Буття світу і людини

Розділ 7. БУТТЯ СВІТУ І ЛЮДИНИ

ФІЛОСОФСЬКИЙ СМИСЛ ПРОБЛЕМИ БУТТЯ

І ЙОГО ОСНОВНІ ФОРМИ

Актуальність і місце даної  проблеми у різноманітних філософських системах визначаються передусім фундаментальним  характером поняття буття. Онтологія – наука про буття – невід’ємний атрибут філософських концепцій і далекого минулого, і сучасного саме тому, що з історичного і логічного погляду становить основу будь-якої філософії, її начало.

Цікаво, що і старий заповіт Святого  письма (Біблії) також відкривається  книгою Буття, де під буттям розуміється начало становлення світу і людського роду. Цінність поняття буття для філософії визначається багатством змісту, універсальністю і всезагальним характером, світоглядною значущістю як основою адекватного осмислення практичної, пізнавальної і духовно-моральної діяльності людини і людства в цілому. У той же час, це виключно складна і багатогранна проблема, яка містить багато таємничого і загадкового, що дозволяє віднести її до так званих вічних проблем, які вимагають постійного глибокого аналізу.

Необхідно зазначити, що в історії  філософії поняття буття пройшло  значний шлях еволюції, протягом якого  змінювався його філософський смисл. Так, уже в античній філософії утворюється  декілька точок зору. Наприклад, Парменід, який уперше ввів у філософію поняття буття, розуміє його як справжню сутність речей, яка доступна почуттєвому пізнанню; для Геракліта буття – те, що перебуває у неперервному становленні, русі (вогонь); у Платона – це сукупність ідей або форм; Арістотель визначає буття як логічну категорію для визначення сутнього і т. ін. В епоху середньовіччя утворюється теологічна концепція абсолютного буття, пізніше виникає субстанційний підхід (Декарт, Спіноза). Врешті-решт, у німецькій класичній філософії з’являються два протилежні підходи: 1) розмежування буття і мислення (Кант) і 2) ототожнення буття і мислення в системі тріади, яка розвивається (Гегель).

Для марксистської філософії характерним  було розуміння буття як існування  конкретних предметів, тобто заперечення  буття самого по собі, ототожнення його з матерією. Ідеалістичні концепції кінця XIX – початку XX ст. в Росії, Україні й на Заході в центр проблеми буття ставили, як правило, існування людини (його екзистенцію), відстоювали ідею єдності людини і космосу (В. С. Соловйов, В. І. Вернадський, М. А. Бердяєв, Д. Чижевський, Ж.-П. Сартр, М. Хайдеггер та ін.)¹.

Узагальнюючи різні погляди, можна  говорити про неодноманітність смислового змісту поняття буття. По-перше, його безпосередній смисл означає  існування (бути – тобто мати місце в дійсності). По-друге, буття не є чимось, що існує саме по собі, окремо від природи, людини і т.ін. Це надзвичайно широке поняття, яке охоплює думкою те загальне, що притаманне явищам як матеріальної, так і духовної реальності. Іншими словами, буття – це сукупна реальність, яка дається людині в теоретичному мисленні. Філософське поняття буття, таким чином, віддзеркалює цілісну єдність світу, до якого причетне все сутнє об’єктивної і суб’єктивної реальності.

Тому доцільно розглянути такі форми  буття:

1. Матеріально-речове буття природних процесів і зроблених людиною речей. Природа у широкому сенсі слова є необхідною умовою існування людини, вона дана їй як об’єктивна реальність і має складну внутрішню організацію взаємопов’язаних елементів, характеризується просторово-часовою нескінченістю.

Людина, будучи генетичною часткою  природи, завдяки своїй діяльній сутності, перетворює ту частку природи, з якою вона безпосередньо взаємодіє, і створює над природним середовищем  проживання своєрідну “надбудову” – цілісну культурно-технічну сферу людської цивілізації.

Важливою особливістю цієї “другої  природи” є її вторинний характер відносно природного матеріалу і  заплідненості людською думкою, духовністю, а також діалектичний взаємозв’язок  екологічного, ендогенетичного та ін. порядку.

2. Буття людини у світі речей і у світі собі подібних – друга форма буття. Необхідно зазначити, що проблема людського буття – це цілий комплекс проблем біологічного, соціального, духовного характеру. В онтологічному аспекті людина свідомо в історії філософії розглядається, як правило, або як пасивно споглядальна істота реальної дійсності, або як активна особистість, що перетворює природу в своїх інтересах, суб’єкт і джерело всього сутнього. “Людина є мірою всіх речей” – стверджував, наприклад, Протагор (V ст. до н. е.). Пізніше ця ідея отримала розвиток у концепціях Сократа, І. Канта, Л. Фейєрбаха, в різноманітних варіантах екзистенціальної філософії (Г. Марсель, К. Ясперс, М. Хайдеггер, А. Камю).

У центрі буття людини ці філософи ставили індивідуальну сутність людини – її свідоме і несвідоме “Я”. З марксистської точки зору, буття людей є реальним процесом їх життя, людина – суспільна істота. І в першому, і в другому випадку важливо підкреслити гуманістичний характер ідеї особливості людського буття.

До особливостей буття людини слід віднести тілесність її єства, скінченний характер, смертність. Існування людини – це ціла система її життєдіяльності. Проте людина для самої себе – не лише річ у світі природи, це ще і світ людини – система її духовних зв’язків і соціальних відносин як особистості.

3. Аналіз третьої форми буття – буття духовного – слід розпочати з визначення духовного як властивості й продукту життєдіяльності окремої людини і суспільства в цілому.

Духовне начало в людині невід’ємне від тілесного, воно існує як свідоме й несвідоме, вбираючи в себе знання, думки, почуття, волю, мову, ціннісні орієнтації тощо. При цьому слід враховувати, що буття духовного має ніби два рівні:

1. Рівень індивідуальної свідомості, яка виявляє себе як суб’єктивна реальність (душа) різноманітними ідеальними проявами (наприклад, душа, духовні образи, ідеї і т.д.). Тут важливо підкреслити, що буття свідомості функціонує виключно як продукт діяльності людського мозку.
2. Рівень об’єктивних ідеальних сутностей. Буття об’єктивованого духовного – це результат “опредмечення” або матеріалізації ідеального в процесі активної конструктивно-творчої діяльності суб’єкта. Конкретними формами реалізації такого роду духовного є: мова як засіб речового спілкування і фіксації інформації; культурні й науково-технічні цінності; твори мистецтва і літератури; моральні й естетичні норми.

Своєрідність об’єктивного духовного – у здатності вільно переміщатись у просторово-часових координатах суспільства, накопичуватись і зберігатись у пам’яті людства у вигляді духовного багатства, “розпредмечуватися” в індивідуальній свідомості людини.

4. Наступною формою буття є соціально-історичне буття, яке також поділяється на індивідуальне буття і буття суспільства.

Соціальне буття людей – це об’єктивна суспільна реальність, яка включає в себе практичну діяльність людини і певних соціальних груп щодо зміни оточуючої реальності, а також складну систему матеріальних та ідеологічних відносин між людьми, які склалися в процесі історичного розвитку суспільства.

Людина є соціально-історичною істотою, і її індивідуальне буття  включене в загальну еволюцію соціально-історичного  буття як його суб’єкта. Проте існуючу  систему відносин у суспільстві, державі, сім’ї кожна людина застає як уже сформовану і функціонуючу незалежно від її волі та свідомості. Таким чином, об’єктивні відносини є ніби засобом включення індивіда в соціальність – економічні, політичні, правові, моральні й інші зв’язки.

Підкреслимо ще раз, що буття як єдине  ціле існує в діалектично взаємопов’язаних формах і врешті-решт усвідомлюється особистістю як єдність матеріального і духовного. У той же час, єдність форм буття носить діалектично суперечливий характер, про що свідчать незчисленні катаклізми й соціальні конфлікти. Тому людство для свого буття повинно навчитися розв’язувати ці суперечності цивілізованим шляхом, адекватним сучасному рівню розвитку суспільства. Іншими словами, нова якість буття людства викликає до життя і нові форми свідомості й мислення людської спільноти. У сучасних умовах це виявляється, наприклад, в усвідомленні пріоритету загальнолюдських інтересів перед вузьконаціональними.

Таким чином, у світоглядному і  методологічному аспектах філософське  розуміння сутності й форм буття  актуальне і має важливе значення для майбутніх фахівців економічної галузі.

ФІЛОСОФСЬКЕ ВЧЕННЯ ПРО МАТЕРІЮ  І ЄДНІСТЬ СВІТУ

Вивчення даної проблеми доцільно розпочати з усвідомлення її актуальності й науково-філософської значущості. У цьому аспекті важливо підкреслити, що вчення про матеріальність світу, по-перше, є також фундаментальним у філософії, як і вчення про буття; по-друге, служить висхідним пунктом для філософів-матеріалістів при розгляді таких питань, як природа і суспільство, людина і природа, людина і суспільство, матеріальне й ідеальне, пізнання світу та ін.; по-третє, має принципове значення у світоглядному й методологічному відношенні для правильного розуміння складних процесів суспільного життя економічної і духовної діяльності фактів фінансово-економічного профілю.

Необхідно також осмислити історико-філософський аспект проблеми, маючи на увазі при цьому, що поняття матерії виникло у глибокій древності при намаганні відповісти на питання про єдність, нескінченність, багатоманітність світу. Так, в античній філософії пріоритетним було уявлення про матерію як першооснову всього сутнього (вода, повітря, вогонь), у наступні епохи домінувало розуміння матерії як будівничого матеріалу, особливої субстанції (Б. Спіноза), часто-густо воно ототожнювалося з фізичним поняттям “речовини” (Ф. Бекон, Т. Гоббс) або її властивостями, що свідчило про пошук онтологічного визначення матерії.

Для Р. Декарта матерія – це складова частина предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Оскільки предметів, тіл – безліч, то матерія – це сукупність тіл, предметів, які містяться у Всесвіті. Декарт розкриває зміст за допомогою трьох категорій: субстанції, атрибута і аксиденсу. При цьому під субстанцією він розуміє самоіснуюче буття – самостійне, самодіяльне; під атрибутом – невід’ємні, загальні, універсальні риси даної субстанції, а під аксиденсом – довільні, випадкові, необов’язкові риси субстанції.

Тому Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом  якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об’єм, бути тривимірною.

І. Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки), вага, зумовлена дією закону всесвітньої гравітації. Причому інертність та вага потім об’єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії й одночасно мірою її кількості. Представник французького просвітництва П. Гольбах визначає матерію як усе те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення.

Матерія як філософська категорія – не закостеніла, незмінна форма або вмістилище всього існуючого у світі. Вона визначає найбільш суттєві властивості об’єктивно-реального буття світу – пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна впорядкованість та ін.

Системність в організації матерії – не лише її фундаментальна властивість, вона також визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органічний (організменний, підорганізменний, понадорганізменний); соціальний (особистість, родина, плем’я, народність, нація, клас, суспільство, людство).

Тривалий час для прибічників  діалектичного матеріалізму усталеним  було поняття В. І. Леніна, яке міститься  у його праці “Матеріалізм та емпіріокритицизм”  у такому формулюванні: “Матерія – це філософська категорія для означення об’єктивної реальності, яка дається людині у її відчуттях, яка копіюється, фотографується, віддзеркалюється нашими відчуттями й існує незалежно від них”².

Дане визначення в сучасній філософії  набуло критичного осмислення. Вважається, що воно у певній мірі є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманного йому онтологічного змісту. Автори підручника “Філософія” за ред. І. Ф. Надольного висловлюють думку, що варто враховувати у визначенні матерії розвиток сучасної науки і філософії. Це дозволяє виокремити:

1. Онтологічні складові: а) рух та його форми; б) простір; в) час; г) детермінація.
2. Гносеологічні принципи: а) пізнавальність; б) об’єктивність; в) реальність.

Таким чином, узагальнене визначення категорії “матерія” має базуватися на тому, що це – об’єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною³.

В історії розвитку філософської думки  існували різні концепції матеріальної єдності світу. Основними з них були такі: плюралізм, дуалізм і монізм. Вони формувались як на матеріалістичній, так і на ідеалістичній основі.

Плюралізм відстоював точку зору множини основ, начал світу, якими виступають різноманітні матеріальні явища (наприклад, у Анаксагора) або багатоякісні духовні субстанції (наприклад, в ідеалістичному вченні Лейбніца).

Дуалізм (наприклад, філософія Р.Декарта) випливає із наявності двох незалежних першооснов – матерії і духа.

Моністична філософія виходить із існування єдиного начала, з її позицій єдність світу виводиться або з матерії, або зі свідомості. Так, ідеалістичний монізм наголошує, що в основі єдності світу лежить духовне начало, світовий дух, розум, абсолютна ідея, бог.

Особливо велика увага щодо проблеми єдності світу приділялась у системі об’єктивного ідеалізму Гегеля, з позиції якого всі явища у світі являють собою форму інакшебуття абсолютного духу, який саморозвивається, тобто з погляду абсолютної ідеї. Гегель зробив значний внесок у позитивне вирішення цієї проблеми, оскільки він відкрив у всезагальності законів діалектики важливий аспект єдності світу. Єдність світу визнається і деякими представниками суб’єктивного ідеалізму, для яких воно ототожнюється з єдністю світу їх досвіду, з єдністю самосвідомості.

Природознавчі науки підтверджують  ідею про матеріальну єдність  світу, особливо три найбільші відкриття  ХІХ ст. Так, відкриття закону збереження і перетворення енергії (Майєр, Джоуль, Гельмгольц (1842 – 1847 рр.) підтвердило єдність і зв’язок усіх видів матерії, всіх форм її руху. Відкриття клітини (Шлайден Шванн (1833 – 1839 рр.)) виявило єдину основу всіх видів живого на рослинному і тваринному рівнях. Теорія еволюції Ч. Дарвіна (1859 р.) дозволила побачити єдність і зв’язок усього багатоманітного тваринного світу і людини. Саме завдяки цим відкриттям ідея матеріальної єдності світу стала обгрунтованим науковим положенням.

Варто підкреслити важливу роль в обгрунтованій єдності світу  й інших наукових відкриттів (передусім  відкриття періодичної системи елементів Д. І. Мендєлєєва (1869 р.), який довів єдність і зв’язок усіх хімічних елементів), а також подальших відкриттів у галузі атомної і ядерної фізики.

Матеріальна єдність світу виявляється  в таких характеристиках матерії  й окремих матеріальних об’єктів: а) в абсолютності й вічності матерії, в її самотворенні і неможливості знищення; б) в єдності атрибутивних властивостей матерії на всіх рівнях її розвитку, у зв’язку всіх форм руху; в) у підпорядкуванні всіх явищ об’єктивного світу загальним діалектичним закономірностям; г) у нескінченній багатоманітності взаємопереходів явищ об’єктивного світу; д) в історичному розвитку матерії, виникненні живої і соціально організованої матерії на основі менш складних форм її існування.

Крім цих загальних ознак, єдність світу виявляється також у локальних масштабах, які досліджуються сучасними природничими науками. Ознаками єдності великих груп явищ виступають: аналогічність їх фізико-хімічного складу і будови; підпорядкування їх ряду загальних законів, зрівнянь руху; аналогічність форм математичних законів, які описують різноманітні процеси; історична спадковість властивостей матеріальних явищ у процесі їх розвитку і т. ін. Сучасне природознавство дало багато фактологічних даних, які підтверджують адекватність філософських уявлень про матеріальну єдність світу. Речова єдність світу підтверджується спектральним аналізом світлових променів, які приходять на Землю від найрізноманітніших небесних тіл. У космічному випромінюванні з глибин Всесвіту фізики знаходять такі ж елементарні частки, що і в земних умовах. Докази єдності світу подають і біологічні науки, сучасна генетика, яка відкрила єдність коду спадкоємності, єдність структурних елементів ДНК, РНК, білків.

Важливе значення для обгрунтування  єдності світу мають також досягнення кібернетики. Досліджуючи внутрішню структуру процесів передачі, збереження і переробки інформації у природі, суспільстві, а також у людському організмі й у створенні людиною електронно-обчислювальних машин, кібернетика встановила спільність закономірностей процесів управління у всіх матеріальних системах.

Методологічне значення філософського  вчення про матерію й матеріальну  єдність світу полягає у тому, що:

• воно дозволяє формувати науковий світогляд фахівців, гнучкість мислення й широту наукового світогляду;
• наукове розуміння матерії лежить в основі передбачення й об’єктивного аналізу шляхів розвитку суспільства, точної оцінки характеру соціальних процесів у різноманітних сферах життя на сучасному етапі;
• вчення про матерію має принципове значення для наукового розуміння соціально-економічних процесів, дозволяє розглядати економічну й політичну дійсність як єдність матеріальних і духовних, об’єктивних і суб’єктивних аспектів.

РУХ ЯК СПОСІБ ІСНУВАННЯ МАТЕРІЇ

Історико-філософський огляд  теми. Ідея всезагальності, абсолютності руху була висунута ще філософами Древнього Китаю та Індії. Так, древньокитайський філософ Лао-цзи вчив, що у світі все знаходиться в русі, змінах⁴. Особливої уваги вченню про рух надавали представники античності. Наприклад, у вченнях древньогрецьких філософів-матеріалістів Фалєса, Анаксимена, Анаксимандра поняття руху входило в якості обов’язкового елементу в їх філософські системи і тлумачилось як вічне виникнення і знищення матеріальних об’єктів. Інша група античних філософів-ідеалістів – представників елейської школи (Ксенофан, Парменід, Зенон) – звернула увагу на протилежну рухові характеристику матерії – спокій, підкресливши тим самим необхідність удосконалення способів адекватного віддзеркалення руху мисленням.

Вищим досягненням античної філософії стало вчення Геракліта, який уперше наділив рух атрибутом матерії і висунув геніальну здогадку, що джерелом будь-якого руху є боротьба протилежностей. Подальший розвиток погляди на рух отримали в працях таких древньогрецьких філософів, як Емпедокл, Демокріт, Епікур, Арістотель. Ці та інші філософи приділяли значну увагу класифікації руху, вони включали в нього не лише виникнення і зникнення, але і якісні зміни, переміщення тіл у просторі тощо. Давньоримський філософ, поет Тіт Лукрецій Кар сприймав вияв руху як найяскравішу прикмету життя:

Ти озирнись: на морях і на землях, і високо в небі

Скільки-то різного руху довкіл! Описать  неспромога –

Просто в очах мерехтить⁵.

В епоху середньовіччя ідея руху пов’язувалася передусім з існуванням і волею Бога.

Істотний внесок у розвиток учення про рух був здійснений ученими  ХVII-ХVIII ст. У цей час відбувався бурхливий розвиток природничих наук, змінювалася суспільно-економічна формація. За цих умов утверджується механістичний світогляд, абсолютизується механічна форма руху матерії (Р. Декарт, Д. Дідро, П. Гольбах, К. Гельвецій). Зазначимо, що французькі матеріалісти визнавали й інші форми руху, проте пріоритет надавали механічній формі як найочевиднішій і найпростішій. Значний внесок щодо висвітлення проблеми руху зробив М. В. Ломоносов. Він обгрунтував ідею про збереження матерії й руху і на цій основі підійшов до визнання можливості переходу однієї форми руху матерії в іншу. Це важливе положення він формулює у праці “Про важкість тіл і вічність першоруху” (1748 р.), у якій переконливо показує, що “первинний рух ніколи не може мати початку, але повинен перебувати вічно”⁶.

Цієї ж думки пізніше дотримувався Ф. Енгельс, який писав: “Рух як такий, як сутнісний вияв, як форма існування матерії – незнищенний, як і сама матерія”⁷. Ленін характеризував рух як суперечність. У “Філософських зошитах” він наголошував: “Рух є суперечністю, є єдністю суперечностей”⁸.

У своїй завершеній ідеалістичній  формі поняття “рух” знаходить  у німецькій класичній філософії. Зокрема Г. Гегель розглядав рух як вияв абсолютної ідеї, як єдність простору і часу, доцільну діяльність Бога і людини⁹.

Сучасні концепції руху неоднозначні. Так, неотомізм наголошує на тому, що першоосновою руху є Бог. Релятивізм абсолютизує ідею спокою; рух є відносним. Неопозитивізм ставить під сумнів ідею об’єктивності руху і т. ін.

Поняття “рух”. Як в органічному, так і в неорганічному світі відбуваються зміни, викликані розвитком і рухом. Рухаються усі речі, змінюються їх властивості й відносини, йде безперервний процес видозміни, перетворення, коливання між буттям і небуттям. Згідно сучасної космогонічної системи, Всесвіт перебуває в безперервному русі до своїх нових станів. У кожній живій системі постійно проходять внутрішні процеси, пов’язані з пульсацією енергії, інформацією, споживанням, переробкою і засвоєнням їжі й т. ін.

Соціальні системи існують завдяки  обміну інформацією, діяльності людей, взаємодії різних компонентів соціального  організму. Існування будь-якого  матеріального об’єкта можливе лише у взаємодії компонентів, що його утворюють. Атом існує за рахунок певної взаємодії між ядром і електронами. Організм існує завдяки взаємодії клітин і органів, з яких складається. Взаємодія проходить як усередині об’єкта, так із зовнішнім оточенням. Рух – це не лише кількісна, але і якісна зміна матерії. Зміни характерні всім формам буття і складають його найголовнішу характеристику. На основі сказаного можна визначитися з поняттям “рух”. Рух – це зміна матеріальних речей, властивостей, відносин, систем. Конкретні речі, властивості й відносини існують лише завдяки руху. При їх знищенні відбувається перехід в інші предмети, яким притаманні специфічні типи і форми руху. Матерія і рух нерозривно пов’язані одне з одним. Рух внутрішньо притаманний матерії і невідривний від неї¹⁰.

Філософський підхід не заперечує  і поняття спокою. Адже річ, явище, перебуваючи В русі, разом з тим зберігає певну своєрідність, незмінність. У цьому сенсі можна говорити, що спокій є виявом руху, його мірою. Отже, спокій характеризує рух з боку сталості, незмінності, відносності. Поняття спокою висувається для характеристики станів руху, що забезпечують стійкість предмета і його якісну специфічність. Рух і спокій перебувають у тісному взаємозв’язку.

Форми руху матерії. Рухові як загальному способу існування матерії притаманні різноманітні форми. Під формою руху матерії розуміється рух, пов’язаний із певним матеріальним носієм, що має достатньо широку сферу розповсюдження і охоплює явища, які мають певну якісну єдність, підпорядковуються одним і тим же основним закономірностям¹¹. Сучасні вчені виділяють такі принципи класифікації форм руху матерії:

• субстратний, в основі якого лежить специфіка матеріального носія (субстрат – загальна основа різноманітних явищ);
• функціональний, де форма руху співвідноситься із закономірностями конкретного рівня організації матерії;
• генетичний, що вказує на спадковість і послідовність появи форми руху в еволюції матерії.

Таким принципам відповідають певні  форми руху матерії:

• субмікроелементарна форма руху матерії включає рух елементарних частинок і полів (електромагнітні, гравітаційні, слабкі й сильні взаємодії, процеси перетворення елементарних частинок), рух і перетворення атомів, молекул, у тому числі хімічна форма розмірів (зірок, планет, зоряних систем, Галактики, Метагалактики);
• органічна форма руху – результат поступового ускладнення молекул вуглецевих з’єднань, що привело до утворення органічних з’єднань. Життя стало закономірним підсумком розвитку сукупності хімічних і геологічних змін на Землі. Органічний рух складається з процесів, що проходять в організмах і в понадорганізмових системах, і включає обмін речовин, процеси саморегуляції, управління і відтворення, біоценозні відносини, зміни, що відбуваються у біосфері.

Соціальна форма руху – вся різноманітність практично-предметної діяльності людини, вся система суб’єктивно-об’єктивних відносин, тобто ставлення людини, соціальних груп, суспільства до навколишнього світу. Носій соціальної форми руху – людина – розумна суспільна істота, дії якої носять цілеспрямований характер.

Взаємовідносини між формами руху матерії характеризуються складністю і суперечливістю. Між формами  руху і різними структурними рівнями  організації матерії існує зв’язок. У чому він виявляється?

По-перше, форми руху матерії, що розглядаються, – це послідовні етапи еволюції матеріальних систем, а всі класифікації відображають найважливіші якісні зміни еволюції. Тому субординація форм руху співпадає з реальним процесом еволюції матеріальних систем від нижчого до вищого.

По-друге, кожна вища форма руху породжується простішою: вища включає нижчу як одну з генетичних передумов, як свій власний  момент. Біологи, наприклад, встановили, що вирішення одного з найінтимніших питань біологічної науки (проблеми спадковості) залежить від хімії і що життя – це хімія не лише білкових тіл, але й хімічних компонентів, у тому числі нуклеїнових кислот.

По-третє, матерія – це субстанціональна основа руху. У кожному конкретному випадку специфічність тієї чи іншої форми взаємодії матеріальних носіїв визначається природою взаємодіючих елементів, що розкривається тільки через систему зовнішніх взаємодій із навколишніми тілами¹².

Вчення про рух і його форми  має для майбутніх фахівців важливе  методологічне значення. Воно дозволяє зрозуміти не лише сутність і зміст руху і спокою, але й виявити їх об’єктивність, абсолютність і відносність, суперечливість і взаємозумовленість. З іншого боку, вчення про форму руху матерії дозволяє побачити і врахувати дві взаємопов’язані тенденції розвитку наукового знання – його інтеграцію й диференціацію, служить засобом у вирішенні проблеми взаємозв’язку класифікації наук, важливим чинником у розумінні взаємодії теорії і практики, зв’язку природничих, суспільних і технічних наук.

ФІЛОСОФСЬКІ КАТЕГОРІЇ “ПРОСТІР”  І “ЧАС”

Пізнання матеріальних і духовних явищ світу неможливе без аналізу загальних категорій, якими є “простір” і “час”.

Зазначимо, що уявлення про сутність простору і часу мають багатовікову історію, протягом якої вони зазнали  значних змін у залежності від  досягнень природознавства й філософії.

Античність. Категорія простору виникла на основі споглядань і практичного використання розташування і відношення об’єктів один до одного, їх об’єкту, протяжності. Категорія часу виникла на основі сприйняття зміни явищ, їх кругообігу (зміна дня і ночі, і навпаки, зміна зими літом, і навпаки і т. ін.). Те, що Геракліт узагальнивши висловив у вигляді афоризму “Все тече”, людина безпосередньо споглядала й усвідомлювала.

Через усю історію філософії  проходять дві основні протилежні концепції простору. Одна з них належить Демокріту, Епікуру, Лукрецію і грунтовно сформульована Ньютоном. У цій концепції простір ототожнюється з пустотою, розглядається як нерухоме (статичне) вмістилище реальних речей. Він існує всюди, на відміну від матерії, яка знаходиться лише в деяких місцях простору. Простір не залежить ні від матерії, ні від часу, він абсолютний, може існувати без матерії, але матерія без простору існувати не може.

Другу концепцію започаткував Арістотель. У ній заперечується  існування пустоти як такої і простір розглядається як деяка властивість тіл. В Арістотеля простір розуміється як сукупність усіх місць реальних об’єктів.

У розумінні часу в історії філософії також існували дві протилежні точки зору. Згідно з однією з них, яка належить Платону, час не залежить від реальних процесів, а є особливою абсолютною реальністю, елементом, який впорядковує Всесвіт. Він не залежить від матерії і простору. Час розглядається як умова будь-якого процесу.

Представники іншої точки зору, зокрема Арістотель, взаємопов’язують час і з реальним рухом, і зі структурою реальних процесів і стверджують, що час поза цими процесами не існує. Оригінальний внесок у вирішення проблеми простору і часу зробив Зенон, який ставив питання про скінченний і нескінченний поділ простору і часу, їх дискретність (перервність) і неперервність, висуваючи, наприклад, уявлення про існування “атомів” часу.