Буддизм: основні школи та напрямки

Міністерство освіти і науки  України.

 Національний університет «Острозька академія»

Гуманітарний факультет

Кафедра релігієзнавства

Реферат

З курсу :«Релігієзнавство»

На тему : «Буддизм: основні школи  та напрямки»

Виконала : студентка групи У-11

                                                                                    Зектер Ганна Василівна

                                                        Перевірив:Якуніна К.І.

Острог,2010

План:

1.Буддизм-найдавніша світова релігія.

2.Коли  і де зародився буддизм.

3.Напрями  буддизму.

4.Основні  школи буддизму.

Список  використаної літератури.

Буддизм-найдавніша релігія світу.

Буддизм — найдавніша зі світових релігій, що одержала назву  від імені, а точніше від почесного  титулу, її засновника Будди, що означає  “Прояснений”. Будда Шакьямуні (Мудрець  із племені шак’єв) жив в Індії  в V-IV ст. до н.е. Інші світові релігії — християнство й іслам — з'явилися пізніше (християнство — п'ять, іслам — 12 століть потому). За два з половиною тисячоріччя свого існування буддизм створив і розвив не тільки релігійні представлення, культ, філософію, але і культуру, літературу, мистецтво, систему утворення — іншими словами, цілу цивілізацію.

Якщо спробувати представити цю релігію як би “з висоти пташиного польоту”, перед  нами розкинеться строката клаптева ковдра з напрямків, шкіл, сект, релігійних партій і організацій; і проте  ця ковдра вже тисячі років прекрасно  гріє душі мільйонів послідовників  буддизму в усьому світі.

Буддизм увібрав  у себе безліч різноманітних традицій народів тих країн, що потрапили  в сферу його впливу, а також  визначив спосіб життя і думки  мільйонів людей цих країн. Більшість  прихильників буддизму живуть зараз  у Південній, Південно-Східній, Центральній  і Східній Азії: Шрі-Ланці, Індії, Непалу, Бутану, Китаї, Монголії, Кореї, В'єтнаму, Японії, Камбоджі, Таїланду і  Лаосу. У Росії буддизм традиційно сповідають буряти, калмики і тувинці.

Буддизм був і  залишається релігією, що приймає  різні форми в залежності від  того, де вона поширюється. Китайський буддизм — це релігія, що говорить з віруючими мовою китайської культури і національних представлень про найважливіші цінності життя. Японський  буддизм — синтез буддійських  ідей, міфології синто, японської  культури і т.п. Така здатність гармонійно вписуватися в навколишній культурний ландшафт явно виділяє буддизм серед  інших світових релігій. Через цього послідовників Будди часто дорікали в зайвій гнучкості, що граничить з безпринципністю, у схильності до компромісів. Але саме здатність пристосовуватися дозволила буддизму увібрати в себе величезну кількість місцевих вірувань, культів, народних обрядів, культур, ідеологій, літературних і художніх традицій на всьому географічному просторі, що знаходився під його впливом протягом століть.

Багатьох віруючих буддизм залучав саме тим, що не вимагав  корінного ламання їхнього способу  життя і звичок, у тому числі  і відмовлення від обрядів, присвячених  місцевим богам. Будда не відкидав богів  інших релігій і не забороняв  своїм послідовникам поклонятися їм. Він просто попереджав, що шанування богів, якими б могутніми їх не вважали, принесе тільки тимчасове полегшення, але не остаточний порятунок. В міру формування буддійського пантеону в нього входили боги брахманізму й інших релігій. Буддист може одночасно сповідати даосизм, синтоїзм чи будь-яку іншу “місцеву” релігію, тому досить складно установити точну кількість буддистів у світі. В даний час тільки буддійських ченців і черниць нараховується приблизно один мільйон. Число ж мирян — послідовників буддизму — визначити просто неможливо.

Коли і де зародився буддизм

Самі буддисти ведуть відлік часу існування своєї релігії  від кончини Будди, однак серед  них немає єдиної думки про  роки його життя. Відповідно до традиції найбільш старої буддійської школи  — тхеравади, Будда жив з 624 по 544 р. до н.е. Відповідно до цієї дати в 1956 р. відзначалося 2500-річчя буддизму. За науковою версією, що приймає в увагу грецькі свідчення про дату коронації знаменитого індійського царя Ашоки, час життя основоположника буддизму — з 566 по 486 р. до н.е. У деяких напрямках буддизму дотримують більш пізніх дат: 488—368 р. до н. е. У даний час дослідники переглядають дати правління Ашоки й у зв'язку з цим дати життя Будди.

Батьківщина  буддизму — Індія (точніше, долина Ганги —  одна з найбільше економічно розвитих частин країни). Самою впливовою  релігією Древньої Індії був брахманізм. Його культова практика складалася в  основному з жертвоприносин численним  богам і складним ритуалам, що супроводжували практично будь-яку подію. Суспільство  поділялося на варни (стану): брахманів (вищий стан духовних наставників  і жреців), кшатрів (воїнів), войшів (торговців) і шудр (які прислуговували  всім іншим станам). Буддизм із моменту  свого виникнення заперечував дієвість жертвоприносини і не приймав  розподілу на варни, розглядаючи  суспільство як складається з  двох категорій: вищої, куди входили  брахмани, кшатри і гахапати (домохазяїни  — люди, що володіли земельною й  іншою власністю), і нижчої — вона включала людей, що обслуговували пануючі  шари.

На території  Індії в VI-III ст. до н.е. існувала безліч невеликих держав. У Північно-Східній  Індії, де проходила діяльність Будди, їх було 16. По своєму суспільно-політичному  пристрої це минулого або племінні республіки, або монархії. Вони ворогували між собою, захоплювали території  один одного, і вже до кінця життя  Будди багато хто з них були поглинені державами, що набирали міць, Магадха і Кошала.

У ті часи з'явилася  безліч аскетів — людей, що не мають  власності і живучих милостинею. Саме серед аскетів-пустельників і  зароджувалися нові релігії —  буддизм, джайнізм і інші навчання, що не визнавали ритуалів брахманів, що бачили зміст не в прихильності до речей, місцеві, людям, а в зосередженні цілком на внутрішнім житті людини. Не випадково представників цих  нових навчань називали шраманами (“шра-мана” означає “здійснюючий духовне зусилля”).

Буддизм уперше звернувся  до людини не як до представника якого-небудь стану, клану, чи племені визначеної підлоги, а як до особистості (на відміну  від послідовників брахманізму  Будда вважав, що жінки нарівні  з чоловіками здатні досягти вищої  духовної досконалості). Для буддизму в людині важливі були тільки особисті заслуги. Так, словом “брахман” Будда називає будь-якої шляхетної і мудрої людини незалежно від його походження. От що говориться з цього приводу в одному з класичних творів раннього буддизму — “Дхаммападе”:

“Я не називаю  людину брахманом тільки за його чи народження за його матір. Я називаю  брахманом того, хто вільний від  прихильності і позбавлений благ.

Я називаю брахманом  того, хто відмовився від світу  і скинув ношу, хто навіть у цьому  світі знає знищення свого страждання.

Я називаю брахманом  того, хто серед схвильованих залишається  несхвильованим, серед піднімаючих  ціпок — спокійним, серед прив'язаних до світу — вільним від прихильностей.

Я називаю брахманом  того, хто говорить правдиву мову, повчальну, без різкостей, нікого не ображаючи.

Я називаю брахманом  того, хто знає своє колишнє існування  і бачить небо і пекло; хто, будучи мудрецем, виконаним зробленого знання, досяг знищення народження; хто зробив усе, що можливо зробити”. 

   Напрями буддизму

Ранній буддизм  не був надто поширений в Iндiї. Суворість моральних i практичних приписів буддизму вимагали від послідовників  Будди аскетичного способу життя. Тому він існував переважно у  формі аскетичного чернецтва, братств  жебруючих ченців (бхiкшу) i черниць (бхiкшунi). Ченці повинні бути жебраками, статути були досить суворі i кількість  таких заборон постійно зростала (їсти один раз, обов'язкове каяття, безшлюбність, відмова від власності i т. інше. Але  такий спосіб життя був під  силу не всім. Крім того, ченці не змогли існувати без підтримки послідовників. Такі мирські прихильники буддизму — упасаки (санскр. - прихильний) повиннi були дотримуватись тільки панча-шила i жертвувати на користь сангхи.

Заперечення поділу суспільства на варни було тією силою  буддизму яка сприяла його поширенню  в Iндiї. Але цей процес був дуже довгий i складний і супроводжувався  боротьбою між буддизмом та брахманізмом. Протистояння буддизму і брахманізму  приводило до еволюції як брахманізму  так і й буддизму. Вже на початку  нової ери буддизм розпадається на два основних напрямки.

В II ст. вiдбувся IV собор  буддистів, на якому остаточно був  закріплений поділ буддизму як хiнаяну  та махаяну.

Тхеравада, або як її частіше називають, Хiнаяна (санскр.- "мала колесниця", або "вузький  шлях спасіння") це більш сувора аскетична, чернича форма буддизму. Хiнаяна  вкрай аскетична, вона вимагає відмови  від усіх земних радостей i задоволень. Шлях до нірвани згідно з хінаяною лежить через духовне самовдосконалення  яке можна забезпечити тільки в монастирі. Згідно з уявами поширеними в буддизмі хінаяни для досягнення нірвани потрібно пройти декілька етапів розвитку які у свою чергу складаються  з певних ступенів, і тільки ставши архатом - "гідним" людина може досягти  нірвани. Отже в хiнаянi Будда це людина, яка має всі можливі доброчинності. Будда тут вище богів, які підкоряються законам карми і перебувають  у сансарі.

Для хiнаяни характерний  складний пишний культ, який включає  в себе деякі місцеві обряди, поклоніння святим місцям та iн. Хiнаяна поширена переважно в тих країнах куди переселились компактно індійці-буддисти, де природні умови близькі до тих  що були на батьківщині: у Шрi-Ланцi, Бiрмi, Таїланді, Кампучiї також в  Лаосi. Релігійне життя там було зосереджене навколо монастирів - центрів не тільки релігійного  культу, але й культури. У монастирях зберігалися тексти i знання, там  отримували досить значну освіту.

Майже кожний чоловік  на деякий час (від декількох місяців  до декiлькох років) ставав послушником. Ті ж, хто вирішив стати ченцем, проходив досить складну i сувору процедуру  посвячення. випробуванням віддавалися i дух i воля i тіло послушника. Після  випробувань ченця приймали у  громаду i накладали на нього чисельні обмеження (біля 250). Правила життя  ченців регламентувались першою частиною (пiтакою) Трипiтаки - Вінаяпітакою, яка  складалась з 5 книг в яких викладено  принципи організації, правила прийому, вимоги до ченцiв i громад.

Хiнаяна, або "південний" варіант буддизму, вимагав майже  повного розриву з миром. На противагу  йому виникає інший напрямок буддизму, який відомий під назвою Махаяна - "велика колесниця", "широкий  шлях спасіння".

Махаяна була розроблена буддистським теологом Нагарджуною  і затверджена IV собором. Хоча Махаяна  в своїх головних вихідних не розриває з раннім буддизмом, вона значно відрізняється  від нього. Головна відмінність  Махаяна від Хiнаяна в тому, що вона облегшує i спрощує шлях спасіння, настільки, що він стає доступним  не тільки ченцю але й простому мирянину. Це спрощення, значною мірою  сприяло перетворенню буддизму махаяни  на одну з найпоширеніших світових релігій.

Нагарджуна вперше почав вчити, що нірвана доступна не тiльки ченцю але й простому мирянину. Але для простих мирян  таке складне релігійно-філософське  поняття як нiрвана було зовсім незбагненне. Тому з'являється цілком зрозуміле  вчення про рай, де душа може спілкуватись з великими вчителями боддхисатвами i таким чином наблизитись до кінцевого  спасіння (Поняття раю відсутнє в  ранньому буддизмi) Рай знаходиться  в країні блаженних Сукхаватi де знаходяться праведники i править  Будда Амiтабха. Згідно з віровченням  Махаяни перебуваючi в Сукхаватi праведники повинні ще один раз втілитися  на землі, а після того потраплять у нірвану. Поряд з раєм в Махаянi розроблено уяву про пекло, де страждають душі грішників. Відповідно було змінено  у бік спрощення й уяву про  душу. Змінилось в Махаянi й розуміння  Будди. Поняття Будди наближається до божественної сутності світу. Пантеон  Махаяни поповнювався за рахунок  включення до нього, як божеств індуїзму, так i божеств корінних народів серед  яких поширювався буддизм. Місцеві  боги включалися в буддистськiй пантеон  разом з відповідною міфологією яка пояснює їх навернення до буддизму. Разом з тим у махаянi починає  створюватись уява i ідея про верховного бога - творця i правителя світу, безначального i безкінечного в часi i просторi.

Головною особливістю  махаяни є культ боддхісатв. Санскритське слово "boddhisattva" означає "той, сутність кого знання, або істота яка прагне просвітлення". В ранньому буддизмi боддхiсатвою вважався той хто накопичив  доброчинності i знання i наблизився до можливості стати Буддою, тобто вийти  з сансари. Якщо Будда це той хто  досягає нірвани i таким чином  втрачає можливість впливати на світ матеріальний (сансару) а відтак й  сприяти спасінню інших людей. То Боддхiсатва - це той хто досяг  вищого знання й святості i отримав  право досягти нірвани, але добровільно  відмовляється від нiрвани i залишається  в сансарi для того щоб допомогти  спасінню людей і всіх істот. Згідно з міфологією Боддхiсатви живуть на небесах в раю де допомагають людям. Боддхiсатви інколи вважаються еманаціями Будди. Культ Боддхiсатв був надзвичайно розвинутим і приваблював своєю зрозумілістю. В деяких течіях махаяни він був вищий ніж культ Будди. Прихильність Боддхiсатв можна було досягти за допомогою молитв i відповідних обрядів. Найбільш шанованими Боддхiсатвами вважаються: Манджушрi (уособлення вищої трансцендентної мудрості), Ваджрапанi (уособлення влади), Авалокiтешвара (уособлення добра) а також буддистськi вчителі теологи - Нагарджуна, Шантiдева та інші.

Буддизм Махаяни  не утримався в Iндiї, але поширився  в Китаї, Кореї, Японiї, Непалі, Бутані, Тибеті, Монголiї, В'єтнамi i в Середній Азiї. Але там він відчув вплив  місцевих релігій i набув рис нових напрямків буддизму (чань,дзен, ламаїзм).

Ваджраяна. Окремим  напрямком буддизму вважають Ваджраяну - "діамантову колісницю". Перші  відомі тексти Ваджраяни відносяться  до III ст. і дуже близькі до тантризму. Тантризм загальна назва різних шкіл i напрямкiв в індуїзмі i буддизмі. Слово "тантра" означає сплетіння.

Головне місце в  тантризмі займає уява про особливу роль сексуальної енергії — шакті, яка виникає під час злиття чоловічої та жіночої енергії. Таким  чином, для спасіння потрібно здійснювати  акт злиття зі своєю шакті. Велике значення мають Праджня (санскр. - "мудрість", "розуміння") — жіночі відповідники Боддхісатв. У тантричному буддизмі осбливу роль відіграють дарані - магічні  заклинання (мантри) та жести (мудри) та йогічна практика. Вважається, що знання дарані полегшує і прискорює досягнення нірвани, припускається можливість вивільнення з сансари в теперешньому житті.

Ваджраяна i Махаяна  проникаючи на Тибет стали основою  формування тибетського варіанту буддизму - ламаїзму.

Основні школи буддизму. 

Ламаїзм (від Тибет - лама - вищiй) формувався на основі як мiсцевої релігії бон-по,в основi якої були анімістичні уяви про духів i богів природи, так й буддизму в рiзних його варіантах хiнаяни, махаяни, китаїзованого буддизму та ваджраяни. В зоні контакту цих релігій i філософських систем виникла ще одна з форм буддизму, яка стала найбільш поширеною пізньою формою світової релiгiї. В XІV ст. один з буддистських теологів із Східного Тибету засновник секти гелукпа (від тiб. доброчинність) Цзонхава провів реформу, поширивши основи гелукпи на культ Тiбетського буддизму (Гелукпа стала другою назвою ламаїзму). Цзонхава ввiв суворий статут у буддистських монастирях, обмежив практику магічних обрядів тантризму, практика злиття з енергією шакті стала носити імітаційно-символічний характер) підняв значення ченців - лам в справі спасіння мирян. В ламаїзмі Цзонхава вже не достатньо було проголосити свою відданість "трьом скарбам" буддизму (триратні). Необхідною умовою пізнання шляху став тісний зв'язок між наставником гуру (ламою) i учнем. В зв'язку з цим змінився статут лам (ченців), вони перетворились з шукачів особистого шляху спасiння в привілейований стан наставників. Монастирі поступово перетворюються в центри не тільки духовної, а й адміністративної влади в громадах i накопичують величезні скарби. Головною ж реформою було встановлення суворої i стрункої ієрархії лам. На чолі ламаїстської ієрархії були поставлені верховні ієрархи i панчен-римпоче (панче-лама) i г'яло-рiмпоче (пізніше названого далай-лама - "море-лама").

Сакральною основою  такої iєрархiї стало вчення про  втілення. Згідно з цим вченням  вищі лами вважалися втіленням будд, боддхiсатв, або діячів ламаїзму, святих i т. iн. Панчен-лама вважався втіденням  будди Амітабхи, а далай-лама —  бодхісатви Авалокітешвари. Після смерті, вищi лами втілюються в хлопчиках-немовлятах. Пiсля суворого відбору i перевірки  такого хлопчика проголошували втiленням померлого лами. З часом i духовне i світська влада зосередилась в  руках далай-лами столицею якого  стала Лхаса де розташовано палац-монастир Потала.

Канонічні тексти Ламаїзму включають в себе всі відомі тексти буддизму за дві тисячі років його існування і зібрані у 108 томів  Ганджур (трактати Хінаяни, Махаяни, Ваджраяни) і 225 томи Данджур — коментарів до Ганджур.

Для спасіння потрібно народитися в країні ламаїзму, де під  керівництвом лами вставши на шлях мудрості (праджня), за допомогою засобів  ламаїзму (парамiти), подолання незнання (авiд'ї) можна поліпшити карму, або  потрапити в Західний рай Сукхавадi будди Амiтабхи.

Етика ламаїзму заснована  на буддистських поняттях про доброчесність i гріх. Це десять "чорних гріхів" та "десять білих доброчинностей". До грiхiв відносяться: гріхи тіла - вбивство, крадіжка, прелюбодiйство; грiхи слова - брехня, наклеп, злословiє, та марнословiє; грiхи думки - заздрість, злоба, єритичнi думки. Всі ці грiхи мали розроблену чітку градацію i відповідне покарання. За тяжкі - переродження в пеклі, середні - переродження в брудних тварин, за незначні - переродження в хвору або в погану людину, або людину не в країні ламаїзму.

До ламаїстських чеснот належать захист чужого життя, щедрість, цнотливість, сумирність, правдивість, миротворчiсть, покірність, милосердя, співчуття, прагнення до істинного  вчення. Крім того для спасіння треба  оволодіти шістьома парамітами праджнi: подаяння, обітниця, терпіння, усердя, медитація (дх'яни) i праджня (мудрiсть). Велике значення на шляху праджнi мало оволодіння магічною символікою i мантрами (наприклад спостерігання мандали, або графічного зображення дванадцяти ланок перевтілень (нiдан), або головна  мантра молитва закляття "Ом мані падме хум!"). Велике значення мантр  привело до появи спеціальних  молитовних барабанів - целиндрів, що крутяться  навколо своєї вісі всередину  яких закладали папірці з мантрами і молитвами. Вважалось, що один оберт  барабану дорівнює прочитанню мантри.

В Китаї буддизм  відчув сильного впливу конфуціанства  та місцевих релігійних уяв. Поширення i складний шлях утвердження буддизму в Китаї почався у II ст. i вже  в VI ст. в основному сформувався  китайський варіант буддизму - чань буддизм.

Чань (китаїзоване  від - дх'яна - медитація, зосередження, споглядання) пов'язується з діяльністю патріарха Бадхiхарми, який прийшов  у Китай з Iндiї близько 520р. До Бодхiхарми в Китаї буддизм  був відомий у формі Махаяни  під назвою Фо. Поширений серед  простого народу буддизм швидко змішався з даосизмом і традиційними віруваннями. Проте серед китайських інтелектуалів  філософія буддизму викликала пошуки істини спираючись на китайську даоську  метафізику та прагматизм конфуціанства. Згідно з традицією чань-буддизм  склався серед учнів так званого  першого патріарха Бодхідхарми. Послідовники Бодхiдхарми заснували  дві школи північну Шень-сю і південну Хуей-нен, Шень-сю притримувався традиційної  точки зору на просвітлення як результат  довготривалих зусиль i роздумів в  процесі дх'яна (споглядання), а Хуей-нен  вважав що просвiтлення це результат  інтуїтивного поштовха який відбувається раптово. Саме його вчення ("Сутра  шостого патріарха" розвинуто  як китайський чань і японський дзен.

Головна ідея чань-буддизму полягає в марності спроб досягнення нірвани у майбутньому. Істина і  Будда є одно і вони є внутрішньою  сутністю кожної людини та суттю усіх речей, суттю Всесвіту. Даосисти цю сутність називали Дао. Чань-буддисти говорили що "кожна людина має  природу просвітленого, але не кожна  людина це усвідомлює". Завданням  людини повинно бути досягнення стану усвідомлення абсолютно істинної реальності — татхати, стати татхагатою, Буддою. Згідно з чань реальний світ сансари є ілюзія (му) в ньому спотворена істинна сутність речей та затемнена свідомість (те що ранній буддизм називав невіглаством - авід'я). Тому для досягнення татхати потрібно пройти шлях від вродженого "першопочаткового просвітлення" до "досягнутого просвітлення". Спосіб проходження цього шляху і є чань (япон. — дзен).

Чань (дзен) пропонує цілу низку методів (кількість їх досить велика), серед яких особливе місце займає дх'яна, (чань, дзен) —  медитація, точніше занурення у  споглядання, в якому дзен-буддисти проводить досить багато часу (дзадзен). Проте самої практики дзадзен  недостатньо для того, щоб вивести  людину із "затемненої свідомості", зруйнувати її стереотипи сприйняття світу. Для цього використовується практика гуньань (коан). Коан - це парадоксальна  загадка, яку неможливо розв'язати  логічним раціональним шляхом. Зосередження свідомості на вирішенні коана потребує надзвичайних зусиль, але вирішення  його наближає свідомість до просвітлення, яке може бути раптовим (саторі). Для  того щоб інтенсифікувати процес просвітлення свідомості майстри дзен використовують діалог — веньта (япон. мондо). Роль майстра наставника виключно велика. Чань не визнає писаних істин, теорій, авторитету, тому істина передається  в тісній взаємодії вчителя і  учня "від серця до серця", в  основі якого є інтуїтивний беспосередній  досвід просвітлення. "Істина, споглядання, вона на у словах і книгах, але  по ту сторону слів. Її не можна вивчити, її потрібно пережити" говорив один з засновників дзен.

В дзенських монастирях ченці використовували не тільки дзадзен, але й фізичні вправи, які дозволяли досягти досконалості, що проявилось у системах східних  єдиноборств, дзю-до, айкі-до, кендо. Прагнення  досконалості проявилось й у мистецтві, де розвиток естетичного почуття  теж був шляхом. Прикладом дзенського мистецтва є дзенські поезії —  хокку, садок-коан поблизу Кіото, чайна  церемонія (за легендою чай виріс  із вій Бодхіхарми, які він собі відрізав розлютившись на те, що заснув під час медитації). Дзен відіграв велику роль у формуванні культури далекосхідних народів.

Після другої світової війни дзен став поширюватись у Європі та США. Першим популяризатором дзен на Заході був Д. Судзукі. Дзенські принципи вплинули на сучасну західну культуру, мистецтво, філософію.

Список використаної літератури:

1. Буддизм:Четыре благодных истины(Сб./Сост.Я.Боцман). –М.-Х.,2001.
2. Будда:История о перерождениях/Пер. с пали Б. Захарьина. – М.,1991.
3. Хрестоматия по истории Древнего Востока: В 2 ч./Под ред. М. А. Коростовцева и др.-М.,1984.
4. Учение Будды: Сб. текстов.- Элиста,1992.
5. Лубський В.І., Лубська М.В. Історія релігії:Підручник.-К.,2004.
6. Релігієзнавство : Навч. Посібник/ За ред. С.А. Бублика.- стереотип. вид.-К.,2000.