Держава і право УРСР у період “відлиги” М.Хрущова
Тема 13. - Держава
і право УРСР у період “відлиги”
М.Хрущова (друга половина 1950-х –
перша половина 1960-х рр.)
1. Політичний режим у період “відлиги” М.Хрущова у другій половині 1950-х – першій половині 1960-х рр. Український дисидентський рух.
2. Політичний режим у період “застою” Л.Брежнєва у середині 1960-х – середині 1980-х рр. Державний устрій УРСР за Конституцією УРСР 1978 р.
3. Соціально-економічний і політичний стан УРСР у період перебудови 1986-1991 рр.
4. Політика гласності у період перебудови 1986-1991 рр.
5. Реформа державного апарату у період перебудови 1986-1991 рр.
6. Зміни у
законодавстві у період
7. Зміни у
статусі УРСР як союзної
1. Політичний режим у період “відлиги” М.Хрущова у другій половині 1950-х – першій половині 1960-х рр. Український дисидентський рух
Смерть Й.Сталіна, що був стрижнем тоталітарної системи, 5 березня 1953 р. завершила період режиму культу його особи, і почався період десталінізації. На XX з`їзді КПРС у 1956 р. за доповіддю першого секретаря ЦК Компартії СРСР Микити Хрущова було прийнято постанову про подолання культу особи і його наслідків. Однак, дії партії і уряду з викриття культу особи Й.Сталіна були половинчастими, непослідовними і суперечливими, оскільки: 1. оточення Й.Сталіна остерігалось виявлення і їхньої причетності до злочинів Сталіна; 2. були відсутні необхідні наукові дані про режим культу взагалі і фактичні дані про тоталітарний режим в СРСР; 3. матеріали з`їзду щодо культу особи приховувались від громадськості, і повний текст таємної доповіді М.Хрущова був оприлюднений лише у 1989 р. Відтак, культ особи пояснили як явище, пов`язане з особистісними характеристиками Й.Сталіна та з тяжкими умовами політичного і соціально-економічного становища радянської соціалістичної держави у капіталістичному співтоваристві; тож модель, стратегія і тактика будівництва соціалізму сумніву не піддавались і питання про відповідальність винних у створенні і підтримці тоталітаризму осіб і організацій не ставилось. Насправді ж, культ особи був об`єктивним соціально-політичним явищем, неминучим в умовах позаринкової, регульованої державою економіки, будівництва казарменно-поліційного соціалізму, командно-адміністративної, бюрократичної, тоталітарної, репресивної, заідеологізованої і самоізольованої системи.
Розгорнулась масова реабілітація: було визволено з в`язниць і таборів багато безвинно засуджених, було звільнено зі спецпоселень депортованих з України громадян (зокрема, кримських татар), однак органи влади перешкоджали їх поверненню у рідні краї. До кінця 1959 р. було переглянуто справи щодо 5,5 млн. засуджених, крім політичних жертв 20-х – початку 30-х рр. – не було реабілітовано представників українського комунізму (М.Хвильового, М.Волобуєва), діячів УНР і Директорії тощо.
Український дисидентський рух
Почалось духовне
розкріпачення радянського
У дисидентському
русі намітились різні форми: страйки
робітників (зокрема, виступи у Кривому
Розі); підпільна видавнича діяльність
– “самвидав”; симпозіуми, учасники
яких науково обгрунтовували свої вимоги
(зокрема, конференція з проблем
української мови і літератури, що відбулась
у 1963 р. у Києві); створення груп, які розробляли
свої економічні і політичні програми,
найвідоміша і перша з них – створена
Л.Лук`яненком у 1958 р. Українська Робітничо-Селянська
Спілка, яка виступала за мирний і легальний
шлях виходу України зі складу СРСР. Та
вже у січні 1961 р. більшість членів цієї
організації було заарештовано і у травні
Л.Лук`яненка на закритому процесі було
засуджено до розстрілу, який було замінено
15-річним ув`язненням.
2. Політичний режим у період “застою” Л.Брежнєва у середині 1960-х – середині 1980-х рр. Державний устрій УРСР за Конституцією УРСР 1978 р.
Внаслідок зосередження М.Хрущовим повноти державної влади, зросту його єдиновладдя і авторитарності виникла загроза нового культу, тож у 1964 р. Пленум ЦК КПРС звільнив його з посад першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР, хоч офіційно повідомлялось, що він пішов у відставку у зв`язку з похилим віком і погіршенням стану здоров`я. У жовтні 1964 р. на Пленумі ЦК КПРС першим секретарем ЦК КПРС був обраний Леонід Брежнєв, за керівництва якого роль партапарату у державному правлінні ще більш посилилась – так, за Конституцією СРСР 1977 р. КПРС проголошувалась керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій. Л.Брежнєв продовжив політику підтримки радянської олігархії і розпочав повернення до просталінських, тоталітарних позицій та становлення власного культу (йому були присвоєно звання: 4 рази Героя Радянського Союзу, Героя Соціалістичної праці, маршала Радянського Союзу, лауреата Ленінської премії у галузі літератури, а також золота медаль ім.К.Маркса, орден Перемоги тощо) і вождизму на усіх рівнях; його правління стало періодом часткової реанімації командно-адміністративної системи сталінського зразка і застою. В Україні Брежнєвський неосталінізм супроводжувався новими репресіями проти інакомислячих, передусім національно свідомих, дисидентів-“шестидесятників”.
У 1976 р. була створена Українська Гельсинська Група для сприяння виконанню Гельсинських угод (прийнятих на міжнародному Гельсинському процесі 1975 р. щодо відновлення демократії і забезпечення прав і свобод у Східній Європі і СРСР), засновниками якої стали: філософ Олесь Бердник, генерал Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук`яненко, Вячеслав Чорновіл, Мирослав Маринович, Олекса Тихій, Микола Руденко, Юрій Шухевич та ін. Створення УГГ ознаменувало початок правозахисного руху в Україні; вона діяла до початку 80-х рр., коли усі її члени були репресовані (відтак, зокрема, Л.Лук`яненко перебув в ув`язненні загалом 28 р.).
Державний устрій УРСР за Конституцією УРСР 1978 р.
Конституція СРСР 1977 р. декларативно і пропагандистськи закріплювала суверенітет союзних республік, тобто їх верховенство, повновладдя, незалежність і самостійність щодо інших держав та внутрішньої і зовнішньої політики, зокрема: право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори, обмінюватись з ними дипломатичними і консульськими представництвами, брати участь у міжнародних організаціях, а також право вільного виходу зі складу СРСР.
На підставі Конституції СРСР була прийнята Конституція УРСР 1978 р. Найвищим органом влади УРСР була Верховна Рада, яка формувалась строком на 5 р. на основі загального, рівного і прямого виборчого при таємному голосуванні, притому депутатом міг бути громадянин УРСР, віком з 18 р. Допоміжними органами ВР УРСР були її постійні комісії, обрані з числа її депутатів для ведення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що належали до відання ВР, сприяння проведенню у життя законів ВР, а також контролю за діяльністю державних органів і організацій. Верховній Раді була підзвітна Президія ВР, яка забезпечувала її організацію її роботи, і до складу якої входили: голова ВР (очолював її), його перший заступник і заступник, голова Комітету народного контролю та голови постійних комісій ВР.
Органами державного
управління УРСР були: Рада Міністрів
УРСР, союзно-республіканські і
Місцевими органами влади УРСР були: обласні, районні, міські, районні у містах, селищні і сільські Ради народних депутатів, які обирались на 5 р. на основі загального, рівного і прямого виборчого при таємному голосуванні. Вони обирали голів Рад, формували свої президії, утворювали постійні комісії, створювали підзвітні їм виконавчі і розпорядчі органи – виконкоми.
Судову систему УРСР становили: Верховний Суд, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. Вони утворювались на засадах виборності суддів і народних засідателів – народні судді районних (міських) народних судів обирались відповідними обласними Радами, а судді Верховного і обласних судів – Верховною Радою; народні засідателі районних (міських) народних судів обирались на зборах громадян за місцем їх проживання чи роботи відкритим голосуванням, а вищих судів – відповідними Радами народних депутатів. Господарські спори між підприємствами, установами і організаціями вирішували органи державного арбітражу.
Правоохоронну
систему УРСР становили: 1. прокуратура
– Прокурор УРСР і прокурори областей,
які призначались Генеральним прокурором
СРСР, та районні і міські прокурори,
які призначались Прокурором УРСР і
затверджувались Генеральним
Ще у 1954 р. до
складу УРСР увійшла Кримська область
і було відновлено норму Конституції СРСР
1924 р. про віднесення до відання республіки
питання її адміністративно-
3. Соціально-економічний і політичний стан УРСР у період перебудови 1986-1991 рр.
Більшовицько-комуністична тоталітарна імперія наприкінці 70-х – початку 80-х рр. почала проявляти усі ознаки неперехідної кризи – економічної, політичної, соціальної. Усе очевиднішою ставала необхідність проведення докорінних реформ політичної системи країни, економіки і соціальних відносин загалом. Щоправда, ініціатори перебудовних процесів, й надалі маючи на меті створити комуністичне суспільство, планували здійснити лише деякі формальні перетворення у соціально-економічній сфері. Але невдовзі виявилась необхідність кардинальної зміни поглядів на соціалізм, що не влаштовувало вище партійне і управлінське керівництво, яке мало привілейоване становище у державі, і тому чинило відкритий або завуальований опір прогресивним починанням. По суті перебудова була типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, «революцією зверху», яка планувалась як обмежена у часі, упорядкована, суворо контрольована серія заходів. Проте, розвиток подій незабаром зламав цю задуману схему.
Політична система, що склалась у середині 80-х років, зумовила неминучість деяких особливостей перебудови. Так, вона могла розпочатись лише у разі приходу на вищі партійні і державні посади політиків, здатних переглянути застарілі стереотипи, виробити нові підходи до аналізу розвитку суспільства. У березні 1985 р. на пост генсека ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов, наймолодший член Політбюро КПРС, що засвідчило прагнення певної частини партапарату дещо модифікувати тодішню соціально-економічну систему. У квітні відбувся Пленум ЦК КПРС, який проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку держави. Однак, багато із запланованого так і не було реалізовано. Програма перетворень передбачала, зокрема, істотну перебудову організаційних структур, форм, стилю діяльності органів управління. Вагомим елементом цієї програми в УРСР мала стати реалізація Генеральної схеми управління народним господарством республіки, яку ухвалила Верховна Рада УРСР на позачерговій сесії у квітні 1988 р. і яка забезпечувала організаційні основи для переходу від адміністративно-командних до економічних методів управління та створювала умови для впровадження у життя Закону СРСР від 30 червня 1987 р. «Про державне підприємство (об’єднання)». У ході реалізації Генеральної схеми було ліквідовано 103 республіканські органи управління, багато управлінських функцій передано місцевим органам, підприємствам та об’єднанням; кількість працівників управління республіканського рівня скоротилась удвічі. Обласна ланка управління скоротилась більш як на третину, було затверджено схеми управління народним господарством областей, міст Києва і Севастополя. За новими вимогами визначались основні напрями діяльності Ради Міністрів УРСР і більш удосконалена структура її апарату; було ліквідовано 14 міністерств і відомств, 83 організації середньої ланки, реорганізовано управління галузями важкої промисловості, розширено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо.
У другій половині
80-х рр. було здійснено низку заходів
щодо підвищення ефективності виробництва,
удосконалення програмно-
Скрутне становище склалось у сільському господарстві. Фондозабезпеченість тут була нижчою на чверть, енергозабезпеченість – на 42% від інших галузей. Вкрай загострилась демографічна ситуація, за останні 15 років чисельність сільського населення зменшилась на 3,5 млн. чол. У ряді регіонів УРСР люди пенсійного віку становили половину сільських мешканців. Велися пошуки шляхів більш ефективного господарювання на селі - був створений Держагропром, у листопаді 1991 р. реорганізований у Міністерство сільського господарства. З’явились нові форми підприємств: агрокомбінати, агрофірми й агрооб’єднання. Було зроблено перші кроки у напрямі розвитку колективного, сімейного та інших видів підряду. Значна увага приділялась розвитку на селі особистих підсобних господарств, колективного садівництва, створенню аграрних цехів, підприємств та організацій.
Попри усі перетворення, економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів. Це зумовлювалось тим, що: 1) сама модель реформи, сконструйована у центрі, об’єктивно призводила до розладу економічних відносин; 2) переведення підприємств на самофінансування за умов відомчого диктату було руйнівним для економіки. Регламентоване згори планування підштовхувало підприємства до збільшення своїх прибутків не за рахунок ефективності та якості роботи, а за рахунок підвищення цін, що неминуче призводило до повного ігнорування інтересів споживача, неконтрольованого зростання грошових виплат на виробництві, порушення договірних зв’язків.
Від стану економіки
залежала ефективність соціальних програм.
Ще на початку реформаторських
В Україні з 1 січня 1991 р. було розпочато реформу цін. Але введення нових закупівельних й оптових цін, які щодо товарів народного споживання часто перевищували діючі роздрібні, створило для більшості промислових підприємств критичну ситуацію. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції, і внаслідок цього до величезного дефіциту товарів. Довелось запровадити нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни, але цей вимушений, непідтримуваний народом захід не розв’язав усіх проблем. З 1 листопада 1990 р. уряд України з метою захисту споживчого ринку республіки, посилення боротьби зі спекуляцією, тіньовою економікою був змушений тимчасово запровадити (до насичення ринку товарами) продаж продовольчих і непродовольчих товарів, а також продукції виробничо-технічного призначення з використанням картки споживача з купонами. Однак цей захід очікуваних результатів не дав.
Помітно загострились в Україні й проблеми екології. Це зумовлювалось, передусім, тим, що на її території, яка становила лише 2,7% загальної території СРСР, різко зросли техногенні навантаження, так як в УРСР було зосереджено майже чверть загальносоюзного промислового й аграрного потенціалу; поза тим, однією з головних проблем України був Чорнобиль. Щоправда, деякі несприятливі тенденції в екології вдалось послабити чи й подолати. Так, попри постійне зростання виробництва, було скорочено забір свіжої води; проводились роботи з рекультивації порушених у процесі господарської діяльності земель; зменшились обсяги шкідливих викидів в атмосферу. У березні 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову “Про екологічну обстановку у республіці та заходи щодо її докорінного поліпшення”, яка передбачала припинення нового промислового будівництва у великих містах і районах з підвищеним рівнем забруднення навколишнього середовища, виведення з експлуатації Чорнобильської АЕС, повне припинення до 2000 р. скидання у водойми забруднених стоків, широке застосування біологічних засобів захисту сільськогосподарських культур та ін.
Отож, у розглядуваний період в Україні відбувались пошуки нових шляхів і методів господарювання. У промисловості, сільському господарстві і соціальній сфері відбувались певні позитивні зрушення. Розвиток економіки характеризувався її подальшою соціальною переорієнтацією, відповідною перебудовою її структури, використанням досягнень науково-технічного прогресу. Поза тим, у процесі перебудови в економіці навіть посилились деякі негативні тенденції. Так, середньорічні темпи приросту національного доходу знизились, промислове виробництво майже не зросло; не вдалось припинити розбалансування економіки і споживчого ринку, необгрунтоване зростання цін, невиправдане збільшення грошових доходів населення. На порядку денному й надалі стояли гострі проблеми забезпечення народу продовольством і житлом. Низькими залишались трудова дисципліна, персональна й колективна відповідальність за результати праці; зростав рівень злочинності.
З метою виходу з кризового становища, забезпечення підвищення життєвого рівня народу України Верховна Рада УРСР прийняла 3 серпня 1990 р. Закон “Про економічну самостійність Української РСР”, що визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної і грошової системи.
Спершу ініціатори
перебудови розглядали її лише як метод
прискорення соціально-
4. Політика гласності у період перебудови 1986-1991 рр.
Нова політика – гласність була проголошена у січні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС. Лейтмотивом стало повернення “до ленінських норм” – надміфологізованої, ідеальної моделі соціалізму. Рішенням Політбюро ЦК КПРС було створено комісію з додаткового вивчення матеріалів, пов’язаних з репресіями, що мали місце у період 30-40-х і на початку 50-х рр. Ця комісія у лютому 1988 р. дійшла висновку про фальсифікацію справ щодо М.Бухаріна, О.Рикова та інших по т.зв. “правотроцькистському блоку”. Пізніше були реабілітовані учасники “московських процесів” Г.Зінов’єв, Л.Каменєв та ін. Аналогічні комісії з реабілітації незаконно засуджених діячів науки і культури, військових керівників та рядових робітників і селян були створені у Києві та інших регіонах України.
В Україні, як і
в інших республіках СРСР, після
1985 р. виникла ймовірність
У червні 1988 р. відбулась XIX Всесоюзна конференція КПРС, на якій постала пропозиція щодо можливості поєднання посад перших секретарів партійних комітетів (районних, міських тощо) зі створюваними посадами голів Рад. Вважалось, що це сприятиме активізації діяльності народного представництва. Завдяки цьому передбачалось пропустити місцевих партійних вождів через вибори, але номенклатурний партапарат, що спершу погодився з цим рішенням, невдовзі усвідомивши, чим це йому загрожує, домігся його скасування. На тій же конференції був оголошений проект виборчої реформи, яка містила елементи альтернативності, але третину місць віддавала представникам від “громадських організацій”, фактично забезпечивши депутатські місця вищим партійним сановникам.
Одним з основних напрямів демократизації суспільства було визнано принципове поліпшення діяльності Рад народних депутатів, які поєднували функції законодавства, управління і контролю. Найважливішими етапами цього процесу стали вибори народних депутатів СРСР, Верховних Рад союзних республік і місцевих Рад народних депутатів. Вибори народних депутатів СРСР відбувались за умов загострення політичної боротьби. Перед виборами демократам вдалось вивести зі складу ЦК КПРС за станом здоров’я, внаслідок досягнення пенсійного віку кілька десятків брежнєвських ветеранів. Після цього було проведено вибори кандидатів до Верховної Ради від громадських організацій, у т.ч. 100 чоловік від КПРС, дещо менше – від комсомолу, профспілок, творчих спілок, ветеранських організацій та ін. Своєрідним фільтром для “ненадійних” кандидатів мали стати окружні збори (проміжний етап у висуненні кандидатів у народні депутати), на яких більшість становили люди, підібрані партапаратом. Щоправда, при загальному консервативному характері складу народних депутатів СРСР серед них виявилось чимало політиків, що виступали за радикалізацію реформ.
На І з’їзді народних депутатів СРСР, що розпочав свою роботу 25 травня 1989 р., були сформульовані різні підходи щодо характеру, темпів і цілей “перебудовчого” процесу, виникли перші ознаки майбутньої багатопартійності. Учасники з’їзду ставили найгостріші питання, що постали перед суспільством: політичні, економічні, соціальні, екологічні, духовні. Вже з самого початку роботи з’їзду почали створюватись депутатські групи, які з багатьох проблем дотримувались протилежних позицій. Першою заявила про себе міжрегіональна депутатська група, що виступала з позицій радикального прискорення політичних і економічних реформ; діяльність групи, критична спрямованість виступів її лідерів поставили її у становище фактичної парламентської опозиції. У Верховній Раді СРСР формувались й інші групи, які об’єднали депутатів за політичним або професійними інтересами. Найчисельніша з них – група “Союз”, у центрі діяльності якої була підтримка єдності усіх республік СРСР. При цьому “союзники” для забезпечення такої єдності не виключали введення надзвичайного стану, заборону нових політичних партій, використання збройних сил у деяких районах країни.
Спершу М.Горбачов був обраний Головою президії Верховної Ради СРСР – органу, до складу якого увійшли, головно, депутати помірковано-консервативних поглядів. На початковому етапі демократизації, ліквідації залишків тоталітаризму найважливішим завданням був реальний розподіл партійних і державних органів. Під час роботи І з’їзду народних депутатів СРСР виявилось, що від колишньої одностайності не залишилось й сліду. На з’їздах народних депутатів, сесіях Верховної Ради СРСР її Голова був змушений усе більше виконувати функції спікера, що виявляв та узгоджував позиції депутатських груп, що значно обмежувало можливість його самостійних дій. Але оскільки Горбачов був водночас генсеком ЦК КПРС, то неминуче був змушений зважати на значну частину партійного апарату, який не сприймав нововведень останніх років.
Необхідно було зміцнити інститути державної влади. У засобах масової інформації почала обговорюватись ідея про введення посади президента. Проте у 1989 р. ця пропозиція ще не сприймалась як така, що може бути реалізована найближчим часом. Більшість членів Політбюро ЦК КПРС і народних депутатів вважали президентство несумісним з принципом організації держави на базі Рад, з їх поєднанням законодавчої і виконавчої влади і принципом колективного керівництва. Але після того, як Горбачов підтримав ідею президентства, його вчорашні опоненти зняли свої пропозиції, що, головно, пояснювалось тим, що були вирішені два питання: про спосіб обрання президента і про кандидатуру на цей пост. У країнах з президентською формою правління президент традиційно обирається громадянами, що мають право голосу. Саме такий порядок спершу і був запропонований для включення у Конституцію СРСР. Однак напередодні ІІІ з’їзду народних депутатів СРСР у березні 1990 р. була підготована пропозиція, щоб саме з‘їзд, внісши зміни до Конституції, зробив виняток для першого президента і обрав його безпосередьо на з’їзді. А єдиною пропонованою кандидатурою був Горбачов.
Проти самої схеми виборів президента виступали, з одного боку, радикальні демократи, які вважали, що Горбачов сконцентрував у своїх руках надто широку владу, а з іншого – старі партійно-комуністичні структури, які цю владу втрачали, тим паче, що вибори в органи влади деяких союзних республік вже не дали їм “контрольного пакету”.
У реформі політичної систему вагому роль відіграв політичний плюралізм, що набув розвитку ще до заборони компартії. З метою активізації реформістських демократичних процесів в Україні у вересні 1989 р. за ініціативою Київської організації Спілки письменників та Інституту літератури АН УРСР було утворено масову суспільно-політичну організацію – Народний Рух України за перебудову (НРУ), що відразу ж набув авторитету серед мас; головою НРУ було обрано поета Івана Драча.
У березні 1990 р.
на засіданні Великої Ради Руху було
повідомлено про створення
Два тижні перед тим у Києві відбувся установчий з’їзд Партії демократичного відродження України (ПДВУ), що була утворена на базі демократичної платформи у Компартії України. Більшість членів ПДВУ становили колишні комуністи, що вийшли з лав КПРС після її XXVIII з’їзду. ПДВУ проголосила курс на відстоювання пріоритету загальнолюдських цінностей, захист прав і свобод людини, викриття тоталітаризму. У червні 1991 р. відбувся ІІ з’їзд ПДВУ; партія виступила ініціатором проведення у січні 1992 р. установчих зборів, на яких було проголошено утворення об’єднання “Нова Україна”.
Відродження незалежної демократичної правової Української держави було проголошено головною метою Української народно-демократичної партії (УНДП), яка вважала незаконною союзну угоду 1922 р. і установчий з’їзд якої відбувся 16-17 червня 1990 р.
Українська національна партія (УНП) розпочала діяльність з жовтня 1989 р. і під її егідою було організовано молодіжну структуру “Січ”. УНП не визнавала існуючу тоді в Україні державність, домагалась демократії і плюралізму, приватної власності, скасування договору про створення СРСР і Конституції УРСР, виведення “окупаційних збройних сил” з усіх українських земель.

- Держава: поняття, ознаки, функції, апарат держави
- Держава та громадянське суспільство у філософії Гегеля
- Держава та право Стародавнього Вавилона
- Держава та форми державного правління
- Держава у цивільних правовідносинах з іноземним елементом
- Держава як базовий інститут політичної системи
- Держава як базовий інститут політичної системи
- Держава і козаки
- Держава і право зарубіжних країн
- ДЕРЖАВА І ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ
- Держава і право російської імперії в період консервативно-охоронного самодержавства
- Держава і право стародавнього Риму
- Держава і право Стародавнього Риму доби республіки (509-27рр. до н.е
- Держава і право України в князівський період (ІХ – ХІV ст.)