Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Давньорусські літописи

Зміст

Вступ

Давньоруські літописи є одним з найпримітніших історико-культурних явищ середньовіччя. На відміну від хронік більшості країн Європи, написаних латиною, вони викладені рідною мовою, якщо й не цілком ідентичною розмовній народній, то дуже близькою до неї.

Літописи як джерело відносно добре вивчені. Традиції дослідження давньоруських літописів закладені ще у XVIII ст. російським ученим німецького походження А. Шльоцером, який у 1767 р. першим видав найдавніший Київський літопис за Радзивилівським списком. У XIX— XX ст. ці традиції були розвинуті у працях російських і українських учених — М. Костомарова, О. Шахматова, М. Грушевського, І. Франка, Д. Лихачова, М. Дашкевича, Л. Черепніна, В. Пашуто, О. Бевзо, М. Котляра, Л. Махновця та багатьох інших. Хоча давньоруським літописам присвячена величезна кількість наукових праць, на сьогодні з погляду культурології розглянуті не достатньо. Зазначене вище, вказує на те що дослідження давньоруських літописів не втрачає своєї актуальності й сьогодні.

Метою реферату є комплексне дослідження давньоруських літописів як історичного джерела культури східнослов'янських народів.

Реалізація цієї мети передбачала розв’язання таких завдань:

охарактеризувати сучасний стан і повноту дослідження давньоруських літописів;
проаналізувати культурну тематику та проблематику давньоруських літописців;
з’ясувати культурні погляди авторів давньоруських літописів;
дослідити ціннісні орієнтації давньоруських літописців.

Об’єктом даного дослідження є давньоруські літописи як носії джерельних свідчень з української культури.

Предметом є процес створення давньоруських літописів як культурних джерел.

1. Давньоруські літописи, як книжкові пам’ятки.

Літо́пис — історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. В інших країнах подібні давні твори мають назву «хроніки». Назва «літопис» походить від структури літопису, де статті починались зі слів «в літо». Літописи — важливі пам'ятки культури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо. Велике значення літописи мають для вивчення культури українського народу. Мова більшості літописів книжна, близька до церковнослов'янської, а у період XV-XVIII ст. частина пишеться латинською.

У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів.

Основним джерелом найдавнішої та середньовічної культури України є літописи. Це один з різновидів наративних джерел у вигляді оповідей, в яких події викладаються, як правило, за хронологією. Свою назву вони дістали від того, що виклад матеріалу в перших літописах починався словами "в літо". Щоправда, деякі з них, наприклад первісний текст "Галицько-Волинського літопису" (XIII ст.), складалися і без датування за роками.

Україна має давні власні літописні традиції, які закладені ще на світанку виникнення писемності на Русі. Створювалися вони в Києві, Переяславі, Володимирі-Волинському, Галичі, Львові, Чернігові та інших містах. При цьому в різні часи виникло кілька різновидів літописів:

• княжі літописи, що укладалися, як правило, у центрі князівств;

• місцеві літописи, які створювалися в інших містах та монастирях;

• козацькі літописи, що виникли як своєрідні хроніки визвольних змагань козацтва.

До нашого часу дійшли сотні списків давньоукраїнських та козацьких літописів, проте найдавніші з них збереглися лише у пізніших списках, тобто вони є зведеннями попередніх літописів. При їх складанні літописці використовували твори своїх попередників, зарубіжні хроніки, Біблію, житія святих, сказання, усні перекази (легенди), власні спостереження. Цінність літописів як джерела зростає й унаслідок того, що з найдавніших часів до них у повному обсязі або в уривках уміщувалися документи, які не дійшли до нас в оригіналах. Першими з них були договори київських князів із Візантією, укладені на початку X ст.

Серед найдавніших писемних джерел найбільшу цінність мають княжі літописи. Вони дають уявлення про політичне та релігійне життя в князівствах, у них наводяться біографічні відомості про київських та інших князів, їх походи, взаємовідносини із сусідніми державами тощо.

Зародження літописання в Київській державі більшість істориків відносить до X ст. Академік Б. Рибаков появу першого Київського, так званого зводу Володимира, датує 996 — 997 pp., причому, на думку дослідника, йому передували лаконічні записи, які до нас не дійшли, але були включені до тексту. Аналогічної думки дотримується інший знавець літописів Л. Черепній, який датував виникнення літописання 996 р. Видатний український історик М. Грушевський висловив припущення про існування у Києві літописного зводу з 945 p. М. Брайчевський схильний віднести початок давньоукраїнського літописання до IX ст. [17]

Висвітлюючи найголовніші історико-культурні процеси, що відбувалися в Київській Русі, академік П.П.Толочко значну увагу приділив аналізу історії вивчення літописів ІХ-ХІІІ ст., наголосивши, що "безперечною заслугою кількох поколінь вітчизняних і зарубіжних дослідників було те, що воно постало перед нами не тільки як історична хроніка ІХ-ХІІІ ст., а й як одна з форм спільної свідомості".[18]

Найдавнішими літописами були Лаврентіївський, Іпатіївський і Радзивилівський. (див. дод. А,Б,Д,Г) До Лаврентіївського літопису (зберігся в єдиному списку, виготовленому в 1377 р. під керівництвом ченця Лаврентія) війшли "Повість минулих літ" та "Повчання Мономаха". Радзивилівський літопис належав різним володарям, вихідцям із Західної Русі. Іпатіївський літопис зберігся в кількох списках.

Літописання ХІ ст. в значній мірі було підпорядковано підсумкам державної діяльності Ярослава Мудрого. В середині цього століття найбільшим центром літописання стає Києво-Печерський монастир. В Київському літописі за 1073 р. міститься значна кількість відомостей про новгородські і тмутараканські події.

Яскравою пам'яткою давньоруського літописання кінця ХІ - початку ХІІ ст. стала "Повість минулих літ". В ній відтворено широку картину світової історії. Разом з тим показано місце слов'ян і Київської Русі в системі тодішнього світу. У другому десятиріччі ХІІ ст. київське літописання збагачується унікальним літописним твором "Повчання Мономаха".

У Лаврентіївському літописі є ще один прекрасний літературний твір - це лист одному з організаторів міжкнязівських усобиць чернігівському князю Олегу Святославовичу 1096-1099 рр: "Не хочу лиха, но добра хочю братьи...".[5]

Продовжувачем "Повісті минулих літ є літописний звід кінця ХІІ ст. Укладачем його був ігумен Видубецького монастиря Мойсей. До цього зводу увійшли: безперервний великокнязівський літопис ХІІ ст., Чернігівський літопис Святослава Ольговича, його синів від 1120 р. до 1198 р., єпископський літопис Володимира Глібовича Переяславського (1176-1187) і сімейна хроніка Ростиславовичів, написана Мойсеєм.

Підкреслимо, що суперництво князів Київської Русі цілком природно спричинило і відповідні дії літописців. Кожен з них на перше місце ставив свого князя.

У Чернігово-Сіверських землях написана також і велика історична повість "Слово о полку Ігореве" (1185 р.), автором якої (за Б.О.Рибаковим) був галицький книжник Тимофій. У повісті описані всі етапи підготовки і самого походу Ігоря в степ на половців.[17]

Перша половина ХІІІ ст. закономірно стала продовженням київського літописного зводу кінця ХІІ ст. в Галицько-Волинському літописі. М.С.Грушевський наголошував: "Літописання у Києві продовжувалося у тих же напрямках, які зазначалися у ХІІ ст., і хоч від ХІІІ ст. не зосталося для нас такої місцевої збірки, яку маємо для ХІ ст., але в компіляціях північних, а почасти і в Галицько-Волинському літописі ми маємо деякі останки повістевої літератури, що служить безпосереднім продовженням писань ХІІ ст.". [3]

Як ми бачимо, літописання епохи Київської Русі свідчить про видатне явище в історії та культурі нашої Вітчизни, яке було започатковане ще в Х-ХІІІ ст. На жаль, більшість творів загинула за часів монголо-татарської навали, і все ж найповніше збереглися чотири групи літописів: київська, галицько-волинська, новгородська і володимиро-суздальська. Їх аналіз дозволяє стверджувати наявність літописної традиції у Києві, Новгороді, Чернігові, Галичі та інших містах того часу. В цілому ж "Давньоруське літописання ... нагадує велетенське вікове дерево, коріння якого глибоко приросло в київський духовний грунт, а потужний стовбур розгалузився рясними гілками по усіх давньоруських землях".

Дуже довгий і складний шлях пройшло літописання Київської Русі. Його наслідком, як уже говорилося, була "Повість минулих літ", найдавніша пам'ятка початку ХІІ ст., автором якої був вищезгаданий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор та причетний до опрацювання Несторового зводу ігумен Видубецького монастиря Сильвестр.

Повість минулих літ (Повість временних літ).

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і видатним вітчизняним літописом серед збережених є "Повість минулих літ", написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. "Повість минулих літ" показово втілює найважливіші риси, які властиві всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. "Минуло", тобто тимчасовий, минущий, недовговічний характер мають всі події у світі.

Аналізуючи зміст твору, зазначимо, що він дає всі підстави вважати очевидним факт намагання культурних кіл сприяти утворенню на великій території Київської Русі єдиної нації. Формування нації сучасними соціологами вважається завершеним з появою національної самосвідомості як спільного для певного етносу світогляду, що віддзеркалює спільні економічні, політичні, духовні прагнення й відокремлює "своє" від "чужого" в історичній перспективі: у проекціях минулого та майбутнього. За часів Середньовіччя такі проекції потребували релігійного обгрунтування, а тому укладач "Повісті временних літ" багато уваги приділяє саме витокам слов'янського християнства, проте неодноразово торкається і власне етнічних проблем.

Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона концепцію осмислення давньоруської історії та висунув питання про введення історії Русі до всесвітньої історії. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

«Повість временних літ» отримала назву за першими словами: «Се повесть времєнних лет...». У повісті, крім власне літопису — опису подій рік за роком — Нестор зв'язує історію слов'ян зі світовою історією, описує їх побут, обряди, звичаї, вірування тощо. Наприклад, із «Повісті...» ми дізнаємося про існування в 945 р. у Києві кам'яного палацу князя Святослава, стіни якого були прикрашені фресками, мозаїкою, інкрустаціями з мармуру.

"Повість минулих літ" увібрала в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. Особливо сильне враження справляє вступ до "Повісті минулих літ", де відтворено широку картину світової історії, показано місце слов'ян і Русі в системі тодішнього світу, стверджено проґресивну філософську ідею взаємозв'язку і взаємообумовленості історії всіх народів. Вражає широка ерудиція автора "Повісті...". Він постійно звертається не тільки до Біблії, яка була вищим авторитетом знань у середньовіччі, а й до численних візантійських хронік, зокрема "Хроніки" Георгія Амартола, від якої запозичена й перша частина заголовку, твору літописця патріарха Никифора, житія святих, притчі Соломона та ін. [9]

В заголовку "Повісті...", поставлено дві важливі дослідницькі проблеми: " Откуду єсть пошла Руская земля" і "Кто въ КиєвЂ нача первЂє княжити". [16] Характерно, що на відміну від багатьох своїх сучасників і наступників (у тому числі й деяких сучасних істориків), він прекрасно усвідомлював взаємозв'язок цих явищ, їх обумовленість внутрішнім розвитком східнослов'янського суспільства.

Не випадково виникнення Києва літописець пов'язує з діяльністю першого слов'янського князя Кия, влада якого поширювалась на Полянську землю, а дипломатичні зв'язки сягали Константинополя. Опонентів, які не погоджувались з князівським походженням Кия і називали його звичайним перевізником через Дніпро, літописець назвав "не свЂдущими", при цьому навів такі подробиці з життя Кия (візит до Царгорода і прийняття візантійським імператором), які неможливо віднести до вигаданих. Про це, зокрема, свідчить зізнання літописця в тому, що він не знає, при якому імператорі відвідав Кий Константинополь.

Таким чином, літописання Північно-Східної Русі, яке стало продовженням переяславської літописної традиції, знало тільки Сильвестра, тоді як пізніша традиція Києво-Печерського монастиря вважала автором "Повісті минулих літ" Нестора.

З третьою редакцією "Повісті" дослідники пов'язують появу в ній проварязької тенденції, яка значно змінила зміст не лише Несторового вступу до історії Русі, а й окремих датованих записів. Насамперед це стосується "Сказання про грамоту слав'янську", штучно вміщену під 898 р. без зв'язку з попереднім І наступним літописним викладом. Слова "отъ Варягъ бо прозвашася Русью" виглядають незугарною вставкою, що дисонує із змістом всього "Сказання", в якому в кількох місцях наголошується на тотожності слов'ян і Русі, мови слов'янської і руської.

"Повчання Мономаха". Володимир Мономах не лише здійснював редакторський нагляд над київським літописанням другого десятиріччя XII ст., а й сам пробував сили у цьому жанрі. Йому належить унікальний літописний твір, виконаний у формі літопису-автобіографії, який увійшов в літературу під назвою "Повчання Мономаха своїм дітям" і хронологічно охоплює період від 1066 до 1117 рр. За змістом твір Мономаха поділяється на дві частини: власне повчання і книгу шляхів Мономаха — короткий літопис його князівських походів і перемог.

У власне "Повчанні" Володимир розмірковує над вічною проблемою добра і зла, праведника і грішника. Він закликає: "Уклонися отъ зла, сотвори добро, взыщи мира и пожени, и живи в вЂкы вЂка", і вірити у торжество справедливості: "И єще мало — и не будетъ грЂшника; взыщешь мЂста своєго, и не обрящеть. Кротции же наслЂдять землю, насладяться на множьствЂ мира". [16]

Звертання Мономаха з повчанням до дітей в ряді місць зливається з молитвами до Бога і Богородиці, в яких він прохає спасіння, порятунку від ворогів, людей, які творять беззаконня, живуть неправдою і підступництвом, від власної гордості та суєти мирської: "О, Владычице Богородице! Отьими от убогаго серца моєго гордость и буєстъ, да не възношюся суєтою мира сего; в пустошнЂмь семь житьи научися, вЂрный человЂче, быта благочестию дЂлатель". Повчання Мономаха не абстрактні, доброчесність дітей, на його думку, допоможе їм жити по справедливості, думати про бідних, сиріт і удовиць, не дозволяти сильним зневажати людей. Мудрий князь наголошує на швидкоплинності земного життя і слави: "Смертни єсмы, днесь живы, а заутра в гробЂ; се все, что ны вдалъ, не наше, но твоє, поручилъ ны єси на мало дний".

На взірець молодим князям Мономах ставить батька Всеволода, який, сидячи дома, вивчив п'ять іноземних мов, а також себе, який все життя провів у трудах і не покладався на посадників і биричів ні у великих справах, ні у малих. Не забув він також відзначити і своє добре ставлення до бідних людей: "Тоже и худаго смерда и yбогыЂ вдовицЂ не даль єсмъ силнымъ обидЂти". [16]

Перу Володимира Мономаха належить ще один прекрасний літературний твір, який у Лаврентіївському зводі є своєрідним продовженням "Повчання", але насправді був написаний значно раніше. Це лист чернігівському князю Олегу Святославичу 1096—1097 рр., одному з головних ініціаторів міжкнязівської усобиці на Русі. В ньому звучить тема братолюбства на благо Руської землі: "Не хочу лиха, но добра хочю братьи и РусьскЂи земли". [19] Концептуально, а іноді й текстуально лист близький до "Повчання" і може розглядатися як його ідейний провісник.

1.2. Київський літопис

"Київський літопис" висвітлює історію Подніпров'я. У Його створенні брали участь багато авторів. Літопис охоплює події з 1118 по і 198 p., причому викладені вони з більшою хронологічною точністю. Під 1187 р. тут уперше вживається слово "Оукраина". Згадуючи про смерть князя Володимира Глібовича. літописець писав: "О нем же Оукраина много постона".

Останнім часом в українській історіографії висловлено припущення, що вже в часи Київської Русі слово Оукраина стосовно Середнього Подніпров'я набуло етнічного значення як власна назва центрального регіону Південної Русі, на зразок Волині, Сівера, Поділля та ш. Назва Україна стосовно згаданого регіону виступала як власна аж до кінця XVIII ст., коли після поділів Польщі почала вживатися і до західних українських земель.

Київський літопис — це частина рукописного збірника літописів, відомого як Іпатіївський літопис. У свою чергу Київський літопис складений (зведений) з кількох окремих зводів.

1. Звод Полікарпа, який закінчується 1171 р. Він написаний з літопису самого Полікарпа та із записок його сучасника Петра Бориславича, доведений до 1168 р. Окрім цього, Полікарп використав фрагменти з літописання Юрія Долгорукого й Андрія Боголюбського. Особливо Полікарп, ігумен Печерського монастиря, прославляє княжіння Ростислава Мстиславовича (1154-1155; 1159-1167). За Рибаковим, Полікарп вів літописання впродовж 1141-1171 pp. Спочатку він був при князеві (ще не називаючись Полікарпом) Святославові Ольговичу постійним супутником його походів. Коли ж постригся у монахи, то й далі з Києва стежив за життям Святослава Ольговича, його дітей і близьких. Святослав Ольгович характеризувався дуже позитивно, а його вороги — негативно Дати в літопису точні, детально описується князівське майно, різні руйнування та втрати під час воєн. [17]

2. Наступний звод оформлений 1179 р. при дворі київського князя Святослава Всеволодовича. Тут виділяються записи, зроблені літописцем великого князя, і використані деякі матеріали, присвячені володимиро-суздальським справам.

3. Звод 1190р створювався при дворі князя Рюрика Ростиславовича. До нього ввійшов звод 1179 р. і давніші записки літописця Святослава Всеволодовича, а також особисті записки упорядника зводу 1190 р. Петра Бориславича та його помічника Галичанина, що додав зведення про події в Галицькому князівстві. Літописний звод 1190 р. був продовжений хронікою, яку вів Петро Бориславич до 1197 р. З цього року хроніку продовжив ігумен Мойссй Видубецький, котрий в 1198 p., залучивши ще деякі матеріали про сімейство Ростиславичів, створив Київський звод, який дійшов до нас.

Отже, Київський літопис — твір багатьох авторів, написаний неоднаково, з неоднаковими акцентами на події, інтереси та ін. Б.Рибаков, наприклад, пише, що Полікарп "любить подробиці, точність описів, але надає перевагу опису реальних цінностей, а не ратних подвигів. В його похвалах і ганьбленні багато церковної фразеології і нерідко відчувається наївне згущення тонів, розраховане на наївного читача. Політичної широти в нього нема. Полікарп уміє використовувати діалог, пряму мову, яка дуже оживляє його виклад". Петро Бориславич (звод 1190 р.) називає князів лише на імена, а літописець Святослава Всеволодовича (1171-1179), як правило, подає ім'я і по батькові.

Київський літопис — дуже цінне історичне джерело з культури Києва та центральних і східних українських земель. Його припинення 1198 р. дуже звузило джерельну базу до вивчення культури після 1198 р. З цього приводу М.Грушевський зауважував: "Бідність відомостей про По-дніпров'є, що дає себе відчувати уже зараз, скоро уривається Київська літопись, доходить до крайности в другій половині XIII ст. Часто минають десятолітя за десятолітями, не приносячи для цілої землі ніякої, навіть найелементарнійшої відомості; витворяються страшенні прогалини, трохи не в цілі століття завбільшки, прогалини, котрих не годні ми часом ніяк заповнити, мов би то в яких початках історичного життя..." [3]

1.3. Галицько-Волинський літопис

Прикінцева частина Іпатіївського літопису, що утримує повідомлення від початку до кінця 80-х років XIII ст., відома в літературі під назвою Галицько-Волинського літопису. Його аналізу присвячена значна кількість праць, але надзвичайна складність пам'ятки привертає увагу все нових і нових дослідників.

Галицько-Волинський літопис — літопис XIII століття, присвячений історії і культурі Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. (дод. А) Охоплює події 1201—1292 років. Вважається головним джерелом з історії та культури Галицько-Волинського князівства. [2]

Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.

Дослідження літопису показали, що він мав п'ять редакцій, в той же час він є цілісним твором, що належить до однієї літописної школи. Деякі вчені вважають, що в Галицько-Волинському літописі було використано старовинний збірник, який до нашого часу не зберігся. На думку дослідників, цей збірник включав візантійські хроніки.

Джерела для написання літопису, як засвідчують дослідження використовувались різні. У ньому наводились документи, окремі літописні записи, що були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську. Любомлі, деякі оповідання, як наприклад, розповідь про бій над річкою Калкою тощо. Літописці нерідко користувались народними переказами, дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями.

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.

Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства.

Літопис пронизаний християнським духом, оскільки його писали монахи, бо тільки вони були освіченим населенням на той час. Ми можемо прослідкувати це у літописі. Наприклад: Данило змушений був іти до Золотої Орди і просити "ярлик" (дозвіл) щоб могти керувати, і одним із завдань, щоб отримати "ярлик" було поклонитися "кущу" (один із символів віри Ординців), і Данило відмовився це робити, оскільки це порушувало християнські засади князя (а згодом короля). Також, впродовж усього літописного твору згадується про незадоволеність князя Данила Київською митрополією, і він намагався створити свою - Галицьку. [2]

В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-волинського князівства. Його автори були високоосвіченими людьми, які володіли іноземними мовами, зокрема, добрезнали вже згадані грецьку, латинську, польську, німецьку і литовську мови. Літопис є важливим джерелом вивчення історії і культури Галицько-Волинського князівства та України взагалі.

2. Українські та білоруські літописи XV-XVII ст.

До часу перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського належить виникнення (XV-XVI ст.) литовських (їх ще називають західноруськими або білорусько-литовськими). Це літописи Баркулабівський, Биховця, Авраамки, Красинського, Рачинського, Румянцевський, Короткий Київський (Супрасльський) та ін. Серед українських літописів XVI — поч. XVII ст. особливу наукову цінність з погляду культурології становлять Густинський літопис, частково «Літописці Волині і України».

Густинський літопис, складений, на думку дослідників, у Густинському монастирі біля Прилук на Чернігівщині, ймовірно, Захарією Копистенським між 1623 і 1627 на основі багатьох давніх літописів та польських джерел. Літопис містить цілісний виклад історії України від часів Київської Русі до Берестейської унії включно.

Давньорусські літописи 📙 Реферат → 🆔 73362