Ідеали культури Просвітництва

Запорізький національний університет 
 
 
 
 
 

Індивідуальне завдання з культурології

«Ідеали культури Просвітництва» 
 
 
 
 
 

Виконала:

студентка

Факультету  іноземної філології

гр. 2338-101-і

Лисач О. А. 

Перевірив:

Савченко  О.І.  
 
 
 
 

Запоріжжя, 2009

План  роботи: 

1. Вступ ……………………………………………………………………3

2. Зародження культури Просвітництва…………………………………5

3. Ідеологічна доктрина Просвітництва…………………………………9

4. Просвітництво та література…………………………………………..12

5. Висновки………………………………………………………………..14

6. Список використаної літератури……………………………………...16 
Вступ 

     У XVII ст. у Європі виникає культурний рух, який пізніше, у XVIII ст., стає широким та розповсюдженим, відомим у історії під назвою Просвітництво (у Франції його називали «Сторіччям світла» - Siecle des lumieres, в Італії - Illuminismo). Сучасники називали XVIII ст. віком Просвітництва, а передові діячі культури цього періоду отримали назву просвітителів. Європейське Просвітництво – історично конкретний комплекс ідей, що призвів до утворення певної системи культури. У порівнянні з Відродженням, Просвітництво означало глибокий переворот не тільки у свідомості відносно вузького кола ідеологів, але і у свідомості безлічі людей. Просвітництво сприймалося ширше ніж звичайне розповсюдження знання та освіти, містило в собі моральну та громадянську виховання, а також утвердження «істинних» ідей про світ, суспільство, людину.

      Просвітителі, у більшості своїй, були енциклопедично освіченими людьми. Багато хто з низ відкрито виступав проти феодальної держави. Влада переслідувала їх. Дехто навіть поплатився ув’язненням до Бастилії (Вольтер, Дідро), були вимушені емігрувати до інших областей країни (Вольтер, Шиллер, Даламбер), провели багато років а каторзі (Шубарт). Однак вони ні на день не припиняли своєї боротьби із дворянськими забобонами та свавіллю влади.

      Особливу  ненависть більшості письменників-просвітителів викликала католична церква – ідеологічний оплот феодалізму. Видатні просвітителі Франції та Англії дотепно, глибоко, зухвало викривали паразитизм та шахрайство духівництва (Вольтер, Руссо), а деякі з них прийшли до атеїзму.

     Просвітителі не бачили (і не могли бачити) своєкорисливості представників буржуазних класів.

      Найрадикальніші з них вчили, що після скасування кріпосного права настане вічне  царство Свободи, Рівності, Братерства, Гармонії у житті людей.

      Просвітителі закликали до суду Розуму всі установи феодальної ідеології – мораль, релігію, юриспруденцію, етику. І все, що не могло довести доцільності свого існування, мало загинути. Феодальному вельможі та коронованому деспоту просвітителі протиставляли «природну людину». Ідея самоцінності людської особистості, лозунг – ніяких відмінностей, крім чеснот та талантів – мали у той час величезне значення; вони революціонізували свідомість суспільства.

Зародження  культури Просвітництва 

     Новий час у європейському культурному  календарі відкриває XVII сторіччя. Першими, хто усвідомив культурні зрушення, що відбувалися, були філософи і вчені. Г. Галілей, Ф. Бекон, Р. Декарт, зберігаючи істотні риси ренесансного світовідчування, висунули наукові програми, що об’єктивно свідчили про зміну світоглядних орієнтирів. Народження дослідно-експериментального природознавства, розробка нових поглядів на методи одержання достовірного знання, місце і роль науки в житті суспільства, безсумнівно були проривом у культурі, хоча ці новації спочатку і не торкались усіх її шарів.

     Ідеї  реформування наукового знання були частиною більш загального умонастрою, що охопив Європу вже в першій половині XVII століття – орієнтації на людський розум, як вирішальний засіб перетворення життя. Склалося переконання, що у світі, який підкоряється природним законам, існує розумний порядок, доступний людському пізнанню. Отже, суспільство і держава, мистецтво і моральність можуть будуватися на розумних, раціональним засадах. «Знання – сила, а сила – це знання» (Ф. Бекон), «Я мислю, отже, існую» (Р. Декарт) – це не тільки влучні афоризми, але перш за все світоглядні формули, у яких виражався дух культури Нового часу. Зрештою цей раціоналістичний умонастрій у XVIII ст.., названому століттям Просвітництва, вилився в культ розуму. На думку просвітителів, все існуюче повинно стати перед духовними очами розуму, вищого судді й авторитету, і або виправдати, або не виправдати своє існування. Відома теза Гегеля, що стала основоположенням його всеохоплюючої філософської системи, «Все дійсне розумне, а все розумне дійсне», була логічним продовженням і своєрідним підсумком світоглядних парадигм, основи яких були закладені в XVII – XVIII століттях.

      Багато  культуротворчих ідей, що стали складовою частиною світоглядного каркасу культури Нового часу, зародилися в епоху Відродження, іноді у вигляді нерозвинених здогадок, натяків, пророчих передбачень, а іноді й у прямій постановці, логічно чіткій формі. Однак для розуміння історичного типу культури важливіше зрозуміти їх конкретну змістовну наповненість, що випливає із співвіднесеності цих ідей із усією системою домінуючих у Новому часі світоглядних цінностей.

      У епоху Відродження виникає ідея дослідно-експериментального знання (Леонардо да Вінчі, Галілей). Вона була енергійно підтримана Новим часом. Більш того, вона стала основою створення нового типу науки, природознавства насамперед, і формування принципово іншої, у порівнянні з Відродженням, картини світу, у центрі якої виявилася не людина, а природний закон, чия необхідна дія не робить винятків ні для людини, ні для Бога. Відродження намагалося в результатах пізнання виявити людський зміст. Новий час орієнтує науку на одержання знання про об’єкти «самі по собі», без домішку людської суб’єктивності.

      З позиції сучасної культури неважко  побачити однобічність розуміння людини на початкових етапах культури Нового часу, надмірні сподівання на всемогутність  розуму, здатного опанувати абсолютну  істину і на її основі перебудувати світ. Однак принципи нової культури були не випадковим епізодом в історії європейської духовності, а неминучою відповіддю на виклик часу.

      Нова  культура стала складовою частиною грандіозного суспільного зрушення, пов’язаного з входження м  Європи в смугу масштабних буржуазних перетворень. Особливо інтенсивно цей процес почав розвиватися з  другої половини XVII століття після англійської буржуазної революції. До кінця XVIII століття в багатьох країнах західної Європи досить чітко визначились основні риси капіталістичного способу господарювання: приватна власність, вільна конкуренція, ринок. Відповідаючи духу часу, епоха Просвітництва веде активну боротьбу за утвердження віротерпимості і вільнодумства в духовній культурі, а також лібералізму в політиці.

        Основні типологічні риси культури Нового часу складаються  під впливом множини чинників: наукової революції XVII століття; соціальних революцій (Нідерланди, Англія, Франція) і становлення політико-економічних відносин ранньобуржуазної цивілізації, що супроводжувалося колоніальною експансією; церковних розмежувань (Реформація і Контрреформація) і релігійних війн, що продовжувалися ще в XVIII сторіччі; перемоги світської влади над релігійною і секуляризації громадського життя; зміцнення національних держав.  Ці епохальні соціальні зміни, внутрішнім ферментом, то видимим, то схованим регулятором яких була культура, надали самій культурі Нового часу характер наростаючого динамізму. Людина як би з вічності вступила в час, вона все більше занурювалася в часовий потік, що стрімко прискорював свій біг. Все інтенсивніше відбуваються культурні трансформації, перетворення систем ідеалів і цінностей, все коротше стає шлях від наукових відкриттів до їхнього практичного застосування, все більше скорочується інтервал від народження культуро творчої ідеї до її втілення у формах цивілізації. Вже XVII і XVIII століття, при всій їх очевидній ідейній спадкоємності і розвитку в рамках однієї культурно-історичної парадигми, помітно відрізняються одне від одного.

     Просвітництво, мабуть, сама оптимістична епоха в історії культури. Панує переконання в абсолютній прозорості природи для людського розуму. Абсолютна істина здавалася не вигадкою прекраснодушних метафізиків, а практичним завданням поточного дня, варто було лише розробити спеціальний метод її одержання. Конфліктність у суспільстві, різкі протиріччя між багатством і злиднями, просвітництвом і неуцтвом звичайно ж усвідомлювалися, але існувала впевненість у тому, що за допомогою розумно прийнятих законів вдасться приборкати людський егоїзм, поєднати особисті і суспільні інтереси й у перспективі побудувати суспільство соціальної справедливості. Не випадково, що саме в цей час висувається ідея суспільно-історичного прогресу (Вольтер, Гердер), причому прогрес у дусі часу розумівся лінійно, як безкінечне зходження по щаблях розуму.

       В атмосфері загального поклоніння  перед розумом і на основі  дійсних (а іноді й ілюзорних  ) успіхів механіки складається  така риса культури Нового  часу, характерна особливо для  просвітительського її етапи,  як науко центризм. Наука і техніка хіба що не обожнюються. Знання, по суті, ототожнюється з наукою, оголошується нещадна війна неуцтву і марновірствам. Під сумнів поставлене існування Бога. Популярним стає деїстичний світогляд, відповідно до якого Бог. Створивши природу, в її подальшу долю вже не втручається. У середовищі французьких матеріалістів XVIII століття народжується перша історична форма світового атеїзму.

     Просвітительський розум міцно зв’язавши себе тією формою раціональності, що втілилася  в математичному природознавстві XVII – XVIII століть, неминуче увібрав в себе усі її основні риси. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Ідеологічна доктрина Просвітництва 

     Просвітництво – це політичний, ідейно-філософський та культурний рух, поширений у країнах  Західної Європи та Північної Америки у XVII – XVIII ст. Просвітники критикували феодально-релігійний спосіб життя і утверджували духовно-ідеологічні та політичні засади буржуазного суспільства. Термін «Просвітництво» вперше вживається у Вольтера та Й.-Г. Гердера, але утвердився після статті І. Канта «Що таке Просвітництво?» (1784).

      Ідеологічна доктрина Просвітництва виникла  в Англії у XVII ст. (Дж. Локк) і отримала свій широкий розвиток у XVIII ст. у Франції. Світоглядні засади Просвітництва стали ідеологічним обґрунтуванням Війни за незалежність у Північній Америці 1775-1783 рр.

      Французьке  Просвітництво, що визначилось, насамперед своєю ідейно-організаційною завершеністю, послідовністю, висунуло ідеї буржуазної демократії. Спираючи на теоретичні положення Дж. Локка про «невідчужені», «природні права людини», просвітники висунули ідею «суспільного договору» (Ж.-Ж. Руссо), свободи (слова, совісті, друку), рівності, вільної праці на благо суспільства, розумного егоїзму та всебічного розвитку особистості, що знайшли втілення у «Декларації прав людини і громадянина» (1789). Саме цей документ став зразком для розроблення основних засад «Загальної декларації прав людини», прийнятої ООН у XX ст.. Просвітники вели боротьбу з релігійним фанатизмом, офіційною догматикою католицької церкви, абсолютизмом ,становими умовностями та іншими феодальними пережитками, активно пропагували вивчення природи, розвиток науки і техніки, поширення освіти та наукових знань. Просвітники ідеологічно підготували революційні події 1789 року, здійснивши «філософську революцію» у свідомості людей не лише Франції, а й усієї Західної Європи та Америки.

      Просвітники зробили внесок у розроблення  теоретичних засад суспільного прогресу. Зачинателем теорії прогресу вважається Ф. Бекон, який пов'язував прогрес з розвитком науки. Історики А.-Р.-Ж. Тюрго і М.-Ж.-А.-Н. де Кондорсе ідею прогресу застосували до історичного розвитку. Іде. Прогресу також розробляли Д. Дідро, Ж.-А. Даламбер, Ж.-Ж. Руссо, Вольтер. Вони розвинули нову концепцію науки, що ґрунтувалася на «суспільному договорі» Ж.-Ж. Руссо та природному праві рівності людини, пояснювала перехід від феодального застою до «громадянського суспільства». Зокрема, Вольтер розробив теорію непрямолінійності прогресу, яким для нього стали часи Середньовіччя, увів термін «філософія історії». В основу теорії суспільного прогресу Вольтер поклав ідею просвітлення людського розуму, яке перебуває в постійному протистоянні з невіглаством та забобонами.

      Водночас  табір просвітників не був однорідним. До нього входили представники різних політичних верств та релігійних поглядів, які часто не погоджувалися один з одним, а їх суперечки переростали  у протистояння. У світогляді просвітників було багато непослідовного і навіть помилкового. Але вони вірили в людину, її розум, вважали її творцем історії.

      У соціальних питаннях просвітники були ідеалістами. Вони вважали, що досягнення ідеального суспільства можливе  лише через звільнення людини від  релігійних та станових забобонів,через розповсюдження освіти й науки. Просвітники не могли передбачити того, що висунуті ними гасла свободи,рівності, братерства, під якими пройшла Французька революція 1789р., не будуть використані сповна. Невиправданими залишились надії деяких просвітників щодо вирішення соціальних питань зведенням на трон освічених монархів. Фактично один Ж.-Ж. Руссо залишався прибічником ідей республіканізму.

     Потужний  вплив ідей раціоналізму та просвітництва  виявився в реформуванні системи освіти та виховання. Насамперед ставилась під сумнів схоластична система навчання,яка здебільшого була орієнтована лише на відтворення освяченого авторитетом і традицією знання. Схема «учитель-учень», за якою вимагалася точна інтерпретація «істинних знань» учителя, не задовольняла допитливий, просвітлений розум. Руйнування такої моделі освіти і насамперед середньовічного диспуту почалося з 20-х років XVII ст.

       План перебудови вищої і спеціальної  освіти висунув Г.-В. Лейбніц,  який обґрунтував необхідність  демократизації та технізації навчання, поглибленого вивчення геометрії та математики. Поряд із книжками-підручниками, що виростали з лекцій викладачів, з’явилися спеціальні школи: інженерні, ресмічні, політехнічні, військово-морські тощо. Зокрема, мережа «безплатних шкіл малювання» складалася у Франції протягом 1748-1788 рр. З 1747р. у Парижі діяла «школа шляхів та мостів», що стала прообразом майбутнього політехнічного інституту. Як своєрідний спеціальний навчальний заклад існував паризький «Сад короля», а його колекція флори у 1788р. налічувала 6000 рослин. Доба Просвітництва удосконалила і систему академічних структур. У XVIII ст. у Франції та Німеччині створилася мережа гірничих академій. Розгорнулась діяльність публічних бібліотек (з 1647р. у Парижі діяла «бібліотека Мазаріні»).

     Просвітництво, яке покладалось на визначальну  роль освіти та розуму в революційному  перетворенні суспільства, підготувало  ґрунт для введення безкоштовного  початкового навчання. Зокрема, таке навчання започаткувалось у франції  едиктом від 1698р. для всіх дітей віком до 14 років і підтверджувалося едиктом від 1794р. Останній передбачав навіть покарання батьків, які перешкоджали навчанню своїх дітей у школі. На початку XVIII ст. в Англії почали створюватися школи для дітей бідняків.

     Педагогічна доктрина Просвітництва спрямовувалась не на формування універсальної людини, що було характерним для епохи Відродження,а на підготовку «маленької людини» до життя, завдаючи тим самим удар по освітянському елітаризму попередньої доби. Докорінно переглядалися та з’являлися нові педагогічні теорії, оскільки саме у виховання особистості вбачався моральний прогрес людства.

     Педагогічні ідеї стали серцевиною суспільно-політичних та філософських доктрин. Ж.-Ж. Руссо, змінивши постулат насилля на принципи свободи та природності виховання, проповідував розвиток у людині почуттів моральності, людяності, доброзичливості, добропорядності. Соціальний прогрес, починаючи з Б. Спінози та Ф. Бекона, пов'язувався з прогресом людської свободи. 
 
 

     Просвітництво та література 

     Ідеї  Просвітництва знайшли яскраве  виявлення і в художній літературі, яку просвітники вважали головним засобом впливу на свідомість людей  з метою утвердження ідей розуму, справедливості, громадського ідеалу та обов’язку. Просвітники виходили з того, що в суспільстві, якщо воно організоване розумно, «природна людина» стає «цивілізованою», долаючи середньовічне неуцтво та невігластво. В основу піднесення культури та моральності суспільства вони поклали розвиток торгівлі та промисловості, створення національних держав, розширення влади людини над стихійними силами природи та власними пристрастями.

     Розглядаючи людину як абстрактну родову істоту. В  літературі просвітники висунули ідею «робінзонади», яка стала досить популярною завдяки роману Д. Дефо «Робінзон Крузо» (1719). Тема розумного егоїзму, активної, життєстверджуючої позиції, необмежених людських можливостей та їх реалізації актуальна і в наш час. Ідея «робінзонади» переконливо доводить, що з най безнадійніших ситуацій завжди є вихід, але для цього потрібно докласти власних зусиль, неабиякої праці, стійкості, мужності, бути впевненим у своїх силі та розумі.

     Література  Просвітництва відбила суперечності в таборі її носіїв. Зокрема, в літературно-художніх формах виділилися такі основні течії,як просвітницький класицизм, просвітницький реалізм та сентименталізм.

     Як  синонім сентименталізму вживається у світовій літературі ім’я Руссо, представника радикального крила французького Просвітництва. Його симпатії на боці «нових людей», проникнення в їх внутрішній світ надає його творам особливого психологізму, густо приправленого антифеодальними мотивами. Не випадково герої Руссо, розмірковуючи над економічними, педагогічними, релігійними й естетичними проблемами, так полюбляють писати листи.

     Над усе автором ставиться моральна позиція героя, що гартується в зіткненні з дійсністю, носіями протилежних поглядів, у конфлікті нового і старого. Це новаторське зображення людського характеру як арени боротьби суперечностей, добра і зла, стало епохальним досягненням європейського сентименталізму. Почуття в різні епохи зображалися в мистецтві по-різному, сентименталізм зробив їх основним критерієм в оцінці характеру. Людина у Руссо – істота складна, суперечлива, здатна вступати в боротьбу сама з собою.

     Не  уникнув суперечності й сам Руссо, як громадянин відкрито виступаючи проти «старого режиму», мріючи про демократичну республіку, нову людину, виховану на високих і благородних ідеалах, підказаних самою природою, а як мислитель втікаючи від буржуазних реалій життя у психологію, шукаючи допомоги за межами дійсності та вплив його виявився вирішальним для майбутнього письменства, особливо для романтиків кінця XVIII століття. Діяльність Руссо, як і інших представників просвітительського руху, сприяла тому, аби Просвітництво увійшло до скарбниці світової культури своєрідною і необхідною частиною. Його здобутки й тепер збагачують духовний світ людини. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Висновки 

     Просвітництво являло собою не тільки історичну  епоху у розвитку європейської культури, але також стрімкий ідейний рух, заснований на переконанні у вирішальній ролі розуму і науки в пізнанні «природного порядку», що відповідає справжньому єству людини і суспільства.

     Просвітники виступали поборниками рівності усіх перед законом ,права кожного  на звернення до вищих органів управління, позбавлення церкви мирської влади, недоторканності власності, гуманізації карного права, підтримки науки і техніки, свободи друку, аграрної реформи і справедливого збору аналогів. Основою просвітницьких теорій була віра у всесилля розуму.

     Найважливішими  представниками культури Просвітництва  є: Вольтер, Руссо, Монтеск’є, Гельвецій, Дідро у Франції, Дж. Локк у Великобританії, Лессінг, Гердер, Гете, Шиллер у Німеччині, Пейн, Франклін, Джефферсон у США, Новіков, Радищев у Росії.

     У різних країнах епоха Просвітництва розпочиналась не в один і той же час. Першою у нову еру вступила Англія – у кінці XVII століття. У середині XVIII століття центр нового мислення змістився до Франції. Просвітництво було завершенням потужного революційного сплеску, що охопив передові країни Заходу. Правда, то були мирні революції: промислова - у Англії, політична – у Франції, філософсько-естетична – у Германії. За сто років – з 1689 по 1789 рік – світ змінився до невпізнання.

     Успіхи  Просвітництва стали можливими  тільки тому, що на історичну сцену вийшла ще одна потужна соціальна сила – клас буржуазії, який зіграв в інтелектуальній історії Європи двоїсту роль: з одного боку, буржуазія, залучаючи до своїх лав людей енергійних, заповзятливих та інтелектуальних, виступила основним спонсором культури, з іншого боку, позичаючи гроші, вона нав’язувала інтелігенції свої вузькоутилітарні, приземлені цілі та ідеали, котрим нерідко доводилося відповідати інтелігенції. Інакше кажучи, буржуазія підтримувала і приземляла  культуру одночасно. Закінчилось усе це тим, що на історичній сцені з'явився новий тип культури – масова культура, яку нерідко називають вульгарною, буржуазною.

     Епоха Просвітництва стала найважливішим поворотним пунктом духовного розвитку Європи, що вплинув практично на всі сфери життя. Просвітництво виразило себе в особливому умонастрої, інтелектуальних схильностях і перевагах. Це перш за все цілі т а ідеал Просвітництва – свобода, добробут та щастя людей, мир, ненасильство, віротерпимість та ін., а також знамените вільнодумство, критичне ставлення до будь-якого роду авторитетів, неприйняття догм – як політичних, так і релігійних.

     Доба  Просвітництва проходила у Європі під знаком наукових відкриттів і  філософського осмислення змін у  суспільстві, які повинні були принести народам свободу та рівність, знищити привілеї церкви та аристократії. Відкриття XVII ст. у сфері природничих наук підтверджували думку про те, що розум та наукові методи дозволяють створити справжню картину світу. Здавалось, світ і природа організовані у відповідності до суворих і абсолютних законів. Традиційну станову структуру суспільства повинна була змінити нова форма держави, заснована на владі розуму та закону. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Список  використаної літератури: 

1. Момджян Х.Н. Французское Просвещение XVIII века. М., 1983

2. Тюрменко І.І. Культурологія. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2005. – 368 с.

3. Європейська та українська культура в нарисах: Навч. посіб. – К., 2003

4. Западноевропейская художественная культура XVIII века. – М., 1980

5. Історія світової культури. – К.: Либідь, 1994.-320 с.