Документознавство в сучасній Україні

Документознавство в сучасній Україні

 

Українське документознавство  сформувалось як самостійна наука після 

здобуття нашою державою незалежності. За ці двадцять років побудовано роз-

винену інфраструктуру документознавства, основними складовими якої є під-

готовка наукових кадрів, документознавча  освіта, система професійних видань,

проведення документознавчих форумів.

У 1994 році в структурі Держкомархіву  України було організовано спеці-

алізовану наукову установу «Український науково-дослідний інститут архівної

справи та документознавства» (далі – УНДІАСД), де розгорнулись дослідження 

з документознавства і архівознавства [26, 55, 142–144]. У цьому ж році поча-

лась вузівська підготовка фахівців за спеціальністю «Документознавство та ін-

формаційна діяльність». Сьогодні лідерами серед навчальних закладів, що го-

тують цих фахівців, є Національна  академія керівних кадрів культури і  мис-

тецтв (далі – НАКККіМ), Київський  національний університет культури і мис-

тецтв (далі – КНУКіМ), Харківська державна академія культури (далі – ХДАК),

Рівненський державний гуманітарний університет (далі – РДГУ), у яких здійс-

нюється підготовка як студентів, так  і аспірантів.

У 2003 році спеціальність «Документознавство, архівознавство» було

включено до переліку наукових спеціальностей з історичних наук ВАК Украї-

ни. У 2007 році її включили і до складу соціально-комунікаційних наук. Спеці-

алізовані ради зі спеціальності «Документознавство, архівознавство» успішно 

працюють при Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського (далі –

НБУВ), НАКККіМ, УНДІАСД.

В Україні виходить низка фахових  часописів, у яких дослідники мають 

можливість оприлюднити результати своїх наукових розвідок: «Студії  з архів-

ної справи та документознавства» (видавець – УНДІАСД, головний редактор –

професор С. Г. Кулешов (головними  редакторами були також професори 

В. П. Ляхоцький та І. Б. Матяш); «Бібліотекознавство. Документознавство. Ін-

формологія» (видавець – НАКККіМ, головний редактор – професор

М. С. Слободяник); «Вісник Харківської державної академії культури» (вида-

вець – ХДАК, головний редактор – професор В. М. Шейко); «Бібліотечний  віс-

ник» (видавець – НБУВ, головний редактор – академік НАН України 

О. С. Онищенко); «Вісник Книжкової  палати» (головний редактор – професор

М. І. Сенченко).

Помітне місце в інфраструктурі українського документознавства займа-

ють професійні форуми. Найактивніше цей напрям реалізується у НАКККіМ,

де було проведено 8 міжнародних  конференцій «Бібліотекознавство. Докумен-

тознавство. Інформаційна діяльність: проблеми науки, освіти, практики». Сис-

тематично почали проводити міжнародні конференції КНУКіМ, Одеський на-

ціональний політехнічний університет  і Донецький національний університет.

Формування розгорнутої інфраструктури сприяло активізації документо-

знавчих розвідок, які проводить  значна група дослідників. Найбільш активно і 

результативно працюють на терені українського документознавства професори  6

В. В. Бездрабко, С. Г. Кулешов, Н. М. Кушнаренко, М. С. Слободяник,

Г. М. Швецова-Водка.

В Україні сформувалися дві документознавчі  школи, лідерами яких є 

С. Г. Кулешов і М. С. Слободяник. До наукової школи С. Г. Кулешова в  основ-

ному входять дослідники, що працюють в архівній системі України. Спираю-

чись на вітчизняну практику, ця школа  активно розвиває традиційні для коли-

шнього СРСР напрями документознавчих досліджень. У межах цієї наукової

школи успішно захистили кандидатські дисертації І. Є. Антоненко, О. М. Заго-

рецька, Н. О. Леміш, Ю. І. Палеха, С. В. Сельченкова, Н. М. Христова.

До наукової школи М. С. Слободяника  переважно входять дослідники, що

працюють у вищих навчальних закладах України. Ця школа в основному  роз-

виває інформаційну концепцію документознавства, приділяючи значну увагу 

дослідженню ролі електронних документів у розвитку системи соціальних ко-

мунікацій. У межах даної школи  захистили кандидатські дисертації та успішно 

працюють на терені документознавства  кандидати наук О. Б. Виноградова,

М. В. Вилегжаніна, О. М. Збанацька, О. А. Кравцова, І. О. Петрова, В. В. Ру-

дюк, Ю. П. Якимюк (Юхименко); О. А. Політова (науковий керівник О. Б. Ви-

ноградова).

Даний бібліографічний посібник відображає доробок провідних вчених та

наукових колективів України.

Зупинимось на його аналізі докладніше. Матеріали покажчика згруповано

у семи розділах: теорія і методологія  документознавства; теорія документа; ке-

рування документацією; електронне документознавство; документознавча про-

фесіологія; професійні комунікації; персоналії.

Найактивніше в українському документознавстві  розробляються теорети-

ко-методологічні проблеми науки. До цього розділу також віднесено  питання 

історії документознавства, документознавчої термінології, зарубіжного і галу-

зевого документознавства, теорії документальних комунікацій, теорії докумен-

тальних потоків.

Розвитку теорії документознавства  присвячено фундаментальні моногра-

фії і докторські дисертації В. В. Бездрабко [1, 5], С. Г. Кулешова [2, 6, 350],

Г. М. Швецової-Водки [4, 7].

Монографічний рівень викладу матеріалу  властивий підручникам 

Н. М. Кушнаренко [9–11] і Г. М. Швецової-Водки [14,15], які ґрунтуються на

авторському баченні науки про  документ. Відзначимо, що наявність  значної кі-

лькості підручників і навчальних посібників з документознавства, які  ґрунту-

ються на прямо протилежних  концептуальних поглядах, суттєво ускладнює за-

своєння навчального матеріалу  студентами. Очевидно, настав час для  створен-

ня підручника, в якому було б  викладено усталене знання і проаналізовано різ-

ницю у концептуальних підходах до документознавства провідних українських

та зарубіжних вчених.

Сучасний рівень українського документознавства  у значній мірі відобра-

жає українська архівна енциклопедія. Високо оцінюючи цей важливий проект,

слід відзначити, що з переважної більшості дискусійних питань документознав- 7

ства у ньому на енциклопедичному рівні відображено лише позицію  провідних

співробітників УНДІАСД.

У той же час у сучасному українському документознавстві розвиваються

чотири концепції – «архівно-діловодна» (С. Г. Кулешова) [2, 34, 43, 44], «інфо-

рмаційна» (М. С. Слободяника) [84, 86, 89], «ноокомунікаційна» (Г. М. Шве-

цової-Водки) [3, 4, 7], «бібліотекознавча» (Н. М. Кушнаренко) [11, 50, 51]. Сут-

тєвим є внесок у формування історіографії  документознавства В. В. Бездрабко 

[1, 5, 16]. Українські вчені активно відгукнулися на пропозицію знаного росій-

ського вченого Ю. М. Столярова, щодо необхідності паралельного розвитку

двох наук про документ – документознавства  і документології [96, 97, 103]. Об-

говорення публікацій Ю. М. Столярова  привело до поляризації позицій провід-

них українських дослідників. Однією з причин такого становища є те, що ініці-

атор обговорення професор Ю. М. Столяров, по суті, обмежився лише постано-

вкою проблеми. Він не окреслив меж документології, не обґрунтував  її об’єкт,

предмет, структуру, функції, коло документологічних  досліджень. Це, безумов-

но, ускладнило обговорення даної  проблеми. Проте діапазон оцінки ідеї

Ю. М. Столярова виявився досить широким  – від повної підтримки і спроби

подальшого розвитку у працях його учениць Н. М. Кушнаренко [48, 50, 51, 53]

та А. А. Соляник [93–95] – до умовного сприйняття цієї пропозиції С. Г. Ку-

лешовим [39–40]. Значну увагу аналізу  документології приділено у працях

М. С. Слободяника, який здійснив спробу визначення структури, об’єкта, пред-

мета документології та проблемного  поля документологічних досліджень [83–

86]. Розвиваючи документологічну  складову науки про документ, М. С. Слобо-

дяник категорично заперечує проти  базової ідеї Ю. М. Столярова і  Н. М. Куш-

наренко щодо паралельного існування документознавства і документології, і

вважає ці терміни синонімічними. Значну увагу аналізу документології приді-

ляє професор Г. М. Швецова-Водка [107, 108, 113, 115]. Проте спроба визначи-

ти документологію як комплекс наук про документ та запропонована структура

цього комплексу викликає досить серйозні заперечення [84]. Плідну спробу

аналізу існуючих концепцій документології здійснила В. В. Бездрабко [1, 5, 16,

19].

Великі перспективи має пропозиція професора Г. В. Папакіна щодо фор-

мування документознавчої герменевтики [69, 70]. Значну увагу провідні украї-

нські документознавці приділяють розвитку методології документознавства [2,

27, 29, 32, 48, 52, 78, 109, 117]. Суттєву роль  у підвищенні рівня методологічної 

підготовки фахівців відіграла «Школа молодого дослідника», проведена на сто-

рінках журналу «Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія».

Характерною рисою вітчизняного документознавства  є висока активність

обговорення нагальних проблем  розвитку науки, що зумовлює творчі дискусії

між провідними вченими. Слід відзначити активну участь у дискусіях, що в  ос-

новному відбуваються на сторінках  журналу «Бібліотекознавство. Документо-

знавство. Інформологія», наших російських колег Е. О. Плешкевича і 

Ю. М. Столярова.  8

Найбільшою гостротою відрізняються  дискусії щодо структури сучасного

документознавства між С. Г. Кулешовим [41] і М. С. Слободяником [89], а та-

кож дискусія з професійних і  морально-етичних проблем науки, що виникла 

навколо підручника Н. М. Кушнаренко «Документоведение» у якій прийняли

активну участь М. А. Низовий [60], М. С. Слободяник [79, 88, 89],

Ю. М. Столяров [98, 101].

Значну увагу українські дослідники приділяють історії розвитку докумен-

тознавства. Найбільш повно і багатоаспектно ця проблематика розглядається у

фундаментальних монографіях і  важливих публікаціях В. В. Бездрабко [1, 120,

121, 126] і С. Г. Кулешова [2, 135-137, 350]. Привертають увагу публікації  при-

свячені історії УНДІАСД, колишнім директорам цього інституту 

В. П. Ляхоцькому [142] та І. Б. Матяш [143, 144]. Проте, слід зауважити, що ви-

вчення історії документознавства  в Україні потребує більшої уваги  дослідників.

Суттєвий інтерес викликають дослідження, присвячені документознавчій

термінології. Слід відзначити велику роль в організації активного обговорення

з даної проблематики професора  В. В. Бездрабко, яка на базі КНУКіМ організу-

вала п’ять міжнародних термінологічних  наукових конференцій.

Теоретичний аналіз документознавчої термінології здійснено у навча-

льному посібнику М. В. Комової [151], працях В. В. Бездрабко [157–162],

С. Г. Кулешова [176, 177], Г. М. Швецової-Водки [204–220], В. В. Шульгіної 

[221–224], О. Ю. Малюк [178–180].

Заслуговують підтримки публікації, пов’язані з термінологією електрон-

ного документознавства, В. В. Рудюка, М. Б. Проценко, М. Н. Цивіна,

Г. М. Швецової-Водки. На нашу думку, цей  напрям у перспективі займе суттєве 

місце у дослідженнях документознавчої термінології.

Варто відмітити безперечне значення для розвитку документознавчої те-

рмінології здобутків вітчизняного архівознавства, зокрема фундаментальних 

праць: «Українська архівна енциклопедія»  та «Термінологічний словник з архі-

вознавства».

Слід позитивно оцінити посилення  уваги вітчизняних дослідників  до здо-

бутків зарубіжного документознавства. Зокрема, кандидатська дисертація і пу-

блікації В. В. Рудюка присвячені аналізу  системи електронного документообігу

у ФРН [728]. У кандидатській дисертації та публікаціях І. Е. Антоненко ґрунто-

вно проаналізовано зарубіжний досвід керування документацією та міжнарод-

ний стандарт з даної проблеми. У кандидатській дисертації О. А. Кравцової 

здійснено комплексний аналіз архівного  порталу ЮНЕСКО та його інформа-

ційно-документальних ресурсів [1280].

Важливим напрямом розвитку вітчизняної науки про документ є галузеве

документознавство, обґрунтоване М. С. Слободяником та практично реалізова-

не під його керівництвом у підготовці документознавців НАКККіМ [118, 252,

1476]. Найактивніше розвиваються  управлінське і юридичне документо-

знавство.

Управлінське документознавство  ґрунтовно розглянуто у монографіях 

В. В. Бездрабко [260] та С. Г. Кулешова [263]. Увагу дослідників привертає  9

проблема класифікації управлінських  документів [273, 275, 278]. Безумовне

практичне значення у поєднанні з високим теоретичним рівнем мають публіка-

ції С. Г. Кулешова, присвячені перегляду  Державного класифікатора управлін-

ської документації [268–270]. У навчальних посібниках С. Г. Кулешова [263] і 

В. В. Бездрабко [260] у доступній для  студентів формі викладено усталені знан-

ня з цієї важливої дисципліни. Вважаємо за необхідне побажати авторам  визна-

чити співвідношення між управлінським  документознавством і трактовкою на-

уки про документ у радянському  і сучасному російському документознавстві.

Юридичні документи тривалий час  розглядались у межах досліджень з 

правознавства, зокрема у кандидатських  дисертаціях [281–286]. Ця ситуація

почала змінюватися після появи  публікацій і захисту кандидатської  дисертації

М. В. Вилегжаніної, яка здійснила  комплексний аналіз нормативно-правових

актів України [283].

Значна кількість навчальних посібників з даної проблематики зумовлена 

включенням документознавчих проблем  правознавства до навчальних планів

юридичних факультетів вишів України. Більшість посібників представляють

зразки оформлення юридичних документів. Найповніше юридичне документу-

вання розглядається у навчальних посібниках А. В. Коржа [299–301].

Кандидатська дисертація та публікації Л. Г. Тупчієнко-Кадирової сприя-

ють формуванню нового виду галузевої науки про документ – музичного доку-

ментознавства [530, 254–259].

Слід відзначити, що важливою особливістю  галузевого документознавст-

ва є ґрунтовний аналіз особливостей змісту конкретної групи документів, що

визначає їх структуру і функції та особливості їх використання у системі про-

фесійних комунікацій. Це визначає перспективи розвитку як галузевого доку-

ментознавства так і інформаційної  концепції науки про документ.

Розробка теорії документальних комунікацій  є однією із стрижневих про-

блем вітчизняного документознавства. У межах розв’язання цієї проблеми

Г. М. Швецова-Водка здійснила спробу формування ноокомунікаційної теорії

документознавства. На нашу думку, запропонований підхід є перспективним,

проте на сучасному етапі автор  лише починає його розробку [4, 661, 663, 666].

Вона також розглянула низку  питань, присвячених теорії документальних ко-

мунікацій і місцю у цій теорії документа і книги [3, 664, 669].

Місце ряду наук в системі комунікацій, а також теорії документальних

комунікацій у структурі документознавства обґрунтував М. С. Слободяник [84,

89, 653].

Значну увагу аналізу документа, як засобу комунікацій, приділяє

С. Г. Кулешов [641–643]. Проте він не підтримує віднесення ВАК України  до-

кументознавства до соціально-комунікаційних наук [640]. Українські фахівці

приділяють значну увагу аналізу  якісно нової системи комунікацій, що базу-

ються на можливостях інтернет-технологій. Ця проблематика найбільш ґрунто-

вно аналізується у публікаціях  професора Л. Я. Філіпової [655–658], кандидат-

ських дисертаціях і публікаціях  А. М. Шелестової [620, 675–679] та Ю. П. Яки-

мюк [621, 680]. Зауважимо, що подальший  розвиток цього напряму у значній  10

мірі відзначає перспективи  науки про документ і є необхідною умовою форму-

вання ноокомунікаційної теорії документознавства.

Питання теорії інформаційних, насамперед документальних, потоків 

ґрунтовно проаналізовано у монографії та дисертації Д. В. Ланде [681, 683].

Галузевий зріз цієї проблеми на прикладі історичної науки дослідила 

О. А. Політова [682, 709–713]. Цілісне уявлення про дану проблематику дає на-

вчальний посібник А. А. Соляник [684], близький за змістом і структурою до

відомого навчального посібника  її вчителя – Ю. М. Столярова.

Моніторинг документних потоків  – предмет наукових зацікавлень

О. В. Смаги (Титової) [718–721]. Аналіз потоку образотворчих документів здій-

снила М. Б. Шатрова [724, 725, 1282]. Проте, попри  окремі успіхи, цей напрям

ще суттєво відстає від аналогічних  наукових розвідок російських колег, які  ак-

тивно використовують результати аналізу  галузевих потоків не лише для  роз-

робки стратегії інформаційного забезпечення науки, а й для прогнозування  її

розвитку, аналізу ефективності діяльності окремих дослідників і наукових шкіл.

На мою думку, ця проблематика має стати центральною у документознавчих

дисертаційних дослідженнях.

У цілому аналіз першого розділу  покажчика досить переконливо свідчить

про суттєві теоретико-методологічні  здобутки українських документознавців та

широту проблематики їх наукових розвідок.

Пріоритетним напрямом документознавства  є дослідження, присвячені

комплексному аналізу документа. У покажчику вони відображені  у другому 

розділі, що включає проблеми теорії та історії документа; організаційно-

розпорядчу документацію та спеціальні види документів, їх стандартизацію та

уніфікацію.

Проблеми теорії документа ґрунтовно  розглядаються у монографіях 

В. В. Бездрабко [1] і С. Г. Кулешова [ 2, 350], підручнику Н. М. Кушнаренко

[11]. Основи загальної теорії  документа викладено у монографії російського

вченого Е. О. Плешкевича та його численних  публікаціях в українських видан-

нях. Підходи до формування загальної  теорії документа викладені у  публікаціях 

М. С. Слободяника [415] та Г. В. Швецової-Водки [3]. Значну увагу приділяють

українські документознавці проблемі класифікації документів. Найбільш повно 

вона розглядається у фундаментальних  працях С. Г. Кулешова [2, 350],

Н. М. Кушнаренко [11], Г. В. Швецової-Водки [3, 14, 15].

Збереженню документів присвячено публікації Л. А. Дубровіної [369,

370]. Переліки документів розглядаються  у кандидатській дисертації та  публі-

каціях С. В. Сельченкової [265, 511–513]. Місце документа в системі  державно-

го управління ґрунтовно проаналізовано у кандидатській дисертації та публіка-

ціях В. Т. Савицького [761, 806–808]. Навчальну документацію у сучасно-

му університеті проаналізовано у  кандидатській дисертації та публікаціях 

А. М. Шелестової [620, 670, 671, 674, 677–679]. Аналіз стану досліджень доку-

мента дозволяє стверджувати, що в  українському документознавстві створено

необхідну базу для формування загальної  теорії документа.  11

Значну  увагу дослідників привертає  історія документа. Найповніше вона

висвітлена  у докторській дисертації О. А. Купчинського [429, 442–446]. Грун-

товний  аналіз цієї проблеми здійснено у монографії В. В. Бездрабко [120]. Ана-

ліз документа  як історичного джерела здійснив С. Г. Кулешов [341–343]. Істо-

ричний  аналіз документів ХVІІІ–XІХ століть  на прикладі Чернігівської губернії

здійснено у кандидатській дисертації та публікаціях Н. О. Леміш [448–451,

823]. На історії  експертизи цінності документів  та укладанні їх переліків  в 

Україні зупинялась С. В. Сельченкова [453, 454]. Проте, попри  всі відзначені

здобутки, фундаментальні розробки, присвячені історії документів, в Україні

практично відсутні. На нашу думку, при підготовці таких робіт доцільно корис-

туватися  не лише історико-документознавчим аналізом, а й використовувати 

можливості  теорії соціальних комунікацій.

Організаційно-розпорядчу документацію найґрунтовніше розглянуто в

роботах Г. В. Беспянської [461–463] та О. М. Загорецької [476–504]. Відмітимо,

що вагома частина публікацій, присвячена цій  проблемі, у значній мірі відо-

бражена у  розділі покажчика – «Управлінське  документознавство».

Значну увагу приділяють українські документознавці аналізу різноманіт-

них спеціальних видів документів. Зокрема, у кандидатській дисертації та пуб-

лікаціях Ж. В. Барчук досліджується  патентна документація [526, 537, 538].

Ця ж тематика аналізується також у публікаціях інших авторів [533, 534, 579,

580]. Спецвиди технічних документів, у тому числі патенти, досліджені  у кан-

дидатській дисертації та публікаціях  Л. П. Пасічник [529]. Музичні документи 

ґрунтовно проаналізовано у кандидатській  дисертації та публікаціях Л. Г. Туп-

чієнко-Кадирової [530, 253–259]. Варто  виділити також статтю В. В. Бездрабко,

присвячену аналізу сучасних досліджень музичного документа [511].

У кандидатській дисертації та публікаціях  О. М. Пазинич вперше ґрунто-

вно проаналізовано специфічний вид документів – дипломатичні листи [570–

573]. Значна кількість спеціальних  видів документів розглянута  в Українській 

архівній енциклопедії С. Г. Кулешовим [557–561].

Порівняльний аналіз підрозділів  «Спеціальні види документів» і  «Галузе-

ве документознавство» дозволяє стверджувати, що спеціальне документознавс-

тво вивчає основні види документів, а галузеве – аналізує документи  за змісто-

вною ознакою. Це положення суттєво  впливає на зміст сучасної структури  до-

кументознавства.

Значну увагу дослідників привертає проблема стандартизації та уніфіка-

ції. Стандарти у сфері діловодства  найактивніше розглядає О. М. Загорецька

[602–605]. Міжнародний стандарт з  керування документацією ґрунтовно  ви-

вчають І. А. Антоненко [729–737], В. В. Бездрабко [739], В. В. Добровольська

[741], О. М. Тур [616]. Проблема  уніфікації документів постійно  знаходиться в 

центрі уваги С. Г. Кулешова [608–611].

Третій розділ покажчика присвячений  керуванню документацією. У ньо-

му відображені також публікації з теорії, історії та організації діловодства, ор-

ганізації та технології документування; спеціального діловодства.  12

Проблеми керування документацією  у країнах далекого зарубіжжя  репре-

зентовано у кандидатських дисертаціях  І. Е. Антоненко [727] та В. В. Рудюка

[728].

Значну увагу приділяють дослідники аналізу міжнародного стандарту  з 

цієї проблеми [729, 732, 736, 740] та Національного  стандарту України з керу-

вання документаційними процесами [733, 740, 741]. Слід відзначити неправо-

мірність вільної трактовки назви вітчизняного стандарту, при тому, що його

текст в основному є перекладом міжнародного стандарту; а зроблені упорядни-

ками національного стандарту  відхилення свідчать, насамперед, про  недостат-

ню дослідженість проблеми керування  документацією в Україні. Проте вітчиз-

няні дослідники у ряді публікацій спробували розробити методологічні  засади

вивчення керування документацією. Цій складній проблемі присвячено ори-

гінальні публікації Г. Г. Асєєва [738], В. В. Добровольської [742, 743],

В. В. Рудюка [753].

Теоретичні проблеми діловодства  розглянуті у монографії та кандидатсь-

кій дисертації В. Т. Савицького; кандидатських  дисертаціях та публікаціях 

О. М. Загорецької, Ю. І. Палехи, І. О. Петрової, С. В. Сельченкової. Діловодст-

во як об’єкт документознавства ґрунтовно розглядають В. В. Бездрабко та

С. Г. Кулешов. Теорію діловодства як самостійну галузь наукових знань вивчає

О. М. Загорецька [758, 790]. Побудову оригінальної інформаційної моделі діло-

водних процесів здійснила Т. Г. Білова [784, 785]. Теоретичні аспекти діловодс-

тва ґрунтовно розглянуто у працях В. Т. Савицького [761, 806–808]. Дискусій-

ний характер мають праці Ю. І. Палехи, що присвячені проблемі культури діло-

водства [801–804]. Питання теорії діловодства  розглядаються також в окремих

підручниках і навчальних посібниках Г. В. Беспянської [763, 764], Н. І. Гонча-

рової [766], О. О. Карпенко [879], М. В. Комової [769], С. В. Сельченкової

[770]. Проте, незважаючи на окремі  здобутки, більшість публікацій  з діловодст-

ва мають яскраво виражений прикладний характер. Викликає сумнів і правомі-

рність базового терміну, який виглядає як невдала «калька» з російської мови.

До речі, наші російські колеги вже досить давно використовують на законодав-

чому і фаховому рівнях термін «документаційне забезпечення управління»,

який є більш вдалим. Але майбутнє, на моє переконання, за поняттям «керу-

вання документацією», яке вже майже 200 років має міжнародне визнання і за-

кріплене у міжнародних стандартах.

Питання історії діловодства досить кваліфіковано розглядають у канди-

датських дисертаціях і публікаціях  Н. О. Леміш [823] та І. Л. Синяк [824].

Теоретичним проблемам історії  діловодства присвячено публікації

О. М. Загорецької [831, 832]. Значну увагу  історичній проблематиці приділяють

Ю. І. Палеха [841–854] та Н. В. Сальникова [859–863]. Слід відзначити, що

представлений у низці публікацій емпіричний матеріал історичної спрямовано-

сті дає підстави для внесення пропозицій щодо підготовки узагальнюючої мо-

нографії та підручника з історії діловодства в Україні.

Яскраво виражену практичну значущість мають публікації з організації 

діловодства. Найбільш повно і вдало  ця проблематика представлена у довідни- 13

ку В. Т. Савицького [870]. Серед найважливіших  питань організації діловодст-

ва, відображених у цьому розділі  покажчика: раціоналізація діловодства [888,

889, 901, 902], розробка номенклатури  справ [887]. Заслуговує на увагу  пропо-

зиція Ю. І. Палехи щодо керування діловодною службою [906, 910].

Публікації у підрозділі «Організація та технологія документування» ма-

ють яскраво виражений організаційно-методичний характер. Приємним виклю-

ченням є монографії та кандидатська дисертація, присвячені аналізу стану  цієї

проблеми у сфері економіки [941–943].

Характерною особливістю даної проблематики є її докладний виклад у

навчальних виданнях.

У підрозділі покажчика «Спеціальне  діловодство» найповніше представ-

лено публікації, присвячені діловодству  у банківських установах [1006–1010,

1022, 1025], органах місцевого самоврядування [996, 1012, 1017–1021], вищих

навчальних закладах [1005, 1026, 1027] та опрацюванню організаційно-

розпорядчих документів [476–501]. Серед  цих публікацій виділяються роботи

І. В. Добрелі з банківського діловодства; праці Т. В. Іванової, Л. П. Піддубної,

І. О. Петрової присвячені діловодству  в органах місцевого самоврядування.

Проблеми кадрового діловодства  знайшли найповніше розкриття у  ви-

даннях монографічного типу [1028, 1029, 1034, 1036, 1038, 1040, 1041, 1047,] та

навчальних виданнях [1032, 1033, 1035, 1037].

Привертають увагу публікації з  даної проблематики Г. В. Беспянської 

[1043], О. М. Загорецької [478-501], Ю.  І. Палехи [1051-1054].

Переважну більшість навчальних посібників підготовлено у царині діло-