Митиль. Ночь не может запретить человеку распахнуть врата её тайн. Кошке и Ночи остается только надеяться, что человек не поймает настоящую Синюю Птицу, ту, что не боится дневного света. Появляются дети в сопровождении Пса, Хлеба и Сахара. Ночь пытается сначала обмануть, потом запугать Тильтиля и не дать ему ключ, открывающий все двери в её дворце. Но Тильтиль поочередно открывает двери. Из-за одной выскальзывают несколько нестрашных Призраков, из-за другой, где находятся болезни, успевает выбежать Насморк, из-за третьей чуть не вырываются на свободу войны. Затем Тильтиль открывает дверь, за которой Ночь хранит лишние Звезды, свои любимые Ароматы, Блуждающие Огни, Светляков, Росу, Соловьиное Пение. Следующую, большую среднюю дверь, Ночь не советует отпирать, предупреждая, что за ней кроются видения настолько грозные, что не имеют даже названия. Спутники Тильтиля — все, кроме Пса, — в испуге прячутся. Тильтиль и Пес, борясь с собственным страхом, открывают дверь, за которой оказывается дивной красоты сад — сад мечты и ночного света, где среди звезд и планет без устали порхают волшебные синие птицы. Тильтиль зовет своих спутников, и, поймав каждый по нескольку синих птиц, они выходят из сада. Но вскоре пойманные птицы погибают — дети не сумели обнаружить ту единственную Синюю Птицу, что выносит свет дня.

Лес. Входит Кошка, здоровается с деревьями, разговаривает с ними. Натравливает их на детей. Деревьям есть за что не любить сына дровосека. И вот Тильтиль повержен наземь, а Пес еле освободился от пут Плюща, он пытается защитить хозяина. Оба они на волосок от гибели, и лишь вмешательство Души Света, которая велит Тильтилю повернуть алмаз на шапочке, чтобы погрузить деревья в мрак и молчание, спасает их. Кошке удается скрыть свою причастность к бунту.

Дети ищут Синюю  Птицу на кладбище. В полночь Тильтиль со страхом поворачивает алмаз, могилы разверзаются, и из них появляются целые снопы призрачных, волшебно прекрасных белых цветов. Птицы поют восторженные гимны Солнцу и Жизни. «Где же мертвые?.. — Мертвых нет…» — обмениваются репликами Тильтиль и Митиль.

В поисках Синей Птицы дети со своим эскортом оказываются в Садах Блаженств. Тучные Блаженства едва не втягивают Тильтиля и его спутников в свои оргии, но мальчик поворачивает алмаз, и становится видно, насколько Тучные Блаженства жалки и безобразны. Появляются домашние Блаженства, которых поражает, что Тильтиль не подозревает об их существовании. Это Блаженство Быть Здоровым, Блаженство Любить Родителей, Блаженство Голубого Неба, Блаженство Солнечных Дней, Блаженство Видеть Зажигающиеся Звезды. Они посылают самое быстроногое Блаженство Бегать По Росе Босиком известить о приходе детей Великие Радости, и вскоре появляются высокие прекрасные ангелоподобные существа в блистающих одеждах, Среди них Великая Радость Быть Справедливым, Радость Быть Добрым, Радость Понимать и самая чистая Радость Материнской Любви. Она кажется детям похожей на их мать, только гораздо красивее… Материнская Любовь утверждает, что дома она такая же, но с закрытыми глазами ничего нельзя увидеть. Узнав, что детей привела Душа Света, Материнская Любовь созывает другие Великие Радости, и они приветствуют Душу Света как свою владычицу. Великие Радости просят Душу Света откинуть покрывало, которое ещё скрывает непознанные Истины и Блаженства. Но Душа Света, исполняя приказ своего Повелителя, лишь плотнее закутывается в покрывало, говоря, что час ещё не настал, и обещая прийти когда-нибудь открыто и смело. Обнявшись на прощание, она расстается с Великими Радостями.

Тильтиль и Митиль в сопровождении Души Света оказываются в Лазоревом дворце Царства Будущего. К ним сбегаются Лазоревые Дети. Это дети, которые когда-нибудь родятся на Земле. Но на Землю нельзя прийти с пустыми руками, и каждый из детей собирается принести туда какое-нибудь свое изобретение: Машину Счастья, тридцать три способа продления жизни, два преступления, летающую по воздуху машину без крыльев. Один из малышей — удивительный садовник, выращивающий необыкновенные маргаритки и огромный виноград, другой — Король Девяти Планет, ещё один призван уничтожить на Земле Несправедливость. Двое лазоревых детишек стоят, обнявшись. Это влюбленные. Они не могут наглядеться друг на друга и беспрерывно целуются и прощаются, потому что на Земле окажутся разделены столетиями. Здесь же Тильтиль и Митиль встречают своего братика, который вскоре должен появиться на свет. Занимается Заря — час, когда рождаются дети. Появляется бородатый старик Время, с косой и песочными часами. Он забирает тех, кто должен вот-вот родиться, на корабль. Корабль, который везет их на Землю, проплывает и скрывается. Доносится далекое пение — это поют Матери, встречающие детей. Время в изумлении и гневе замечает Тильтиля, Митиль и Душу Света. Они спасаются от него, повернув алмаз. Под покрывалом Душа Света прячет Синюю Птицу.

У ограды с зеленой калиткой — Тильтиль не сразу узнает родной дом — дети расстаются со своими спутниками. Хлеб возвращает Тильтилю клетку для Синей Птицы, так и оставшуюся пустой. «Синяя Птица, по-видимому, или вовсе не существует, или меняет окраску, как только её сажают в клетку…» — говорит Душа Света. Души Предметов и Животных прощаются с детьми. Огонь чуть не обжигает их бурными ласками, Вода журчит прощальные речи, Сахар произносит фальшивые и слащавые слова. Пес порывисто бросается к детям, его ужасает мысль о том, что он не сможет больше говорить со своим обожаемым хозяином. Дети уговаривают Душу Света остаться с ними, но это не в её власти. Она может лишь пообещать им быть с ними «в каждом скользящем лунном луче, в каждой ласково глядящей звездочке, в каждой занимающейся заре, в каждой зажженной лампе», в каждом их чистом и ясном помысле. Бьет восемь часов. Калитка приотворяется и тотчас же захлопывается за детьми.

Хижина дровосека  волшебно преобразилась — все здесь стало новее, радостнее. Ликующий дневной свет пробивается в щели запертых ставен. Тильтиль и Митиль сладко спят в своих кроватках. Мать Тиль приходит будить их. Дети начинают рассказывать об увиденном во время путешествия, и их речи пугают мать. Она посылает отца за доктором. Но тут появляется Соседка Берленго, очень похожая на фею Берилюну. Тильтиль начинает объяснять ей, что не сумел найти Синюю Птицу. Соседка догадывается, что детям что-то пригрезилось, возможно, когда они спали, на них падал лунный свет. Сама же она рассказывает о своей внучке — девочка нездорова, не встает, доктор говорит — нервы… Мать уговаривает Тильтиля подарить девочке горлицу, о которой та мечтает. Тильтиль смотрит на горлицу, и та кажется ему Синей Птицей. Он отдает клетку с птицей соседке. Дети новыми глазами видят родной дом и то, что в нем находится, — хлеб, воду, огонь, кошку и пса. Раздается стук в дверь, и входит Соседка Берленго с белокурой необыкновенно красивой Девочкой. Девочка прижимает к груди горлицу Тильтиля. Тильтилю и Митиль соседская внучка кажется похожей на Душу Света. Тильтиль хочет объяснить Девочке, как кормить горлицу, но птица, воспользовавшись моментом, улетает. Девочка в отчаянии плачет, а Тильтиль обещает ей поймать птицу. Затем он обращается к зрителям: «Мы вас очень просим: если кто-нибудь из вас её найдет, то пусть принесет нам — она нужна нам для того, чтобы стать счастливыми в будущем…» 
 
 

Морис Метерлинк

Слепые

1904

Краткое содержание пьесы

Время чтения: ~5 мин.

Старый северный лес под высоким звездным небом. Прислонясь к стволу старого дуплистого дуба, дряхлый священник застыл в  мертвой неподвижности. Синие губы его полураскрыты, остановившиеся глаза  уже не смотрят по эту, видимую  сторону вечности. Исхудалые руки сложены на коленях. Справа от него на камнях, пнях и сухих листьях сидят шесть слепых стариков, а слева, лицом к ним — шесть слепых женщин. Три из них все время молятся и причитают. Четвертая — совсем старуха. Пятая, в тихом помешательстве, держит на коленях спящего ребенка. Шестая поразительно молода, её распущенные волосы струятся по плечам. И женщины, и старики одеты в широкие, мрачные, однообразные одежды. Все они, поставив руки на колени и закрыв лицо руками, чего-то ждут. Высокие кладбищенские деревья — тисы, плакучие ивы, кипарисы — простирают над ними свою надежную сень. Темнота.

Слепые переговариваются между собой. Они обеспокоены  долгим отсутствием священника. Самая  старая слепая говорит, что священнику не по себе уже несколько дней, что он стал всего бояться после того, как умер доктор. Священник беспокоился, что зима может оказаться долгой и холодной. Его пугало море, он хотел взглянуть на прибрежные скалы. Юная слепая рассказывает, что перед уходом священник долго держал её за руки. Его била дрожь, словно от страха. Потом он поцеловал девушку и ушел.

«Уходя, он сказал «Покойной  ночи!» — вспоминает кто-то из слепых. Они прислушиваются к рокоту моря. Шум волн неприятен им. Слепые вспоминают, что священник хотел показать им островок, на котором находится их приют. Именно поэтому он привел их поближе к берегу моря. «Нельзя вечно дожидаться солнца под сводами дортуара», — говорил он Слепые пытаются определить время суток. Некоторым из них кажется, что они чувствуют лунный свет, ощущают присутствие звезд Наименее чуткими оказываются слепорожденные («Я слышу только наше дыхание [...] Я никогда не чувствовал их», — замечает один из них). Слепым хочется вернуться в приют. Слышится далекий бой часов — двенадцать ударов, но полночь это или полдень, слепые понять не могут. Ночные птицы злорадно хлопают крыльями над их головами. Один из слепых предлагает, если священник не придет, возвращаться в приют, ориентируясь по шуму протекающей невдалеке большой реки. Другие собираются ждать, не трогаясь с места. Слепые рассказывают друг другу, откуда кто приехал на остров, юная слепая вспоминает свою далекую родину, солнце, горы, необыкновенные цветы. («У меня нет воспоминаний», — говорит слепорожденный.) Налетает ветер. Ворохами сыплются листья. Слепым кажется, что кто-то касается их. Их охватывает страх. Юная слепая ощущает запах цветов. Это асфодели — символ царства мертвых. Одному из слепых удается сорвать несколько, и юная слепая вплетает их себе в волосы. Слышится ветер и грохот волн о прибрежные скалы. Сквозь этот шум слепые улавливают звук чьих-то приближающихся шагов Это приютская собака. Она тащит одного из слепых к неподвижному священнику и останавливается. Слепые понимают, что среди них мертвец, но не сразу выясняют, кто это. Женщины, плача, становятся на колени и молятся за священника. Самая старая слепая упрекает тех, кто жаловался и не хотел идти вперед, в том, что это они замучили священника. Собака не отходит от трупа. Слепые берутся за руки. Вихрь крутит сухие листья. Юная слепая различает чьи-то далекие шаги. Крупными хлопьями падает снег. Шаги приближаются. Ребенок помешанной начинает плакать. Юная слепая берет его на руки и поднимает, чтобы он увидел, кто идет к ним. Шаги приближаются, слышно, как под чьими-то ногами шуршат листья, слышен шорох платья. Шаги останавливаются рядом с группой слепых «Кто ты?» — задает вопрос юная слепая. Ответа нет. «О, смилуйся над нами!» — восклицает самая старая. Снова молчание. Затем раздается отчаянный крик ребенка. 
 

Синій птах М. Метерлінка - п'єса про сенс буття 
       
      П'єса "Синій птах" написана у період, коли М. Метерлінк від символістського "театру смерті" прийшов до іншого бачення світу - романтичного. І увесь сенс п'єси в тому, аби показати людству філософський смисл буття, красу самого життя і його велич. 
      Герої Метерлінка, маленькі діти лісника Тільтіль і Мітіль, вирушають з волі феї у подорож на пошуки Синього птаха, що має дати здоров'я і щастя. Що ж змушує їх іти на пошуки, хоча вони й не знають точно, куди йти? Фея Бірюліна зуміла розбудити в них і доброту, і прагнення пізнати світ. Адже їм треба обов'язково навчитися бачити те, що "не на виду". І тоді виявляється, що увесь світ навколо, всі предмети мають свою душу, своє ставлення до людей, як і тварини й дерева. Відтак діти вирушають на пошуки не самі, а в колі друзів і недругів. Так само, як завжди простує життям кожна людина. їхня подорож лежить Країною Спогадів і Палацом Ночі, Садами Блаженств і Царством Майбутнього. Діти дізнаються, що за померлих слід молитися, бо "молитися - значить згадувати". Таїнство смерті таке ж величне, як і таїнство народження. І над усім цим старий Час, якого неможливо вмовити пустити когось на Землю раніше чи пізніше. І кожен несе з собою якесь діяння - добре чи зле. Саме в цьому й полягає сенс його народження - принести щось світові. Де не були діти, скрізь вони бачили птахів, що здавалися синіми, але жоден не став тим Синім Птахом. І тільки коли діти знову повернулися додому, найбільш схожою виявилася горлиця, що належала Тільтілю. Та й сама подорож не випадково завершується у тій самій хижці лісника, звідки вони вирушили. Тільки тепер вона здається іншою, кращою, бо іншими повернулися діти. 
      Значить головне - це готовність вирушити у похід за істиною, бажання змін, прагнення ідеалу. Саме в цьому, на думку Метерлінка, і полягає сенс буття - зрозуміти, навіщо ти прийшов у світ, який смисл у тому, що ти живеш, що життя - вічне. 
 
 

"Синій птах”

                План

1) Добрий погляд 

2) У пошуках людяності

3)До щастя –  шляхом заперечень

4) Музика феєрії   
 

1. Символізм – це містика, вміння робити наочними невидимі речі. М. Метерлінк розуміє, що без зміни способу бачення жодна перебудова свіжості неможлива. У драмі пошуки щастя героями розпочинається з лікування хвороби зору. Це здійснюється за допомогою озброєння персонажів чарівним алмазом, який робить видимими душі предметів, відкриває шлях в Минуле і Майбутнє. Спіймати Синього птаха, символ щастя, "доручається” дітям, Тільтілю і Мітіль, брату і сестрі, тобто таким істотам, які зберегли чистоту зору. Фея не може дати свій алмаз дорослим бо ті давно втратили здатність вірити в диво. Для них алмаз – просто коштовне каміння.