Державна мова – мова професійного спілкування. 3

Вступ

Державна мова — це офіційно визнана обов'язкова мова законодавства, судочинства, діловодства, навчання дітей у школах, офіційних  засобах масової інформації тощо.

Ст. 10 Конституції України  встановила, що державною в Україні  є українська мова. Це означає, що:

Держава забезпечує всебічний  розвиток і функціонування української  мови в усіх сферах суспільного життя  на всій території України.

Акти найвищих органів  державної влади та управління України  приймаються українською мовою. В Україні мовою роботи, діловодства та документації, а також взаємовідносин державних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, а також мовою сесій, конференцій, з'їздів, засідань, зборів, інших зібрань державних органів, підприємств і організацій є українська мова. Українською мовою проводиться також, згідно з законом, виховання дітей у дитячих дошкільних установах, навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах. Абітурієнти, які вступають до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів України, як правило, складають конкурсний екзамен з української мови. Мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова. Українською мовою виконуються також маркування товарів, етикетки на товарах, інструкції щодо користування товарами, виробленими в Україні.

У ст. 24 Конституції закріплено недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками (незнання української чи російської мови не може бути підставою відмови у прийнятті на роботу, але після прийняття на роботу відповідна посадова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в необхідному обсязі).

Окремі статті Конституції  містять вимоги про обов'язкове володіння  державною мовою Президентом  України, професійними суддями, суддями  Конституційного Суду (це їхній конституційний обов'язок). У законодавстві України передбачена також вимога володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування особами, які вступають до громадянства України.

Держава гарантує вільний  розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин.

Частково мовне питання  регулюється також законом "Про  національні меншини в Україні" від 25 червня 1992 р. Держава взяла  на себе обов'язок сприяти розвиткові етнічної, мовної, культурної та релігійної самобутності всіх корінних народів  та національних меншин України. Оголошуючи українську мову державною, законодавство

України в той же час  гарантує використання і розвиток мов  усіх народів, що живуть в Україні. Громадянам гарантується право користуватися  своєю національною або будь-якою іншою мовою.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Наприклад, вивчення іноземних мов входить в програму середніх загальноосвітніх і вищих навчальних закладів.

 

Публічне приниження чи зневаження, навмисне спотворення  української або інших мов  в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному грунті тягнуть за собою юридичну відповідальність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття національної та літературної мови.

Українська мова –  слов’янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує: 
А) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові; 
Б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних одиницях. 
Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу , всі сфери його суспільної діяльності. 
За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації. 
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. 
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. 
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. 
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літератуної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору. 
Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші писменники. 
В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер: 
-- Мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку; 
-- мова Г.Квітки-Основ”яненка – на харківську тощо. 
Тарас Шевченко першим „піднісся до розуміння систетичності і соборності” літературної мови. Протее, ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія привела до зусадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді). 
Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов”язкових для всіх літературних норм. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Найістотніші ознаки літературної мови. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. 
Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова характеризується наявністю сталих норм. Унормованість – основна ознака літературної мови. 
Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації. 
Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культурної мови. 
Ці правили оберігають літературну мову від проникнення в неї суржику, сленгу, діалективізму і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру.

Найістотніші ознаки літературної мови. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови.

Мова є однією з  найістотніших ознак нації і  реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Хто якою мовою думає, той до того народу належить (В. Даль).

Українська мова - єдина  національна мова українського народу.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, "держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України".

Державна мова - "це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах  державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики"1.

На ґрунті української  національної мови формується і розвивається українська літературна мова.

Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її формами - діалектами (територіальними  і соціальними), просторіччям, мовою  фольклору.

Літературна мова - це унормована, регламентована, відшліфована форма  існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери  суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню  літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона вважається найвищою формою існування мови. Літературна мова характеризується такими ознаками:

• унормованістю;
• уніфікованістю (стандартністю);
• наддіалекгністю;
• поліфункціональністю;
• стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів).

Найістотнішою ознакою  літературної мови є її унормованість, тобто наявність усталених мовних норм,- найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації мовної системи.

Наддіалектність полягає  в тому, що літературна мова, на відміну  від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України. Наддіалектність літературної мови допускає її регіональне варіювання.

Маючи усну й писемну  форму вираження, літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовнови-ражальних засобів. Це і є її поліфунаціональність.

У плані уніфікованості (стандартності) літературна мова зберігає свою цілісність і єдність, хоча має  різноманітні мовні засоби та їх варіанти.

Літературна мова характеризується розгалуженою системою стильових різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові мовновиражальних засобів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному  мовленні, їм властиві основні загальномовні  норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і  культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничо-професійні потреби суспільства.

Сучасна українська літературна  мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі  діалектні риси інших наріч. Зачинатилем нової української літературної мови був І.П. Котляревський - автор перших великих художніх творів українською моврю ("Енеїда", "Наталка Полтавка", "Москаль-Чарівник"). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів української мови. У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми народної мови. Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.

Українська літературна  мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для  всіх літературних норм.

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Мовні норми.  

Мовна норма – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації совної системи, які закріплюються у процесі спілкування.

Різновиди мовної норми: орфоепічні, орфографічні, граматичні, пунктуаційні, акцентолопічні.

Орфоепія — це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам.

Правопис — сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлюють способи передачі мови на письмі. Правопис охоплює орфографію та пунктуацію. Як правило, складається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку.

Граматика — 1. Будова мови, тобто система морфологічних одиниць, категорій і форм, синтаксичних одиниць і категорій, словотворних одиниць і способів словотворення. 2. Розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови. Граматика, як будова мови — складна організація, сукупність підсистем, якими є морфологія, синтаксис і словотвір. До морфології належать явища, пов'язані з системою форм слів, їхніми абстрактним граматичним значеннями, морфологічними категоріями і лексично-граматичеими розрядами слів. У морфологічній підсистемі мови наявні також морфеми, тобто мінімальні значеннєві одиниці мови, за допомогою яких утворюються слова або словоформи.

Так, граматична категорія відмінка в українській мові ґрунтується на загальному відношенні предмета до дії, стану, з одного боку, і на протиставленні часткових відношень — суб'єктного, об'єктного, адресатного, інструментального, просторового, з другого боку, а граматична категорія числа — на загально- кількісному відношенні предметів та явищ і на протиставленні значень однини й множини. Граматична форма — це засіб вираження граматичного значення. В українській мові таким засобом звичайно є службові морфеми (морфологія) і синтаксичні зв'язки та відношення слів і речень (синтаксис). Граматична форма стосується зовнішньої організації граматичних одиниць, тоді як граматичне значення відбиває їхню внутрішню організацію. Граматика разом з фонетикою і лексичною-фразеологією системами мови організовує мову в цілому, відрізняючись від останніх двох систем тим, що вона приводить їх у дію. До граматики належить усе, що перебуває поза власне звуковою і власне лексичною структурою мови. Граматична будова тісно пов'язана із звуковою і лексичною системами мови. За допомогою звуків утворюються граматичні одиниці мови. До звукових засобів належать і наголос та інтонація. Зв'язок граматики з лексикою складом мови реалізується у закономірностях значеннєвого наповнення граматичних одиниць, структури їхніх лексично-граматичних груп тощо. Семантика слів, що заповнюють відповідні позиції у синтаксичних одиницях-конструкціях — реченні і словосполученні, впливає на побудову цих конструкцій, а то й визначає формування семантично-синтаксичних відношень між компонентами речення і словосполучення.

У граматичній будові мови найвагоміші одиниці — слово і речення. Саме вони відбивають специфіку граматичного ладу мови, становлять ядро, що об'єднує інші одиниці і засоби. Між граматичними одиницями і грамемами (мінім. грамат. значеннями) розташований центр граматичних значень — граматичні категорії. Разом із словом і реченням як основними граматичними одиницями вони конденсують у собі характер граматичної будови певної мови. І слову, і реченню властиві свої граматичної категорії. Слово — центральна одиниця граматики, яка пронизує всі її підсистеми, крім того, функціонує у позаграматичних сферах мови. Всі інші одиниці мови (фонеми, морфеми, словосполучення, речення) структуруються через слово і пов'язані з ним систем, відношеннями. У слові об'єднані три сутності: звукова організація, лексичні і граматичні значення. Сукупність його граматичних значень становлять: значення частини мови як вершинне в граматичної ієрархії, що стосується належності слова до певного лексичного-граматичного класу (ім., прикм., дієсл., присл. та ін.); його загальні і конкретні граматичні значення (напр., в іменника — значення, відмінка, числа і роду; у дієслова — часу, способу, виду, стану, особи, числа, а в ряді дієслівної форм також значення , роду); його словотворне значення, яке поширюється лише на похідні слова. Є й вужчі граматичні значення, що охоплюють певні групи слів (напр., іменники на означення істот або неістот), а також проміжні між лексичними і граматичними значеннями лексично-граматичного значення конкретної або абстрактної предметності, речовинності в українських іменниках тощо. Роль слова в граматичній будові мови трактують лінгвісти по-різному. Здебільшого в мовознавстві слово розглядається як одна з визначальних грамат. одиниць. У сучас. укр. мовознавстві граматичний опис мови ґрунтується на всебічному висвітленні ролі слова в системі граматичних відношень і взаємодії лексичних та граматичних чинників.

Другою основною граматичною одиницею мови є речення. Це побудована за відповідним синтаксичним зразком одиниця повідомлення, що існує у мові в різних формах і модифікаціях, реалізується у мовленні з певною комунікативною метою та необхідним інтонаційним оформленням. Прості речення можуть утворювати різні типи складних сполучникових або безсполучникових речень. Різновиди простого або складного речення можуть функціонувати як складники тексту. Граматичній будові мови притаманна відносна стабільність, що відрізняє її від лексичної системи, яка постійно зазнає швидких порівняно з граматичних змін під впливом мовних і позамовних чинників. Проте ця стабільність граматики пов'язується тільки з певним моментом її розвитку, оскільки в процесі постійного й активного функціонування (внаслідок утворення безмежної кількості висловлень) вона розширює свої можливості, шліфуючи засоби вираження думки. Тому граматиці властива й динаміка. Отже, граматична будова мови перебуває у стані динамічної рівноваги і підлягає загальним законам розвитку мови.

Граматика як наука має давні традиції. Початки граматичної думки і термінології є у працях давньоіндійських філологів (найвидатніша з них — «Восьмикнижжя» Паніні, V ст. до н. е.), а пізніше — у працях староданії греків (Арістотель, IV ст. до н. е.; александрійська школа у період її розквіту, II ст. до н. е. — II ст. н. е. та ін.). Давньогрецькі граматичні традиції продовжували і розвивали вчені Риму (Варрон, 1 ст. до н. е.; Донат, 4 ст. н. е.). Ідеї та методи антич. мовознавства справили великий вплив на філологів епохи Відродження. В Україні перші граматики побачили світ у кін. XVI — на початку XVII ст. («Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка…», 1591; «Грамматіка словенска…» Лаврентія Зизанія, 1596; «Грамматіки славєнския правилноє Синтаґма» Мелетія Смотрицького, 1619), об'єктом вивчення яких була старослов’янська мова слов'яноукраїнської редакції. Граматичну будову староукраїнської літературної мови описано в праці «Грамматыка словенская…» Івана Ужевича (рукопис лат. мовою, 1643; опубл. 1970). Першою граматикою народнорозм. української мови вважається «Грамматика малороссійскаго нарЂчія» О. П. Павловського (1818). У дослідження грамат. будови української мови великий внесок зробили О. Потебня, А. Кримський, О. Синявський, Є. Тимченко, Леонід Булаховський та ін. українські вчені. В історії світової граматичної думки визначилися два основні підходи до вивчення граматики: дослідження або форм, організації мови, або значеннєвої структури. У різні періоди домінував той чи той підхід. З-поміж напрямів граматичної науки 2-ї пол. XX ст. також вирізняється протиставлення теорій, пов'язаних із поглибленим вивченням семантики граматичних одиниць, з одного боку, і з переважною увагою до форм, виявів граматичних явищ — з другого. Ці теорії у своїх внутрішніх межах досить помітно розрізняються об'єктом дослідження чи кваліфікацією тих самих одиниць. В останні десятиріччя XX ст. форм, підхід репрезентований синтаксичними студіями, у яких синтаксис розглядається як граматичної мови в цілому і зосереджується увага на форм, перетвореннях синтаксичних конструкцій. До сучасних граматичних форм, спрямування належить передусім генеративна граматика, що виникла у США під впливом ідей Н. Хомського в 50 — 60-х pp. XX ст. як реакція на амер. дескриптивізм, але за своїм резонансом у світі вийшла поза межі національної лінгвістичної школи. Спочатку генеративісти намагалися змоделювати всю сукупність належних конкретній мові синтаксичних конструкцій у вигляді кількох базових структур в абстрагуванні від мовної семантики і контекстуальних особливостей функціонування речення. Пізніше, в 70-х pp., генеративна граматика зазнає істот, модифікацій, що виявилося у спробах її прибічників поєднати форм, і семантичні аспекти в описі граматичних явищ. На противагу формальним напрямам (семантичні, смислові) характеризуються посиленою увагою до значеннєвого плану граматичних одиниць. Тут продуктивними виявились ідеї про пропозитивну номінацію (праці Н. Арутюнової, П. Адамця та ін.), семантичну організацію граматичних одиниць (напр., студії чес. мовознавців Ф. Данеша, Г. Беличової-Кржижкової, Я. Корженського, польс. дослідниці А. Вежбицької про семант. структуру речення), відмінкову граматику в інтерпретації американського лінгвіста Ч. Філлмора, прагматичний план висловлень тощо. Розвиток граматики як науки засвідчує різне розуміння об'єкта її вивчення — вузьке і широке. Вузьке пов'язується із залученням до розгляду або формальної, або семантичної сфери мови. Широке розуміння об'єкта граматики передбачає вивчення граматичних законів і правил з урахуванням форм, і семантичних ознак граматичних явищ та складної взаємодії граматичних одиниць і категорій з іншими підсистемами мови. Наприкінці XX ст. зусилля лінгвістів спрямовуються на розв'язання проблем функціональної граматики, в якій об'єктом вивчення є граматичні одиниці і закономірності їх функціонування. Найчастіше під функціональною граматикою розуміють опис, що реалізується у напрямі від функцій до засобів їх вираження. Нерідко граматика цього типу розглядають функції різнорівневих мовних одиниць, об'єднаних на основі спільності їх семантичних функцій. Можливе поєднання підходу від функцій до засобів як основного з елементами підходу від засобів до функцій. Функціональна граматика спирається на розрізнення граматики мовця і граматики слухача як об'єктив, чинника в мовленнєвій діяльності. Тому граматика, яка відбиває діяльність мовця, а не слухача, звуть активною. Функціональній (активній) граматиці протиставляється граматика формальна (пасивна), де опис здійснюється у напрямі від форми до значення (функції). За принципами формальної граматики побудовано майже всі граматики української мови. В них розглянуто сукупність форм, засобів морфології, синтаксису та словотвору і подано закріплені за ними грамат. значення. Одним з головних завдань сучасності українсьго мовознавства є створення різнотипних функц.

Граматика як наука втілюється у різних типах опису. У граматичні традиції усталився поділ граматики на наукову, описову і нормативну.

Пунктуація — це система правил уживання на письмі розділових знаків і розділ мовознавчої науки про використання розділових знаків.

Пунктуація, нормована  правописом система правил про вживання розділових знаків для розчленування  тексту відповідно до його значенневологічних, синтаксичних та інтонаційних особливостей. У давніх рукописах уживалися  на грец. лад: кома, крапка, чотири- й трикрапка, хрестик, рідше крапка-кома. Нинішня система розділових знаків (крапка, кома, знаки оклику й запитання, двокрапка, середник, розділка, риска, дужки, лапки, абзац, підкреслення курсивом, а спершу й скісна риска) склалися у нас з поширенням друку в 16 — 17 ст. під зах. впливом. Різні засади вживання розділових знаків для членування тексту синтаксичного (комою виділювати звертання, відокремлені звороти, вставні слова, підрядні речення, одне головне від іншого), логічного (лапками виділювати цитати й іронічно вжиті слова, дужками вставний коментар до тексту, а абзацами логічно завершені частини тексту) та інтонаційного (павзи позначувати коротші — комою, а довші — крапкою, рискою, при недокінченій думці — трьома крапками; питальну інтонацію позначувати знаком запиту, а емфатичну — після вигуків і звертань — знаком оклику) перехрещуються і ті самі знаки зживаються в різних функціях. Окремі знаки уживаються ще й у ідеографічно-цінувальній функції (крапка — на вираз скорочення олова; знак запиту в дужках після цитати як вираз сумніву чи здивування; знак оклику в дужках там таки як вираз здивування, обурення, іронії чи підкреслення, що цитоване не є опискою). До синтаксично-логічного членування тексту належить і писання слів окремо, разом чи з розділкою. Найдавніші рукописи писали текст без поділу на слова (початковий і кінцевий склад слова могли інколи позначуватися значком акуту чи ґравісу, а у випадках назвучного голосного ще й значками придиху), а в 15 — 17 ст. друковано ще прийменники разом з ім’ям.

Акцент(запозичено з лат. accentus «наголос, інтонація, підвищення голосу» через фр. accent, з поправкою на латинську вимову;

Маловживаний  синонім наголосу.

Графічні знаки, якими  позначають наголос (напр., у грецькій мові) і деякі особливості голосних звуків, напр., у французькій мові значком accent aigu (é) позначають більш закриту вимову звука, значком accent grave (è) — більш відкриту, значком accent circonflèxe (ê) — відкриту довгу вимову звука «e».

Мимовільне спотворювання  звуків нерідної мови людиною, зумовлене артикуляційною базою своєї рідної мови.

В музиці — виділення  окремого звука або акорду шляхом його посилення (позначається: >, sf та ін.) чи ритмічного подовження, зміни  гармонії, тембру, напряму мелодичного  руху і т. п.

Стилі мови і  комунікативні якості культури мови.

В українській літературі мові звичайно виділяють п’ять функціональних стилів:

• науковий;
• офіційно-діловий;
• публіцистичний;
• стиль побутового мовлення;
• художній.

Кожний зі стилів має  свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах.

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієнтованості на основні  риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має  характеризуватися такими найважливішими ознаками:

правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що існують у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);

змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;

послідовністю, тобто  логічністю та лаконічністю думок;

багатством, що передбачає використання різноманітних засобів  вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;

точністю, яка великою  мірою залежить від глибини знань  та ерудиції особистості, а також  від активного словникового запасу. І виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту;

виразністю, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця  свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення;

доречністю та доцільністю, яка залежить насамперед від того, наскільки повно й глибоко  людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, і вказувати на помилки співрозмовників у тактовній формі.

Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності.

Культура мовлення —  це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання, запрошення тощо. Неабияке значення має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість — основні вимоги мовного етикету.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Мовне законодавство та мовна політика в Україні

Функціонування української  літературної мови залежить від стану мовної політики в державі, освіті, культурних традицій народу.

Мовна політика - це система заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих на регулювання мовних відносин в державі, зміну чи збереження мовної ситуації в державі.

Мовна політика є частиною національної політики, органічною складовою  певного політичного курсу держави. Національна комісія зі зміцнення  демократії та утвердження верховенства права розробила концепцію державної  мовної політики.

Концепція державної  мовної політики - це система засадничих нормативних постанов, які ґрунтуються на компетентному оцінюванні мовної ситуації в Україні, і якими мають керуватися органи державної влади та органи місцевого самоврядування у своїй практичній діяльності, регулюючи суспільні відносини в мовній царині.

Мовна ситуація - "ситуація взаємодії різних мов чи різних форм існування однієї мови в певній державі з огляду на їхню функціональну специфіку й ареал поширення" 9.

Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і  розвиток української мови - головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі.

Правовою основою для  здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України (ст. 10), Закон України "Про мови в Українській PCP", "Рішення Конституційного суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.

У рішенні Конституційного  Суду України щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України подано визначення державної мови: "Під  державною (офіційною) мовою розуміється  мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя".

Цим рішенням також підтверджено обґрунтованість підстав для  надання статусу державної саме українській, а не якійсь іншій мові: "Конституцією України статус державної  надано українській мові. Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено в Преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі". Намагання надати статус державної якійсь іншій мові - це політика руйнації держави України, розпалювання міжетнічної ворожнечі, порушення конституційного ладу.

Отже, Конституційний Суд  України робить вмотивований, обгрунтований  висновок: "Таким чином, положення Конституції зобов'язують застосовувати державну - українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб під час виконання ними службових обов'язків у роботі й діловодстві тощо, органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України".