Держава і право російської імперії в період консервативно-охоронного самодержавства

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ  НА ТЕМУ:

«ДЕРЖАВА І ПРАВО РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В ПЕРІОД КОНСЕРВАТИВНО-ОХОРОННОГО САМОДЕРЖАВСТВА»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЛАН

Вступ

1. Криза феодально-кріпосного ладу та розвиток буржуазних відносин.
2. Реформи державного ладу та управління при Олександрі І.
3. Реформи державного ладу та управління при МиколіІ.
4. Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845.

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Перша половина ХІХ століття і особливо друга його чверть характеризувалися дедалі сильнішою кризою феодально-кріпосницької системи, що відбувалася під впливом розвитку капіталізму у надрах феодального ладу.

Продуктивні сили у цей період досягли рівня, який відповідав старим феодально виробничим відносинам. Принаймні конфлікт між новими продуктивними силами і старими виробничими відносинами набував дедалі гострішого характеру. Феодально виробничі відносини гальмували розвиток продуктивних сил і прирікали їх на застій. Все це вимагало корінних реформ які охопили б всі сфери життя імперії.

1. Криза феодально-кріпосного ладу та розвиток буржуазних відносин.

 

У ХІХ в. Росія вступила як самодержавна держава з феодально-кріпосницькою системою господарства. Якщо з  чисельності населення, військової могутності Росія, безумовно, була найпершою державою Європи, то структура її була архаїчною. Лише 5% поміщицьких господарств застосовували раціональні форми господарювання.

Росія ХІХ століття набувала нових рис. Віяння нових ідей, що йдуть із передових країн Заходу, ставало дедалі більше. Внаслідок цього впливу економіка Росії набувала многоукладного характеру, а соціальні стосунки, почали складнішими і більше суперечливими. Формується новий стан – буржуазія. З'явилися ознаки ослаблення монополії дворянства на землю. У 1801 р. було дозволено вільну купівлю-продаж незаселеною землі. У 1803 р. поміщики отримали декларацію про звільнення селян за викуп. У 1818 р. селянам було дозволено будувати фабрики.

Промисловий розвиток країни у початку ХІХ століття було ускладнено кріпацтвом, оскільки підприємницька діяльність обмежувалася поміщицькою власністю на землю селян, а підневільна праця кріпаків на промислових підприємствах була непродуктивною, це стримувало технічний прогрес.

Хоча у Росії на початку в XIX ст. продовжувався формуватися капіталістичний уклад, вона залишалася аграрною країною. Найдалекоглядніші політики Росії починали розуміти, що затримка в економічному розвитку і зростаюче відставання країни від Заходу ускладнюють вирішення багатьох внутрішні проблеми.

Маніфест від 19 лютого 1861 р., оголосив скасування кріпацтва у Росії. Реформа стала компромісом, який враховував інтересів селян, різних груп поміщиків і місцевої влади.

Процес економічного розвитку в післяреформений період характеризувався твердженням і подальшим зростанням капіталізму в всіх галузях народного господарства. Ще швидшими темпами розвивалося капіталістичне виробництво промисловості. У пореформеній період, приблизно кінця 1970-х років, відбувається завершення промислового перевороту, швидко розвивається важка промисловість. Розвиток капіталізму як у промисловості, так і у сільському господарстві та пов'язаний з цим громадський розподіл праці, зумовили значне зростання внутрішньої торгівлі, що у своє чергу, викликало розвиток шляхів. Отже, після скасування кріпацтва відбувається швидкий розвиток капіталізму в всіх галузях народного господарства, що було результатом панування нових виробничих відносин, ствердились після скасування кріпацтва в 1861 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Реформи державного ладу та управління при Олександрі І.

У ніч на 12 березня 1801 р., в  результаті останнього в історії  Росії палацового перевороту групою змовників був убитий імператор  Павло I. Новим імператором став його син Олександр. З метою зміцнення  особистого авторитету відразу після вступу на престол Олександр ліквідував найбільш ненависні для дворянства закони, введені Павлом. Повернувся до системи дворянських виборів, оголосив амністію, повернув звільнених Павлом з армії офіцерів, дозволив вільний в'їзд і виїзд з Росії, ввезення іноземних книг. Ці заходи, які створили популярність Олександра у дворянському середовищі, не могли похитнути державні підвалини. Головними напрямками внутрішньополітичної діяльності уряду стали: реформи щодо реорганізації державного апарату, селянське питання, сфера освіти та освіти. Так як російське суспільство ділилося на прихильників і противників перетворювальних процесів, то для цього часу характерна боротьба двох громадських течій: консервативно - охоронного (прагнув до збереження існуючих порядків) та ліберального (покладає надії на проведення реформ і пом'якшення режиму особистої влади царя).

Царювання Олександра I (з  урахуванням переваги тієї чи іншої  тенденції) можна розділити на два  етапи. Перший етап, (1801 - 1812 рр..), Час  переважання в політиці уряду  тенденцій ліберальної спрямованості, другий, (1815 - 1825 рр..) - Зміна політичних устремлінь царизму в бік консерватизму, погляд царя у бік релігійності і містицизму. У цей період країною фактично починає правити всесильний фаворит царя - А. Аракчеєв.

У перші роки царювання Олександром I проведений ряд перетворень у сфері вищого управління. У 1801 р. був створений Постійна рада (дорадчий орган при царі). Склад ради призначався самим імператором з числа вищих чиновників. Однак ідеї перетворень в основному обговорювалися в так званому негласному комітеті (1801 - 1803 рр..). До нього увійшли представники вищої знаті - граф П. Строганов, граф В. Кочубей, польський князь А Чарторийський, граф М. Новосильцев. Комітет займався підготовкою програми звільнення селян від кріпосної залежності і реформою державного ладу.

Найскладнішим для Росії  було  селянське  питання. Кріпосне право гальмувало розвиток країни, але дворянство одностайно виступало за його збереження. Указ від 12 лютого 1801 р., дозволив купцям, міщанам, і державним селянам купувати і продавати землі. Він відміняв монополію держави і дворянства на володіння нерухомістю, простолюдини отримали право купувати ненаселені землі, тим самим, відкривалися деякі можливості для розвитку буржуазних відносин у надрах феодального ладу.

Найбільш значущим став указ "Про вільних хліборобів" (1803 р.). Практичні результати цього указу  були незначні (тільки 47 тис. селян змогли викупити собі свободу до кінця царювання  Олександра I). Основна причина полягала не тільки в небажанні поміщиків  відпускати своїх селян, але і  в нездатності селян заплатити  призначений викуп.

Рядом указів (1804-1805 рр..) обмежилося кріпосне право в Латвії та Естонії (Ліфляндській і Естляндськой губерніях); укази 1809 р. - скасовували право поміщиків засилати своїх селян до Сибіру за незначні проступки; дозволяли селянам за згодою поміщиків займатися торгівлею, брати векселі і підряди.

Реформи в області реорганізації  державного устрою включали: міністерську і реформу Сенату. У 1802 р. видається  указ про права Сенату. Сенат оголошувався верховним органом імперії, який має вищу адміністративну, судову та контролюючу владу.

У 1802 р. вийшов Маніфест про  заміну петровських колегій міністерствами. Почалося проведення міністерської реформи (1802-1811 рр..), що стала найважливішою в галузі державного управління. Введення перших міністерств (військового, морського, фінансів, народної освіти, іноземних і внутрішніх справ, юстиції, комерції, імператорського двору й уділів) завершило процес чіткого розмежування функцій органів виконавчої влади, змінило колегіальність в управлінні на єдиновладдя. Це призвело до подальшої централізації державного апарату, до швидкого зростання прошарку бюрократів - чиновників, цілком залежних від милості царя.

Підпорядкування міністрів  імператору сприяло зміцненню абсолютизму. Таким чином, введення міністерств  було здійснено в інтересах самодержавної  влади. Для координації діяльності міністерств засновувався Комітет  міністрів. Міністри вводилися до складу Сенату. Функції, структура, принципи організації  і загальний порядок проходження  справ у міністерствах чітко  розмежовувалися. На посади міністрів  отримували призначення як представники старшого покоління, так і "молоді друзі" царя, що виражало політична  єдність дворянських кіл. Кабінет  Міністрів координував діяльність міністерств і обговорював спільні проблеми.

Нові проекти реформ державного управління були представлені великим  державним діячем - лібералом М.М. Сперанським, який з 1807 р. став головним радником царя по всіх справах управління і законодавства. У 1808 р. цар доручив йому керівництво комісією щодо складання законів.

У 1809 р. М.М. Сперанський представив Олександру проект державних перетворень, що передбачав поетапний перехід до конституційної монархії ("Вступ до Укладення державних законів"). Пропонував створити виборну Державну думу з правом обговорення законодавчих проектів, ввести виборні судові інстанції і створити Державну раду (як була сполучною ланкою між імператором і органами центрального і місцевого управління).

Незважаючи на те, що Сперанський не торкався соціальних проблем і не стосувався основ кріпосного ладу, його проект мав прогресивне значення, так як сприяв початку конституційного процесу в Росії та зближенню її державного ладу із західноєвропейськими політичними системами.

Проте цьому не судилося збутися. Вся кріпосницька Росія  виступила проти ліберальних  перетворень. Цар, схваливши план М. Сперанського, не зважився на його здійснення. Єдиним результатом задуманих реформ стало заснування Державної ради (у 1810 рр..), якій було надано дорадчі функції при розробці найважливіших законів.

17 березня 1812 року Сперанський був звільнений зі служби, звинувачений у зраді і висланий до Нижнього Новгорода під нагляд поліції. Таким чином, імператор завершив спроби проведення глобальних реформ. Після Вітчизняної війни 1812 р. у зв'язку з посиленням реакційної тенденції в політиці Олександра I питання про подальші реформи в галузі державного управління не ставилося.

Внутрішньополітичний курс російського самодержавства цього  періоду пов'язаний з європейською реакцією. Після завершення війни 1812 р. і військових кампаній 1813 -1814 рр.. становище в країні погіршилося. Був дезорганізований державний  адміністративний апарат, фінанси, порушилося грошовий обіг. У цих умовах політика самодержавства набула більш консервативний характер

Імператор ще не залишив  спроб вирішення селянського  питання і здійснення конституційних ідей. Завершилося проведення селянської реформи в Прибалтиці, початок  якої було покладено в 1804-1805 рр.. Так, в 1816 р. вийшов указ про звільнення селян  в Естонії (без землі). Отримавши  особисту свободу, селяни опинялися  в повній залежності від поміщиків. У 1817-1819 рр.. на таких же умовах звільнялися  селяни Естонії та Латвії (Курляндії  та Ліфляндії).

У 1818-1819 рр.. розроблялися проекти  звільнення селян Росії (при максимальному  дотриманні інтересів поміщиків).

Впливовий сановник, права  рука царя, граф А.А. Аракчеєв (військовий міністр з 1808-1810 рр.., З 1810 р. - директор департаменту військових справ Державної  ради, з 1815 рр.. Контролював діяльність Комітету міністрів) запропонував проект звільнення селян від кріпосної  залежності, за допомогою викупу їх у поміщиків з наступним наділенням землею за рахунок скарбниці.

Міністр фінансів Д.А. Гур'єв вважав за необхідне провести звільнення селян на договірній основі з поміщиками, а різні форми власності вводити  поступово. Обидва проекти були схвалені царем, але не реалізовані.

У травні 1815 р. приєднанням  до Росії Царства Польського була дарована конституція (одна з найбільш ліберальних конституцій того часу). Це був перший крок по шляху введення конституційного правління в  Росії. З 1819 р. за дорученням імператора проводилася робота над створенням проекту майбутньої російської конституції (авторами проекту стали Н. Н. Новосильцев і П. А. Вяземський). За рік документ був закінчений ("Державна Статутна грамота для Росії"), але так і не побачив світ.

З початку 20-х рр.. Олександр I остаточно попрощався з реформаторськими ліберальними ідеями, робота над проектами  була згорнута, інтерес до державних справ втрачено.

Серед оточували його сановників виділилася постать А. А. Аракчеєва, що став фактичним правителем країни. Саме Аракчеєв вніс вирішальний внесок в продовж бюрократизацію державного управління. Панування канцелярії та паперової тяганини, прагнення до дріб'язкової опіки і регламентації - такі найважливіші складові частини  політичної системи, створеної ним. Найбільш потворним проявом усталеного режиму стали, так звані, військові  поселення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Реформи державного ладу та управління при Миколі І.

Роки царювання Миколи I розцінюються як "апогей самодержавства". Уряд активно боролося з революційним рухом в Росії і Західній Європі, масовими народними хвилюваннями, розправлявся з передовими і прогресивними  ідеями і людьми. Головною метою  внутрішньої політики імператора стало зміцнення і охорона існуючого ладу. Розуміючи, необхідність широких перетворень і побоюючись нового революційного сплеску, імператор провів ряд реформ, які не торкнулися основ державного устрою. Звідси суперечливість і двоїстість політики Миколи I: з одного боку, широка політична реакція, з іншого - усвідомлення необхідності поступок "духу часу". У цілому ж, політика Миколи I носила консервативний характер протягом усього царювання.

Головними напрямками діяльності стали: зміцнення самодержавної  влади; подальша бюрократизація і централізація  країни; робота, спрямована на створення  поліцейської держави. Ключовою проблемою  залишався селянське питання. Розуміючи  необхідність скасування кріпосного права, Микола не ставив перед собою завдання його ліквідації.

У другій чверті XIX століття в деяких європейських країнах відбулися  значні зміни (загальна лібералізація  державного ладу, вихід на арену  політичної боротьби нових соціальних верств суспільства). У Росії ці процеси  були значно загальмовані: Державна Рада втратив значення у вирішенні  державних питань; система міністерств  фактично підмінялася Власної Його Імператорської Величності канцелярії (вона стала урядовою установою і  була розділена на відділення - I відділення - особиста канцелярія імператора, II - кодифікація  законів, III - відділення відало політичною поліцією, IV - управляв благодійними установами і т.д.

У 1826 р. створено III відділення канцелярії, пов'язане зі здійсненням  політичного розшуку. Його роботою  керував граф А.Х. Бенкендорф, безмежно відданий Миколі I. Країну оповила мережа агентів і шпигунів. У 1827 р. був створений корпус жандармів і введено кілька жандармських округів. Таким чином, фактично вперше в Росії виникла ефективна поліцейська система, що дозволила на тривалий час загальмувати революційний рух і придушити інакомислення.

Вступаючи на престол, Микола I заявив про намір забезпечити  країні законність. З цією метою  проводилася робота з кодифікації (упорядкування) російського законодавства. М.М. Сперанський, повернений із заслання, очолив діяльність II відділення канцелярії. У результаті з'явилося "Повне зібрання законів Російської імперії" в 45 томах та "Звід діючих законів" в 15 томах.

Росія у другій чверті XIX століття залишалася аграрною країною. Селяни складали основну масу населення. Саме селянський питання був головним і вимагав негайного рішення. Але, уряд обмежувався лише напівзаходами, спрямованими на пом'якшення кріпосного права.

У 1841 р. вийшов закон про  заборону продавати селян поодинці і без землі; в 1843 р. - безземельні  дворяни були позбавлені права набувати кріпаків; в 1842 р. вийшов закон про "зобов'язаних селян", який розвинув указ 1803г. Ряд  указів цього періоду регламентував  відносини між поміщиками і селянами; фіксував розміри селянських наділів  і повинностей; визначав заходи можливого  покарання. Таким чином, кріпосне право  не було знищено, але рабські прояви кріпацтва ліквідовувалися.

У 1837 - 1841 рр.. була проведена  реформа державних селян. Вона поліпшила  правове і матеріальне становище  державних селян, що складали приблизно  третину населення.

Створене Міністерство державного майна, повинно було дбати про  задоволення господарських та побутових  потреб підвідомчих селян. Разом  з тим, реформа посилила бюрократичний  тиск на державну село і звела до мінімуму діяльність селянських органів  самоврядування (вони стали залежати від місцевої адміністрації).

 

 

 

 

 

 

 

4. Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845.

5 серпня 1845 року указом імператора Миколи I було затверджено Уложення про покарання кримінальних та виправних, запроваджене дію із травня наступного. Фактично це був перший кримінальний кодекс Росії, оскільки попередні законодавчі джерела об'єднували, зазвичай, норми багатьох галузей права. У зв'язку з цим Уложенням про покарання 1845 року цілком обгрунтовано вважатимуться першим кодифікованим джерелом російського кримінального права. Необхідність кодифікації кримінального законодавства відзначено іще під час роботи над упорядкуванням Зводу законів Російської Імперії, виданого 1832 року. Тоді ж неодноразово порушувалося питання про створення нової кримінального уложення. Олександр І організував спеціальну комісію під керівництвом М.М. Сперанського для розробки нового уложення. Вищої формою кодифікації Сперанський вважав складання уложень, основ для Зводу законів. У одній з записок, представлених Миколі I на початку 1826 року, він висловлював надію, що Громадянське звід уложень можна закінчити до початку 1827 року, але Микола І поставився негативно до написання уложень, що здавалися йому «чимось духовним, занадто теоретическим». Всякі нововведення, навіть у питаннях законодавства несли в собі нові театральні ідеї, розхитували, на його думку, державний організм. Тому всі законодавчі починання на той час проходили під знаком приведення в стрункий лад і ясність вже чинних законів.

Уложення 1845 року  було першим у Росії кримінальним кодексом, затвердженим імператором. У 1866 та 1885 видавалися нові редакції Уложення. Складалося з 24 розділів, 81 глави і 2 224 статей.

Перший розділ Уложення «Загальна частина» містить 181 статтю. Тут подано поняття кримінальні діяння та види покарання, визначено стадії скоєння правопорушення, форми співучасті, обставини, що пом'якшують чи обтяжують кримінальна відповідальність. Усі покарання поділено на два розряди (покарання кримінальні й покарання виправні); розряди — на роди , а роди — на ступені покарання з вищою і нижчою мірою .

До кримінальних покарань належали: позбавлення усіх прав стану в поєднанні зі смертною карою або засланням на каторгу, на поселення в Сибір, на Кавказ. Позбавлення усіх прав стану означало втрату всіх привілеїв, пов'язаних з належністю до нього, припинення подружніх стосунків та позбавлення права на майно (воно переходило до спадкоємців), позбавлення батьківських  прав. Виправними покараннями вважалися: позбавлення усіх особливих особистих і станових прав та привілеїв, поєднане із засланням до Сибіру або ін. місця; позбавлення волі шляхом ув'язнення у фортеці, тюрмі, гамівному або робітному будинках, у монастирі; тимчасовий арешт, догана, грошове стягнення тощо. До цих покарань додавалися тілесні покарання: биття батогом, палицею, мотузкою. Крім поділу покарань на кримінальні та виправні, в Уложенні виділялося 3 групи покарання: головні, додаткові та замінюючі. До головних належали ті роди, в яких визначалася кримінальна відповідальність — т. з. драбина покарань. Додатковими покараннями називалися такі, що окремо не встановлювалися (церковні покаяння, конфіскація майна, заборона промислу тощо), але супроводжували головні. Замінюючими називаються покарання, які замінювали головні в деяких визначених законом випадках. Крім того, існували особливі покарання за злочини і провини по службі (звільнення зі служби, зміщення з посади, догана, зауваження тощо) та виключні покарання (позбавлення христ. поховання, часткове позбавлення права спадкування тощо).

Особлива частина Уложення (розділи II—XII) стосувалася системи  злочинів. Це, зокрема, злочини проти  віри, державні (замах на життя імператора, участь у повстанні, складання і поширення письмових і друкованих, творів бунтівного змісту тощо), проти порядку управління, посадові, проти законів про стани (була окр. глава про злочини кріпаків проти своїх власників), проти життя, здоров'я, волі та гідності приватних осіб, проти власності приватних осіб.

У редакції 1866 дещо лібералізовано систему покарань. З Уложення вилучено статті про малозначні злочини і провини. Запроваджено нове положення, яке надавало суду право враховувати обставини скоєння злочину. Редакція Уложення 1885 відрізнялася від ред. 1866 деякими новими складами державних злочинів: було, наприклад, встановлено відповідальність за поширення творів, які закликали до повстання проти верх, влади серед війська; посилена кримінальна відповідальність за страйки тощо.

Слід сказати, що оцінка Уложення про покарання 1845 року вже дореволюційними дослідниками була неоднозначною. З одного боку, у частині про покарання і регламентації окремих видів злочинів йшлося про архаїчність, казуистичність і особливо яскраво виражений становий характер установ.

Поліцейський характер кріпосницького держави наочно підтверджувався  тим, що майже 2/3 статей Уложення містив восьмий розділ «Про злочини і проступки проти громадського благоустрою і благочиння», найповніший із усіх дванадцяти розділів. Норми Уложення були спрямовані на право захисту феодальної державності, класових інтересів і станових привілеїв дворян-поміщиків, інтересів буржуазії, підкреслювали безправність і принижене становище простого народу.

Уложення 1845 року про покарання кримінальних та виправних складався з 2224 статей. Його структура така: 12 розділів, які ділилися на глави, глави – їх на розділи, розділи – на пункти. Досить чітко простежувалося розподіл закону загальної і особливої частини (вперше загальні поняття кримінального законодавства були виділені в самостійний розділ в Звід законів Російської Імперії). Перший розділ Уложення «Про злочини, проступки і покарання взагалі» був частиною карного кодексу. Він складалася з 5 глав, перша у тому числі («Про суть злочинів і проступків і ступенях провини») включають інститути, які стосуються вченню про злочини. Наступні три глави («Про покарання», «Про визначенні покарань зі злочинів», «Про пом'якшення та скасуванню покарань») містили інститути вчення про покарання. Глава п'ята («Про просторі дії постанов цього уложення») включала норми дії кримінального закону, у просторі. «З усіх розділів Уложення перший – юридично найдосконаліший і сучасний для тієї епохи (багато її положення притаманні буржуазному кримінальному праву). Виняток становить система покарань, типова для феодального права, - відверто станова, закріпляюча правову нерівність».

Навіть через півтора століття, з позицій сьогодення, видно, що норми та інститути загальної частини кримінального кодексу, і особливо вчення про злочині, розроблено на рівні. Проте, деякі положення з своїй суті були ліберальнішими і прогресивними порівняно і з чинним законодавством.

 

Список використаної літератури

 

1. Ісаєв І.А. Історія  батьківщини: навчальний посібник  для вступників до юридичних  вузів / І. А. Ісаєв. - М.: «МАУП», 1997.

2. Історія Росії. Росія  у світовій цивілізації. - М., 1998.

3. Історія Росії: підручник  / А.С. Орлов, В.А. Георгієв, Н.Г. Георгієва, Т.А. Сівохіна. - 2-е вид., Перераб. і доп. - М.: Проспект, 2004.

4. Хрестоматія з історії  Росії з найдавніших часів  до наших днів: Навчальний посібник. - М., 1999.

5. ДЕГО В.В. Олександр  I і проблема європейського згоди  після Віденського конгресу / / Питання історії. - 2002. - № 2.

6. Заічкін І.А. Російська історія від Катерини Великої до Олександра Другого / І. А. Заічкін. - М.: Думка, 1994.

7. Історія Росії з найдавніших  часів до 1861 року: Підручник для  вузів / під ред. Н.І. Павленко. - М.: Вищ. шк., 1996.

8. Корнілов А.А. Курс  історії Росії 19 століття / А. А.  Корнілов; Вступ. стаття А.А. Левандовського. - М.: Вища школа, 1993.

9. Мироненко С.В. 14 грудня 1825 Повстання могло не бути / / Вітчизняна історія. - 2002. - № 3.

10. Мунчаев Ш.М., Устинов В.М. Політична історія Росії. Від становлення самодержавства до падіння Радянської влади / Мунчаев Ш.М., Устинов В.М. - М.: Юрінком Инфра.М, 1999.

11. Пресняков А.Є. Російські самодержці / А. Є. Пресняков; сост. А.Ф. С12

8. Рахматуллін М.А. Імператор Микола I очима сучасників / / Вітчизняна історія. - 2004. - № 6.

9. Зайончковский П.О. Скасування кріпацтва у Росії / П.О.Зайончковский. – М.: Просвітництво, 1968. – 366 з.

10. ЛевановБ.В. Історія Росії у другій половиніXIX–XX в: Курс лекцій /Б.В.Леванов. – Брянськ: Грані, 1992. – 213 з.

11. МунчаевШ.М. Історія Росії /Ш.М.Мунчаев, В.М. Устинов. – М.: НОРМА, 2006. – 777 з.

12. МуравйоваЛ.И. Розвиток капіталізму у Росії її особливості // Питання історії КПРС. – 1990. – №10. – З. 95–101.