Девіантна та делінквентна поведінка

План.

1. Девіантна  та делінквентна поведінка

2. Соціологічні  теорії девіантної поведінки  і злочинності

3. Соціальний  контроль

1. Девіантна  та делінквентна поведінка

Більшість людей, зазвичай, намагаються пристосовуватися до суспільних норм. Адже — це норми засвоєні і сприйняті ними у процесі соціалізації. У дитинстві (в сім'ї, школі, у спілкуванні з однолітками та сусідами) людина дізнається як належить і як не личить поводитися, виробляє регулятор поведінки, внутрішній контроль. Одночасно вона перебуває і під зовнішнім контролем з боку соціальних груп і з боку держави. Проте у кожному суспільстві відхилень не уникнути.

У суспільстві  завжди існують люди, які порушують  не тільки моральні, але й правові норми. Вчені стверджують, що суспільство, яке розвивається нормально, складається приблизно на 10—12 % із "героїв" і на ті самі 10—12 % із "порушників".

Але жодне суспільство  не може бути поділене просто так на порушників соціальних норм і стовідсотково  слухняних громадян. Більшість із нас за певних умов порушує усталені норми поведінки — хто не порушував правил вуличного руху або хоча б раз не проїхав без квитка у громадському транспорті?

Така поведінка, що не узгоджується з суспільними нормами, не відповідає очікуванням групи або суспільства в цілому, називається девіантною.

Девіацією називають, в  основному, відхилення від так званих неписаних соціальних норм (етикету, звичаїв). Є девіантна поведінка, яка засуджується суспільством (неохайний зовнішній вигляд, голосна розмова у громадському транспорті, алкоголізм, самогубство), а є й така, що схвалюється суспільством (вона визначається надзвичайними здібностями геніїв, видатних спортсменів і громадських діячів, тобто тих людей, здобутки яких перевищують рамки норми).

Відносність девіації. Уявлення про норму і девіацію пов'язані із соціальним контекстом і не співпадають у різних суспільствах і навіть у субкультурах. Дії людей не є добрими чи поганими за своєю природною суттю; норма і девіація визначаються соціально. Кожне суспільство виробляє свої взірці соціально прийнятної поведінки. Тому те, що в одному суспільстві чи групі є нормою, в іншому — може бути розцінене як девіація. Скажімо, відкрите обличчя жінки недопустиме у тих суспільствах, які живуть за законом шаріату. У деяких країнах азартні ігри дозволені, а в інших — заборонені. У багатьох мусульманських країнах (Іран, Саудівська Аравія) суворо заборонено вживання алкогольних напоїв. Так само у різних країнах є різне ставлення до абортів, проституції, азартних ігор, вживання наркотиків.

З часом уявлення про  норму і девіацію змінюються навіть у тому самому суспільстві. Ось деякі  приклади: перепродаж дефіцитних товарів за вищою ціною, тобто те, що в Україні за часів Радянського Союзу вважалося спекуляцією, сьогодні вважається бізнесом. Або, скажімо, сьогодні у США вживання алкоголю є цілком легальним, але з 1919—1933 pp. — у період "сухого закону" — алкоголь у цій країні був заборонений.

У більшості  сучасних суспільств девіацією вважається самогубство. Але відомо, що у традиційному суспільстві, там., де умови життя були суворими настільки, що спільнота ба лансувала на межі голодної смерті, існував звичай позбуватися тих її членів, які переставали приносити користь через їхню старість або каліцтво. Зазвичай, такі особи йшли з життя добровільно. У датчан, готів цей звичай зберігся аж до христи янської ери, тобто майже до початку XI cm. У вестготів була так звана Скеля предків, із якої кидалися старі, які не хотіли обтяжувати собою родичів. Такий самий звичай описаний в іспанських кельтів. А ще порівняно недавно, вже у Новий час в гірських селах провінційної Японії старші люди, які не могли працювати, вимагали, щоб їхні діти відносили їх у гори і залишали там помирати від голоду. Цей звичай, відомий нам з літе ратури і кінематографу, залишив слід і в географії: назва гори Обасутеяма дослівно означає "Гора, де залишають бабусь".

Тобто тільки суспільство  вирішує для себе вважати чи не вважати якусь поведінку такою, що відхиляється від норми. Норми  пов'язані не тільки з суспільством в цілому, але й з окремим класом, професією, національністю, релігійною конфесією та ін. Наприклад, католики не сприймають абортів, незважаючи на те, яким є ставлення до цієї проблеми суспільства в цілому.

Ніхто не порушує усіх норм. Навіть ті, хто ігнорує загальноприйняті в суспільстві моральні та юридичні норми, такі як бандити, дотримуються правил злочинного світу.

Однак у всіх суспільствах і суспільних групах засуджуються такі явища, як посягання на життя, здоров'я чи майно їхніх членів. Порушення формальних суспільних норм називають делінквентною поведінкою.

Варто відзначити, що серед  вчених не існує одностайності стосовно вживання терміна "делінквентна поведінка". Американський юрист і соціолог Едвін Сазерланд вважає, що для де-лінквентної поведінки властиве засвоєння, по-перше, технічних прийомів здійснення злочинів і, по-друге, мотивів, спонук, раціональних переконань і установок, які сприяють порушенню закону. Світ делінквентності — це світ тих, хто підкоряється своїм законам, і його соціальні норми становлять силу, спрямовану проти існуючого соціального ладу. Такий підхід до розуміння делінквенції є найпоширенішим.

Делінквентна поведінка  — це поведінка, зумовлена наявністю систем цінностей і норм, які відхиляються від тих, які домінують у суспільстві, при цьому індивід, який сприйняв делінквентну культуру, визначає свою поведінку як правильну.

Інші дослідники погоджуються, що делінквентна поведінка пов'язана із порушеннями правових норм, але не настільки значними, щоб за них нести кримінальну відповідальність, а серйозні порушення норм кримінального права, тобто злочини, пропонують називати кримінальною поведінкою.

А в кримінології делінквентна поведінка визначається як Суто молодіжне  правопорушення, тобто таке, яке  здійснюється молодими людьми віком від 12 до 20 років.

При оцінці соціальних відхилень  існують дві концепції: '^ідносна й абсолютна Прихильники першої (релятивісти) вва-;ають, що моральні і навіть деякі правові норми можуть ана-ізуватися тільки у зв'язку із конкретним суспільством, його оціальною організацією і культурою. Прихильники абсолютної озиції (етноцентристи) стверджують, що мають бути винайдені і зафіксовані загальнолюдські моральні цінності і норми Функції девіації. Хоча це може видатися дивним, але деві-антна поведінка, також сприяє ефективнішому функціонуванню суспільства.

По-перше, вона посилює  підпорядкування нормам. Викликаючи вороже ставлення до нонконформістів, соціальна більшість, або владна верхівка зміцнює ідеї про те, що є правильним, згуртовуючи таким чином соціальну групу навколо певної системи цінностей, норм і переконань.

По-друге, засуджуючи певні  акти відступу від соціальних норм, члени групи чіткіше окреслюють для себе самих, що є нормою.

По-третє, привертаючи увагу до порушників норм, група визначає ворогів чи опонентів, а боротьба з такими сприяє консолідації групи.

По-четверте, зростання певного  виду девіацій привертає загальну увагу  до тих проблем, які існують у  цьому суспільстві чи соціальній групі, так, скажімо, різке підвищення рівня алкоголізму та наркоманії у суспільстві свідчить, що у ньому щось негаразд.

По-п'яте, девіація ставить під сумнів існуючий порядок, тобто виступає каталізатором  соціальних змін. Можна сказати, що девіація є закликом до перегляду  старих норм і одночасно новою моделлю. Як приклад можна навести поведінку дисидентів за часів Радянського Союзу, яка тоді вважалася девіант-ною, а згодом, цінності відстоювані дисидентами, перетворилися на норму життя суспільства.

2. Соціологічні теорії  девіантної поведінки і злочинності

У давні часи девіантну поведінку  пояснювали втручанням надприродних сил. Люди порушували заведені правила, бо їх "лихий попутав". Згодом така концепція перестала відповідати вимогам часу і з'явилися наукові теорії. Проте, на рівні соціальних уявлень, "побутових знань" злочинці ще й сьогодні часто трактуються як просто "погані люди", а відтак — єдиний спосіб ставлення до них полягає у тому, щоб їх суворо карати.

Такий підхід залишався домінуючим протягом багатьох століть, зберігається він і сьогодні. Однак, справа в тому, що він реально ніколи не спрацьовував. У Європі протягом XVII— XVIII  ст. покарання були дуже жорстокими: людей вішали за крадіжку шматка хліба; випалювали тавро і відправляли до в'язниці лише тому, що ті були безробітними (щоб переконатися у цьому достатньо прочитати, скажімо, твори Чарльза Дік-кенса). Проте, жорстокі покарання не давали очікуваного ефекту: рівень злочинності продовжував утримуватися на високому рівні протягом сотень років.

Люди, які виступають за те, щоб  покарання злочинців були максимально жорстокими, вважають свою позицію раціональною, але ця раціональність ґрунтується на нераціональній основі. Вони не намагаються ретельно вивчати дані про те, до яких реальних наслідків приводять жорстокі стримуючі заходи тому, що вже заздалегідь є переконаними у тому, що їхня позиція абсолютно правильна. Таке ірраціональне відчуття власної правоти можна вважати швидше ознакою політичного консерватизму, а не наукового підходу до розв'язання проблеми.

Біологічні і психологічні теорії. Найвідомішою теорією цього типу є вчення італійського лікаря-кримінолога Чезаре Ломб-розо, який плідно працював над цією проблемою у 70-і pp.

XIX ст. Ломброзо піддав антропоморфним вимірам багатьох в'язнів і дійшов висновку, що всі вони наділені характерними фізичними ознаками: низьке чоло, важке підборіддя, широке обличчя, великі вуха і густий волосяний покров усього тіла. Загалом, він дійшов висновку, що злочинці є представниками Певного атавістичного людського типу, або дефективними людьми. Роботи Ломброзо містили дуже багато серйозних помилок І на сьогодні не сприймаються у науковому світі, однак його Ідея про те, що злочинці є представниками окремого фізичного типу людей, ще зберегла певну популярність.

У 1949 р. Вільям Шелдон опублікував роботу, у якій стверджував, що схильність до скоєння злочинів залежить від типу Тілесної будови. На його думку, мезоморфи — м'язисті; активні типи — мають більшу схильність до злочинної поведінки, ніж І ектоморфи (тендітний, високий тип людей) чи ендоморфи (низький, схильний до повноти тип людей).

Останнім часом деякі дослідники вважають, що схильність до скоєння  злочинів може задаватися певним набором  хромосом, який містить додаткові чоловічі хромосоми (XYY), у той час, як стандартний набір — XY. Але на сьогодні хромосомні дослідження мало хто вивчає, щоб можна було із певністю стверджувати, що саме серед злочинців є більше осіб із таким чи іншим набором хромосом.

Сьогодні біологічні теорії стали  досить непопулярними, а домінуючою точкою зору є та, що головним фактором відтворення злочинності у суспільстві є недосконалість суспільних відносин. Проте однозначно негативна оцінка біологічних підходів також є неправильною. Дослідження, проведені російськими соціологами і кримінологами, зокрема М. Лупандіним і В. Кудрявцевим, доводять, що розумове відставання, утому числі й спадково зумовлене, характерне майже для третини осіб, які здійснили різні злочини, особливо ті, які пов'язані з насильством над особою.

Як і біологічні, психологічні теорії девіації пов'язують з певними типами особистості. У цих теоріях головний акцент робиться на особистісних факторах, особливо на неправильній соціалізації особистості у дитинстві.

Психоаналітична концепція Зиґмунда Фройда і його послідовників розглядає агресивність як вроджену, притаманну людині властивість, яка не знята у процесі соціалізації і виявляється у вигляді спонук Id ("Воно"), тобто, несвідомого, в той час як Ego ("Я") — має реалізовувати раціональні прагнення. Своїми висновками психоаналітики підводять ґрунтовну наукову базу під значення процесу соціалізації для зняття природної агресивності людини, оскільки, за певних несприятливих умов, вроджена агресивність може стати причиною злочинної поведінки.

Деякі вчені трактують  психічні розлади не як хворобу, аналогічну фізичній хворобі, а як соціальні відхилення, як форму прориву норми. Як і у випадках із людьми, що хворіють на алкоголізм, злодіями чи проститутками, психічні розлади також характеризуються відходом від норми: агресивністю, некоректністю висловлювань, розривом міжособистісних контактів, фобіями, депресивними станами.

Соціологічні теорії девіантної поведінки і злочинності. Усі соціологічні теорії наголошують на відсутності чітко визначеної межі між злочинною і респектабельною поведінкою, а також на тому, що у формуванні злочинної поведінки дуже важливу роль відіграє контекст — соціальне навчання та соціальне оточення.

Теорії мікрорівня. Едвін Сазерланд пояснює девіантність за допомогою теорії, яка отримала назву теорія диференційної асоціації.

Ця теорія відштовхується від ідеї про те, що у суспільстві існує багато субкультур. Деякі з субкультур заохочують протизаконні дії. Згідно з Сазерландом, індивіди стають злочинцями, засвоюючи норми і цінності злочинних соціальних груп до яких вони належать. Девіант засвоює не те, що потрібно суспільству, а те, чого навчає його найближче кримінальне оточення; виходячи із культури, індивід входить у субкультуру. Звичайно, стати злочинцем, засвоївши норми злочинних соціальних груп, може кожен, однак стають злочинцями зазвичай ті індивіди, які вступають у контакт із цими групами найчастіше. Чим раніше почнуться контакти індивіда з криміногенним оточенням і чим інтенсивнішими вони будуть, тим вищою є ймовірність того, що такий індивід також стане правопорушником. Ось чому діти із так званих неблагополучних сімей частіше за інших стають на шлях порушення законів.

Ральф Клоуворд виділяє три різновиди злочинної субкуль-тури:

— кримінальна — крадіжки;

— конфліктна — застосування насильства для досягнення своєї мети;

— відступаюча — вживання наркотиків.

Теорія контролю. Уолтер Реклесс, відштовхнувшись від Теорії диференційованої асоціації, зацікавився питанням: чому Ж у районах із високим рівнем злочинності зустрічаємо моло-их людей, які все-таки не стали на хибний шлях? На його дум-у, це стається через те, що вони виробили в собі власний пози-ивний образ, який допомагає їм відрізнитися від криміналь-ого оточення. Справжньою ж причиною злочинної поведінки є брак внутрішнього контролю індивіда, а також пильного соціального контролю.

Дослідження, проведені російським соціологом А. Рубановим, показують, що згідно оцінки молодих людей, домінуючими факторами  девіантної поведінки молоді у сучасних умовах є:

— заздрість;

— агресивність;

—  прагнення гострих відчуттів;

—  конфлікти з батьками;

—  надлишок вільного часу і його погана організація;

—  насильство у підлітковому середовищі.

Ця ієрархія чинників девіації істотно не співпадає з переважаючими нині уявленнями, згідно з якими — девіантність поведінки підлітків зумовлена головним, чином бідністю, поганими прикладами, конфліктами з учителями та ін. і свідчить на користь теорії Уолтера Реклесса — брак внутрішнього контролю індивіда, а також пильного соціального контролю є справжніми причинами девіантної поведінки.

Теорії макрорівня. Теорія структурної напруги. Це пояснення девіантної і делінквентної поведінки ґрунтується на теорії Еміля Дюркгейма про аномію. Аномія виникає тоді, коли суспільство є нездатним установити рамки соціальних норм, коли у суспільстві немає згоди стосовно основних цілей і цінностей, що призводить до втрати ефективності їх впливу на індивіда. Роберт Мертон використав теорію аномії, щоб побудувати теорію, яка пояснює причини девіантної поведінки. Він пов'язав проблему аномії з невідповідністю між цілями і доступністю інституціалізованих засобів їх досягнення. При обмеженості можливостей для досягнення поставлених суспільством цілей (наприклад, багатства) за допомогою доступних засобів, індивід використовує інші можливості для досягнення цілі, навіть якщо вони є незаконними. Мертон виділив п'ять можливих варіантів індивідуальної адаптації у суспільстві: конформізм, інновація, ритуалізм, ескейнізм, бунт.

Теорія  ярликів. Цю теорію розробляли такі вчені, як: Едвін Лімерт, Ерік Еріксон, Говард Бекер. її фундаментальним положенням є те, що жоден тип поведінки не є автоматично і внутрішньо девіаційним. Девіація вимагає дефініції. Тобто, треба визначити, що такий чи інший тип поведінки є ненормальним. Адже різні суспільства і різні суспільні групи визначають як девіантні різні типи поведінки. Наприклад, в одних суспільствах (Україна, Польща, США) девіацією є вживання наркотиків, а нормою є вживання алкоголю, а в інших (Іран, Афганістан, Саудівська Аравія) — девіацією є вживання алкоголю, зате допускається вживання деяких наркотиків.

Іншим важливим положенням цієї теорії є твердження, що всі люди на своєму життєвому шляху час від часу припускаються вчинків, які окреслюються їхнім суспільством як девіантні, так звана первинна девіація. Проте, не всі ці діяння трактуються суспільством однаково. Іноді первинна девіація залишається суспільством просто не поміченою, але буває й таке, що після проступку на людину "навішують ярлик", людину ніби "призначають" девіантом. Тоді ми маємо справу із "вторинною девіацією", коли індивід "приймає ярлик" і всі, включно з ним самим, починають сприймати його як девіанта.

3. Соціальний контроль

Термін "соціальний контроль" був запроваджений в науковий обіг французьким соціологом і соціальним психологом Габріелем Тардом. Він розглядав його як важливий засіб виправлення кримінальної поведінки. Згодом Тард розширив розуміння цього терміна і розглядав соціальний контроль як один із найголовніших факторів соціалізації.

Соціальний контроль є особливим механізмом соціального регулювання поведінки і підтримання громадського порядку.

Неформальний  і формальний контроль. Неформальний контроль ґрунтується на схваленні або засудженні дій людини з боку її родичів, друзів, колег, знайомих, а також з боку громадської думки, яке висловлюється через звичаї і традиції, або через засоби масової інформації.

У традиційному суспільстві  існувало дуже мало усталених норм. Більшість аспектів життя членів традиційних сільських спільнот контролювалися неформально. Суворе дотримання ритуалів і церемоній, пов'язаних із традиційними святами й обрядами, виховувало повагу до соціальних норм, розуміння їх необхідності. Неформальний контроль обмежений невеликою групою, у великій групі він неефективний. Агентами неформального контролю є родичі, друзі, сусіди, знайомі.

Формальний  контроль ґрунтується на схваленні  або засудженні дій людини з боку офіційних органів влади й адміністрації. У складному суспільстві, яке налічує багато тисяч чи навіть мільйонів людей, підтримувати порядок засобами неформального контролю — неможливо. У сучасному суспільстві контроль за порядком здійснюють спеціальні соціальні інститути, такі як суди, освітні заклади, армія, церква, засоби масової інформації, підприємства та ін. Відповідно, агентами формального контролю виступають працівники цих установ.

Якщо індивід виходить за межі суспільних норм, а його поведінка  не відповідає соціальним очікуванням, він неодмінно стикається з санкціями, тобто з емоційною реакцією людей на нормативно врегульовану поведінку.

Санкції — це покарання і винагороди, які застосовуються суспільною групою до індивіда, який не дотримується засад, обов'язкових для членів цієї групи.

Оскільки соціальний контроль буває формальним або неформальним, то виділяють чотири головних типи санкцій: формальні позитивні, формальні негативні, неформальні позитивні і неформальні негативні.

Формальні позитивні  санкції — це публічне схвалення з боку офіційних організацій: грамоти, премії, титули і звання, державні нагороди і високі посади. Вони тісно пов'язані з наявністю приписів, які окреслюють, як повинен себе поводити індивід і які передбачені нагороди за дотримання ним нормативних приписів.

Формальні негативні  санкції — це покарання, передбачені юридичними законами, урядовими постановами, адміністративними інструкціями і розпорядженнями: позбавлення громадянських прав, ув'язнення, арешт, звільнення з роботи, штраф, службове стягнення, догана, смертна кара та ін. Вони пов'язані з наявністю приписів, які регулюють поведінку індивіда і вказують яка кара призначена за недотримання цих норм.

Неформальні позитивні санкції — це публічне схвалення з боку неофіційних осіб та організацій: публічна похвала, комплімент, мовчазне схвалення, аплодисменти, слава, посмішка тощо.

Неформальні негативні санкції — це покарання, непередбачені офіційними інстанціями, такі як зауваження, висміювання, злий жарт, зневага, недоброзичливий відгук, наклеп тощо.

Типологія санкцій залежить від вибраної нами системоутворювальної ознаки.

З огляду на спосіб застосування санкцій  виділяють актуальні та перспективні санкції.

Актуальні санкції — це ті, які фактично застосовуються у певній спільноті. Кожен може бути певен, що якщо він вийде за межі існуючих суспільних норм, то буде покараний або нагороджений, відповідно до наявних приписів.

Перспективні санкції пов'язані з обіцянками застосування до індивіда покарання чи нагороди у випадку виходу за межі нормативних приписів. Дуже часто сама тільки погроза карою  (обіцянка нагороди) є достатньою для того, щоб утримати індивіда в нормативних рамках.

Ще один критерій поділу санкцій, пов'язаний із часом їх застосування.

Репресивні санкції застосовуються після виконання індивідом певної дії. Величина кари чи винагороди визначається суспільним переконанням стосовно шкідливості чи корисності його дії.

Превентивні санкції застосовуються ще перед скоєнням індивідом певної дії. Превентивні санкції застосовуються з метою схиляння індивіда до такого типу поведінки, який є потрібний суспільству.

Сьогодні у більшості цивілізованих  країн переважає переконання про "кризу покарання", кризу державного і поліційно-го контролю. Усе більше поширюється рух за скасування не тільки смертної кари, але й тюремного ув'язнення і за перехід до альтернативних заходів покарання і відновлення прав потерпілих.

Прогресивнішою і перспективнішою у світовій кримінології і соціології девіацій вважається ідея превентивності.

Теоретично про можливість попередження злочинності відомо давно. Шарль Монтеск'є у своїй праці "Дух законів" зазначав, що "добрий законодавець не так турбується про покарання за злочин, як про попередження злочину: він намагатиметься не стільки карати, скільки покращувати мораль". Превентивні санкції покращують соціальні умови, створюють більш сприятливу атмосферу і зменшують антигуманні дії. Вони здатні захистити конкретну людину, потенційну жертву від можливих посягань.