Держава та право Стародавнього Вавилона
ТЕМА
З
Держава та право Стародавнього Вавилона
3.1. Виникнення й основні етапи розвитку Стародавнього Вавилона
Вавилонська
держава виникла на початку II
тис. до Р. X. в Азійському межиріччі Тигра
та Євфрату в Месопотамії. Назву отримала
від головного м. Вавилон (поблизу нинішнього
м. Хілли в Іраку). На цій території спочатку
розташовувалися невеличкі міста-держави,
в яких ще довго зберігалися пережитки
родоплемінної організації. Перші правителі
невеличкого Вавилонського царства здійснювали
обережну політику. Вони укладали союзи
із сильними сусідніми державами - Ларсою,
Ісіном, Марі — і при цьому доволі точно
обирали найвигіднішого партнера. Перші
п'ять вавилонських царів змогли значно
розширити власні володіння, але рівня
своїх союзників не досягай. Ситуація
змінюється за шостого царя Вавилона -
Хаммурапі, котрий був одним із найвідоміших
політиків стародавнього світу. Він правив
Вавилоном у 1792-1750 рр. до Р. X. Зійшовши на
трон невеликого царства, Хаммурапі закінчив
свої дні повелителем величезної за тогочасними
20
мірками держави, котра охоплювала основну частину Межиріччя. Проіснувала держава до 539 р. до Р. X., коли була завойована іранським царем Кіром і втратила свою незалежність.
Історія Стародавнього Вавилона поділяється на чотири основні періоди:
- Старо-Вавилонське царство (1894-1518 рр. до Р. X.);
- Касситський період (1518-1204 рр. до Р. X.);
- період політичного ослаблення (1204-626 рр. до Р. X.);
- Ново-Вавилонське царство (626-539 рр. до Р. X.).
3.2. Суспільний лад і правове становище населення Стародавнього Вавилона
Суспільство поділялося на дві групи - вільнихДперебували під охороною закону) та рабів (як і худоба, вважалися майном та ними цілком розпоряджався господар).
Вільні люди, незалежно від свого економічного становища, поділялися на дві групи, що різнилися правами. Одні були повноправними "синами мужа" (авілум), а другі — "підпорядковані" (мушкену). Останні були власниками та частково навіть рабовласниками, але обмежувались у своїх правах. Серед учених поки що немає єдиної думки про те, який критерій було покладено в основу поділу вільних людей. Одні вважають, що мушкену були напіввільними пролетаріями, інші — що вони були етнічною групою (шумерами), ще інші - що це були люди, котрі перебували на царській службі та втратили зв'язок з общиною, деякі - що це були простолюдини, а не привілейовані верстви суспільства.
Нижчий прошарок суспільства утворювали раби. Джерелами рабства були: військовий полон, боргове рабство, продаж батьками в рабство дітей, віддання в рабство злочинців. До рабів ставилися як до худоби: їх таврували, відрубували їм вуха, карали на розсуд господаря (аж до смертної кари), приносили в жертву, примушували робити найтяжчу роботу. Раби не мали права виступати свідками в суді, їх могли продати, закласти тощо. Раби поділялися на царських, храмових, приватних. Отже, в Стародавньому Вавилоні існувало рабовласницьке суспільство, хоча рабство й не мало класичного характеру.
3.3. Державний лад Вавилона
За формою правління Стародавній Вавилон був монархією за типом східної теократії, що характеризувалася необмеженою владою божественного правителя. На чолі всього державного механізму був лугаль, або патесі-лугаль. У його руках зосереджувалась уся влада, йому належали всі найвищі державні повноваження.
21
Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальником і найвищим суддею. Особа правителя обожнювалася. Царська влада мала деспотичний характер, і цар міг втручатися в усі відносини між підданими, навіть у їхнє особисте життя.
У розпорядженні
правителя перебував
Збройні сили формували з добірних частин, які охороняли правителя й ополчення. Царська охорона формувалася з професійних воїнів (редум, баїрум), які за свою службу отримували в користування майно "ілку". Таким майном (полем, садом, будинком) воїн володів і користувався, але не мав права його продати чи обміняти. Для управління військами створювався спеціальний апарат, який очолював сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники колісниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових посадовців розрізняли начальників певних загонів, молодших воєначальників, командирів сотень, десятків, п'ятірок.
Суд не був
відокремлений від
3.4. Реформи Хаммурапі
За правління Вавилоном Хаммурапі (1792-1750 рр. до Р. X.) відбувається значне піднесення держави. Швидко розвиваються товарно-грошові відносини, приватні рабовласницькі господарства, централізується держава та зміцнюється царська влада, розвивається право. Ці досягнення значною мірою були зумовлені тими реформами, котрі здійснив цей правитель.
Економічна реформа:
- заборона продавати землі общинників;
- скасування
стягнення податків із селян зерном, маслом,
вовною
та запровадження податку сріблом; - обмеження лихварства (до 20 % сріблом);
- обмеження терміну боргової кабали трьома роками;
- скасування
накопичених у країні боргів (кілька
разів).
Адміністративна реформа:
- упорядкування й удосконалення центрального апарату;
— створення відомств, серед яких провідне місце посіли військове, фінансове та відомства громадських робіт;
- поділ усієї
країни на області, якими почали керувати
царські
чиновники; - на чолі міст
поставлено призначених царем керівників,
котрі
забезпечували збір податків, мобілізацію населення на громадські
роботи, в ополчення та ін.
Судова реформа:
- обмеження судових функцій храмів і общин;
- передання
основних судових функцій посадовим особам
на місцях; - запровадження
у містах, так званих, царських судів, які
діяли
колегіально.
Релігійна реформа:
- культ єдиного бога - Мардука;
- царську
владу проголошено божественною, тому
вона встановлює
згоду між людьми.
3.5. Загальна характеристика Законів Хаммурапі: історія віднайдення пам'ятки, структура, принципи
Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до Р. X. Причинами їх появи були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві. Текст Законів Хаммурапі був знайдений французьким
23
ученимЖ.-Ж. де Морганом (1857-1924) у 1901 р. під час розкопок на місці столиці стародавнього Елама—м. Сузи (неподалік від Перської протоки), куди він, очевидно, був вивезений еламитянами як воєнний трофей. Закони були вирізьблені архаїчним клинописом на чорному базальтовому стовпі, заввишки 2,25 м. Сьогодні цей стовп зберігається в Луврі (м. Париж). Текст Законів складається з прологу, 282 статей (нумерацію статей введено дослідниками) і епілогу. У структурі Законів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало поділу на "цивільне", "кримінальне" тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвячені процесуальним нормам, 6—126 —майновим відносинам, 127—195 — шлюбно-сімейному праву, 196-214 — покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 - операціям з рухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці. У Законах Хаммурапі яскраво відображені основні риси стародавнього примітивного права:
- юридичне
закріплення станового поділу суспільства,
нерівності
людей і рабовласництва; - казуїстичність
(кожна норма регулює конкретні правовідносини,
а загальних норм немає); - наявність великої кількості прогалин у праві;
- порівняно
низький рівень розвитку юридичної техніки
(багато
норм сформульовано нечітко чи суперечливо); - зв'язок з
релігією (релігійні клятви, ордалії впливають
на доволі
багато законів); - переважання
кримінально-правових норм над цивільно-право
вими, жорстокий і примітивний характер покарань.
У юридичній літературі Закони Хаммурапі одні дослідники розглядають як збірник чинного на той час права, інші -як юридичний трактат, який відображає картину ідеальної справедливості, деякі -як звіт царя Хаммурапі перед Богом про свою діяльність та ін. Із них найбільш обгрунтованою, очевидно, є перша зі згаданих думок позиція. Власне закони справили значний уплив на формування пізніших пам'яток права Стародавньої Передньої Азії.
3.6. Право власності та зобов'язальне право в Законах Хаммурапі
Закони Хаммурапі не містять загального поняття права власності. Та їхній зміст свідчить про те, що існували й охоронялися правом різні форми права власності, зокрема: царська, храмова, общинна, приватна. Об'єктами права власності могли бути: земля, сад, дім, раби й інше майно. Особливий правовий режим був у, так званого, майна
24
"і/Іку". Таке майно (поле, сад, будинок) надавав цар своїм воїнам ш умов їхньої обов'язкової служби. Воїн володів і користувався майном "ілку", але не мав права його продати, обміняти, заповідати, оплачу-нати ним борги, використати як викуп з полону тощо. Згідно із Законами X аммурапі, якщо хтось купив поле, сад, дім, волів, овець, подарованих рсдуму, баїруму (тобто воїну) царем, то така купівля вважалася недійсною, продане майно повертається назад воїну, а покупець втрачає заплачене за нього срібло (статті 35-37).
Значна увага приділялася власності на раба. Людина, що вивела Іа міську браму чужого раба чи сховала раба-втікача, засуджувалася до страти (ст. 15). Цирульникові, що видалив рабу тавро, відрізали пальці (ст. 226). За заподіяння шкоди рабові належало сплатити половину, а за вбивство - повну його вартість (ст. 199).
Багато статей (статті 232,241,244,247,254,259 та ін.) присвячені ніхисту приватної власності. Посиленими санкціями захищалася царська власність (статті 6,8 тощо).
Оскільки в Стародавньому Вавилоні існував інтенсивний цивільний обіг, то в Законах Хаммурапі було багато норм, які регулювали зобов'язальні відносини, їхній зміст свідчить І Іро те, що існувало дві основні підстави для виникнення зобов'язань— укладання договору та завдання шкоди. Закони врегульовували І акі види договорів: купівлі-продажу, оренди, позики, міни, найму, поклажі, доручення, перевезення та ін. Усі угоди поділялися на дві групи:
- пов'язані
з відчуженням речі (купівля-продаж, дарування,
спадок тощо), які вимагали обов'язкового дотримування певних
І Іравил (письмова форма, клятва, свідчення свідків тощо); - без відчуження речі.
Збірник Законів містив також ознаки неякісних угод, зокрема, суперечливість їх закону, укладання шляхом обману, шантажу, насилля чи з особами, що мають обмежену дієздатність і право-Ідатність, п'яницями.
Основним засобом забезпечення виконання договірних юбов'язань був заклад, суть якого полягала в тому, що кредитор у разі невиконання договору міг задовольнити свої вимоги за рахунок І.І кладеної речі. Предметом закладу могли бути: золото, срібло, зерно, оудівлі, раби тощо.
Значна кількість постанов Законів Хаммурапі стосується порядку Іа доволення майнових претензій унаслідок завдання шкоди (стат-ІІ53 -60 та ін.).
25
3.7. Шлюбно-сімейні відносини та спадкове право за Законами Хаммурапі
Основна форма шлюбу - моногамія. Та в разі хвороби, бездітності, нерозсудливої поведінки першої дружини чоловік мігузяти другу. Формою укладення шлюбу був договір між батьками нареченого та нареченої. Якщо не було договору, то не було й шлюбу. Необхідними атрибутами шлюбної угоди був передшлюбний подарунок нареченого сім'ї нареченої. Посаг нареченої залишався її власністю. Викупна плата нареченого батькові нареченої—терха-тум. Жінка у Вавилоні була досить шанованою та мала порівняно незалежне становище. Окрім посагу, дружина розпоряджалася подарунками чоловіка, могла вільно укладати різноманітні договори, купувати й орендувати майно, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством. Однак у сім'ї вона мала підлегле щодо чоловіка становище.
Розлучення було вільним лише для чоловіків. Жінка могла розлучитися лише за певних умов (якщо чоловік потрапив у полон, а вдома не було харчів; якщо її чоловік кинув поселення та втік; якщо чоловік постійно зраджував і принижував її) (статті 134-136,142). Дитина в Законах Хаммурапі розглядалася не тільки як суб'єкт, але і як об'єкт права. Вона, наприклад, могла бути предметом закладу (ст. 117). Однак встановлювалася рівність дітей, навіть коли вони походили від рабині. Взаємини батьків і дітей визначалися владою домовласника над дітьми до їхнього повноліття. Батько мав право продати дітей у рабство чи віддати в кабалу.
Спадкування здійснювалося за законом і за заповітам. Спадкоємцями були один із подружжя, діти, внуки, всиновлені діти, діти від рабині, якщо батько визнав їх своїми. При спадкуванні за законом спадок розподілявся порівну між синами, а дочки отримували свої частки як посаг.
3.8. Злочин і покарання в Законах царя Хаммурапі
Важливе місце в Законах Хаммурапі відведено злочинам і покаранням. Стосовно загальних понять кримінального права, то вони майже не розкриті. Лише подекуди взято до уваги намір особи, що вчинила злочин, обставини, які виключають, пом'якшують або посилюють відповідальність. Усі злочини, що згадуються в збірнику, можна поділити на декілька груп:
- злочини
проти особи (вбивство, заподіяння тілесних
ушкоджень,
образа, наклеп); - злочини
проти власності (пошкодження чи знищення
майна,
крадіжка, грабіж, розбій);
26
- злочини
проти сім'ї
(подружня зрада, розпуста, статеві зносини
з близькими родичами); - посадові злочини (зловживання службовим становищем);
5) злочини
проти правосуддя
(неправдиві свідчення, підкуп свідків).
Закони Хаммурапі зовсім не згадують про
державні та релігійні
злочини. Ідеться лише про приховування осіб, які посягають на державний лад. Законодавець, очевидно, замовчує ці тяжкі злочини тільки тому, що смертна кара за них вважалася справою очевидною.
Мета покарання - це, передусім, залякування, тому покарання були надзвичайно жорстокими. Правопорушника, зазвичай, намагалися не перевиховати, а помститися йому, та, по можливості, відшкодувати збитки потерпілому.
Найвищою мірою покарання була страта, що в Законах царя Хаммурапі згадується понад ЗО разів, її видами було: спалення, втеплення, посадження на палю, повішання, розрізання на частини. Часто згадуються члєноушкоджувальні покарання (відрубування ноги, руки; відрізування носа, вуха, язика тощо). Практикувалося таврування злочинців.
Покаранням також було: обернення в рабство, конфіскація майна, заслання, грошові штрафи, відшкодування збитків.
Багато статей Законів Хаммурапі про покарання базувалися на принципі таліону - "око за око, зуб за зуб". Таліон міг бути звичайним (ст. 200), дзеркальним (ст. 230) і символічним (ст. 195). Його застосування відбувалося, коли злочинець і потерпший були рівними. Якщо ж, наприклад, авілум виколов око мушкену, то він сплачував лише грошове відшкодування, а якщо рабу — половину його вартості хазяїну. Загалом покарання (його вид, міра) залежали від кастової належності людини.
3.9. Закони Хаммурапі про судовий процес
У Стародавньому Вавилоні ще не існувало поділу на кримінальний і цивільний процес. Розпочинався процес з ініціативи потерпілого. Сторони мали особисто з'явитися на судовий розгляд. Основними доказами в суді були: клятва, показання свідків, письмові акти тощо. Норми процесуального права вимагали від суддів особистого вивчення та ведення справи. Суддя оцінював показання сторін і свідків за враженням від їхнього голосу, кольору обличчя, жестів, погляду та ін. Застосовувалися ордалії (випробування). Суддя після прийняття рішення по справі не мав права його змінювати. Якщо він це робив, то платив штраф, який у 12 разів перевищував суму позову. Передбачалося судове покарання за неправдиве свідчення.
27
ТЕМА 4
Держава та право Стародавньої Індії
4.1. Виникнення держав у Індії
Індія за розмірами своєї території та кількістю населення вже в далекому минулому, як і сьогодні, належала до однієї з найбільших країн Азії. Перші паростки цивілізації на її території з'являються ще в сиву давнину. На стадії неоліту стали освоюватися долини рік Інд і Ганг. Від найдавніших часів землі Стародавньої Індії заселяли дравіди. Свою основну річку вони називали Синдху, грекам вона була відомою як Індос, звідси й назва країни - Індія. У середині III тис. до Р. X. тут з'являється приватна власність, раби-полонені, розпочинається розшарування вільних общинників, що зумовлює значні зміни в житті людей. Прагнення до збагачення стає одним з визначальних у їхній діяльності. Гонитва за чужим добром спричиняє війни між сусідніми общинами та племенами, утворення соціальної верхівки, що починає протистояти масі вільних общинників. Зароджується особлива організація управління - військова демократія, основними елементами якої були народні збори чоловіків-воїнів, ради родових старійшин і військові вожді (раджани), це, фактично, зародки державної влади.
У
процесі становлення
Поступово формується і другий важливий елемент державності -розподіл населення за територіальною ознакою.
УІІІ-ІІ тисячоліттях до Р. X. у долині Інду виникає та розвивається культура Мохенджо-Даро і Хараппі, що вже знала державну владу. Однак у середині II тис. до Р. X. ця культура зникає. У ХШ-ХІІ століттях до Р. X. розпочинається новий етап в історії Індії, пов'язаний з проникненням на її територію племен аріїв.
До
VI ст. до Р. X. Індія поділялася на багато
держав (більшість з них були монархіями,
але існували й олігархічні республіки).
Тільки в басейні Гангу нараховувалося
16 державних утворень. Одне з них — Магадха
- з VI ст. до Р. X. швидко зміцнювалося та
розширювалося. Його цар Бімбісара
(543-491 рр. до Р. X.) заволодів гирлом Ганга
28
та дійшов до Бенгальської затоки, а його спадкоємці додають до своїх володінь увесь басейн цієї "священної" річки та довколишню місцевість.
У західній Індії роздроблення збереглося довше. Це полегшило (ахоплення Ахемеїдів, а пізніше й Олександра Македонського, котрий ча два роки (327-325 рр. до Р. X.) заволодів усією західною Індією та спустився до гирла Інду.
Греко-македонське панування на берегах Інду було нетривалим. Широкий народний рух проти західних завойовників очолив видатний і І Ідійський діяч Чандрагупта. Йому вдалося усунути царя Магадхи-Дхана Нанду (317р. до Р. X.), витіснити з долини Інду греко-македонські гарнізони та, об'єднавши всю Північну Індію, створити могутню державу Маур'я зі столицею в м. Паталіпутра. Скориставшись із суперечок між спадкоємцями Олександра Македонського, що не могли мирно поділити між собою його державу, Чандрагупта уклав союз із одним з них - Селевком - і приєднав гірські місцевості біля долини 11 Іду (у межах сучасних Афганістану та Белуджистану).
Завойовницька політика продовжувалась і за послідовників 1 Іандрагупти, особливо при його онукові Ашокі (268-231 рр. до Р. X.), який приєднав царство Калінга в південній Індії. Так утворилася иеличезна держава Маур'я, що охоплювала майже всю Індію, окрім І Іайпівденнішої окраїни.
4.2. Система варн (каст) Стародавньої Індії
Усе вільне населення Стародавньої Індії поділялося на чотири Іамкнуті групи-варни (брахманів, кшатріїв, вайшіїв, шудр). Цей поділ був оголошений споконвічним і освяченим релігією. За легендою, псликий "прабатько всіх живих істот" Пуруша створив брахманів (і своїх уст, кшатріїв - із рук, вайшіїв - зі стегон, шудр - із ступнів ніг.
Першу варну утворювали жерці-брахмани, котрі мали особливі пільги та привілеї. Лише вони могли вивчати священні книги, навчати і 11111 их, приносити жертви за себе й інших, звільнялися від повинностей, їх не можна було позбавити власності, вони вважалися володарями исього живого та мертвого на землі, всі їхні бажання безвідмовно повинні були виконуватися, образи, поранення, вбивство брахмана тягнули І;І собою найтяжчі покарання.
Другу варну (теж привілейовану) утворювали кшатрії-воїни. ! І,о неї належали правитель і всі представники апарату управління країною. Основне їхнє завдання полягало в тому, щоб належним ч 111 юм охороняти порядок у суспільстві, пильнувати за дотриманням Іаконів, обрядів і ритуалів.
Третя варна — вайшіїв - була найчисленнішою, але вже не-иривілейованою. До неї належали: хлібороби, ремісники, торговці.
29
Вони сплачували основну частину податків у країні та були провідною виробничою силою.
Четверта варна - гиудри. Вони були особисто вільними, мали право володіти та розпоряджатися майном, мати сім'ї, але основним їхнім обов'язком була вірна служба трьом вищим варнам і сплата високих державних податків.
Перші три варни вважалися "двічі народженими" й різко протиставлялися варні шудр - "один раз народженим" -людям низького походження. Кожна попередня варна вважалася вищою за наступну. Тож, приміром, навіть столітній кшатрія повинен був схилятися перед десятилітнім брахманом.
Були в Індії й люди, що опинилися за межами чотирьох варн, — чандали та ін. Це, зазвичай, були люди з відсталих племен. Вони виконували найбруднішу роботу, їм було заборонено входити вдень у селище, підходити до колодязів і купалень, їх ще називали "недоторканними". Перехід з однієї варни до іншоїзаборонявся.
4.3.
Державний лад
і система
управління Стародавньої
Індії
За формою правління Стародавня Індія була монархією, що однак відрізнялася від класичної рабовласницької деспотії. Відмінність ця полягала, по-перше, в тому, що у складі Індії постійно існувала низка напівавтономних утворень (князівств, общин), які зберігали свої органи управління та звичаї. По-друге, в Індії, на відміну від деспотичного однодумства, допускалися різні думки. По-третє, центральний апарат був порівняно слабкішим, аніж у решті тогочасних держав. По-четверте, не обожнювалося походження влади верховного правителя. По-п'яте, існували дорадчі органи.

- Держава та форми державного правління
- Держава у цивільних правовідносинах з іноземним елементом
- Держава як базовий інститут політичної системи
- Держава як базовий інститут політичної системи
- Держава як базовий інститут політичної системи суспільства
- Держава як гарант підприємництва
- Держава як головний інститут політичної системи суспільства
- Держава і право російської імперії в період консервативно-охоронного самодержавства
- Держава і право стародавнього Риму
- Держава і право Стародавнього Риму доби республіки (509-27рр. до н.е
- Держава і право України в князівський період (ІХ – ХІV ст.)
- Держава і право УРСР у період “відлиги” М.Хрущова
- Держава: поняття, ознаки, функції, апарат держави
- Держава та громадянське суспільство у філософії Гегеля