Державне регулювання зайнятості в Україні

 

Вступ

 

Зайнятість розкриває  один з найважливіших аспектів соціально-економічного життя людини, пов'язаний із задоволенням її потреб у сфері праці. Водночас трудова зайнятість населення країни забезпечує виробництво валового національного продукту, а отже — економічну основу життя суспільства. Разом з тим зайнятість має і соціальний характер: вона відображає потреби людей не лише в заробітках, але і у самореалізації через суспільно корисну діяльність.

Таким чином, зайнятість — це надзвичайно важливе явище соціально-економічного життя суспільства, яке далеко не вичерпується проблемами безробіття, а включає також такі аспекти, як раціональне використання праці; забезпечення гідного рівня життя працюючого населення; задоволення потреб економіки у робочій силі із врахуванням її кількості та якості; задоволення професійних потреб працівників, включаючи потреби у професійній освіті та підтриманні кваліфікації; соціальну підтримку у разі втрати роботи тощо.

 

 

1. Соціально-економічна суть, форми і види зайнятості

 

Зайнятість — це трудова  діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству і, як правило, приносить заробіток (трудовий дохід).

Згідно з Законом України "Про зайнятість населення" відносини  зайнятості в Україні ґрунтуються  на таких принципах:

- виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці, заборона обов'язкової, примусової праці (крім випадків, спеціально встановлених законодавством). Цей принцип передбачає право людини працювати чи не працювати, а якщо працювати — то там і стільки, де і скільки це їй потрібно. Сфера найманої праці стає однією з рівноправних сфер суспільно корисної діяльності (як наприклад, навчання, виховання дітей, ведення домашнього господарства, зміцнення здоров'я, громадська і благодійницька діяльність, спорт та інші незаборонені види діяльності);

- створення державою умов для реалізації права громадян на працю, на захист від безробіття, на допомогу в працевлаштуванні і матеріальну підтримку в разі втрати роботи згідно з Конституцією України.

Зайнятість — складна  і багатоаспектна економічна категорія, що характеризує дуже важливі соціально-економічні відносини. Вона характеризується різними  аспектами, основними з яких є: види, форми і показники.

Класифікація основних видів  та форм зайнятості подана на рис.1.

Як бачимо з рис.1, форми зайнятості класифікуються за багатьма ознаками.

За способом участі працівника в суспільній праці розрізняють  зайнятість за наймом і самозайнятість (підприємництво).

За формами власності  підприємств розрізняють зайнятість на державних, колективних і приватних  підприємствах.

 

 

За легітимністю працевлаштування розрізняють формальну (законно зареєстровану в офіційній економіці) зайнятість на підприємствах і в організаціях реального сектору та неформальну (не зареєстровану в офіційній економіці) — вулична торгівля, домашнє виробництво, особисте підсобне господарство з реалізацією продукції без реєстрації, зайнятість на підприємствах тіньового сектору економіки і т. ін. Неформальний сектор ринку праці виникає внаслідок зростання безробіття, коли формальний сектор не може забезпечити роботою всіх бажаючих, а соціальна підтримка непрацюючих слабка. Між тим масове зубожіння населення за роки економічної кризи призвело до того, що абсолютна більшість людей не може залишатися без роботи, яка є єдиним джерелом засобів існування. Тому вони шукають роботу в межах неформального сектору. Зайнятість в неформальному секторі характеризується такими рисами:

· відсутність офіційної  реєстрації діяльності;

· переважання самозайнятості;

· низька капіталоозброєність  праці, застарілі і шкідливі технології;

· легкий доступ для працівників, відсутність перешкод;

· низький рівень доходів, безправ'я працівників;

· нерідко "контроль" діяльності з боку кримінальних структур.             Оцінюючи зайнятість в неформальному секторі, слід мати на увазі, що низький рівень оплати праці та значне поширення прихованого безробіття стимулює і зайнятих у формальному секторі працівників шукати додаткові джерела доходу в неформальному і нетоварному секторах. Часто основну частину часу і трудових затрат цілком добросовісний працівник, законослухняний громадянин віддає вторинній зайнятості, тобто зайнятості за сумісництвом в формальному або в неформальному і нетоварному секторах.

За формами організації  розрізняють стандартну зайнятість, що характеризується стабільністю трудових відносин, стаціонарністю робочого місця, повною нормою робочого часу, та нестандартну зайнятість, що характеризується протилежними ознаками: нестабільністю трудових відносин, нестаціонариістю робочого місця, неповною нормою робочого часу і виявляється  як робота вдома, вторинна зайнятість (сумісництво), маятникова трудова міграція, робота за тимчасовими контрактами, випадкова робота і т. ін.

Одним з різновидів нестандартної  зайнятості є нетоварна зайнятість. Вона означає всі види неоплачуваної  роботи, результати якої споживаються самими працівниками або членами  їх сімей. Передусім це робота в особистому підсобному та домашньому господарстві, а також перенесення в сім'ю  тієї роботи, яка при нормальній платоспроможності є платними послугами (наприклад, ремонт квартири, підстригання волосся, чистка чи пошиття одягу  тощо). Чим нижчі грошові доходи сім'ї, тим більшу частку засобів  існування вона отримує з нетоварного  сектору. Проблеми зайнятості в неформальному  і нетоварному секторах можна  звести до таких груп:

1) порушення норм законодавства  про працю, зокрема щодо її  безпеки, тривалості, оплати, тяжкості  і шкідливості для здоров'я,  використання дитячої праці тощо;

2) соціальна незахищеність  працівників на випадок втрати  роботи, виробничої травми, хвороби,  старості;

3) несплата податків державі.

За мірою охоплення  економічно активного населення  розрізняють неповну зайнятість, що виявляється, з одного боку, як нестача  робочих місць для всіх бажаючих працювати (безробіття), а з іншого боку, — як вимушена зайнятість неповний робочий час (неповний робочий день або тиждень, поділ робочих місць, неоплачувані відпустки з ініціативи адміністрації), та повну зайнятість.

Основними видами зайнятості є повна, продуктивна, раціональна і ефективна зайнятість.

Враховуючи принцип добровільності праці, повна зайнятість в ринковій економіці означає не максимально  можливе залучення до роботи працездатного  населення, як це було в радянські  часи, а достатність робочих місць  для всіх добровільно бажаючих працювати. Повна зайнятість є важливою характеристикою  соціального захисту населення  у трудовій сфері. Разом з тим  вона є основою ефективного використання трудового потенціалу суспільства. Однак сама собою повна зайнятість ще не означає найраціональніше, найдоцільніше  використання ресурсів для праці.

Продуктивна зайнятість —  це економічно доцільна, вигідна зайнятість. Вона означає перевищення економічних  вигід, отриманих в результаті цієї зайнятості порівняно з витратами  на організацію цієї роботи. Продуктивність зайнятості з погляду працівника означає отримання трудового  доходу більшого, ніж мінімально необхідний для відтворення робочої сили. Продуктивність зайнятості з погляду  роботодавця означає отримання  прибутку від найманої праці.

Раціональна зайнятість —  це одночасно і економічно, і соціально  доцільна зайнятість. Раціональність зайнятості визначається ефективністю трудової діяльності в найширшому розумінні  цього поняття: суспільною корисністю результатів праці; оптимальністю  суспільного поділу пращ; якісною  відповідністю робіт і працівників; економічною доцільністю робочих  місць, що без шкоди для здоров'я  дає змогу працівникові досягти  високої продуктивності праці і  мати заробіток, який забезпечує нормальне  життя, а підприємцю дає змогу досягти високої ефективності виробництва без екологічної, соціальної та іншої шкоди для суспільства.

Повну зайнятість, що водночас відповідає вимогам раціональності, називають ефективною зайнятістю.

Таким чином, ефективна і  вільно обрана зайнятість відображає стан кількісної і якісної збалансованості  між потребою населення в роботі і робочими місцями, за якої створюються  сприятливі умови для соціально-економічного прогресу і дотримуються інтереси як окремих працівників, так і суспільства  в цілому. Зрозуміло, що в зв'язку з постійним розвитком потреб людини і суспільства, з науково-технічним  прогресом зростають кількісні  та якісні параметри ідеалу ефективної зайнятості, в результаті чого його постійно треба прагнути, але неможливо  досягти.

В економічній теорії і  практиці розроблена система показників, яка відображає рівень ефективності зайнятості. Ця система включає такі групи показників.

1. Пропорції розподілу ресурсів праці суспільства за характером їхньої участі в суспільно корисній діяльності. Вони показують, на якому рівні продуктивності задовольняється потреба населення в робочих місцях і якими шляхами досягається повна зайнятість. Чим вища продуктивність праці, тим більше передумов для високих доходів працівників, для вдосконалення сфери праці, підвищення якості трудового життя та ін. Відповідно громадяни можуть мати більше вільного часу без зниження рівня життя. Тому повна зайнятість зі зростанням продуктивності праці досягається при зменшенні рівня участі працездатного населення в суспільному виробництві.

2. Рівень зайнятості працездатного населення в суспільному господарстві відображає, з одного боку, потребу громадян у оплачуваній роботі, а з іншого — потребу суспільного господарства у працівниках. Кількісно він визначається відношенням кількості населення, зайнятого професійною працею, що приносить дохід, до загальної кількості працездатного населення. В будь-якому випадку високий рівень зайнятості означає її низьку ефективність, оскільки не забезпечує достатнього рівня продуктивності праці й достойного рівня її оплати.

3. Структура розподілу працівників за галузями економіки, що по суті являє собою пропорції розподілу трудового потенціалу за видами занять. Сучасна галузева структура зайнятих в Україні відображає низьку ефективність зайнятості й потребує докорінних змін згідно із загальносвітовими тенденціями, для яких характерні високі темпи зростання чисельності й частки працюючих в галузях сфери послуг та науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. На жаль, в наш час для економіки України характерні прямо протилежні тенденції, що можуть назавжди відкинути країну з групи науково розвинених держав.

4. Професійно-кваліфікаційна структура працюючих показує розподіл працюючого населення за професійно-кваліфікаційними групами і відображає міру збалансованості підготовки кадрів з потребою економіки у кваліфікованих працівниках. Сучасна професійно-кваліфікаційна структура працюючого населення України явно не ефективна і значно відрізняється від аналогічної структури в країнах з високорозвиненою економікою. Серед зайнятих висока частка працівників фізичної праці, низькокваліфікованих робітників, надзвичайно мала частка технічних виконавців тощо. Це засвідчує про збереження в нашій економіці застарілих технологій. Значно погіршує показники професійно-кваліфікаційної структури інтенсивна еміграція з України висококваліфікованих робітників, спеціалістів, науковців. Проблеми набуття якісної професійної освіти також призводять до погіршення цих показників. Вирішення цих проблем потребує особливої уваги держави.

Наведена система показників дозволяє на макрорівні оцінити зайнятість з позицій її ефективності. Такі оцінки важливі не лише для виявлення  проблем, але і для визначення нових тенденцій у зайнятості населення. Сам зміст цих показників засвідчує, що зайнятість має не лише економічне, а і велике соціальне  значення, у зв'язку з чим вона стає важливим елементом соціально-економічної політики держави і пріоритетним напрямом соціальльно-трудових відносин.

 

2. Безробіття як соціально-економічне явище

 

Безробіттям називається  соціально-економічна ситуація в суспільстві, за якої частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, яку  вони здатні виконувати, що обумовлена переважанням пропозиції праці над  попитом на неї. Хоча й існує думка, що безробіття є стимулятором трудової дисциплінованості і активності працюючого населення, однак соціально-економічні втрати від безробіття настільки  значні, що в усьому світі докладається багато зусиль для його мінімізації, і все ж жодній країні не вдається ліквідувати його повністю.

Безробітні, у визначенні МОП, — це особи у віці 15—70 років (як зареєстровані, так і незареєстровані  в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють  трьом умовам: не мають роботи (прибуткового заняття), шукають роботу або намагаються  організувати власну справу, готові приступити до роботи протягом наступних 2 тижнів. До цієї категорії належать також особи, що навчаються за направленнями служби зайнятості, знайшли роботу і чекають відповіді або готуються до неї приступити, але на даний момент ще не працюють.

 

За українським законодавством1 безробітними визнаються громадяни  працездатного віку, що не мають  роботи і заробітку, зареєстровані  в органах служби зайнятості, шукають  роботу і готові до неї приступити. Як бачимо, офіційна система обліку безробіття в Україні занижує  реальні показники, оскільки велика частка безробітних такими не вважаються, тому що вони з різних причин не реєструються в службі зайнятості.

 

Безробіття — складна  і багатоаспектна економічна категорія, що відображає дуже важливі соціально-економічні відносини. Воно характеризується різними  аспектами, основними з яких є  його види, форми і показники. На рис.2 показано класифікацію безробіття за різними ознаками.

Як бачимо з рис. 2, за повнотою обліку безробітних розрізняють безробіття офіційне (зареєстроване державною службою зайнятості) і реальне (виявлене в результаті обстежень економічної активності населення. За характером вияву розрізняють безробіття відкрите і приховане (його проаналізуємо нижче). За поширеністю розрізняють безробіття загальне (що охопило всю країну), галузеве (що виявляється у певній галузі), регіональне (поширене в певному регіоні). Часто класифікують безробіття і за соціально-професійним складом безробітних. За такого підходу розрізняють безробіття професійне (за певною професією, наприклад безробіття серед шахтарів), етнічне (серед представників певної етнічної групи), молодіжне (серед громадян віком 15—28 років), жіноче, серед соціально вразливих груп населення (інвалідів, громадян передпенсійного віку, з великою перервою у трудовому стажі, багатодітних батьків і т. ін.).

Попит на працю є похідним від попиту на товари та послуги, які створюються цією працею. Оскільки з часом структура споживчого попиту змінюється, відповідно змінюється і попит на працівників. Певні професії і навіть види робіт застарівають і не знаходять попиту на ринку праці. Представники цих професій часто поповнюють лави безробітних. Це відбувається тому, що люди, як правило, не так швидко, як робочі місця, реагують на технологічні зміни (хоча б тому, що оновлення робочих місць відбувається швидко, а для підготовки спеціаліста потрібно декілька років). В результаті структура пропозиції праці не відповідає структурі попиту. Безробіття, що виникає внаслідок такої невідповідності, називається структурним. До цього виду належить також безробіття, пов'язане з територіальною відірваністю робочого місця і працівника, що міг би на ньому працювати. Структурне безробіття є неминучим, як неминучі зміни у економіці. Шляхи вирішення проблем структурного безробіття полягають у розвитку системи Перепідготовки працівників, у орієнтації професійної підготовки на майбутні потреби ринку праці, у сприянні професійній та територіальній мобільності працівників. Слід зазначити, що від ефективності вирішення зазначених проблем залежатимуть терміни перебування працівників у стані структурного безробіття, але сам цей вид безробіття буде у динамічній економіці завжди.

Оскільки одним із принципів  соціально орієнтованої ринкової економіки  є свобода вибору працівниками роду діяльності й місця роботи, то в  кожний певний момент частина працівників  знаходяться в стані зміни  роботи: вони або добровільно міняють  роботу на таку, яка краще їм підходить, або вперше обирають роботу, зважуючи це важливе рішення, або підшукують роботу в зв'язку з закінченням  терміну контракту на попередній роботі тощо. Частина з них працевлаштовується, в цей час інші тимчасово залишають  роботу, але в цілому цей вид  безробіття залишається. Він називається фрикційним (від латинського f rictio — тертя), тому що відображає "неповороткість" ринку праці у зведенні вакантних робочих місць і здобувачів роботи. Оскільки ініціатива звільнення в цьому випадку іде від працівників, фрикційне безробіття вважається неминучим і певною мірою бажаним, оскільки більшість працівників шукають і знаходять вище оплачувану і продуктивнішу роботу, що і підвищує їхній добробут, і збільшує користь для суспільства.

Рівень структурного і  фрикційного безробіття разом, за визнанням  більшості економістів, складає  природний рівень безробіття. Фрикційне  безробіття є результатом динамічності ринку праці, структурне виникає  з причин територіальної або професійної  невідповідності попиту та пропозиції на ринку праці. Таким чином, природний  рівень безробіття — це той мінімальний  рівень в цьому суспільстві, який неможливо зменшити і який відповідає поняттю повної зайнятості. Його рівень постійно зростає в розвинених країнах, оскільки загальний високий рівень життя дає працівникам більше економічної свободи, включаючи  і можливість довше перенавчатися  або міняти роботу. На сьогодні цей  рівень коливається в різних країнах  від 3 до 7 %.

В умовах економічного спаду, а особливо в час кризи, коли сукупний попит на товари і послуги зменшується, виробництво згортається, похідний від сукупного попит на працю  різко скорочується, а пропозиція праці значно збільшується в результаті падіння рівня життя населення. В таких умовах швидко зростає  безробіття, зумовлене кількісною нестачею робочих місць для всіх, бажаючих працювати. Цей вид безробіття називається  кон'юнктурним, або циклічним, оскільки він викликаний зміною економічної  кон'юнктури, кризовою фазою економічного циклу. Якщо перші два види безробіття викликані невідповідністю і "незнайденістю" робочих місць і працівників, то циклічне безробіття набагато складніше  тому, що воно викликане фактичною  відсутністю вільних робочих  місць при значній кількості  безробітних. У періоди економічних  криз рівень циклічного безробіття нерідко перевищує 10 %, що перетворює його на найстрашнішу соціально-економічну проблему, яка може спричинити непередбачувані соціально-політичні зміни. Для зменшення негативних наслідків циклічного безробіття необхідне прийняття і виконання спеціальних програм забезпечення зайнятості населення, які фінансуються державою.

Ще один вид безробіття — сезонне — викликане тимчасовим характером виконання тих чи інших  робіт, функціонування підприємств  та галузей. Передусім це сільськогосподарські роботи, рибальство, будівництво, цукрове  виробництво та ін. На цих роботах  інтенсивне навантаження в "сезон" змінюється простоями в інший  час. Відповідно працівники то масово набираються, то масово звільняються. Це безробіття простіше тим, що воно легко  прогнозується, працівники до нього  готові, і в принципі можливо вирішити ці проблеми, створюючи паралельно "міжсезонні" робочі місця.

Важливою проблемою зайнятості в Україні (як і в інших пост-соціалістичних країнах) є приховане безробіття. Основна причина цього явища  — спад виробництва і неадекватне  йому скорочення зайнятості. Кількісно  приховане безробіття означає чисельність  працівників, які стали непотрібними у зв'язку із спадом виробництва  або структурними змінами в ньому, але продовжують формально вважатися  зайнятими, і які або при покращанні економічної кон'юнктури будуть (готові) працювати ефективно, або  повинні бути вивільнені. Економічна можливість значного поширення прихованого  безробіття спричинена неконтрольованим падінням реальної заробітної плати  працівників.

Приховане безробіття існує  в таких формах:

· надлишкова чисельність  працівників, які одержують повну  заробітну плату. Фактично ці люди не почувають себе безробітними, але  від звільнення їх робота підприємства не погіршиться, а от утримання їх є важким тягарем для економіки  підприємства, веде до подорожчання продукції, в кінцевому підсумку до розкручування  інфляційної спіралі;

· утримання на підприємстві осіб, що працюють на умовах неповного  робочого часу, отримують відповідну неповну зарплату, бажають працювати  повний час, але з причини скорочення виробництва не мають такої можливості. Зазначимо, що ця форма прихованого  безробіття називається частковим  безробіттям, якщо працівник бажає  працювати на умовах повної зайнятості. Якщо ж працівника влаштовує така форма роботи, то це є не безробіттям, а добровільною неповною зайнятістю, що є рівноправною формою задоволення  трудових потреб громадян;

· оформлення певній частині  працівників відпусток без збереження або з частковим збереженням  заробітної плати. Ця форма прихованого  безробіття найчастіше спричиняє вторинну зайнятість працівників, оскільки вони на невизначений час залишаються  з мінімальною або і без  заробітної плати;

· наявність цілоденних і  внутрішньо змінних простоїв з організаційно-технічних  причин (порушення договірних зв'язків, відсутність електроенергії тощо).

Різновидом прихованого  безробіття є часткове безробіття, що виникає в результаті зменшення  попиту на продукцію підприємства і  відповідне скорочення виробництва. Якщо при такому скороченні роботодавець намагається зберегти трудовий колектив, сподіваючись на покращання економічної  кон'юнктури в недалекому майбутньому, він скорочує тривалість робочого дня (тижня) для всіх працюючих, не звільняючи персонал. Такі рішення вважаються соціально справедливими і економічно доцільними, однак це призводить до виникнення часткового безробіття. Проблеми такого безробіття полягають передусім  в тому, що, як правило, неповна робота не дає працівникам достатньо  коштів для життя й утримання  сім'ї, в результаті чого вони активно  шукають іншу роботу або підробітки, збільшуючи пропозицію на ринку праці. Вирішити цю проблему можна, якщо офіційно визнати часткове безробіття, і, відповідно, виплачувати частковим безробітним  допомогу в зв'язку із втратою частини  заробітку. Виплата такої допомоги передбачена Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття".

Деякі автори виділяють також  поняття добровільного безробіття, але ми вважаємо його нелогічним, оскільки при добровільній зайнятості людина, що не хоче працювати, не може вважатися  безробітною. У протилежному випадку  до добровільних безробітних можна  було б зарахувати всіх непрацюючих  працездатних людей, оскільки теоретично кожен погодився б працювати  в хороших умовах за певну привабливу для нього зарплату.

 

Аналіз економічних показників дає можливість оцінити втрати від  неповного використання ресурсів праці  внаслідок безробіття. Згідно із законом  Оукена щорічний приріст реального  валового національного продукту (ВНП) приблизно на 2,7 % утримує кількість  безробітних на постійному рівні. Кожні  додаткові 2 процентних пункти приросту реального ВНП зменшують кількість  безробітних на 1 процентний пункт. Аналогічно скорочення реального ВНП  на 2 % збільшує кількість безробітних  на 1 процентний пункт. Закон Оукена можна трактувати і так: зростання  рівня безробіття на 1 процентний пункт  над природним рівнем дає 2—2,5 % втрати ВНП порівняно з потенційним.

 

Таким чином, із цього закону випливає, що певні темпи приросту ВНП необхідні-для того, щоб утримувати норму безробіття на попередньому рівні. Це пояснюється тим, що оскільки продуктивність праці постійно зростає, то, щоб зайняти  ту саму кількість працівників за інших однакових умов, слід розширювати  виробництво. З цих причин щорічно  певна частина реального ВНП  повинна використовуватися для  створення нових робочих місць, здатних стримувати безробіття.

 

 

 

3. Державне регулювання зайнятості в Україні

 

Метою державної політики зайнятості в Україні є створення  умов для повної, продуктивної і  вільно обраної зайнятості та зменшення  безробіття.

Державна політика зайнятості базується на таких основних принципах:

· пріоритетності забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної  зайнятості в процесі реалізації активної соціально-економічної політики держави;

· відповідальності держави  за формування та реалізацію політики у сфері зайнятості населення;

· забезпечення рівних можливостей  громадянам, які проживають на території  України, у реалізації їх конституційного  права на працю;

· ефективного використання робочої сили та забезпечення соціального  захисту громадян від безробіття;

· співробітництва уряду  України, організацій працівників  і роботодавців у сфері зайнятості населення на основі паритетності та рівності сторін соціального партнерства;

· пріоритетності норм чинних міжнародних договорів у сфері  зайнятості населення, згода на обов'язковість  дотримання яких надана Верховною Радою  України.

Зайнятість населення, що проживає на території України, забезпечується державою шляхом проведення державної  політики зайнятості. Продуктивна зайнятість реалізується в процесі здійснення трудових відносин між працівником  і роботодавцем. Громадянам належить виключне право вільно обирати види діяльності, не заборонені законодавством, у тому числі не пов'язані з  виконанням оплачуваної роботи, а  також професію та місце роботи відповідно до своїх здібностей. Примушування до праці у будь-якій формі забороняється, якщо інше не передбачено законом.

Відносини у сфері зайнятості регулюються Конституцією України, Законом України "Про зайнятість населення", Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", іншими нормативно-правовими актами.

Основними напрямами державної  політики зайнятості є:

· сприяння зайнятості населення  шляхом збереження ефективно функціонуючих  та створення нових робочих місць  на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;

· сприяння підготовці робочої  сили, професійний склад і кваліфікаційний  рівень якої відповідає потребам ринку  праці;

· підтримка самостійної  зайнятості населення, розвитку підприємництва;

· сприяння підвищенню якості робочої сили, розвитку системи професійного навчання кадрів упродовж усього життя  з урахуванням потреб ринку праці;

· посилення мотивації  до легальної продуктивної зайнятості;

· підтримка громадян, які  не здатні на рівних умовах конкурувати  на ринку праці;

· соціальна підтримка  безробітних, зареєстрованих у державній  службі зайнятості, з метою повернення їх до продуктивної зайнятості;

· забезпечення соціального  захисту громадян України, які працюють за кордоном;

· сприяння розвитку системи  колективно-договірного забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної  зайнятості.

Держава гарантує працездатним особам: добровільність праці, вибору або зміни професії та виду діяльності, одержання заробітної плати відповідно до законодавства; захист від необґрунтованої  відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також  сприяння у збереженні роботи; безоплатне сприяння у підборі підходящої роботи; професійну орієнтацію і професійну освіту відповідно до покликання, здібностей та з урахуванням потреб ринку  праці; компенсацію матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість відповідно до законодавства.

Працівникам, трудовий договір  з якими було розірвано з ініціативи роботодавця у зв'язку із змінами  в організації виробництва і  праці, в тому числі у зв'язку з  ліквідацією, реорганізацією, банкрутством або перепрофілюванням підприємства, скороченням чисельності або  штату працівників, військовослужбовцям, звільненим з військової служби у  зв'язку із скороченням чисельності  або штату без права на пенсію, за умови їх реєстрації в державній  службі зайнятості протягом 30 календарних днів після звільнення, гарантується право на достроковий вихід на пенсію за півтора року до встановленого законодавством строку, що визначається на день звільнення, для осіб передпенсійного віку, які мають страховий стаж для чоловіків 25 років, для жінок — 20 років, а для осіб, які мають право на пенсію на пільгових умовах, — стаж роботи, який дає право на цей вид пенсії.

Державне регулювання зайнятості в Україні