Буддизм і його основні напрями

      План

  1. Вступ.

  2. Історія  виникнення та основні положення  вчення буддизму.

  3. Основні  течії буддизму:

  3.1. Хінаяна.

  3.2. Махаона.

  3.3. Варджаяна.

  3.4. Дзен-буддизм.

  3.5. Ламаїзм.

  4. Висновки.

      1. Вступ

      Буддизм — найдавніша світова релігія, яка є спільним компонентом різних цивілізацій Сходу — від Індії до Японії. Його філософія глибока і оригінальна. Буддизм вважається „ключем до східної душі”, без нього не можливо зрозуміти багатьох культур і особливостей східних народів.

Сформувавшись в Індії в середині І ст. до н.е., буддизм поширився делеко за межі своєї батьківщини по всій південній, південно-східній і центральній Азії аж до Бурятії і Туви на півночі. Більшість буддистів проживають у таких країнах, як Шрі-Ланка, М’янма, Таїланд, Японія, Корея та Китай. Буддійськими країнами вважаються Кампучія, Лаос, В’єтнам, Монголія. Буддисти кажуть, що всього в світі їх є 356 млн.

    За  переважаючим твердженням буддизм  виник у лоні брахманізму як реакція  на його елітарність, як вияв вільнодумства  у боротьбі з закостенілою брахманською ортодоксією і зовнішнім ритуалізмом шляхом відкинення вчення про святість і непорушність варно-кастової системи (поділ індійського суспільства на елітарні варни — брахманів, кшатріїв, вайшьїв, і безправних шудрів). Але соціальні та духовні передумови виникнення буддизму як оригінальної філософської системи слід шукати значно глибше в пошуках істини відлюдниками і мудрецями.

  2. Історія виникнення  та основні положення  вчення буддизму.

    В якийсь період в індійській історії  відбувається дивне явище. Велика кількість молоді залишає свої домівки, селища і міста та йде до лісу, де починає вести життя відлюдників, аскетів. Це відбувається оскільки індійська філософська думка прийшла до великого відкриття. Якщо раніше людина шукала божественне в природі, в оточуючому видимому світі, то споглядальники Індії відкрили його всередині себе, в середині свого духу. Мовчання, концетрація духу, особливі духовні вправи привели людину до того, що вона відкрила великий внутрішній вимір буття. Древні тексти розповідають, що з лісу з’явилися архати з довгим волоссям, напівоголені з відчуженими палаючими очима. І всі бачили, що вони щасливі. Це стало переломом в історії духу, що було засвідчено в древній індійській літературі, зокрема Ведах. На основі цього поступово сформувався брахманізм як пануюча релігія. Вона полягала у вірі в світ вічного, який назився світом Брахмана. Брахман — це справжня реальність, а все що ми бачимо довкола, лише сплески Брахмана, який є вічним. Було розроблене вчення про дхарми, сансару і карму, а відповідно закріплений розподіл на варни. Але пошук істини навіть після цього не припинився і ліси Індії були наповнені аскетами і мудрецями, які поряд з брахманами користувалися повагою населення, найвидатншим з яких безперечно був Сіддхартха Гаутама або Шак’ямуні (мудрець із племені шак’я).

    З подіями народження, життя і смерті Сіддхартхи Гаутами пов’язано чимало легенд, які не дають відокремити  чистий і достовірний історичний матеріал. Але поряд з міфами знаходимо  і більш вірогідний життєопис Будди, хоча він теж вважається легендою. Сіддхартха народився в передгір’ях Непалу, в невеликій державі. Батько його, місцевий раджа, дуже любив його і хотів вберегти від всіх важких вражень. Він побудував йому декілька палаців. Будда в одному зі своїх навчань говорить потім, що в нього був літній палац, зимовий, був парк з лотосами, а потім додає, що батько приховав від нього, що люди вмирають, що вони хворіють, старіють. В шістнадцятирічному віці він щасливо одружився і в нього народився син. І тут, одного разу царевич Сіддхартха вирушив у прогулянку без дозволу батька. Йому на зустріч попався старець, потім хвора людина (очевидно на проказу), аскет, що поринув у роздуми, і на завершення похоронна процесія. Ці „чотири зустрічі” стали поворотним моментом у його житті. Він запитав у свого слуги: що сталося з цими людьми, на що отримав відповідь: всі ми можемо захворіти, обов’язково постаріємо, і точно помремо. Ця думка вразила Гаутаму, нече грім, тому що він не був готовий до сприийняття трагічності людського життя. Він сказав, що життя не має змісту, якщо він загине. Чана відповів: нас вчать, що ти відродишся в новому тілі, якщо будеш добрим, то відродишся в доброму тілі — тварини або людини. Ці слова довели Гаутаму до відчаю: чи не можна вибратися якось з цього кола? Коли це все повинно закінчитися? Ніхто не міг знайти відповіді. Тоді царевич Сіддхартха вирішив йти в ліс до відлюдників. По дорозі він помінявся з мисливцем одягом, одягнув жовтий плащ і сховався в лісі (потім жовтий плащ стає одягом монахів). Він поголив голову і бороду і оселився в лісі. Довгий час він ставив на собі найжорстокіші експерименти: морив себе голодом, довів своє дихання до кількох подихів на добу. Він став як привид, але все чекав, що йому відкриється таємниця життя. Та вона не відкривалась. Чутки про молодого шакійського відлюдника розійшлись по всіх околицях. Прийшло декілька відлюдників, які нетерпеливо стали чекати, коли ж він дістане одкровення. Як говорить легенда: „Гаутама молодий, йому було тільки 25 років; він сидить і чекає, обличчя його подібне до маски смерті; відлюдники заледве чуюють його тихі слова: коли ж це станеться?” В результаті він мало не помер.

    І раптом він розуміє, що таким шляхом нічого не досягне, і говорить відлюдникам, що більше так чинити не буде. Цей перелом відбувся тільки завдяки милосердній жінці, яка побачивши, що він помирає, примусово його нагодувала. Він ожив і сказав: не потрібні людині такі знущання над собою. Ті, хто чекав на одкронення були розчаровані і залишили його за зраду в їхній справі. А він віддавався аскезі вже не так фанатично і чекав, коли наступить просвітлення. І воно прийшло під деревом бодхи, деревом просвітлення, як його тепер називають. Сіддхартху, як блискавка, осяяла думка, що, нарешті, він знайшов вихід з трагедії світу і він став Буддою (просвітленим). Потім, як розповідає легенда, його стали мучити демони або бог Мара, щоб він спокусився, але в них нічого не вийшло. Коли Будда усвідомив своє відкриття, то захотів зустрітися з тими монахами, які його покинули, на що ті погодилися з неохотою, але легенда говорить, що, наблизившись, були вражені світлом, яке йшло від його обличчя. Він виклав їм своє вчення (а саме чотири святих істини і восьмеричний шлях), яке потім проповідував до самої смерті. Якщо його (вчення) дотримуватись, казав Будда, тоді поступово, людина набуде незвичайного спокою духу. Повної свободи. І вони повірили. Всі вдягнули жовті плащі, поголили голови і практично утворили першу буддійську монашу громаду.

    Будда прожив близько 80 років. Він подоружував по Індії. У нього були сутички з деякими з місцевих селян; були трагічні моменти, коли просвітлений попав до себе на Батьківщину, і батько його був в жасі, що його син, син раджі став бідним монахом. Раджа намагався якось вмовити Сіддхартху, але скінчилося все тим, що Будда повів за собою і свого сина. Як говорить легенда: він був свідком того, як вороги напали на його країну. Будда прийшов туди вночі, тинявся між трупів, скалічених після побоїща, і тихо повторював: так здійснилась їх доля.

    Він помер (парінірвана або велика смерть) в позі лева, на прощання сказавши: „Монахи, все існуюче минуче. Турбуйтесь про своє спасіння.

    І все таки, постає питання: яка ж  ціль Буддійського самовідречення. Цю ціль Будда називав нірваною. Він  ніколи не дозволяв собі дати їй визначення. Нірвана — це повне згасання пристрастей і навіть самоусвідомлення. Погашення буття. Тут не виникає „ніщо”, як в смерті. Звідки з’явилося буття? Початково виникло коливання елементів всесвіту, дхарм. Воно створює життя, переродження, природу, людину. І все це зло. Житя — зло, буття — зло, все це не потрібне, негативне явище, оскільки є стражданням від початку до кінця. Будда вирішує питання про трагічність життя, виносячи смертельний вирок життю. Життя не потрібне, це помилка природи. Справжнє реальне буття — це мовчання нірвани. Людина має можливість на своєму індивідуальному шляху відмовитись від спраги життя, подолати всі переродження, розсіятись і піти в небуття. І чим швидше людство в решті решт від усього відмовиться, передусім повністю відмовиться від стремління до буття, тим краще для Всесвіту, бо існування для нього тільки мука і страждання.

    Фундаментальною концепцією буддизму є уявлення про  дхарму (якість, елемент, річ, закон). Дхарми — життєві елементи, які вступають  у миттєві комбінації, залишаючись при цьому незмінними, але з’єднуючись кожен раз по-новому, утворюють нові структури. Потік дхарм утворює особистість, і від з’єднання дхарм залежить на яку істоту перетвориться людина. Як з’єднуюча і організуюча сила виступає карма, яка розподіляє елементи відповідно до вчинків людини.

    Нірвана — „згасання”, „спокій”, припинення хвилювання дхарм і утворення  їх нових з’єднань: людина вибуває  з кругообігу життя — сансари, але дхарми не зникають, лише припиняється їхнє хвилювання.

    Сансара не має початку, ніким не створена. Її сутність: афекти і сукупна карма живих істот попереднього космічного циклу. Подібно до того, як окрема істота помирає і відповідно до своєї карми набуває нового народження, так увесь світ набуває нового народження, проходить цикл розгортання і перебування, а потім руйнується, розпадається, щоб відновитися знову відповідно до колективної карми всіх живих істот.

    Для того, щоб досягти нірвани, слід найперше усвідомити чотири благородних істини:

1. життя — страждання;
2. причиною страждань є людські пристрасті і бажання;
3. позбутися страждань можна лише відмовившись від земних бажань, від жадоби життя, занурившись в нірвану;
4. існує священний шлях позбавлення від страждань і досягення нірвани. За словами Будди: „не радіти, але і не сумувати, піднятися над всім цим”.

    Тоді  слід пройти „восьмирічний” або восьмичленний  шлях пізнання істини, який полягає:

1. Праведна віра (треба повірити Будді, що світ повний скорбот і страждань і стримувати у собі пристрасті, любов до земних благ, до життя).
2. Рішучість (треба рішуче ствердити свій шлях, обмежити свої бажання і пристрасті).
3. Праведна мова (необхідно пильнувати за своїми словами, щоб вони не несли зла, мова повинна бути правдивою і доброзичливою).
4. Праведні діла (слід уникати недобрих вчинків, робити тільки добрі справи).
5. Праведне життя (треба вести достойне життя, не шкодити живому — людям, рослинам, тваринам, комахам і т.д.)
6. Праведна думка (треба пильнувати за керунком своїх думок, погані думки — зло, їх слід відганяти, налаштовуватись тільки на добро).
7. Праведні помисли (слід уяснити, що зло від нашої плоті).
8. Істинне споглядання (треба постійно і терпеливо тренуватись, досягти вміння глибокого зосередження, заглиблення у пошук істини)

    Моральні  заповіді (5) для мирян (Панчашила): ахімса (не вбивати), не вживати спиртних напоїв, не торкатися чужих дружин, не говорити неправди, не брати чужої власності.

    Моральні  заповіді для монахів (10): берегти  живі істоти; дотримуватися цнотливості; не говорити неправди; не брати чужої  власності; не вживати вина; уникати надмірного вживання їжі; уникати світських забав; не вживати пахощів, оздоблень, прикрашувань; не спати на розкішних ложах; не приймати подарунків з золота і коштовних каменів.

    Найдавніші  буддійські священні тексти існували вже в І ст. до н.е. і були написані мовою палі, якою, як вважають, користувався Будда.

    Складаються ці тексти з 31 книги; вони поділені на три  частини і названі Тріпітака, що перекладається як „Три кошики”, а  саме:

    Віная-пітака (кошик дисципліни) містить правила  і приписи для монахів і монахинь. По-суті, це статути буддійських монастирів.

    Сутта-пітака (кошик проповідей) складається з  проповідей, притч, прислів’їв Будди  та його учнів.

    Абхідхарма-пітака (кошик найвищої доктрини) містить  коментарі до „Чотирьох благородних  істин” (філософія буддизму), „Восьмирічного шляху” (етика буддизму) і психотехніки буддизму з метою досягнення „просвітлення” за допомогою медитації.

    Всі ці тексти дбайливо зберігались і  переписувались у найбільш відомих  монастирях. У 1871 році у Мандалі (Бірма) був скликаний П’ятий буддійський собор, на якому 2400 ченців — знавців канону — шляхом звірки різних списків і перекладів створили уточнений текст Тріпітаки, який потім був вирізьблений на 729 спеціально вирізаних мармурових плитах. Для кожної плити був побудований окремий мініатюрний гостроверхий храмик. Ці храмики, які стоять стрункими рядами, склали храмовий комплекс Кутодо — ціле своєрідне храмове містечко, сховище канону.

3. Основні течії  буддизму.

      Розвиток  буддизму був складним, його положення  неодноразово перероблялися і доповнювались відповідно до змін соціально-історичних умов суспільного життя. Звідси і наявність численних напрямів та сект у буддизмі. Зараз буддизм прийнято поділяти на такі течії: хінаяну (“мала колісниця”), махаяну (“велика колісниця”), ваджраяну (“діамантова або алмазна колісниця”), а також ламаїзм і ще один розповсюджена течія необудизму – дзен-буддизм. Багато хто з буддологів вважає ваджраяну гілкою махаяни. Ці течії не є трьома етапами в розвитку буддизму (як вважали деякі європейські буддологи кінця 19 - початку 20 ст.); швидше за все вони мали спільні витоки в первісному буддизмі безпосередньо, але потім розвивалися відносно самостійно. Письмово зафіксовані канони хінаяни і перші сутри махаяни з’являються майже одночасно (1ст. до н.е.), а перші відомі тексти ваджраяни у 3 ст. н.е. Ці течії, розробляючи різні аспекти первісного буддизму, не різняться між собою в загальних принципах.

      3.1. Хінаяна.

      Перший  напрям — хінаяна — тісно взаємопов'язаний з раннім буддизмом. Він визнає Будду  людиною, яка знайшла шлях до спасіння. Головним у ньому є особисте спасіння, що вважається досяжним лише через відхід від світу, тобто прийняття чернецтва. Хінаяна та махаяна склалися як окремі течії у кн. 1 ст. до н.е. - 1 ст. н.е. Вони відрізняються головним чином тим, що хінаяна проповідує вузький шлях порятунку, а махаяна - широкий. Хінаяна  це не самоназва. Так прихильники махаяни позначали ті школи, вчення яких здавалося їм обмеженим. За деякими даними кількість шкіл в хінаяні досягла вісімнадцяти. До цього часу збереглася одна школа - тхеравада. Хінаяна поширена в Південній і Південно-Східній Азії, насамперед у Шрі-Ланці, Бірмі, Таїланді, Лаосі. Згідно хінаяни, досягти нірвани можуть тільки ті, хто присвятив своє життя Богу, тобто - монахи. Хінаяна аскетична. Вона вимагає відмови від усіх земних радощів і задоволень. Віровчення і міфологія хінаяни практично збігаються з ранньобуддистськими. Будда в хінаяні не виступає в божественній ролі. Він – просто людина, що спромоглася максимально реалізоватись, досягти вищого рівня досконалості, наділений усіма можливими чеснотами вчитель, що вказав людям шлях порятунку. За межами Індії хінаяна поширилася лише там, куди проникли індійські поселенці (Південна та Південно-Східна Азія). У країнах цих буддизм сприймається як високорозвинена індійська культура, спроможна задовольнити всі верстви населення. Хінаяну також називають південним буддизмом, оскільки він почав поширюватися в країнах південної і південно-східної Азії, махаяну вважають північним буддизмом.

      Хінаяністи використовують священні тексти мовою палі, а махаяністи на санскриті. Релігійним ідеалом Хінаяни є архат (гідний, святий), послідовник чернечих заповітів, який за одне життя досягає нірвани. Мета ж мирян — турбота про сангу (чернечу громаду) і поліпшення своєї карми.

      У хінаяні (початковій) Будда не вважався божеством, не був надприродною істотою, а лише людиною, яка завдяки власним  зусиллям просвітлилася і таким  чином знайшла шлях до звільнення, а також вчителем і наставником, який дав Дхарму (закон просвітлення). Від здобув нірвану, і у світі більше не присутній. Тому всі молитви та інші форми культу мають сенс лише як меморіальні акти, мета яких — віддати шану пам’яті вчителя, а спогад про нього — приклад для наслідування.

3.2. Махаяна.

      На  відміну від хінаяни, махаяна визнає принципову можливість досягти стану Будди всіма істотами, тому що вони споконвічно носять в самих собі сутність Будди. Центральне місце в махаяні належить вченню про бодхісатв - людей, які своїми життєвими вчинками заслужили перехід у нірвану, але свідомо залишились на землі заради допомоги у справі порятунку іншим людям, що прагнуть звільнення від сансари. Це є особливий моральний ідеал махаяни, тому махаяну називають ще бодхісатваяна. В махаяні передбачається, що досягнути нірвани можна без обов’язкової посвяти в ченці. Послідовник махаяни повинен більше піклуватися про порятунок інших, ніж про власне благо й особистий порятунок. Кількість будд в махаяні доведена майже до безмежності. Це вчення розповсюдилася в Центральній Азії, Китаї, Японії, Кореї і В’єтнамі. Махаяна виробила свій канон священних книг.

      Найдавніші  тексти махаяни - це сутри Вдосконалення мудрості (Праджня-параміти), що датуються І ст. до н.е. - І ст. н.е. і які почали перекладатися на китайську мову вже з другої половини ІІ ст. За легендою вважається, що їх теж виголосив Будда Шак’ямуні, але зміст їх не був зрозумілий людям і тому ці сутри 500 років зберігали наги (змії-дракони) і боги, поки не прийшов Нагарджуна (ІІ - ІІІ ст.), якого називають Другим Буддою, і не проголосив їх знову, давши докладні пояснення і коментарі.

      Майже те ж саме відбулося і з махаянськими сутрами другого покоління, що були пояснені людям Майтреєю (або Майтреянатхою) і Асангою у IV - V ст. Махаянські тексти, як сутри, так і коментарі до них  та інші праці, записувалися на санскриті, але далеко не всі збереглися в оригіналах. З ІІ по ХІ ст. санскритські рукописи активно перекладалися на китайську мову і були зібрані в єдину колосальну Трипітаку. З VIII ст. санскритські рукописи перекладалися також тібетською мовою й у XIV ст. вони були відредаговані й упорядковані в єдиному каноні, що складається з двох зібрань: Ганджур (Слово Будди в 108 томах енциклопедичного формату) і Данджур (Тлумачення Закону індійськими майстрами в 225 томах). Китайський і тібетський канони, по-перше, змістово і структурно не збігаються, по-друге, містять у собі також сутри хінаяны і тантры ваджраяны (Діамантової колісниці).  Найдавніші священні тексти останньої мають назву “Тантри” (V - VI ст.) і призначаються тільки для посвячених. Ідеалом махаяни є бодхисатва (пробудежена істота), про яку вже йшлося вище. Культ бодхисатв настільки важливий для Махаяни, що іноді її називають Бодхисатваяною — колісницею бодхисатв.

      Будда також розуміється в Махаяні  по-іншому. Будда, у суворому розумінні цього слова, — споконвічно пробуджена природа свідомості, істинна реальність, якою вона є в дійсності, що набуває у пізніших текстах риси безякісного Абсолюта, подібного до брахмана. Ця справжня сутність Будди називається в Махаяні Тілом Дхарми. Але через велике співчуття цей вічний Будда виявляє себе ще у двох формах, або тілах: на рівні світу — як тіло насолоди, в якому Будда спілкується з бодхисатвами, повчає їх, і водночас насолоджується блаженством нірвани; на рівні світу бажань — як „перетворене” тіло. Будда постає як людина — наставник і вчитель істини. Саме перетвореним тілом і був згідно з махаяною, історичний Будда Шак’ямуні.

3.3. Варджаяна

      У другій половині І ст. н.е. в рамках буддизму махаяни формується новий  напрям, який називається Варджаяна (Алмазна або Громова колісниця), і відомий на Заході як тантричний буддизм (від назви священних текстів цього вчення — тантр, дослівно „нитка, на яку щось нанизується).

      Ваджраяна (діамантова колісниця) - буддистський напрямок, що виріс із махаяни і склався в VII-ХIV ст. в Тібеті. В сучасний період поширена, крім Тібету, в Монголії і Росії (Бурятія, Калмикія, Тува). На відміну від хінаяни і махаяни в ваджраяні існує ідея про можливість досягнення стану будди в теперішньому житті людини. Тому, крім методів, що належать шляху бодхісатви, у ваджраяні широко практикуються вправи йогів (споглядання Ідаму - божества, що сприяє просвітленню, медитація, читання мантр і т.д.). Особливого значення тут надається вшанування гуру (духовного наставника). Пантеон (сукупність богів) ваджраяни – не замкнута система. Він відкритий для включення нових міфологічних персонажів інших народів або спеціально створених найшановнішими гуру з метою практики йоги (тут можуть бути боги – покровителі окремих шкіл або навіть окремого індивіда).

      Ваджраяна практикує шлях йоги під керівництвом духовного наставника — гуру. Кожний гуру має свою методику використання системи йоги для очищення думок. У ламаїзмі, що виник на основі вчення Цзонхави (1357—1419), такі духовні наставники називаються переродженцями, або живими богами. Варджаяна — ізотеричне (таємне) вчення, яке забезпечує досягнення стану будди упродовж одного життя. Для Ваджраяни характерні: використання найзвичайно розроблених форм йоги, візуалізація образів божеств, які символізують вищі стани свідомості, повторення специфічних молитв – мантр, психотехнічні способи і методи споглядання, активне використання сексуальної символіки: зображень шлюбного поєднання богів, що уособлюють поєднання праджні (мудрості) і упаті (умілих, вправних засобів, використовуваних бодхисатвами), з яких народжується пробудження і просвітлення (бодхи).

3.4. Дзен-буддизм

      Проникаючи  в інші країни, буддизм вбирав у  себе місцеві релігійні традиції і видозмінювався. У II ст. він проникає у Китай, де утворюється китайський варіант буддизму - чань-буддизм (дзен-буддизм). Звідси він поширюється в Корею і В’єтнам, а у VI ст. Японію. Так склався його японський варіант, відомий як дзен-буддизм. Останнім часом він став надзвичайно популярним у Європі та Америці, особливо серед молоді. У XVI-XVII ст. буддизм проникає до Монголії, де внаслідок його злиття з місцевими культами сформувався ламаїзм, який інакше називають “тібетським буддизмом”.

        Дзен-буддизм визнає існування  спостережуваного світу, проте  вважає цей світ ілюзорним, несправжнім, що постає як “ніщо” (“му”). Для того, щоби усвідомити сутність та призначення людини, слід вправлятись в цілій серії спеціальних методик, до яких належить і практика “коанів” – медитацій над спеціальними короткими, часто – парадоксальними висловами. Такого роду практики та методики повинні привести до думки про те, що всі межі та сутності в світі є відносними, що “все в одному, а одне в усьому”. Лише затьмарена свідомість вбачає в світі відмінності і протилежності. В дійсності ж між нірваною та сансарою, між життям та смертю, знанням та невіглаством не існує ніяких відмінностей.

      Дзен-буддизм не приймає крайнощів аскетизму, вважаючи, що людина повинна спрямовувати свою життєву активність на духовні вдосконалення, в яких слід віддати перевагу не стільки вивченню текстів, скільки прямому спілкуванню учителя та учня :”Усе буддистські вчення початково присутнє в свідомості кожної людини. Тому, якщо ви будете шукатинамагатись отримати цю свідомість поза собою, ви будете втікати від свого власного батька” (“Записи про передавання Світильника”). Сьогодні буддійська секта дзен (чань) набула популярності й серед молоді західноєвропейських країн, а також США. Особливості дзен-буддизму, заснованого ще VI ст. у Китаї індійським ченцем Бодхідхармою, полягають у передачі («від серця до серця») вчення, вірі в можливість безпосереднього контакту з всеосяжною істинною мудрістю Будди, у відмові від писемності як засобу передачі вчення Будди, переконаності у здатності осягнення його зверненням до внутрішнього світу людини. Важливе значення буддійська секта дзен надає практиці самодисципліни та психічному тренуванню.

      Дзен  приваблює молодь сучасних цивілізованих  країн живою практикою істини, відкритою для всіх, незалежно  від раси, кольору шкіри, релігійної належності. Молоді люди намагаються знайти в ній спільні риси з культурою та світоглядом країн Західної Європи. Дзен притягує молодь і своїм загальним нігілістичним духом, який заперечує будь-які авторитети, навіть самого Будду. Це особливо імпонує американській молоді, яка визнає «битницький» дзен, де немає дисципліни, виснажливих тренувань, штатного вчителя.

      Прихильники східних культів (у тому числі  дзен-буддизму) на Заході мало цікавляться  сутністю релігійної теорії. Вони віддають перевагу практиці медитації, розглядаючи її як розумову акцію, спрямовану на приведення психіки у стан споглядальної зосередженості, вільної від негативних переживань. Створюються центри «трансцендентної медитації», метою яких є досягнення «духовного оновлення» людей, прилучення їх до так званої космічної енергії, блокування негативних емоцій та інтелектуальних стереотипів. У США медитативні прийоми засвоюють у школах; у ФРН поміж студентства налічується понад ЗО тис. послідовників «трансцендентальної медитації»; у Швеції функціонує «Інститут Махаріші за творчий розум», який постачає школярів посібниками з трансмедитації. Медитативний центр у Сан-Франциско має назву «Спілка буддійської практики».

      Дзен-буддизм  один із різновидів буддизму. За останні  три десятиліття став предметом  широкого зацікавлення у США та Західній Європі. Засновником вважається індійський монах Бод-хідхарма, який ніби прибув у 520 р. до Китаю і заснував там особливу езотиричну, тобто призначену лише для вузького кола, школу буддизму, що отримала назву чань-буддизму. "Чань" (японське дзен) є модифікацією терміна, що передається в японській та китайській мовах санскритським словом "дх'яна" — споглядання. Традиція пов'язує його виникнення з легендою про те, як одного разу Будда замість багатослівної проповіді мовчки підняв угору подаровані Йому квіти. Всі були розгублені, і тільки старець Махакаш'яна із спокійною посмішкою подивився на свого вчителя, зрозумівши всю красномовність його безмовної настанови. Побачивши це, Будда урочисто промовив, що він володіє найдорогоціннішим скарбом, духовним і трансцендентним, який він передає Махакаш'яні. Цей випадок, що розкриває нібито приховану суть духу Будди, увійшов, відповідно до традиції, в основу вчення дзен. Індійське за походженням учення дзен сформувалося у Китаї у VI ст. на основі буддизму махакаш'янського тлумачення, що включає в себе деякі ідеї даосизму, та морального вчення конфуціанства. Дзен-буддизм мав значний вплив на ідеологію та культуру середньовічної Японії. У руках правлячої верхівки він перетворився у простий і надійний засіб формування у службовців і військових основи військово-етичного ладу — відданості та дисципліни, стійкості та безстрашності перед лицем смерті. Дзен робить акцент на приголомшуючій раптовості. Поштовхом може бути враження, переживання, потрясіння, а також спеціальна техніка тренування, спрямовані на те, щоб пробудити в людині інтуїцію.

      Різні напрямки дзен-буддизму культивували системи підготовки до саторі миттєвого  просвітлення. Школа сото вимагала від своїх послідовників обмеження. Школа риндзай робила наголос на коани — спеціально розроблені алогічні, абсурдні тексти. Коан повинен зрушити звичайну структуру абстрактно-логічного мислення, розбудити "дух питання".

      Монастир  є основною формою відтворення дзен-буддизму. Життя тут починається звичайно о третій годині ранку. Снідають, коли ще темно, обідають о 10 ранку, вечеряють о четвертій годині, Їдять лише рослинну їжу: рис, ячмінь, бобові, овочі. Роздача і приймання їжі здійснюються за складним ритуалом і супроводжуються великою кількістю дій, які мають символічний характер. Після сніданку всі приступають до роботи: це — прибирання приміщень і монастирського дворища, обробіток землі, яка належить монастиреві тощо. Фізична праця — невід'ємна частина монастирського побуту, однією з вимог якого є: "День без роботи — день без їжі". У розпорядок дня включаються також співбесіди з наставниками, які супроводжуються ритуалом. О дев'ятій годині вечора життя в монастирі завмирає, а найпрацьовитіші продовжують роботу і вночі, влаштувавшись на терасі або в саду.

      Цей розпорядок певною мірою міняється  в періоди інтенсивних духовних сесій, які проводяться щомісяця протягом 7—"в днів. В період сесій  сеанси споглядання тривають по 17—18 годин на добу. Монахи сидять у позі лотоса, розслабившись і капі впри кривши очі. їхня мета — досягти високого ступеня зосередження, втратити відчуття особистого я і зануритися в абсолютний "бездум", віддатися таким чином Пустоті й Абсолюту. За учнями спостерігає монах, який походжає по залу і бамбуковою палицею б'є по спинах тих, хто втомився. Вивчення дзен-ської премудрості в монастирі триває в середньому 10—12 років.

      На  сучасному етапі важливу суспільно-політичну  й культурну роль відіграє буддизм  у країнах індокитайського півострова. За винятком В'єтнаму, у всіх інших  країнах Індокитаю поширений хинаянистський буддизм. У Бірмі, Камбоджі, Таїланді, Японії буддизм виступає як державна релігія. В Таїланді король вважається головою буддійської церкви, всі чоловіки проходять обов'язковий стаж у монастирі. У Бірмі буддизм є пануючою релігією, але частина населення сповідує інші релігії.

      На  фунті широких демократичних  рухів в країнах Азії намітилася тенденція до зближення буддійських  храмів і окремих сект. На буддістському  з'їзді в Коломбо (Шрі Ланка) в 1950 р. було утворено Всесвітнє братство буддистів. Резиденцію його виконавчого комітету пізніше було перенесено в Бірму, а потім Таїланд. Комітет, незважаючи на основну ідею буддійського віровчення, бере активну участь у міжнародній політиці, відображає настрої народних мас, особливо у їхній боротьбі за мир, проти реакційних кіл.